Гупало Стукало

Гупало Стукало

У дитячій кімнаті був хтось іще. Ось чому за усі шість років я не спала тут і ночі. Щовечора перед сном донька, наче провідниця у вагоні, перевіряла, чи всі іграшки на своїх місцях. Корова займала місце у ліжку під доньчин правий бік. Панда – у кріслі. Її наведені чорними колами очка пильнували спішно знятий домашній одяг, що грудкою лежав поряд. А ще фея – розміром з долоню, її праве крило було надірване та невміло, проте з ніжністю, зашите донькою – сиділа на абажурі настільної лампи, звідки вдень слідкувала за гуашевими мазками та щоб пластилін не залишався на стільниці. Подбавши про іграшки, донька мостилася у ліжку. Вертіла подушку, вкладала рівно і розправляла кутики. Сама лягала поверх ковдри. І чекала поки я сяду поряд і почну читати. Книжку мала обирала вже сама, перед тим діловито підходила до книжкових поличок. На рівні її очей випинали корінці книжки, що вона їх любила перечитувати. Часто між ними я вставляла нові, які могли зацікавити. Мала обирала книжку, вкладала мені в руки, а сама скручувалася на ліжку калачиком. Штанці на її піжамі задиралися вище колін, і, читаючи, я часто оправляла їх.
Тим вечором доньці кортіло дізнатися чи спіймав Братик Лис Братця Кролика. Світло настільної лампи падало на сторінки книжки, фея стежила, аби я не пропускала абзаци, поки мала повільно заплющувала очі. Іноді, слухаючи, донька зазирала в книжку, якщо там були картинки. Та ось її повіки поважніли. Дихання сповільнилося. Саме коли її повіки переставали тремтіти, а слова казки слухали лише фея, панда та корова, лунав перший гуп.
Гуп.
Та через пару абзаців – стук.
Стук.
Донька обіймала маленьку корову, а корова мило утикалася рогами у дитячу грудку. Я гладила світлі кучері доньки. Мої пальці так й норовили закрутитися у м’яких пасмах.
Хтось гупав по підлозі, стукав по стінах, або в куті за кріслом. Звуки починали вчуватися мені, ледь я дочитувала казку на ніч. Чи чула їх донька? Чи може мій монотонний голос притишував їх. Або, навпаки, ті з’являлися принаджені казками.
Ці звуки – всього-на-всього тріск підлоги.
– …Тієї-таки миті Опосум вишкірився, язика висолопив – і беркицьнувся голічерева, немов наймертвіший у світі здохляка. Натомість Єнот підім’яв під себе пса й давай духопелити. І на клаптики дерти… – я все ще не припинила читати.
Гуп.
– Спиш? – прошепотіла доньці.
У кімнаті тиша.
Донька так і лежала калачиком поверх ковдри. От як дістати ковдру з-під неї? Розбуджу ж.
– Спиш? – повторила.
Тиша.
Стук.
Десь за кріслом із пандою.
Потягнула ковдру за кутик, легенько. Мала пірнула носиком у подушку, витягнула на всю довжину ноги. Виросла, відмітила я подумки, та усміхнулася цьому. Нарешті вкрила доньку. Поцілувала у волосся. Поправила корівку, аби та не буцалася. У кімнаті зовсім стихло.
Клац.
Вимкнула настільну лампу.
Гуп.
Поспішила з кімнати.
Грюк.
Це вже я не притримала двері.

Минулого року мала хворіла на ангіну. Принесла з садочка. Ось коли я вперше почула ці гупання. Довелося провести кілька ночей у дитячий, радіючи безлімітному інтернету і кільком іграм, що мала просила встановити на мій телефон. Ті кілька ночей я не спала, – гортала соцмережі, тицяла на камінчики, щоб ті вибудовували рівні рядки й зникали.
Гуп.
Стук.
Підлога, мабуть, скріпила. Труби. Що ще могло лунати вночі?
Спати, звісно, хотілося, але температура у доньки трималася вище позначки 38 і ніяк не спадала. Нурофен, ношпа, води, ще води, пшикнуть у горло. Засинаючи на годинку, чула стук за кріслом.
Я не спала жодної ночі в дитячій кімнаті. А ті паморочливі години із заплющеними очима між замірами температури не рахувалися. Мені не давали заснути оці:
Гуп
Стук.
У дитячій був хтось. І це не був сон.
Сон буде пізніше.
Я все ж таки засну в дитячій.

Донька почала приходити посеред ночі у наше ліжко позаминулого тижня. Бувало, що вона не йшла, а кликала до себе, якщо наснився страшний сон. Усім дітям сняться жахи. Але цього разу усе було інакше. Здається, це була ніч на вівторок.
– Мам.
– Ммм?
– Можна я з вами посплю?
– Угу.
Вона пролізла між мною й чоловіком. Поверх ковдри, як завжди. Корова між нею і мною, її ріжки тепер упиралися у мою лопатку. Повернутися на правий бік – зась, вкритися – зась. Спати? Тепер вже ні, я не засну, бо спати, коли хропить чоловік, ще можливо, а от засинати під храп без ковдри, та ще й на лівому боці, – легше вивчити фінську.
Вона прийшла й наступної ночі.
– Щось наснилося? – спитала я, коли мала вже лежала поміж нас, знову ж, поверх ковдри.
– Ви з татом зомбі, приходити й вбиваєте мене.
– Ну ти ж розумієш, що це неможливо? – ніжно відповідаю.
– Мама і тато – зомбі, а ти сама ідеш до них темним коридором? Смілива дівчинка, – пробурмотів крізь сон чоловік.
– Можна з вами? – благально просила донька.
– Ну застрибай, – він хлопнув рукою по ковдрі між нами, запрошуючи.
Зітхнувши, я машинально потерла ліве плече, – сьогодні воно знову нитиме.
Наступної ночі мене розбудив голос чоловіка:
– Ми знову з мамою зомбі?
– Угу.
Розплющеним оком побачила силует доньки в одвірку.
– У тебе є своє ліжко, – мій голос без залишків сну.
– Ну можна я тут спатиму?
Наступну ніч, і ночі за нею ми провели втрьох. До плеча приєднався біль у шиї. Чоловік проспав ранкову нараду: досипав те, що загубив уночі.
Удень шукали з чоловіком способів припинити дитячий нічний рейд. Відмовляли в планшеті, обіцяли морозиво у місцевому кафе. Щовечірній ритуал я змістила на пів години раніше, аби засинати повільно, адже спокійніше. Перед сном, – заспокійлива ванна. Довелося поза графіком мити голову. Цю процедуру ніхто не любить.
– Мам, не тягни за волосся, – боляче.
– Я й не тягну, сонечко.
– Тягнеш, накручуєш на пальці й тягнеш! – донька плакала, а я, здивована, лише намагалася пришвидшитись, аби скоріше вже опинитися у дитячий біля ліжка з книжкою на колінах. Чтиво ми теж поміняли. Замість Дядечка Римуса обрали казкові історії про мишеня Анжеліну, яка так любила танцювати. Аби жодної згадки про мертвечину й здохляків.
Проте донька все так само щоночі приходила до нас.
Сьогодні вона прийшла по опівночі, раніше, ніж зазвичай. Ми ще не встигли навіть вимкнути світло у спальні.
– А чого ви не спите? – усміхнена мала прочиняє двері у спальню. Щаслива прийти на світло. Така кумедна у своїй піжамі. Цього разу тримає не лише корову. З-під пахви стирчить голова панди.
– Ти ще й панду взяла?
– Їй теж страшно.
Моє ліве плече ниє у передчутті чергової ночі. Я згадую про гупання у кімнаті, але, зітхнувши, все ж таки мовлю:
– Пішли я вкладу тебе.
– А ти залишишся? – стільки сподівання у дитячому голосі, що, здається, ним можна освітити темний коридор, який ми минаємо.
– Ні, сонечко. Але я почекаю, поки заснеш, щоб тобі не було страшно, – відчиняю двері у дитячу, встигаю здивуватися, що вони зачинені.
– Ти зачинила двері?
– Звісно! – відповіла донька. Звісно, їй одній зрозуміло чому «звісно».
– Мам, тільки не йди, – знову просить мала. Вона стоїть у свого ліжка, не наважуючись без моєї ствердної відповіді залізти під ковдру.
– Не піду, – брешу я. Спати в дитячий було ще гірше, ніж у власному ліжку на лівому плечі.
Лягаємо в ліжечко. Тісно, але донька тільки радіє цьому, притуляється ще ближче, закидає гостре колінце мені на живіт.
– Нумо вкрию тебе.
– Не треба, – мала виструнчує догори руку, аби я не накрила її ковдрою. Проте вкриваюся я. Ковдра все ще зберігала тепло. Полежу з пів годинки й повернуся у спальню, міркую я та заплющую очі.
Гуп.
Тепла ковдра звисає на підлогу. Я пробую підібрати її, підчепити ногою, рукою, – не виходить. Ковдра така велика, що я ніяк не знайду її край. Перевертаюся на інший бік і підіймаю руку, аби знайти нарешті просвіт. Але просвіту ніде немає. Либонь проспала до самого ранку: крізь ковдру просочується сонне помаранчеве світло, я можу розгледіти під ковдрою свої руки та дрібний малюнок на нічній сорочці. Знову підіймаю руку, напинаю ковдру наче парус, та раптом боковим зором чіпляюся за щось під нею. Просуваюся ліжком ближче до того, що привернуло увагу, та підіймаю ковдру. Я все ще не наблизилася до краю, проте наблизилася до того, що кинулося мені в очі. Це була дзиґа. Стара дзиґа, якою я бавилася ще дитиною. Вона заводилася за кілька натискань, і крутилася довго-довго під скрип нав’язливої мелодії. Зараз дзиґа не крутиться, мовчить, але я ніби чую її мелодію, вже мугикаю, згадавши, її мотив. Я не одразу помічаю біля дзиґи рожевого кролика. Його лапки на шарнірах крутяться, а очі… у мого кролика одне око відірвав однокласник. Добре, що той мерзотник не перейшов з моїм класом до старшої школи. Тоді я пришила кролику ґудзик замість ока. І зараз цим ґудзиком кролик роздивляється мене. Мій рожевий кролик під ковдрою. Ми полишили його на старій квартирі, він так і сидів на полиці, спираючись на квітковий горщик. За компанію йому була Барбі, в якій, на моє дитяче щастя, гнулися ніжки. Я шила їй речі з тих клаптиків тканин, що обрізками валялися під машинкою для шиття. Мама шила блакитний жакет і спідницю для клієнтки, яка збиралася на весілля до сестри. Такої гарної тканини я не бачила й дотепер. Окрім тої клієнтки у гарну блакитну сукню була вдягнена й моя Барбі. Моя Барбі у блакитній сукні розчахнутими пластиковими очима дивиться на мене під ковдрою. Вона теж тут. Якими ж гарними були мої іграшки. Я тягнуся за лялькою, щоб знову відчути на дотик її сукню, коли хтось встромляє палець у моє волосся десь на потилиці й, натягуючи, накручує його.
– Люба, не роби так! Це неприємно, – серджуся, на доньку, та либонь мститься за миття голови.
Але палець набирає обертів. Здається, волосся накручується вже на кулак, і коли клубок впирається у потилицю, хтось різко тягне мене назад. Від несподіванки я гублю будь-які здогадки й слова. Зустрічаюся поглядом із Барбі у блакитній сукні, вона віддаляється все далі й далі, допоки її разом з дзиґою та кроликом не ховає ковдра. Намагаюся схопити те, що тягне мене за волосся, та лише збиваю ковдру руками наче вершки до стійких піків. Аж за помаранчем ковдри, десь у глибині кімнати чується голос доньки. Одразу закомашилися думки та знайшлися слова:
– Доню, розплутай моє волосся! Розплутай моє волосся, прошу, – кричу я крізь ковдру, та слова випльовуються з мого рота хрипом.
Але вона чує мене, не одразу, але чує. Тінь доньки кружляє навколо ліжка, в якому хтось настирливо тягне мене до краю. Донька, певно, шукає де саме я є під ковдрою. Та коли зупиняється та нависає наді мною, її тінь вимальовується у чіткий силует:
– Мамо, він і до тебе прийшов, – сумно та з ноткою повчання мовить донька, – Він давно тут живе, – під ковдрою. Спочатку він бавиться з волоссям…
Я прокидаюся миттєво. Цього разу затерпає праве плече. З крісла на мене дивиться панда, на секунду ввижається, що вона теж налякана, вона знає, знає усе про нього.
– Мам, тільки не йди, мені страшно.
Ковдра знову зім’ята лежить у ногах.
– Я тебе вкрию, сонечко, і ти одразу заснеш.
– Не вкривай, не вкривай! – верещить на повний голос мала.
– Добре, не буду. Спи вже, люба! – швидко, доки мій голос не зірвався й не завібрував, відповідаю. Поспіхом цілую та тихо виходжу з кімнати.
– Мам…
– Спи.
Вже у коридорі мене трясе. Усе ще болить голова. Я тру потилицю, аби пересвідчитися, що волосся на місці. Він давно живе під ковдрою. Живе під ковдрою. Раз за разом повторюю я, лягаючи на своє ліжко. Чоловік голосно посапує, моє ж серце поспішає та не потрапляє у ритм сопіння.
Він живе під ковдрою. Гуп. Стук. Живе під ковдрою. Сонечко, не спи. Не спи під ковдрою. Приходь, приходь до мене.
Я мала б повернутися за нею, але не можу змусити себе поворухнутися. А що як я відчиню двері дитячої, а там… що як він…
На будь-якому боці болять плечі. Цієї ночі сон вкрадено тим, хто намотує волосся на палець. Я сідаю в ліжку, охоплюю руками коліна і чекаю.
Прийди, люба, прийди. Не спи під ковдрою.
Коли двері у спальні прочиняються, моє серце різко загальмовується.
Донька мовчки лягає посередині, разом з нею – корова, панда і фея, – лялька, що сидить на настільній лампі.
– Феї теж лячно.
– Тоді нехай спить з нами.
Зимові ночі не квапливі, й ця ніч не виключення. Сон оминає мої залегкі повіки, сплутане волосся, затерплі плечі. Сон обертається в уяву, а моє тіло, – одне суцільне вухо: я намагаюся розчути гуп і стук.
Гуп.
Чую за дверима спальні.
Стук.
Вже біля ліжка.
Гуп.
Стук.
Під безмежною ковдрою темно. Ледь розрізняю що під нею: моя долоня, роги корови, тепер ті впираються у мій живіт, фея, її пошрамоване крило тріпотить, і панда. Очі у панди сумні, вона як завжди все бачить своїми чорноколими очима, знає, – він тут і полює на неї, на всіх, хто під ковдрою. Ось і зараз вона знає, відчуває кожною синтетичною шерстинкою, – ми бачимося востаннє. Моє волосся розплутане, пускається пасмами, тягнеться жвавими змійками, обвиває її шию, шию корови, феї, затягується зашморгами…
– Люба, прокинься. Прокинься! – у чоловічому голосі розпач, загорнутий у сумнів, – Прокинься! Я не можу знайти нашу доньку.
Ранкове світло пробивається крізь штори дитячої кімнати. Чоловік хапається за голову, озирається, заглядає у шафу, за крісло.
– Її ніде нема, – кричить і вибігає на кухню, аби шукати далі, – Доню виходь із хованки, вже не смішно, – чоловік грюкає дверцятами кухонних шафок.
Підхоплююся з ліжка, ривком стягую ковдру. На простирадлі лише клапоть блакитної тканини й ґудзик. Нав’язлива мелодія вже покусує мою горлянку, щоб вирватися назовні маячним мугиканням.