Капчарка

Бувають дні схожі на ночі. І крізь вервечку буднів не видно нічого, навіть того, ким ти є. Хоч вовком вий, не вий, а просвіту навіть не промайне.
З такими думками я повернувся додому. Усе через вимогу замовників усього за місяць розробити одяг із таким протидощовим захистом, щоб краплини стікали силовим полем. Бо така новинка точно захопить ринок.
Але за який вбіса місяць?! Це ж треба силове поле зовсім іншого фізичного принципу – з ефектом змочування!
Після такого мене достеменно бісять люди, які досі в двадцять третьому столітті ніяк не порозуміються. Що ж тоді казати про сотні видів іншопланетян?
Та ну це все. Краще зроблю кави й ляжу спати. Чомусь од неї мене відразу тягне до сну.
Запашний напій знову не підвів. Глипнув раз, другий і ледве дістався до нейрокапсули. Уже крізь дрімоту попрохав ШІ за якийсь заспокійливий сон проти всякої хандри, спліну й меланхолії.
Прокинувся я вже уві сні в кріслі зорельоту на космодромі. Крізь ілюмінатори було видно як скрізь снують фіолетові гуманоїди, серед яких траплялись представники й інших видів. Побачив навіть двох землянок у блакитній формі космічних сил.
Цікаво, де це я?
«Регул, космодром «Земля», – люб’язно висвітив на ілюмінаторі ШІ.
Це ж треба, не чув, що на Регулі є космодром, названий на честь Землі. Хоча з астрономією взагалі не дружу й окрім Землі не бував. Не всі ж зоренавти.
– Який відсоток реальності текстур? – поцікавився я.
– Стовідсоткова, – здивував мене ШІ.
Адже це означало, що для мене ШІ використав спогади когось, хто справді побував на Регулі.
Хоча в стовідсотковій реальності текстур я засумнівався, коли на виході із зорельоту дорогу мені загородив різнопіксельний собака. Він сидів посеред шлюзу й привітно махав хвостом із червоними, блакитними та ще з купою інших різнокольорових цяток.
«Капчарка – кібер-сторожова», – з’явилась позначка над дивною загорожею.
А невдовзі не забарилось запитання: «Друг людини?»
– Собака, – машинально відповів я.
Але кібер-сторожова невдоволено гавкнула.
– А-а, Капчарка, – нарешті зметикував я.
Тоді собака збіг трапом на космодром і зупинився, чекаючи на мене.
«Дивні сни якісь підсовує ШІ», – задумався я.
Проте Капчарка нетерпляче гавкнула і я зійшов до неї. Бо вона вже знайшла якогось патичка й не могла дочекатися, коли його кинуть. Довелося кидати. Гуманоїди сахалися від нас, не розуміючи, що ми творимо. А ми поблукали спочатку космодромом, потім вуличками між чудернацькими будиночками, схожими на гриби.
На роздоріжжі Капчарка знову сіла й над нею загорілося запитання: «У чому сенс життя?»
Я спробував обійти собаку, але він загарчав. Тоді почухав його за вушком:
– Гарний ти собака, Капчарка, тільки проходу не даєш ні кроку. А сама хоча б знаєш відповідь на таке складне запитання?
Собака гавкнув, а над ним загорілося: «Дружити!»
– Ще б пак, хто б сумнівався у твоєму сенсі життя, – посміхнувся я.
Капчарка, як та CAPTCHA, далі не пускала, то ж я озирнувся в пошуках ще чогось цікавого. І на дверях одного будиночку побачив табличку: «Людям із собаками вхід заборонений!» До нього й попрямував. Капчарка ув’язалася слідом, але я зупинив її:
– Стій. Чекай тут. Читати не вмієш? Тобі туди не можна.
Дивне спонукання. Адже собаки не вміють читати. Але подіяло. Капчарка знову сіла й тихенько заскиглила, мабуть, рахуючи миті, коли я вже повернусь.
У будиночку розташувався невеличкий бар. За шинквасом регулець поволі протирав склянку. Він глипнув на мене й запитав на галактичному:
– Землянине, хіба ви не вмієте читати? На вході для кого написано: «Людям із собаками вхід заборонений!»
– Але я без собаки.
– І людям теж.
Спантеличеним я повернувся на вулицю й моєму обурення не було меж. Чому заборонили заходити тільки людям? Ще й прирівняли до собак. Та і їм незрозуміло чого заборонили. На Землі повно псо- чи кото-кав’ярень.
Може через те, що собаки також розумні, тільки приховують це? Але ж іншим розумним видам вхід не заборонили.
Тому що агресивні, як люди? Проте я чув про ще кровожерливіші види, що досі канібали чи обожнюють гладіаторські бої. Ні, не в агресивності, отже, справа.
Од важких роздумів мене відволікла Капчарка, що цього разу замість патичка принесла щось чудне. Ти диви! Одразу й не повірив, що це справжня парасолька. Зараз мало хто просто знає, що це таке. І якщо жартома видати прозору парасольку за портативне силове поле з ефектом стікання дощових краплинок, то ніхто із замовників навіть не засумнівається.
Прозора парасолька привернула увагу однієї із землянок, що проходили повз. Здається, це їх я раніше бачив на космодромі.
– Вельми вдячна, що знайшли з Капчаркою мою парасольку. Вона мені дісталася ще від бабусі. Та, на жаль, весь час жахіття сняться, що загубила її.
Я віддав парасольку й кивнув на табличку із забороною:
– А мене сон ось до якого жахіття довів. Не знаєте чому тут таке відношення до людей і собак? Через розумність, агресивність чи що?
– Не переймайтеся. У кожного виду свої заскоки. А заборона така, бо собакам властиве почуття подяки, як і людям. Через це люди досі вважаються регульцями неповноцінними.
– А навіщо вони тоді космодром назвали на честь Землі?
– Бо в їх культурі назвати щось на ймення когось є величезною образою.
– Ось воно що. А вдячність чим їм завинила?
– Регульців вона ображає. Вони звикли до товарних відносин. Ти – мені, я – тобі. І ніяк не менше. А ми за послугу можемо просто подякувати.
Раптом Капчарка голосно загавкала, аж у вухах задзенькало. Від несподіванки заплющив очі, а коли розплющив, то був вже на Землі в нейрокапсулі.
Клятий будильник. І нащо я взяв за звичку вставати у вихідні, як у будні, щоб не відвикати?
Понуро попрямував на кухню, заварив чаю. Чомусь саме зараз стало надто пусто й сумно. Захотілось і собі завести якусь Капчарку. Хай би зустрічала радісно після роботи.
То ж я замовив таксі до найближчого розплідника. Але як тільки переступив поріг, то здоровезна вівчарка наплигнула на мене й радісно облизала. Що було доволі незручно й кумедно через її намордник.
– Капчарка, кого ти там знову знайшла? – гнівно обернулася дівчина обабіч од нас, полишивши розмову з кінологом. То була та сама зоренавтка зі сну.
Вона також мене впізнала й знітилася:
– Вибачте, будь ласка. Просто, Капчарка, поки я у відрядженнях, весь час залазить до моєї нейрокапсули. А потім перехожі підбігають до неї, як до старої знайомої. Трохи дратує, коли твій собака значно відоміший за тебе. Причому вона з цієї нейрокапсулою так зрослася, що навіть проникає до моїх снів од ШІ, коли просто спить поряд. Щоправда якоюсь поцяткованою.
Дівчина тепло посміхнулася. Мабуть, навзаєм. Адже моя посмішка давно вже грала на вустах.
Навіть і не замітив, як ми вже сиділи в кав’ярні для відвідувачів із собаками й розмовляли про Всесвіт, сенс життя й все таке інше. Дивний запашний напій чомусь наразі не хилив до сну, а бадьорив. Як і треба.
Капчарка теж не сумувала. Навіть у кав’ярні зірвала аншлаг. Її гладили, розпитували, де це вона бігає, що не навіщає уві снах.
Нарешті я наважився. Не всім випадає стати зоренавтами, але ж можна хоча би їх екіпірувати. Тому й запитав у хазяйки Капчарки:
– А вам на роботі не потрібні спеціалісти із силових полей?