Папірчик

Степи безкрайньої, рівної, як бурхливе море пустки тягнулися на сотні квадратних кілометрів навсібіч: то злизаний вітрами пагорб, то глибокий яр — дивися, не зарий носом. То похила галявинка, то садок мертвих, усохлих дерев, обхоплених кістлявими пальцями безлистих кущів. Крок за кроком. Кілометр за кілометром. Ніби чим далі, тим смерті ставало лиш більше, ніби щокрок вона розліталася ударною хвилею, облизуючи ураганним вітром маківки вицвілих пригорків. Подекуди траплялися рештки містків, шматки черепиці, зубчики битого скла, а як надто дужий вітер здіймався, то з якогось горбака могла і покришка скотитися. Та все ж це місце, цей простір — чисте від чистоти. Тут лиш пил та вітер, вітер та пил, що наждаком витесують із прикритого тряпчинням обличчя пустельні фігури. Від вологості сушило в горлі, а від холоду парило під шапкою. Після чергового яру, у якому ледь не лишилися кісточки, за півпласкимкряжем виглянула долина — рівна і бура, як рубероїдний килим. Однаково нескінченна в усі боки, однаково скута звідусіль чи то димкою, а чи брудним туманом. Десь там за стіною туману було Щось, або ж перед цим Чимось був туман стіни.
Цей світ завжди був безмежним, проте варто було зробити зайвий крок в нікуди і ти вже перетинав межу безмежжя. Ти цього не знав, лиш бляха дорожнього знаку під ногою скрипіла, голосно на щось натякаючи. Якби ж іще напис не стерся… Вітри ніби гайнули звідси кудись за пагорби чи тумани, прихопивши усе те сміття, яким був усіяний шлях сюди. Всюди так запилюжено і так чисто — ані доріг, ні будівель, ні шмаття, ні дрантя, лиш поодинокі відголоски спогадів про майбутнє. Вигорілі на сонці стовбури дерев, а попід ними кущі, що танцюючи дряпалися довгими гострими кігтями об гладку кору — ніби спалення відьом над смертним танцем вогню. І ці вистави триватимуть, доки не впаде останнє дерево. Вітер ледь сильніше за штиль, та кущі все одно так лагідно і ненависно сточували свої пазурі об кору. Звідки стільки завзяття?
Плоска стеля яскраво-сірих хмар наче набралася далішнього туману — почорніла, набрякла, наситилася вологою і провисла, грозячись грозою. Парке повітря все більше ліпило тряпчиння до рота, а перший же порив мерзлякуватого вітру приніс запах тривожного до сиріт спокою. Буря, що насувалася не пощадить самотнього блукача пустища.
Раптовий удар льодяного вітру сипнув у обличчя добрячу жменю піску і попелу, змусивши надовго спинитися у спробах знову вдихнути та перестати тремтіти. Трохи згодом вийшло обернутися і спертися спиною на вітер, доки той кидався картеччю піщинок по наплічнику та каптуру. Час можна використати по-різному: продумати шлях, згадати мету, заснути на двадцять секунд, замішати час із попелом та пропалити землю аж до мантії. Або просто впасти, коли вітер ущухне. Сподівання, що в наплічнику все лишилося цілим майже виправдалися, адже спина не почувала себе такою ж цілою, проте почувала такою ж полишеною. Глухий дзвін у голові вимагав негайних дій але не давав їх чинити, ще й якась терпкість у ногах…
Мабуть, це усе дзвін. Не може ж бетонна автобусна зупинка з’явитися нізвідки там, де ще кілька хвилин тому було надщерблене нічого. Та подив не встиг розвити думку — його перервав черговий порив крижаного вітру, цього разу із колючими нотками вологості. Все ж, погрози грозою були не погрозами. Десь з-за ширми туману викотився коток грому, утрамбовуючи все під собою врівнину тривожного спокою.Сталевий барабан грому лишив по собі беззвучний блиск неба і очікування нового удару.На все можна заплющити очі: на припливи грому, на скажений вітер, що раптово змінюється скаженим штилем, не вийде заплющити очі лиш коли у найближче дерево влучить сяючий спис чорт зна якого бога і здавалося тричі мертвий стовбур спалахне. Як і схочеться, а не заплющиш — сліпило крізь повіки. Зупинка.
Бетонна крихта лишалася на долонях, лиш торкнися стіни. На ній ще подекуди, в основному згори, лишалися дрібні бурі плитки, що нагадували відтінком маленькі нагрудні зірочки. Ті зірочки, що чарували своїм кольором, своїм холодом. Що залили кров’ю мільйони малих оченят. Усе навколо було всипане втовченим бетоном та розколотими плитками. Криваво-склянисте місиво. Симпатична зупинка, якась заокруглена, трохи розписана, трохи розмальована, трохи обклеєна чорт зна чим, трохи глибока і темна. Варто просунути голову у вузький вхід між закрученими бетонними стінами, як уся навколишня метушня згасає. Стає чутно, як кришиться бетон, як по землі катається невідомо звідки виниклий пух, чутно усе що відбувається десь у голові, не чути лиш серцебиття. Туди не те що заходити страшно — і від погляду всередину робиться холодніше, як од вітру ззовні. Некомфортно без рідної бурі. Рідна буря цілком погодилася і новий подув вітру приліпив до щоки клаптик чогось. Клаптик чогось до вічноти тимчасового.
Крихітний папірчик тіпався, міцно затиснений між пальців. Він нього тхнуло типографським чорнилом і папером, якість якого відчайдушно намагалися компенсувати блідими одноразовими ромбиками. Він рвався від самого вітру, хоч і був прикритий долонями де лиш можна, та його вид і запах… Вони такі грубі та неторкані у цьому грубому і відторканому світі. Вартувало би заховатися, доки бетонні хмари остаточно не впали на голову, та щось не пускало під дах. Під бетонний дах, що не впав би на голову від звалених на нього бетонних хмар.
Папір має велику силу — він здатен породжувати, руйнувати, рятувати, винищувати. Наші життя завжди залежали від паперу, навіть коли це смердючий квиток на тролейбус посеред розкатів грому та розжареного коріння блискавок. А небо усе падало…
З-за чергового розкату грому викотилося тягуче утробне гудіння, що висмоктувало душу і пробуджувало котячий страх. Ніби з мороку ночі вийшла тінь. Гудіння лунало крізь свист вітру, крізь нові котки грози, крізь вибухи блискавок, крізь затулені долонями вуха. Особливо крізь затулені вуха. Голова вібрувала зсередини по мірі наближення гулу і в якийсь момент він став таким нестерпним, що затулив небесне світло, якого і так було катма. Перед очима явився його величність сам тролейбус. Гудіння десь з-під підлоги перекривало саме себе, вікна булизатулені зсередини непроглядно прозорою завісою, гармошка в середина машини ще хиталася за інерцією, а у світлі фар танцювали рої потривожених піщинок. Двері із глухим гуркотом прочинилися, і в той же момент одна з блискавок поцілила у ріг тролейбуса. Іскри засипали дах машини і землю навколо, відстрибуючи, ніби камінці від води. Швидкоплинний танок іскор завершився тим же, чим і почався — гулом електротиші. Хмари уже майже торкалися рогів, що безладно бовталися у повітрі, шукаючи неіснуючі дроти, а густа темрява так усе заволокла, що лиш руді зайчики, які відбивалися від глянцевих бортів тролейбуса освітлювали силует машини та зупинки. Прочинені двері запрошували всередину — у темряві темрява тебе не знайде.
###
Знову тиша. В салоні таке дивне відлуння тиші, ніби у неї вдарили, як у церковний дзвін. Гудіння ледь пробивалося, а грози так і зовсім не було чути, лиш подекуди поскрипував старий кузов та тріщали електродроти. Двері за спиною зачинилися зі скрипом та гуркотом. Зелене світло панелі приладів крізь прочинені двері кабіни відблискувало на табличці «Вихід» закреслено. Водія на місці не виявилося — лиш на сидінні пухнастий чохол їдкого відтінку білого і подерте плетіння на кермі, яке кидало тінь на стелю від яскравого мертвенно-зеленого світла приладів. Морок обволік усе Зовні, що і світло фар стало ледь помітним у чорному тумані. Паралелограми двірників скрипнули, розітерши по склу поодинокі крапельки, вернулися на місце і стихли. Від блискавок лишилися лиш відблиски у темній гущі, а від грому — брязкіт кузова та дзеленчання вікон. Тролейбус різко рушив, викинувши допитливого пасажира аж до колісних арок — того врятувала швидка реакція і облізлий поручень на сидінні. Усе знов стихло: надвір більше не тривожив, а машина неначе прогулянковий катер хиталася на земляних хвилях. Вгорі тріскотіли червоні лампи, що освітлювали хіба стелю навколо та кидали червоні відблиски на поручні та скло. Варто було міцніше стати на ноги і відпустити сидіння, як криваве світло ламп змінилося тьмяним жовтим. Видно було все ще трохи більше, ніж нічого, та хоч очі більше не залиті кров’ю. Будь-яка спроба взаємодії із сидіннями миттєво вмикала червоне світло, не хочеться навіть уявляти що буде, якщо спробувати сісти. Запах порожнього салону тролейбуса перегукувався зі свербким почуттям тисняви, ніби усі сидіння зайняті, а подекуди біля поручнів похитувалися незримі фігури. Салонний динамік раптом захрипів, сповіщаючи щось своєю динамічною мовою. Замурзане салонне дзеркало все ще показувало порожнечу кабіни, якщо не рахувати наліпку із зайчиком у куточку дзеркала. А ось табличка з іншого боку перегородки сповіщала, що проїзд «зайцем» дозволений лише наліпці на дзеркалі. Десь тут має бути та зубата тварюка.
Зубата тварюка — компостер — причаївся на поручні аж біля входу в гармошку. За цим переходом у нижній світ ніби зачаїлася надвірна чорнота, що проникла крізь прочинені кватирки. Клац, і заєць, що сховався всередині робить кілька рваних дірочок на ніжному папері квитка. Тролейбус аж різко прискорився і пасажир знову не втримався на ногах, полетівши торбою крізь гармошку, що зловісно звивалася, у Ніщо.
###
Вогка прогумована підлога під грудиною, ногами, руками, під обличчям. Дрібні піщинки налипли на долоні і щоку, а важкий наплічник давив десь між спиною та шиєю. До тями привів гидкуватий, лякаючий скрип (більше друге, ніж перше). Прямо перед лицем спинилося маленьке обгумоване коліщатко візка, окрім гуми вкрите піском і мулом. Обпершись ліктем на ручку візка стояв розпатланий хлопак, а в протягнутій до лежачого пасажира руці звисав дірявий папірець.
— Не губи більше.
Лиш осиливши піднятися навкарачки пасажир зміг дотягнутися до папірця і одразу ж притис його до себе.
— Ховай, ще знадобиться. Ходім.
Не дочекавшись відповіді хлопчик перекинув візочка на руку і побрів у бік корми під скрип коліщат. Пасажир так-сяк сперся на коліно, поправив наплічник і нарешті зміг огледітися — той самий тролейбус, ті самі тьмяні лампи, той самий морок ззовні. Позаду непроглядність гармошки, а попереду — туманний горизонт безкінечного тунелю салону, в якому от-от розчиниться і хлопчик, і його візок. Треба було збиратися до купи і скоріш чимчикувати, бо тут, схоже, і загубитися можна.
Відчуття, ніби цей тролейбус по спині вздовж проїхався, та ще й в очах час від часу темніло. Куди вже темніше? Чіпляйся за поручні, йди за ними, як за тролейбусними дротами і буде тобі щастя. Візочок потрохи наближався, скрип його коліщат безкінечною луною відбивався від стінок черепа, розмазувався тонким шаром по слуху, розмивав картинку. Скрип був усюди і ніде — пасажира хитало, але не хитало машину, пасажир затинався, але підлога була рівною, пасажир вдарявся головою, але у нього її не було. А може?…
— Зачекай! Куди… Куди ми йдемо? — борючись із лихоманкою зміг вичавити із себе здавлений крик.
Хлопець мовчки зупинився, обернувся і вказав пальцем у тому ж напрямку — до корми.
— Що там? — пасажир нарешті наздогнав їх і сперся на візочок, намагаючись почати нормально бачити.
— Нічого. — коротке слово прокотилося нескінченною луною.
— Тоді навіщо туди йти?
— Коли ми туди прийдемо, там уже буде не нічого — там будемо ми.
Туше. З іншого боку, а що лишалося? Двері в голові машини ясно дали зрозуміти: Вихід — закреслено. Принаймні тут сухо (відносно), безпечно (відносно) і не самотньо (ну…). Траурна хода вздовж салону під гнітючий скрип не найгірше, що може трапитися у цьому бентежному світі. І не найкраще. Найкраще і найгірше взагалі неможливе, можлива лише різна ступінь тяжкості середньості. Не буває чорного і білого — бувають відтінки сірого. А як щодо хорошого і поганого?
— А ти, власне, хто?
Хлопець лише півобернув голову на звук не стишуючи кроку.
— Ну може ім’я у тебе є? Некомфортно йти у повній тиші в ніщо з ніким.
— Чому ж у повній? — малий оглянувся через плече, посміхнувся та опустив погляд на скрипучий візок.
— Я маю на увазі…
— Ти маєш на увазі, що потребуєш встановлення певних дружніх зв’язків зі своїм супутником для кращого розуміння ситуації.
Краще і не скажеш.
— Щось таке. Тож?
Хлопчина спинив візок, обернувся і сперся ліктями на ручку, вклавши на руки голову. Він щось довго розглядав на пасажирові десь на рівні підлоги, тоді його погляд поволі став підійматися і в якийсь момент дійшов до його очей. Ні, не очей — до настельної лампи за спиною.
— У тебе німб, ти знаєш? — мрійливо прощебетало дитя.
— У тебе теж, знаєш… — пасажир обвів пальцем навколо свого обличчя.
Маленькі пальці торкнулися до безбарвного розпатланого волосся, а личко з розумінням насупилося.
— Мені часто кажуть, що я схожий на сонечко.
— Не так багато речей освітлюють це… — довга пауза. Безкінечна пауза. Пауза довжиною в тролейбус.
Не зводячи погляду з очей Пасажира, Сонечко потягнувся у глибини своєї сумки і дістав звідти телефонну трубку, що довгою чорною макарониною була прикута до тих самих глибин. Приклав до вуха і завмер. Застиг. Повільно відвів руку з трубкою і вказав пальцем униз: «Заглянь до торби». Пасажир обережно нахилився і заглянув усередину — там на нього дивився блакитним оком кінескопа старий кольоровий телевізор. Телевізор мигтів, хрипів, показував то картинки, то кольорові смуги, як раптом перемикач каналів повернувся на один клац і апарат завмер. Екран не був порожнім, але і нічого не показував, а зі старого динаміка все ще лунало чи то шипіння, чи скрегіт, проте принишкле, ніби він хотів щось сказати пошепки — на вухо.І тут по екрану попливли розмазані, з перешкодами, титри — плавно, згори донизу, час-по-час перериваючись та відплигуючи знов угору. «Щось зарано для титрів», — мимохідь промайнуло десь у потилиці.
— Думаєш? — Сонечко увесь цей час, схоже, підпирав голову слухавкою, споглядаючи видовище
— Менш, ніж упевнений.
— Ти хотів сказати…
— Хотів.
У відповідь лиш кивок. Телевізор раптово перемкнувся на наступний канал — там у легкому ряботинні транслювали салон тролейбуса. Такий само порожній, як і був до, як і, мабуть, буде після. Як життя. Крізь шипіння динаміка почали пробиватися ще якісь звуки — здається, гітара. Звук усе напливав і відсовував шипіння на другий план, коли серед далечіні Нічого стала проявлятися фігура. Гітарист у довгому плащі з каптуром вийшов з Нічого і повільним кроком наступав на глядача, наспівуючи до моторошного веселу пісню. Коли той підійшов упритул телевізор вимкнувся.
— «Приносимо в жертву?», — насупився Пасажир.
— Себе! Кожного дня. По частці, по частці. До кінця. До останньої станції, — Сонечко наспівав у відповідь, на диво приємно посміхаючись.
«Чую, як капає кров. Чую якийсь спів. Але чия це кров?», — на диво розбірливою пролунало з гучномовця тролейбуса. Сонечко оперативно сховав слухавку, застібнув сумку і чимскоріш почимчикував геть, лиш пригальмувавши, щоб окликнути Пасажира. Під коліщатами вже почало хлюпати.
###
— Що ж, свій слід в історії ми точно лишили.
І дійсно — тільки після цього Пасажир помітив, що за ними тягнеться ланцюжок бурих слідів.
— Не раджу падати.
— Дуже своєчасна порада, дякую. Що ж, схоже «там» не нічого, а швендяють певні особи.
Сонечко тяжко зітхнув, дістав з кишені складаний ножик і не спиняючись дзенькнув ним об поручень. А трохи далі він спинився, обернувшись обличчям до чоловіка, що сидів пів оберта під вікном. Високий комір і фетровий капелюх приховували його обличчя і воно майже зливалося з чорним оточенням. Перед ним на тому ж сидінні стояла шахівниця рівно з чотирма фігурами: білими королем та ферзем ближче до проходу, та чорними королем і турою ближче до чоловіка.
— Схоже, твій хід, — Сонечко звично обперся на візок.
Пасажир якийсь час насуплено вглядався у фігури, ніби шукаючи те, чого там і за його уявленнями бути не могло, а при спробі поглянути в обличчя незнайомцеві Сонечко безцеремонно опустив голову супутника за підборіддя. Здається, він підріс, а чи то з поклону так ввижається. Все ж, довго тут думати нічого — Пасажир узяв ферзя і перекинув ним чорного короля. З-під крис капелюха почулося насмішливе хмикання, а ферзь у руці ніби почав розпливатися. За мить на долоні лежала перевернута чорна тура, а по дошці котився білий король. Світло блимнуло і знов почервоніло, а Сонечко перекинув візок на руку і поплентав далі під їдкий скрип вальниць. Пасажир ще якийсь час мовчки розглядав бакелітову вежкув кривавому світлі, а тоді зірвався і поспішив наздоганяти супутника. На вкритій тонкою плівкою рідини підлозі більше не лишалося слідів.
###
Знову хлопчина виплив із мороку, стоячи навпроти дзеркала, що сперлося на поручень.
— Що шукаєш у задзеркаллі?
— У тебе є що пожувати? — відповідь була настільки відстороненою від питання, наскільки могла бути.
— Якщо тобі подобається консервна бляха, бо консервний ніж до нашої ери не дожив.
— У тебе його ніколи не було, — Сонечко простягнув руку.
Коли банка пляснулася на долоню погляди супутників мимохідь пересіклися. Чомусь тепер до очей хлопця доводилося здіймати погляд. Не такий він уже і хлопчик. А між тим, вільною рукою той вказав на дзеркало, де почав свою виставу: клацнув пальцями і в руці з’явився консервний ніж. Кілька на диво легких рухів і банка відчинена, а всередині… Консервний ніж. Знову клац пальцями і ніж перетворився у папіросу, яку Сонечко губами дістав просто з банки, порізавшись при цьому. Клац і з банки виросла бурячинка вогню, від якої він прикурив. Клац і ось на Пасажира із дзеркала дивилося дуло паперового мундштука папіроски. А коли Сонечко, не зводячи прицілу з Пасажира, торкнувся запаленим кінцем язика пролунав постріл.
Не хотілося відкривати очі — страшно було побачити пекло. Хоча рай був би страшнішим, адже з нього можуть вигнати, а з пекла що? Страшно було, доки по переніссю не потекло щось тепле і холодне водночас. Таке противне, липке. Торкнувся пальцем, розтер, принюхався — моторне мастило. Відкривши очі Пасажира зустріло те ж дзеркало зі злою посмішкою задзеркального Сонечка, котрий дотягував стріляну цигарку, яку потім безцеремонно погасив об долоню і почимчикував геть, прихопивши візок. Тим часом оригінал стояв поряд, більше схожий на статую — холодний, як банка в його руці. Ціла банка. А його очі іскрили і збоїли, ніби той телевізор із сумки, транслюючи то шум, то перешкоди. Коли тролейбус трусонуло здалося, що він беркицнеться разом із візком, та вони обидва неначе приросли до підлоги. Пасажир хотів був глянути у вікно — раптом морок хоч на граминку розвіявся, та спинило спочатку червоне світло ламп, а тоді холодні пальці на підборідді, що повільно його обернули. Сонечко неначе розморозився, проте очі… Ніби крізь них пролився кривавий водоспад. Тиша наростала і от-от мала тріснути вікна, як з динаміків полилося:
Мертвий хват.
Твій мертвий хват, та я без сил.
Руки тремтять, мої руки тремтять,
Вже тисячу років,
Чи ти про це просив?
Як раптом на краєчку поля зору виник знайомий образ, що знов прогулювався салоном.
Та не зважай,
Роби, що треба,
Розбивайся як скло!
Не відпускай,
Дивись на мене,
Ріж шкіру немов склом,
Немов склом!
Влучний удар грифом гітари і дзеркало за спиною Сонечка посипалося, всіюючи усе навколо дрібним дзенькотом. Слідом за гітаристом салоном сунула поховальна процесія, проте замість труни на плечах несли мотоциклетну коляску. За ними йшла демонстрація із червоними транспарантами «Проживемо п’ять років за три!». Далі шеренга солдатів по двоє, що чеканили крок, тримаючись за руки — вела їх тітонька у кислотно-ліловій куртці та в’язаній шапці з помпоном.
Черга із магазинними візками, повними соломи.
Лісоруби із довжелезним килимом на плечах.
Грабіжники в масках несли двері камери.
Оркестр із пляшками, пральними дошками, лінійками, кришками від каструль.
Колесо від вантажівки, що іноді підстрибувало та норовило впасти на бік…
Льодяні пальці Сонечка були здатні заглушити будь-який біль, або ж відморозити те, що ще не болить. Очі остаточно перестали іскрити, проте у них все ще плескалася кривава ріка. Відсахнувся він мовчки, а тоді схопив візок і послідував за колесом, розмазуючи по залитій підлозі уламки скла. За ним покотилася баночка.
###
Зламаний дитячий голос прокочувався вздовж салону:
— О дванадцятій годині тролейбус перетвориться на гарбуз, а зайці на щурів, — виливалося із гучномовця.
Пасажир брів, загрібаючи чобітьми розлите по підлозі щось, чіпляючись руками за сидіння і поручні. Лампи як мигавки: то вмикалися червоним, то жовтим.Врешті перечепився і шубовснувся обличчям на підлогу, здійнявши мікроцунамі. Банки, склянки та інший мотлох вилетів із наплічника і перелетів через голову, гублячись під сидіннями. Тиша після бурі, яку миттєво перервали хлюпкі кроки, що наближалися. Один за одним. Неминуче.
Кроки стихли над самісінькою головою. Ноги перед очима — лише в одному скляному чобітку. Голови невисокої фігури не видно — її затуляє гарбуз у руках.
— Зараз… Друга… — ледь що було видно на наручному годиннику Пасажира.
— О дванадцятій годині тролейбус перетвориться на гарбуз, а зайці на щурів, — повторив гучномовець і гарбуз полетів униз.
###
Отямився Пасажир на одному із сидінь під вікном — увесь залитий бурою липкою речовиною. По голові ніби тролейбус проїхався, в очах танцювали сузір’я, а вестибулярний апарат лежав без свідомості. Лиш, коли одна з ламп луснула в очах трохи прояснилося і стало видно, що вони усі червоні. А ще цей машинний гул, ніби биття величезного серця. То звідти, то звідти лунали скрипи, стуки, шарудіння і хвилею вереску пробігали повз вуха. І враз усе затихло, і ніби гудок паровоза стало наближатися:
Wo alle Straßen enden…
У проході з’явилася безформна сутність. Вона зливалася із мороком за вікнами, із мороком на горизонті, із морокомстелі. Підійшовши до сидіння Пасажира вона нахилилася, на що сидіння відповіло тужливим скрипом, і протягнула щось схоже на руку. Той витріщався на протягнуте щось, стелячись остаточно прийти до тями, аж раптом дійшло!
— Хвилинку, десь він… Зараз…
Він тріпав себе по кишенях, обшукував внутрішні, перевернув рюкзак. А лампи усе розгоралися трояндовим цвітом.
— Ось, — рука через спинку протягла квиток, ніби щойно з типографії — лиш трішки дірявий. І все такий же смердючий.
Сутність узяла папірець, уважно «оглянула» і пробила ще кілька дірочок примарним діробоєм. Квиточок ліг у долоню Пасажира, а сутність попливла далі — до голови машини. Гудок паровоза затухав:
Wo alle Straßen enden…
Рука так і продовжила лежати на спинці сидіння — це був Сонечко, що тепер більше нагадував Місяченька: блідий, із сірими потьоками на щоках і дідухом на голові. Його очі дивилися кудись у далечінь непроглядності протилежного вікна, та коли Пасажир схотів дізнатися, що ж хлопець там виглядає, той повернув його голову до себе за підборіддя. Його голос звучав, ніби з телефонної слухавки:
— In seinen Armen das Kind war tot.
З голови машини подув шквальний вітер, несучи із собою папірці, бляшанки, краплі і ядучий запах мазуту. Поручні затряслися, сидіння заскиглили, скло затремтіло у шибах. Пасажир встиг лягти на підлогу в останній момент перед тим, як у нього над головою пролетіло сидіння. Розбите скло і вітер ущух так само раптово, як почався.
Виповзши у прохід Пасажир виявив, що знаходиться біля самої корми — на задній площадці стояв знайомий візок, а біля нього знайома кудлата голова. Половини заднього скла просто не було і крізь величезну діру просочувався морок, укутуючи ноги Сонечка, розтікаючись підлогоюпо сходинках аж до дверей. Лампи світили на диво яскраво, навіть сліпуче після усіх цих сутінок — здалеку було видно абияк наліплений на двері папірець із написом від руки «Вихід».
— То ось яке воно «Нічого»?
— Це не нічого — це ти, я і візок, — Сонечко похлопав по ручці візка.
— Усе ще думаю, що не мав би болю в серці, якби лишився перечекати грозу на зупинці. Що то за така зупинка взагалі була?
Сонечко загадково усміхнувся, відірвав зуб битого вікна і взявся чистити ним невідомо звідки виникле яблуко.
— Моя улюблена — Серця, — примруживши одне око він вкусив спіраль шкірки прямо зі скельця. По шкірці потік тонкий червоний струмінець. Машина зупинилася.
Залишки мороку ще всмоктувалися у салон крізь діру, та в інших вікнах уже почало світлішати. За дверима бовваніла цегляна вежа.
— Тож, куди мене привезли?
— Це інша моя улюблена зупинка — Часу.
Тролейбус чихнув і з гуркотом прочинив двері. Машина врешті затихла і цю тишу переривало лиш дзюрчання бурої рідини, що стікала сходами та хрумтіння яблука. Замруживши одне око Пасажир витягнув руку, у якій тримав туру. Погляд на туру, погляд на вежу.
— Ви виходите? — почулося позаду із їдкою інтонацією. Це був той гітарист, а за ним і вся процесія.
Пасажир ніяково кивнув і попрямував до дверей, як на останній сходинці його окликнули:
— Це тебе! — Сонечко стояв із телефонною слухавкою в протягнутій руці.
Пчих, двері зачинилися, машина рушила.