Близь бюсту Баст котятки малого поглинуті марення сплячі

Ти прокинувся. Ти не пам’ятав анічогісінько. Ти не відчував свого тіла й не міг поворухнутися, та цей стан час від часу траплявся після усвідомлених снів, тож ти не відчував страху. Натомість ти відчував подив, адже твоє тіло, напівлежачи у ліжку в майже цілковитій пітьмі, щось записувало в щоденник сновидінь…

***

Я старанно вилизувався. Пройшовшись шершавим язиком усіма місцями, до яких дотягувався, я почав зволожувати слиною лапу, миючись там, куди не міг дістатися без її допомоги.
Так-так, ви все правильно зрозуміли. Я є кіт, та кіт непростий. Я нащадок славного дикого роду, тож народився на вулиці, й початок свого життя прожив, оточений незгодами, голодом і смертями.
Я прийшов у цей світ на початку осені, разом із чотирма молодшими братами й сестрами, та мене не одразу назвали Гермесом. Ми взагалі не послуговуємось іменами як такими: нам достатньо відчувати запах одне одного, аби розуміти, про кого йде мова. По запаху, м’явчанню, та іншим, в тому числі й візуальним, ознакам, ми й пізнаємо одне одного. Імена ж нам вигадують люди, і я використовую їх тут лише тому, що в нашій котячій спільноті не прийнято лишати по собі писемні згадки, а записати запах чи м’явкотиння текстом видається доволі складною задачею. Можливо, саме тому ми й не послуговуємося іменами як такими, бо передаємо із уст в уста історії свого виду.
Я не пам’ятаю інших кошенят, які померли від голоду, паразитів, чи просто фізичної слабкості. Пам’ятаю лише короб – теплий і сухий, побудований людьми, в який нас привела мати одразу як ми вивчилися ходити самостійно.
Ходити вміли, вилизуватися також, їсти все, що погано лежить, а не лише смоктати материнське молочко, ми також могли. Та впало на нас Апопове прокляття. Конкуренція за їжу була велика, тож після прийдешніх котів нам лишалися лише об’їдки. Люди намагалися кормити нас окремо, та це було краплею в морі! Доводилося шукати інші джерела їжі, а вони, як правило, вже були заражені. Аскаридами, звісно ж. У результаті, в животах наших поселилися черви.
Спочатку, одна за іншою померли троє сестер. Лишилися лишень ми з братиком. Батьки гріли нас своїми тілами, жили ми вже майже в будинку людському, та й їжі було ніби як вдосталь. Але холод підступаючої семимильними кроками зими та глисти, що заживо пожирали нас із середини, не давали нам шансів. Хто зна: можливо, якби ми голодували, то наші шлунки перетравили б їх на смачненьке білкове пюре? Я цього вже не дізнаюсь. Розкажу вам лишень одну історію, коли я востаннє бачив свого Братика фізично.
То було під час походу снігами, бо ж ми завше бігали хвостиками за людьми. Не знали тоді, що шлях далеченьким був. Коли всі відправилися назад, схилом униз, додому, то вже на півшляху донизу побачили, що Братика мого з нами нема. Люди шкіряні ще півтижня ходили його й шукали, та то було намарне. Отак я лишився сам-один. Та ненадовго, адже скоро мене до себе забрала молода пара.

***

– У Гермеса глисти. Треба їхати у ветеринарку, – мовила Вона, з неспокоєм дивлячись на Нього.
– Сьогодні не можу, тож записуйся на післязавтра, – мовив Він у відповідь.
Це мала бути вже третя поїздка до лікарів, але, не зважаючи на безрезультатність перших двох, та нелюбов подружжя до медичної системи в цілому, везти було треба. Місяць тому, забравши останнє кошеня, що вижило, з дачі, вони спробували вигнати аскарид із його шлунку й кишківника, але навіть за дві прогонки цього не відбулося, а додаткові крапельниці та ін’єкції лише ініціювали медикаментозне отруєння. В результаті, Гермес не їв три дні й мало не відкинувся остаточно. Зараз він вже був крупніший і жвавіший, лише подекуди збльовуючи п’ятнадцятисантиметрових гадів під час одишки. Тоді ж його від смерті врятувала Баст.
– А чого це статуетка стоїть на кухні? – мовив тоді Він, повернувшись із роботи.
– То Баст, вона його лікує, – відповіла Вона. – Ти за ним поспостерігай, і сам все побачиш. Вони навіть спілкуються одне з одним!
І дійсно: час від часу кошеня дивилось на чорну кам’яну статуетку давньоєгипетської богині-кішки, прижимаючи свої довгі вуха до спини й нявкаючи на неї довго, протяжно та різнотемброво, ніби виспівуючи якусь мелодію чи направду розмовляючи з неживим предметом. Та чи був він дійсно неживим? Чи був він взагалі простим звичайним предметом? Чи, може, дечим більшим?
Для пересічної людини це була звичайна фігурка кішки з єгипетським обручем на шиї. Просто оздоба, предмет інтер’єру. Для науковців, якби вони зацікавилися матеріалом, з якого ця статуетка була зроблена, це був би предмет із незвичайними характеристиками. В структурі каменю вони, ймовірно, змогли би виокремити домішки зі сполук, які не зустрічаються в природі на Землі. Такі сполуки зазвичай вважають залишками метеоритів а чи інших небесних космічних тіл з Сонячної Системи чи, навіть, з-поза її меж, що впали на планету мільярди років тому. А якби вони копнули глибше, змогли б вирізнити нетипове електромагнітне випромінювання, чи, навіть, ще невідому науці матерію в вигляді атомів, утворених із відсутніх у періодичний системі елементів.
Для власниці статуетки вона була ключем і брамою водночас до контакту з Давньоєгипетським Пантеоном, а точніше, з Бастет, покровителькою котячих. Вони обоє були схильними до езотеричного світогляду містиками, тож в квартирі було вдосталь подібних речей. Але ця була особливою.
– Ну здрастуй, Гермесе, – мовила до кошенятка статуя.
– А ти іще хто? – відповів він.
– Твоя Королева, що прийшла на заклик про допомогу, що отримала його від твоїх людей-слуг та їхніх колишніх вихованців, що відійшли до мого дому.
– Але як? – кошеня не йняло віри своїм очам.
– Паралельні світи, хлопче. Квантові відгалуження, іншовимірні реальності… Люди по-різному називають мій світ, але факт лишається незмінним: завдячуючи клаптикам матерії Джерела, що були поміщені у твій світ, і навпаки, ми маємо змогу контактувати.
– Тобто, ця статуя… Вона з твого світу?
– І так, і ні, – продовжила Баст. – Вона виконана вже в твоєму світі, але в ній є шматочок матеріалу з мого. І, до речі, я одразу уточню: тепер мій світ є й твоїм також. Тож, прошу пана до родини.
Кошеня відчувало щось на кшталт сну наяву. Щось схоже на стан людини під дією галюциногенів, коли на матеріальну й звичну своїм побутом та повсякденністю реальність нашаровувалась іще одна – химерна, невідома й незрозуміла. Не схожий ні на що цілковито новий досвід і стан, що в ньому перебував Гермес, створював чуття чогось надцікавого. Надвисокого. Надважливого.
– У мене є безліч питань до тебе… – спробував він мовити до Богині, та короткошерста красуня його зупинила:
– Усі питання потім. Й аніяк не до мене, ні, адже я лише ворота в новий для тебе світ. Лише ключ, лише провідник. Далі тебе зустрінуть інші.
– Не полишай мене.
– Вибачай, малий. Навряд ми ще колись зустрінемось. Хоча, не буду сперечатись: це можливо, враховуючи специфіку імені, що ти отримав.
Образ мудрої кішки, краса якої була воістину неперевершеною, почав танути, і навіть наполегливе нявчання Гермеса не зупинило цього процесу. Кошеня не знало й не розуміло, що з ним відбувалося, адже його «вуличні» родичі ніколи про таке не розповідали. Він не знав, чи це дійсно те, що йому треба, чи, навпаки, передсмертні марення, викликані інтоксикацією медикаментами чи отруйними гельмінтами.
– Ну що, бачив? – попитала Вона в чоловіка декілька днів потому.
– Ага. Цікаво, – посміхнувшись у відповідь, мовив Він. Остання поїздка до ветеринара закінчилася повторною прогонкою глистів уже новими ліками, тож зараз вони спостерігали, як знову активний кіт із гарним апетитом та набагато меншим здуттям боксерив статуетку Баст. – Треба, мабуть, її вже прибрати. Бо інакше розіб’є.
В житті ж Гермеса після знайомства з Баст почалися кардинальні зміни. По-перше, він став бачити образи, які до цього ніколи не бачив і про які не чув. Люди назвали б ці образи привидами, або ж духами, та Гермес знав: це – істоти з іншого, паралельного виміру, природу якого тільки но починали розуміти деякі людські вчені.
– Хто ви? – запитав в один із днів Гермес кішку й кота, які набули набагато більш чіткої та яскравої матеріальності, аніж інші ледь вловимі віддзеркалення кошачих.
– Я є твоя Прабабця, – відповіла сіра кішка, строго подивившись на Гермеса. – Тебе що, не вчили поваги до старших? Молодші представляються першими.
– Я перепрошую, – трохи знітившись, відповіло кошеня. – Мене звати Гермес.
– Ой, та най тобі буде, – легенько буцнув кішку лапою світло-сірий довгошерстий напівпородистий кіт. Він напівлежав на підлозі, та, коли строга Прабабця спробувала дати йому здачі, спритно ухилився. – Я – Прадідо, і ми є твоїми провідниками в Котячому Королівстві.
– Радий із вами зустрітися. То поясніть, будьте ласкаві, що ж зі мною таке відбувається?
І вони пояснили. Пояснили, що Світ Котів – то ніби як перехрестя світів, до якого стікаються всі можливі й неможливі реальності, в тому числі й та, в якій існує Гермес. Що дев’ять котячих життів – це не метафора, й не кількість втілень чи смертей, яку може прожити кіт, хоча до останнього істина була все ж таки ближчою.
– Дев’ять життів – це максимальна кількість квантових вимірів, якщо говорити людською мовою, яку може усвідомити та з якою може взаємодіяти кіт на найвищому етапі свого духовного розвитку, – високослівно, але трохи вальяжно, повідомив Прадідо. – Ця наша властивість розкривається в нас тоді, коли ми стоїмо на порозі смерті. Долаючи цей поріг та виживаючи, ми відкриваємо для себе один із, так би мовити, паралельних світів. У мене, до прикладу, таких світів наразі лишень два, бо в третьому – в твоєму – моє тіло вже вичерпало свої можливості, й спочиває в посадці.
– В мене та сама історія, – продовжила Прабабця, посміхаючись. – Котяче Царство Баст відкрилося мені в перший рік мого життя – тоді я мало не померла, та допомога Баст, а також інших котів, мене врятували. Другий раз відбувся менш ніж за рік до остаточної смерті тіла від раку: тоді, перебуваючи в місцині, де ти народився, я на цілу добу пішла з дому Смерті своєї шукати, остаточного Переходу в Царство Баст, адже несила вже мені була терпіти ті кляті болі. Але відкрила для себе Третє Життя – світ нескінченних собачих полів.
– Гм. А я от третім своїм світом відкрив світ Місячних Котів, – мовив Прадідо. – То було за два-три роки до смерті тіла, коли я вперше отруївся мишею, також на дачі! А вперше також за рік після народження.
– То що це життя дає? – попитав у своїх менторів Гермес. – Можливість по смерті продовжити життя в іншому світі?
– Не тільки це, – підхопила Прабабця. – Ти зможеш фізично подорожувати між світами. Для твого рідного світу момент появи й зникнення буде відбуватися ніби як водночас, але між цими двома моментами ти зможеш перебувати деякий час в центральному, нашому світові.
– Так ти зможеш доволі швидко набиратися нового досвіду й розвиватися духовно, – ніби як підтвердив сказане Прадідо. Вони навіть не здогадувалися, що люди також мали можливість підглядати за подіями в котячих світах, хоч це й було рідкістю. Показовим прикладом був майстер американських жахіть про Древніх, до прикладу.
Отак, завдяки своїм предкам, Гермес зміг дізнатися дуже багато для себе нового. Його «шкіряним слугам» зі світу людей лишалося лишень дивуватися, як він одразу почав ходити в коритце на пісок, як, проявляючи небувалий розум та кмітливість, залазив рельєфним полотном дверей майже до стелі в намаганнях опустити ручку й відкрити їх своєю задньою лапою, чи як по-собачому бігав за паперовою кулькою, слухняно приносячи її своїй хазяйці. Останньому, до речі, його навчила Прабабка що, в якості своєї менторської діяльності, перетягнула Гермеса у свій світ і посприяла тому, аби він зміг заглянути в собачий простір посмерття – у Світ Нескінченних Полів, будучи його завсідницею.
Отак собі жив та й поживав Гермес, у теплі, ситості й благості. Паразитів у животі своєму майже подолав, іншим своїм тілом, або ж життям, користувався постійно, дивуючи хазяїв своєю здатністю ковзати між реальностями, зникаючи в одному місці й миттю з’являючись ув іншому. Коли одного разу до нього завітав зовсім інший кіт у гості.
– Привіт, – мовив він, з’явившись неочікувано, ніби грім серед ясного неба. Гермес стрепенувся.
– Братику? – не вірячи своїм очам, відповів Гермес.
– Так, це я. І я радий, що ти лишився живим, Гермесе. Дуже з того тішусь, бо в непрості часи ми з тобою народилися.
– Шкода, що ти помер, але… Як ти набув другого життя? Ти ніколи мені про це не розповідав!
– Бо цього й не було, – відповів Братик. – Я не вмирав. Я фізично ковзнув ув іншу реальність.
– А хіба це можливо? – здивовано висолопивши язика, запитав Гермес.
– Ще й як можливо, – відповіло кошеня. – Зараз я тобі все розповім.

***

Я чимчикував за всіма вами, шкодуючи, що не можу йти на рівні. Ви з батьком ішли за шкіряним уперед, в гості до іншого людиська, я ж плентався позаду, з усіх сил намагаючись не відставати. Та все було марно.
Я не міг лишатись один в будиночку тоді, а зараз вже й не міг повернутись додому, страхаючись розділити участь усіх наших сестричниць, згинувши у снігах. Все, що мені лишалось – це йти вперед. І я, як ти пам’ятаєш, дійшов. Та не в силах був витримати морози та заметілі, що, не вщухаючи, вишукували слабких та кволих довкола будинку й не тільки. Тож, чергова заметіль примусила мене сховатися внизу, під будинком. Так, як ми колись, іще по дитинству, разом із матір’ю ховалися під будкою.
Ви тоді, мабуть, пішли назад за людиною шкіряною. Та я лишився. Не тільки тому, що пропустив момент вашого повернення додому. Я не пішов тому, що змерз. Вже. Дуже змерз. Кінцівки вже не відчувались, а завірюха не вщухала. Тож я лишився там, знаючи, що цей сусідський шкіряний мішок із кістками та м’ясом не любить, і, можливо, навіть, ненавидить наш котячий рід.
Увечері він поїхав у місто, тож у мене був час роздивитися, що там до чого, в його сховку. Виявилось, що він працював у якійсь Лабораторії. Якийсь квантовий інститут, чи щось таке. Знаю це, бо встиг розгребти документи, яких було більш ніж достатньо в кабінеті людиська. Згідно з інформацією, що містилася в них, близько двох десятків років тому українці віднайшли якісь стародавні високотехнологічні артефакти, які могли взаємодіяти з іншими вимірами та іншими світами. Більш того: тому хлопу вдалося сконструювати в себе в бункері прототип. Так, в часи війни бункер знадобився йому для захисту своєї сім’ї від русні, та побудований він був не для цього. Він захищав експериментальний прототип Брами в інші виміри від ризику бути виявленим, а також і людей довкола від радіаційного й хімічного впливу машини.
Пізніше Баст пояснила мені, що пранальні залози котів здатні генерувати хімічні елементи, не характерні для твого світу – так звану прану, що й дозволяє нам, розвиваючи й урізноманітнюючи хімічні сполуки, які нею продукуються, синхронізуватися з іншими шарами реальності, з іншими світами й вимірами. Саме ця особливість нас, як виду, на її думку, й підштовхнула мене до вивчення прототипу. Ну і, звісно ж, голод. Адже, окрім запакованих консерв, до вмісту яких я не мав можливостей дістатися, їжі тут не було від слова “взагалі”.
Проживши майже тиждень на одній лишень воді, я, врешті, розібрався з механізмом. Можливо, навіть, краще за людиська, який присвятив цьому двадцять років свого життя. Знав би він, чим я там займався – зненавидів би нашого брата іще більше. Хоча, можливо, його відношення до нас і обумовлювалося саме тим фактом, що я був не першим котом, хто використав цю машину?
Так, чи інак, а пристрій було запущено. Центрифуга в центрі розкрутилася, сформувавши перед собою шар, що ніби як рухався в усі сторони водночас довкола свого центру. Так само, як ніби текуча вода може віддзеркалювати реальність, так і цей шар віддзеркалював дещо, але не матерію, а щось інше. Я ступив крок уперед.
– Він приходить до тями! – сказав хтось з-поза темряви, яку я мав можливість спостерігати невизначену кількість часу переходу.
Я відкрив очі. Довкола були лікарняне ліжко, білі стіни палати, та якісь прилади. Поряд метушилися медики, фіксуючи якісь показники та перемовляючись між собою незрозумілими термінами. Їхні вуса були підв’язані під чепчик, а хвости закручені в клубок та стягнуті захисною гулькою.
«Лікарі були з вусами й хвостами?» – з подивом питаєш ти, і я розумію причину такого питання, брате. Знаю, що тебе водили до ветеринарів, більшість із яких були або людськими жінками, або гладенько виголеними чоловіками, що не мали а ні вус, а ні хвостів. Та я потрапив не туди. Це була справжня котяча клініка, де лікарями були, власне, представники роду кошачих.
Отаким і є світ, в якому я наразі й живу. Та ти, мабуть, вже про нього достеменно знаєш, адже й сам подорожував цими вуличками, де на кожному кроці передбачені місця для заточки пазурів, де існують колективні лазні з гетерами, які вилизують тебе там, куди ти не дотягуєшся язиком самостійно, й де все зроблено для комфорту представників саме котячого роду. Ти також знаєш і про те, що тут немає людей.
– Де це я? І хто ви такі? – запитав тоді я, дивлячись на котів-лікарів. Моя здатність звертатись до них принесла тим невимовну радість.
– Ласкаво просимо до Джерела! – відповів один із них, знімаючи свого лікарського чепчика. Саме тоді я вперше й побачив оселедець, що був на голові цього медбрата.
Ти, мабуть, розумієш моє щире здивування, адже ми з тобою бачили багатьох котячих як зі своєї сім’ї, так і з інших, а розповідей про інших котів та кішок чули іще більше. Але ніхто з них оселедця не мав. А от для тутешніх котів це було традицією, що не давала забути власну історію, яка підтримувалась чи не кожним двадцятим котом чоловічої статі.
– Мене звати Барвінком. А як твоє ім’я? – запитав він. Тоді я знітився, бо ти ж знаєш: я його так і не отримав. До слова: дикі коти, які не знали контакту з людиною, не тільки не мають імен: вони не мають доступу до подорожей між реальностями. Відповідно, й усвідомити себе тут після смерті не можуть.
– У мене його нема, – відповів я, дивуючи Барвінка.
– Як так нема? – мовив він. – Хіба твої Боги не Назвали тебе?
– Ні. Нема в мене ніяких богів.
– А як же твої хазяї? Як же люди? – ніяк не міг вгомонитися Барвінок.
– Та вуличний я, – відчуваючи все більший сором, відповів. Сам знаєш: ніколи не вважав людей ані Богами, ані Слугами. – Безхатченко.
Тоді той кіт схопився й кудись побіг. Інші здивовано дивилися на мене, але нічого не говорили. Я ж почувався все краще, тож вже за декілька хвилин міг самостійно встати. Ніхто не перешкоджав мені в цьому, тож, від’єднавши від свого тіла усілякі медичні датчики, я, потягнувшись, зістрибнув на підлогу та почвалав на вулицю.
Це було дещо дивне. Я не знаю, що відчував ти, коли вперше побачив тепер вже мій світ, але особисто я був у шоці. Особливе враження на мене склали багатоповерхівки, повністю підлаштовані під наш розмір, довжину й зріст. У місті, звісно ж, були лише кішки та коти: різні розмірами та забарвленням, вони прогулювалися тоненькими вуличками, вилизувалися, гралися в спортивні ігри одне з одним, чи просто дрімали. Серед сплячих, до речі, було два основних види: звичайні, і якісь напівпрозорі. Один з останніх дрімав на виході з клініки: я спробував, було, буцнути його разок, та моя лапа пройшла крізь його образ.
– Дозвольте й мені привітати вас у нашому світі, Безіменний пане, – раптово почув я голос з-поза лівого свого плеча. Різко обернувшись, я побачив Її. От ти якою побачив Баст, коли вона вперше мовила до тебе?
«Доволі великою, чорною, благородною кішкою», – відповідаєш ти, і я посміхаюсь у відповідь, згадуючи свої відчуття. Адже мені вона тоді здалася не просто великою за розміром, а справжньою пантерою.
– Дякую, – мовив я, схиляючи до неї голову. Чомусь мені здалося, що саме так я маю зробити.
– Ти в нашому світі з’явився зовсім недавно. Ти не є на межі Життя та Смерті. Ти не маєш Імені. І ти досягнув матеріальності одразу, без проходження стадії безтілесності. Я – королева Джерела, і я спілкуюсь із кожним своїм підданим. Але в гості запрошую небагатьох. Ти, Безіменний, маєш стати одним із них, тож прошу за мною.
Граціозно вигнувши спинку, Баст м’яко покрокувала кудись уліво, а я – за нею. Це було щось дивне, наче я не тільки виграв у Долі можливість поласувати найсмачнішою їжею, яка була в її палаці, але й долучитися також до чогось таємничого й невідомого.
Багатоповерхівки лишилися позаду, коли ми пройшли крізь браму з чатуючими вартовими. Ти, мабуть, хоч і носиш ім’я Гермеса, ще там не бував. Мене ж туди привело Пророцтво, про яке я ще не знав, але скоро мав дізнатися.
– Вмощуйся зручніше, Безіменний, користуйся моєю гостинністю із задоволенням. Можеш їсти й пити все, що тут є, мені ж дозволь говорити, – мовила Баст, вказуючи на столи, наповнені смачними наїдками й напитками. Тут були і сир, і всякі різни сорти м’яса, і варені овочі, і, навіть, котячий корм! Усе – на будь-який смак! А я, як ти знаєш, вже більше тижня нічого не їв, тож, відкинувши сором’язливість, накинувся на запропоновані смаколики.
– Спочатку я буду задавати тобі питання, а ти відповідатимеш. Потім ти матимеш змогу питати, я ж обіцяю відповісти на все, якщо, звісно ж, буду мати відповідь.
Я вже трохи перекусив, тож до розмови був готовий. Скерований питаннями королеви, я розповів про наших із тобою предків, про наше життя, й про світ, в якому ми виросли. Нічого не приховуючи, розповів і про спосіб, яким я сюди потрапив.
– Цікаво, – мовила вона тоді у відповідь. – А давай проведемо експеримент. У нас усі коти мають свої імена, тож. Чи можеш ти взяти собі якесь, яке буде тобі до вподоби?
– Так, звичайно, – відповів тоді я. – Звіть мене Братиком. Цим іменем завжди мене кликав мій старший брат, що лишився у світі, який нас породив. Тож, нехай я буду зватися саме ним. Це краще, аніж бути безіменним.
– Гм, неочікувано, – відповіла вона, задумавшись. – Ходімо, Братику: я дещо тобі покажу.
Ми вийшли з нею на балкон палацу, з якого відкривалася панорама на великий стадіон, що його не було видно зі сторони житлових кварталів. Там, на відкритій місцевості, стояло декілька десятків людських статуй, виконаних у різних позах, із різного матеріалу, й по-різному оздоблених. Усі чоловіки мали на головах своїх оселедці, а, якщо то були жінки – обов’язково у вінках.
– Хто це? – запитав я.
– Це – наші боги. – відповіла Баст.
– Боги? Та це ж люди! – викликнув я.
– Так. Це люди. Саме вони надавали нам імена. І тільки вони, й ніхто інший. До сьогодні. Пропоную пройтися там, унизу. А за прогулянкою зможеш задати й свої питання.

***

Ти знаходишся у пітьмі. Неясні образи й неясні сюжети переслідують тебе. Ось, твій дідусь дарує тобі й твому шурину кожному по стародавньому годиннику з боєм, верхівки яких представляють собою ніби цибулини православних церков у мініатюрі. А ось ти бачиш воістину лавкрафтіанські сюжети з подорожами на Місяць, що виявляється населеним різноманітними містичними створіннями. Та серед цих образів час від часу ти бачиш свої долоні.
Нарешті, ти згадуєш своє ім’я. Долоні рук твоїх – це тригер, який дозволяє згадати, де ти знаходишся. А знаходишся ти уві сні. У свідомому сні. І в тебе є задача від Інституту: дослідити один із паралельних світів. Дослідити Джерело.
Ти фокусуєшся на фактурі долонь своїх, розглядаючи кожен їхній згин, кожну лінію та зморшку. Ти фіксуєш свою увагу на них, починаючи промовляти сам до себе, повторюючи одне й те саме слово: «міувт». Це починає формувати довкола тебе реальність сновидіння.
І ось, ти знаходишся на полігоні з пам’ятниками. Це є гігантські статуї людей: усі чоловіки – з оселедцями на головах, усі жінки – у великих традиційних українських вінках. Ти також є статуєю, тож не можеш рухатися. Цей стан дуже схожий на стан заціпеніння, який іноді буває після виходу з усвідомленого сну назад у реальність, а це означає, що інструкція подіяла, і твоя свідомість дійсно змістилася через квантову неоднорідність, сформувавши тунель в один із потрібних тобі паралельних світів.
Частиною кожного з пам’ятників є кіт або кішка, що сидять у різних позах і займаються різними заняттями. На твоєму плечі також сидить кіт. Його ім’я викарбувано на твоїй долоні, яку ти витягуєш уперед, завдяки чому й можеш бачити напис. «Гермес»: от що там написано.
Ти бачиш двох із роду кошачих, які, прогулюються стадіоном, ідучи прямо до тебе. Ти не здатен відреагувати на їх появу, але від тебе цього й не вимагається. Твоя задача – запам’ятати якомога більше з того, що побачиш. Згадати по пробудженню. Зуміти записати в щоденник.
– Добре. Тоді розкажи мені про цей світ. Як він виник, що з ним сталося, чому люди тут лише у вигляді статуй, і яким чином сюди потрапляють нові кошачі? – промовило кошеня до чорної напівпантери, що йшла поряд. Ти бачиш, як вона всміхається, й відповідає.
– Це світ, в якому колись також жили і люди, й котячі. Люди були нашими побратимами, та, після їхнього самознищення, вони стали нашими богами. Зараз ми знаходимося на території України. Під час останньої світової війни саме українські волонтери збудували ковчег, який зберіг багатьох ссавців та інших живих істот. Ця остання війна повністю винищила людство, та саме завдяки тогочасним козакам і козачкам цей світ існує в тому вигляді, в якому він є.
Ти мовчки продовжуєш слухати, намагаючись жодного слова не пропустити. Чуєш, як кішка продовжує свою розповідь про те, як ядерна війна спричинила мутації в організмах котячих, зробивши саме їхній вид домінантним на планеті. Слухаєш, як пантера розповідає про те, що кішки вижили лише в Україні, і як через мутації втратили здатність до розмноження.
– Поступово, коли ми стали будувати міста, палаци та інші споруди, які вважаються ознаками цивілізації, стали з’являтися духи котів. Вони були ніби як віддзеркаленнями представників нашого виду з інших всесвітів. Наші науковці дослідили ці процеси та ініціювали подібні до наших мутації у всіх котячих усіх світів просторово-часового континууму. Це мало дозволити найрозвиненішим із нас, що жили в інших світах, прибувати сюди, у Джерело, й будувати котячу спільноту разом. Вчені й досі не розуміють, чому до нашого світу прибувають виключно українські домашні коти й кішки. Але в кожного з них завжди є ім’я, надане людиною.
Ти розумієш, що інформації багато. Що, не розуміючи контексту, багато тез можуть бути втраченими, бо ти їх не запам’ятаєш. Тож ти використовуєш інший тригер, який має змусити твоє тіло поринути в сомнамбулістичний стан. Ти ще не користувався стоскладовою мантрою Ваджрасаттви, перебуваючи в стані усвідомленого сновидіння, але теоретично це мало запустити процеси автописьма. Починаючи проговорювати слова мантри, ти сподіваєшся, що вона подіє, змусивши тіло самостійно записати в щоденник сюжет сну, зафіксувавши в ньому не лише інформацію, але й стан свідомості, в якому наразі вона перебувала. При цьому ти намагаєшся не втратити концентрацію й на деталях розповіді пантери, яка була вже біля твого кам’яного тіла.
– На той час історія про ядерну війну вже стала міфом, а в суспільстві почали зароджуватися початки релігії. Віри в божественну сутність Людей як таких. Стали з’являтися Пророки, чиї тези, хоч і відрізнялися деталями, мали спільну основну концепцію. Вони вважали, що люди то є боги, а ми були їхніми домашніми улюбленцями. Благословляючи нас іменами в інших світах, вони формують квантовий зв’язок усіх кішок Мультивсесвіту із нашим світом – Джерелом, аби не дати нашій цивілізації зникнути через відсутність можливостей до розмноження. Тоді й були побудовані ці статуї.
– Тобто, для нас люди – це щось на кшталт того, чим для самих людей є їхні боги? – запитало кошеня в “брюнетки”. – А миші, які, я бачив, у багатьох котячих тут живуть у якості домашніх улюбленців – це щось схоже на те, ким є коти в моєму колишньому світі? – Так, щось схоже на те, – відповіла кішка, посміхаючись. – Зауважу, що ти є перший котячий, який перейшов до нас одразу в фізичній формі, минувши форму безтілесну. Перший з тих, хто не володів іменем. Тож ми, було, подумали, що ти і є Обраним.
– Обраним? – ти бачиш, як кошеня здивовано вигинає лоба, дивлячись на пантеру.
– Так. Наші жерці, в ув’язці з науковими відкриттями побудованої нами цивілізації, дійшли висновку про неминучість появи Обраного: котячого, який зможе надавати Імена іншим котячим, виконуючи божественну функцію замість людей. Коти й кішки, що отримають такі імена, відновлять свої можливості до розмноження.
– То що? Я обраний?
– Е, ні, – ти бачиш як чорна кішка всміхається. – Обраним є твій брат Гермес, адже саме він дав тобі твоє ім’я – Братик. – і вона киває на тебе. Точніше, ти бачиш, як її погляд спрямований саме на твою кам’яну руку, де вигравіюване слово «Гермес». – Я теж отримала своє ім’я від котячого, ще в своєму світі, та донедавна я була такою єдиною. Тепер же нас є двоє, що означає можливість перевірити теорії науковців.
Ти бачиш, як до Баст підбігли декілька котів. На голові одного з них був вибритий оселедець, і ти подумав, що, враховуючи все вище сказане, він мав би бути жерцем або ж прихильником культу. Інший був у білому халаті, ніби натякаючи на наукову сферу своєї діяльності.
– Датчики зафіксували зміни в ультра-альфа-діапазоні, – мовив той, що був у халаті, киваючи в твою сторону. – У нас гості.
У відповідь на це Баст поглянула на тебе. В її очах ти зміг прочитати суміш захвату та стурбованості. Тобі здалося, що вона ніби збирається щось зробити, але не наважується.
– Їм ще рано дізнаватись про нас, Королево, – мовив другий, той, що з оселедцем. – Прибульцю пора додому.
Ці слова ніби як надали кішці рішучості. Підскочивши вгору, вона граційно й витончено застрибнула на твою руку, після чого дала ляпаса твоєму кам’яному обличчю.