Анафема — В ім’я чогось хорошого

За тисячу верств та за тисячу часів лежало собі в Шипшинових Лісах одне незнане всіма славетне Королівство, невеличке і закрите з усіх боків щільними колючими стінами велетенського чагарника, в хащах якого жила вічна темрява і стародавня Відьма. Блакитна сиза сутінь застигла тут навіки, і червоніюче коло, що жевріло над краєм лісу, заливало небо палітрою фіолетового та помаранчевого. В центрі Королівства, — споконвічно осяяний останніми променями, — на високому пагорбі, озираючи все, іскрився та пломенів незліченністю фантастичних барв Кришталевий Палац. Витончена то була і вкрай чудернацька споруда: вікон не мала, натомість і стіни і численні башти, і балкони — все було кришталеве, і все являло собою єдиний вітраж, який і палав неможливою мозаїкою кольорів. Вітраж цей складався з безкінечності картин і від того вид цього Палацу на межі дня та ночі зачаровував будь який — хоч селянський, хоч міщанський — погляд. І видно його було з усіх країв Королівства. Такий титанічний був той витвір, такий величезний, що башти його сягали небес і ніби впиралися у них, забарвлюючи їх своєю красою — як просякнутий у фарбу пензлик забарвлює воду, коли торкається її. І ніби корінням стародавнього дерева Палац заглиблювався під землю таємничими лабіринтами і залами, де лежали такі магічні інструменти і пристрої що і уявою не осягнути.
Володорював у цьому Королівстві великий Король. Розумним, славетним, справедливим і совістливим правителем був він. Можна сказати, занадто совістливим та занадто справедливим, бо туга невблаганна тримала його серденько роками. Оточений сутінковим сяйвом стін-вітражів, на яких вимальовувались фантастичні картини, де відбивалась безліч сюжетів — міфічних і не дуже, минулих та майбутніх, — він роками думав, роками з нестримним болем у душі гадав, чому його піддані чинять зло, чому брешуть, чому крадуть, чому вбивають. Не було його Королівство особливо злим, а таким як і всі інші королівства: оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі, і всі звеселялися. Словом, все було як в звичайному королівстві, але душа Короля, сповнена гіркої туги, простягалася до всіх страждаючих, умиваючись кривавими сльозами. Думав він постійно, як позбутися цих страждань. Читав він трактати відомих вчених і філософів із бібліотеки Палацу, намагаючись знайти відповідь у мудрості наймудріших, але тільки більше плутався щодо кореню всього Зла, бо думки в цих трактатах різнилися: одні писали, що Зло це вічна частина людини, від якої нікуди не дітися; інші писали, що кожна людина — і зла і добра одночасно, і являючись злодієм для одних вона є святою для інших; треті ж оголошували, що зла не існує, як і добра; четверті мудрували, що світ є злим і тому нема нічого поганого в тому щоб бути злими; п’яті стверджували: світ не має сенсу, а значить і питання про добро і зло теж не має сенсу. Довго читав, і ще довше думав Король, але нічого не спадало йому на думку, і, втомившись страшенно, так він і лягав спати. Прокинувшись, він продовжував читати і думати про те, чому люди його Королівства чинять зло, чому брешуть, чому крадуть, чому вбивають, знову втомлювався і клався в ліжко. Оточений химерними малюнками Кришталевого Палацу, він роками і десятиліттями гадав про корінь всього зла і про те як цей корінь вирвати, щоб люди нарешті зажили в мирі та злагоді, щоб винищити навіки страждання на своїй землі. Щоб побудувати найщасливіше королівство у всьому світі.
Одного разу зрозумів він, що хоча і думав роками, ні до чого так і не додумався, що сам собі він не голова і що конче йому необхідна порада. Послав за наймудрішою людиною у Королівстві і невдовзі йому привели Мудреця, до якого весь люд ходив за порадами, чий розум гостротою своєю був першим розумом у Королівстві і цьому ніхто б не зміг заперечити чи навіть засумніватися. Він знав всі книжки і прожив стільки, скільки ніхто не жив.
Сива то вже була людина, з бородою до підлоги, поглядом пронизуючим наскрізь і зморшками настільки глибокими і незліченними, що вони ніби відбивали всі думи і таємні знання їх володаря.
— Чи правда, Отче, те, що ти наймудріша людина? — запитав Король, — Слух ходить, що знаєш ти все на світі.
— Облиш, хлопче, — втомлено одповів Мудрець, — я знаю тільки те що знаю. І я тільки знаю, що я нічого не знаю.
Кивнув Король з задоволеною посмішкою на вустах, адже він читав в якійсь мудрій книзі якогось мудрого і відомого філософа, що саме так відповість дійсно мудра людина, що будь яка інша відповідь то пиха і невігластво — правда, він не пам’ятав, що то була за книга і філософ. Значить, не було в людині перед ним ані пихи, ані невігластва, і дійсно вона знала все, дійсно була Мудрецем.
— Скажи мені Отче, хоча ти і не знаєш всього, а знаєш лиш те що знаєш, скажи мені — чи дізнався ти з якихось книг, чи розгадав ти за всі свої довгі роки життя, звідкіля береться зло в людській душі? Зло, яке штовхає людину на погані вчинки?
— А нема ніякої загадки, — посміхнувся Мудрець, — відома річ, що є Рай на небі і є Пекло під землею, і що за душу людську вічна боротьба точиться. Боротьба між янголом та бісом. Біс сидить на лівому плечі і нашептує у вухо зло, а янгол сидить на правому і вмовляє зло не робити, бо янгол тот то є Совість.
— Отак все просто? — здивувався Король.
— Просто все є на землі і загадкою то все лише чорт робить, щоб людину заплутати — одвічний Ворог Бога і Людини. Довго і я плутав, — самоглузливо посміхнувся Мудрець, — але виплутався зрештою і побачив світло Істини. Там де просто, там, як кажуть, янголів зі сто.
Приголомшений, Король підвівся натхненно, теж побачивши світло Істини, і вигукнув:
— Сліпий як крот я гнив всі ці роки у тлінних роздумах, натхненних трактатами, в яких не знаходив я відповідей. Але відповідь! Така проста! Так близько! Одвічне питання боротьби Добра і Зла, Бога і Диявола!
І кинувся він на коліна перед Мудрецем.
— Я обдарую тебе всім золотом!
— Не треба золота, — заперечив Мудрець, — бо справжній скарб для мене то врятовані людські душі, а все інше лишень бо тлін.
З цими словами Мудрець розвернувся і пішов на вихід, кинувши наостанок втомлено:
— Здається, я виконав своє божественне призначення і врятував душу Короля, відкривши його очі до Істини. Тепер, Король, і ти врятуй душі людей цього Королівства.
З тим і вийшов.
Король тоді почав ходити кругами по тронній залі, думаючи, що робити йому з його новим знанням. Довго він ходив-ходив, ходив-ходив, думав-думав, аж раптом його так озорило, що він підстрибнув на місці, а потім кинувся в лихоманці новий наказ писати. Вирішив він, що з чортом на лівому плечі треба діями боротись.
Написав, що головний Мудрець розкрив велику таємницю про те, що біс сидить на лівому плечі, і що цей біс все зло породжує і все в людських життях неправильно тому що лівими шляхами люди ходять і роблять все по-лівому, тобто бісовською стороною, а тому наказав, щоб люди зранку з правої ноги вставали, щоб всі стовби і вози з правої сторони обходили, щоб вози тільки з правої сторони вулиць їздили, щоб черевики на вході в хату ставили так, щоб правий черевик трохи далі ніж лівий виступав, щоб у корчмах і хатах ставні з лівої сторони закривались, щоб гадали тільки по правій долоні, щоб по сходинах підіймались, наступаючи першою правою ногою, щоб у двері з правої сторони проходили, щоб за столом з правої сторони садилися. Це і багато іншого він ще написав, що і не перелічити, на що йому тільки уяви вистачило. Видав наказ і задоволений сів спочивати, насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — як фантастичними так і реалістичними — сюжетами Палацових вітражів, міркуючи як добре він зробив і скільки душ врятував, і скільки знищив зла і страждань, вірячи, що тепер Королівство стане по-справжньому щасливим. Найщасливішим у світі.
Минув час, слуги прийшли і доклали: усе так же оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі і всі звеселялися. Тільки до всього цього додалося, що люди почали ходити та робити все правими шляхами, але тут люд поділився на дві частини: одні били тих, хто недостатньо право ходив і робив, а друга частина не знали де право і ліво, і якщо право, то наскільки треба право. Словом, зробився у Королівстві безлад та товчія страшенні.
Засмутився Король, що не вдалося йому душі врятувати та рай збудувати, але не впав у відчай і знову почав думати. Думав-думав, довго думав, і знову придумав наказ: створити з найрозумніших людей Правову Раду, яка все поправить, себто вирішить на якій вулиці чи де на стіні дому чи в дверях починається право, які вікна в шинках зачиняти, і таке інше. А також наказав створити варту, яка буде слідкувати за лівопорушниками.
Видав наказ і, задоволений, сів спочивати, насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — як моторошними так і радісними — сюжетами Палацових вітражів, міркуючи як добре він зробив і скільки душ врятував, і скільки знищив зла і страждань, вірячи, що тепер Королівство стане по-справжньому щасливим. Найщасливішим у світі. Тепер точно.
Минув час, слуги прийшли і доклали: оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі і всі звеселялися. Тільки тепер всі право ходили і робили, а хто ні, того варта била та у в’язницю кидала на кілька діб.
Засмутився Король, але не впав у відчай і знову почав думати. Думав-думав, довго думав і зрештою його осяяло. Осяяло, що мало людям просто направо ходити та право все робити, щоб світ став кращим — оскільки люди повинні самі змінитися в першу чергу, а не вдавати, що змінилися. І саме тому, радісний, він видав наказ всім ліві руки одрубати, оскільки це отруєна злом частина людини, яка її на всеє злеє тягне, так як не може бути доброю рука, що зі злого плеча виростає.
Виконали і цей наказ. Все Королівство вартові обійшли і руки поодрубали, а хто не хотів, тому голову. Дуже раді були люди, що нарешті знайшли причину всього зла, що нарешті можна буде здихатися своєї злої частини. Охоче руки під сокири підставляли, іноді навипередки.
Задоволений, Король сів спочивати, насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — сумними та веселими — сюжетами Палацових вітражів, міркуючи, як добре він зробив і скільки душ врятував, і скільки знищив зла і страждань, вірячи, що тепер Королівство стане по-справжньому щасливим. Найщасливішим у світі. Тепер точно. І ніяк інакше.
Минув час, слуги прийшли і доклали: оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі і всі звеселялися. Тільки тепер всі без лівих рук це робили.
І знову засмутився Король, але не впав у відчай і прийнявся думати. Думав-думав, довго думав, і знову його осяяло: руки-то відрубали, але біс на плечі, а плече біля вуха. Значить, біс стоїть на плечі та у вухо нашептує зло. Про це з самого початку Мудрець і казав.
Натхненний, Король видав наказ всім ліві вуха відрізати.
Виконали і цей наказ. Все Королівство вартові обійшли і вуха повідрізали, а хто не хотів, тому голову. Дуже раді були люди, що нарешті тепер вже точно знайшли причину всього зла. Охоче вуха підставляли, іноді навипередки.
Радісний, Король очікував, що все налагодиться, і сів спочивати, насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — як химерними так і зрозумілими — сюжетами Палацових вітражів, міркуючи, як добре він зробив і скільки душ врятував, і скільки знищив зла і страждань, вірячи, що тепер Королівство стане по-справжньому щасливим. Найщасливішим у світі.
Минув час, слуги прийшли і доклали: оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі і всі звеселялися. Тільки тепер всі без лівих вух це робили.
Страшенно засмутився Король, майже впав у відчай, але не впав, знову почав думати. Думав-думав, довго думав, і знову його осяяло світло Істини: чорт стоїть на плечі і лапою ліве око муляє, так що людина не туди дивиться, не те бачить, і думки погані через око отримує.
Натхненний настільки ж, наскільки він був раніше у відчаї, Король видав наказ усім ліві очі виколоти.
Виконали і цей наказ. Все Королівство вартові обійшли і очі повикалювали, а хто не хотів, тому голову повідрубували. Дуже раді були люди, що нарешті тепер вже точно знайшли причину всього зла. Охоче очі підставляли, іноді навипередки.
Стриманий на цей раз був Король у своїй радості. Сів в тривозі спочивати, насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — як сенсовними так і нісенітними — сюжетами Палацових вітражів, міркуючи, як добре він зробив і скільки душ врятував, і скільки знищив зла і страждань, вірячи що тепер Королівство стане по-справжньому щасливим.
Минув час, слуги прийшли і доклали: усе так же оманута дівчина топила у річці немовля; лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював того ж мужика, жінка лаяла цього ж мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, сироти крали хліб і були пороті; когось рубали сокирою; когось вішали на площі і всі звеселялися. Тільки тепер всі без лівих очей це робили.
Впав у відчай Король, почав лихоманливо бігати по своїй залі. Довго бігав, і думав, і навіть молився, аж поки блискавична істина в один момент ледве не осліпила його. Затремтів він у жаху. Важке було його розуміння і втілити його людськими силами, без звертання до темних наук, він не мав можливості. Хутко наказав собі Король карету та поїхав у Шипшиновий Ліс, до хатини Відьми.
В одному місці кущі розступалися і утворювали коридор, який вів до галявини, де у вічній темряві чагарників стояла хатинка: біла, похилившася, солом’яний дах, тонкий струмок сизого диму підіймався у переплетіння хащів зверху.
Увійшов в хатину Король.
— О, це ти той добродій, хто людям руки відрубає, очі викалює і таке інше. Вітаю!
— Огидно мені просити тебе, — почав одразу з порогу Король, — Бо зло ти є велике і відразливе Богу. Але мета моя варта того. Я хочу угоду з тобою скласти: моя душа і душа всіх моїх підданих в обмін на те, щоб ти звільнила всіх нас від смерті. Щоб нехай що б з нами не сталося, мої люди і я не могли вмерти.
— Дуже зухвалі слова для того, хто про те що відразливе Богу знає, — посміхнулася хитро Відьма, — Відразливе Богу….хе-хе. Гарно поміркував?
— Так. Я готовий принести таку жертву — навіть темним силам, — урочисто оголосив Король, — Щоб побудувати найщасливіше королівство в світі!
— Ніяк ви не вгамуєтесь…. — задумливо промовила Відьма, а потім засвітилася сонячною посмішкою, — Добре-добре, нехай буде по-твоєму.
І махнула своєю чарівною шипшиновою паличкою над картою Королівства, що лежала на її столі, промовив:
— Звільняю тебе і твоїх підданих від закону смерті. Забираю ваші душі.
Кинувся Король до виходу і ззаду тільки донісся єхидний сміх.
Не зрозумів Король цього сміху, та і не захотів зрозуміти; навіть не обернувшись, вилетів стрілою до карети та й помчав назад у своє Королівство.
По приїзду видав новий наказ: оскільки біс сидить на лівому плечі, тобто займає ліву частину тіла людини, вся ліва частина являється гріховною, злою, і її надлежить одсякнути од правої, щоб добра права частина могла спокійно жити — не отруєна злом. Одсякнути він наказував аж під шию всю ліву сторону, але голову не чіпати, оскільки якщо бісу не буде на чому стояти, то і голову труїти злом нікому буде.
Одновуха, одноока, однорука королівська варта схопилася за двуручні пила та почала обходити Королівство. І жінок і чоловіків, і дітей і старих — всіх розрізали пилами на дві частини, ніхто цієї долі не уник. І дивно було всім, що одрізана ліва сторона тіла теж жила як і права. Щось там стрибала, ворушилася, звивалася. Вирішив Король, що це доказ керованості лівої сторони диявольскими силами, оголосив це і наказав всі ліві частини збирати, зв’язувати та спалювати на великому багатті, а попіл закопувати на спеціально виділених цвинтарях. Закипіла робота, створилось багато комітетів і рад, але вирішили питання і вже скоро всі люди були тільки праві, а всі їх ліві сторони спалили і попіл закопали.
Зі страхом очікував Король доповідей своїх слуг, сподіваючись, що раз і назавжди вирішив проблему зла в своєму Королівстві і разом з тим — в усьому світі. Насолоджуючись у сутінковому сяйві численними — реальними і нереальними — сюжетами Палацових вітражів, в той же час розривався від вини за жахливий гріх, за злочин проти Бога, який скоїв він у хатині Відьми, продавши свою та душі своїх підданих за безсмертя. Але втішив себе думкою, що чистота його благого наміру сильніше чорноти його гріху. Що злочин проти Бога може бути вибачений Богом якщо він скоєний в ім’я чогось хорошого. Що тепер його Королівство стане по-справжньому щасливим…
Але прийшли з доповідями слуги і виявилося, що як і раніше лихвар кабалив мужика, корчмар зпаював мужика, хоча і з того все виливалося; жінка лаяла мужика, а той бив жінку; мужик, нетверезий, захлинався в калюжі, хоча і не вмирав; сироти крали хліб і були пороті, хоча той хліб і висипався з них; когось рубали сокирою, хоча він все одно залишався живий і бігав без голови, а голову садили на опудало і вона там проклинала весь світ без упину і сміялася сонячно — але все без звуку; когось вішали на площі, хоча він і живий у мотузці продовжував гойдатися, і всі звеселялися.
Впав у відчай Король. Бігав з криками по Палацу, рвучи волосся на голові. Єдина розумна думка йому прийшла: послати за Мудрецем, щоб той знову пораду дав. Послав. Але повернулися слуги з сумною звісткою: Мудрецю відрубали голову, бо він відмовився ліве око виколювати.
Завив ще більше Король від відчаю, бо не міг перенести думки, як така велика людина теж піддалася на злі чари біса і так страшно загинула.
Довго Король плакав і рвав на собі волосся, довго мучився страшенно, аж поки не осяяла його Істина: ліва сторона була відрізана, але це значило тільки те, що тепер права сторона людини ділилася на ліву та праву, на злу та добру. Що чорт тепер сидів на лівій стороні правої сторони. Єдиним поясненням це було того що відбувалося.
Натхненний, кинувся Король новий наказ видавати: витягнути з підвалів Палацу велетеньску магічну м’ясорубку, яку королівські археологи знайшли в тих самих підвалах, і яка сама могла м’ясо перемелювати, а також призвати всіх людей Королівства до Кришталевого Палацу та перемолоти їх всіх, а потім перемолотися самим і уряду, і варті, і слугам.
Виконали і цей наказ. Витягнули у тронну залу велетенську магічну м’ясорубку, яка вічно сама собою крутилася, призвали людей всього Королівства, приставили до м’ясорубки драбину та сказали всім забиратися наверх і стрибати в неї. А фарш, який з іншого боку вилазив, слуги у ведра збирали та викидували на схили пагорбу на якому стояв Палац.
Люди радо підходили, кланялись Королю, дякували за надану шану, і мудрість його, забирался і стрибали в м’ясорубку, а фарш слуги забирали. Багато часу минуло, але нарешті останній слуга стрибнув і стали фаршем всі окрім Короля. Він тоді взяв два відеречка, зібрав у них фарш з його слуг, та виніс його з Палацу.
Стояла незмінна блакитна сутінь. В останніх червоних променях, що барвили багряним вершини Шипшинового Лісу, неможливо полихав вогнем мільйонів фантастичних картин Кришталевий Палац. Пагорб, на якому він стояв, був вкритий бульбаючим та нерухливим бурим фаршем.
Більше не топила оманута дівчина немовля і навіть не була оманута. Більше на кабалив лихвар мужика. Більше не зпаював корчмар мужика. Більше не лаяла жінка мужика, а той не бив жінку. Більше не захлинався нетверезий мужик в калюжі. Більше не крали сироти хліб і не були пороті. Більше нікого не рубали сокирою. Більше нікого не вішали на площі. Більше ніхто не звеселявся. Більше не було ані оманутих дівчин, ані немовлят, ані лихварів та корчмарів, ані мужиків і баб, ані сирот, ані палачей та страчених. Ані слуг, які б про це доповіли. Ані варти, яка б це виправила. Більше ніхто не брехав, не крав, не вбивав, не чинив зла. Більше не було нічого. Окрім найщасливішого у світі Королівства.
Король, оглянувши плід справ рук своїх, посміхнувся щасливий. Сонячний серпанок божевілля ліг на його розум, очі його осяялися, він засміявся і кинувся до м’ясорубки. Не вагаючись, він заліз і зробив крок у прірву всерозриваючого двостороннього леза. Коли він падав, його зір на коротку мить зачепився за одну з мільйонів картин вітража Кришталевого Палацу.
—— Де був зображений король, що падав у м’ясорубку