Чарівна шафа

— На добраніч. — тихо, майже пошепки, побажала мені мама та нечутно зачинила двері, вимкнувши перед тим світло в кімнаті.
Почекавши доки стихнуть її кроки в коридорі, я тихенько підійшла до шафи. На перший погляд, вона була цілком звичайною, шафа як шафа у якій зберігається одяг. Але у неї була одна маленька таємниця: якщо тричі постукати у її задню частину, а потім закрити очі й тричі прошепотіти слово «будь ласка», то задня стінка шафи перетвориться на дверцята, за якими ховатиметься багато чого цікавого, але кожного разу нового.
І ось я вже в шафі, берусь за ручку дверцят й штовхаю їх вперед. Далі опиняюся в просторій круглій кімнатці з якої, крізь великі вікна, можна бачити захід сонця. Вихід з вежі закритий, але це не перешкоджає мені подорожувати по цьому незвичному краю. Кожного разу тут з’являється нова картина з чарівними краєвидами. Якщо торкнутися до полотна, то тебе перенесе в ту картину.
Наприклад, одного разу там були намальовані пухнасті рожеві хмаринки що зависли в небі на сході сонця. Коли я туди перенеслась, то пухкі хмаринки злегка прогиналися під моєю вагою і були схожі на зефірки, що пливуть небом на радість усім, частково присипаючи дахи будинків цукровою пудрою.
Ще була залита сонцем лісова галявина, на якій було безліч різних квітів між якими пурхали різнокольорові метелики різного розміру. Були й такі, що сягали своїми розмірами голуба, а були й зовсім крихітні, такі що розгледіти їх можна було лише під лупою.
Але сьогодні тут, на стіні, було цілих дві картини.
На одній був зображений водоспад, бризки якого, разом із сонячними промінчиками, створювали веселку, а на галявині поруч паслися єдинороги із золотавою гривою й таким же хвостом.
На другій була невелика кімната з робочим столом, що був завалений різними паперами, книгами та коробочками. В кутку був потертий шкіряний диван, таке ж потерте крісло було й біля столу. Весь кабінет був у темних тонах та освітлювався лише від свічок, оскільки щільні штори не давали цікавим промінчиками зазирнути всередину. Дверей в кімнаті не було.
Я обрала другу картину, оскільки ще не потрапляла в якісь кімнати уві сні.
Ледь доторкнулась полотна як мене одразу ж перемістило в картину.
Підійшовши до вікна я трохи відхилила штори, щоб визирнути на вулицю. Там, на темно-синьому небі в оточенні зірок одиноко сяяв серп молодого місяця. За хвилину його сховали хмари, тому я почала розглядати речі на столі.
Усі папери були написані невідомою мені мовою тому я просто перекладала їх з місця на місце. А от коробочки виявилися набагато цікавішими. Там були різні брошки, підвіски, сережки, браслети, кільця, але найбільше мою увагу привернув ключик, який я забрала з собою.
Торкнулася картини з зображенням кімнати у вежі, де я опинюсь кожного разу коли потрапляю в цей світ. Там був люк в підлозі, що постійно зачинений на ключ, але тепер я можу його відчинити й дізнатися що ще знаходиться в цій загадковій вежі.
Ключ зі скрипом повернувся в замочній скважині, щось клацнуло, і кришка люка повільно піднялася даючи мені пройти всередину. Спустившись вниз гвинтовими сходами, переді мною з’явилися високі стелажі з книгами в різнокольорових обкладинках. Посеред бібліотеки стояв стіл, біля нього стілець, а на ньому лежало перо, стояла чорнильниця, й лежала книга в білій обкладинці. Сторінки в неї були пусті.
Я вирішила трохи почитати книг. Усі вони мали різних авторів й були написані від руки. В усіх книгах спільною була вежа з картинами, через які можна було потрапити в різні частини цього світу.
Трохи почитавши, я зрозуміла, що книгу на столі я маю написати сама й до бібліотеки, як це зробили мої попередники.
Тому, без зайвих роздумів, я відкрила книжку, вмочила перо в чорнильницю й почала свою розповідь про пригоди у загадковому світі картин.