Сни Віри

— Мамо! Мааамо! Прокинься, — хлопець смикав за плече жінку, що спала на дивані, — ти кричиш!
Вона широко розплющила очі, кілька секунд дивилася на занепокоєного сина відсторонено. Її задишка поступово зменшилась, жінка стиснула сина в міцних обіймах.
— Вибач, наснилися жахи. Добре, що розбудив. Лягай, сонечко, все добре.
За декілька хвилин малий вже розмірено сопів у своїй кімнаті. А мати ще з годину не могла заснути, згадуючи сон, надміру реалістичний та страшний.
Наснився дім. Тепер кожен сон про нього був сповнений жахів, болю, щемких спогадів. Сьогодні вона бачила мертву родину. Малознайомі сусіди з будинку навпроти: літній чоловік, його дочка та дружина лежали горілиць з розплющеними очима, які зафіксували момент загибелі. Навіть уві сні Віра не ризикнула подивитись їм у вічі. Тому просто кричала.
Віра разом з сімнадцятирічним сином Михайлом жила тепер, як і абсолютна більшість вимушених переселенців, в орендованій квартирі. Друзі не раз пропонували виїхати за кордон, але вона категорично відмовлялась. Повномасштабна війна росії проти України змусила тікати з рідного міста з трьома рюкзаками на двох, які були тією самою «тривожною валізою», зібраною заздалегідь. Біда лише в тому, що у рюкзаках було все необхідне для виживання в суворих умовах вдома: ліхтарі, бинти, свічки, вода, кровоспинний джгут, радіо, сухе печиво. Найгіршим сценарієм родина вважала життя в міських підвалах та сховищах. Реальність виявилася набагато страшнішою. Вже в перший день з’явилася інформація про прильоти прямо в підвальні приміщення і людські жертви. Заради дитини Віра прийняла складне рішення їхати. Вдвох сіли до знайомих в машину, залишаючи чоловіка вдома ще довгих 13 днів.
Місто на Сході зносили з лиця землі щодня і щоночі. Люди, що залишались — божеволіли, намагаючись спати в коридорах або підвалах. Життя в місті було паралізовано повністю. В укриттях випікався хліб. Місцева влада організовувала доставлення, яке здійснювала поліція та волонтери. Вже через місяць почалися голодні бійки за буханець хліба.
Батько Михайла та чоловік Віри виїздив дуже важко. Не дивлячись на часті евакуаційні рейси, Павло вирішив їхати з приватним перевізником за божевільні гроші. Бо він чоловік, остання черга.
Черга писалась на тиждень вперед. Всієї суми Павло не мав, бо майже всі заощадження знаходились в тій самій «тривожній валізі», з якою поїхала родина. Коли все ж вдалося вирушити й з’явився зв’язок, Павло телефонував Вірі та давав рахунок для оплати, про яку довго неможливо було домовитися з перевізником. Коли перший жах закінчився, і Павло живим-здоровим зміг дістатися родини та вперше за два тижні заснув не в одязі й не в коридорі, настав недовгий час умовного спокою. Через декілька днів Павло з’явився у військкомат і був мобілізований до лав ЗСУ.
Віра дуже важко пережила очікувану новину, та трималася задля чоловіка й сина. Розклеїлась вже коли Павло поїхав. Майже не їла, погано спала, не розмовляла ні з ким, почала курити. Думки про нову небезпеку повернули її в емоційний стан перших днів війни.
Йшли місяці, непомітно весна змінила зиму, гаряче літо впевнено рухалося в бік осені, осінь поступово перейшла в нову зиму. Пройшов рік. Телефонні розмови — єдиний зв’язок з чоловіком. Кожен з них, спілкуючись, усвідомлював, що змінюється незворотно, проходить свої випробування, і після перемоги ні він, ні вона вже не будуть тими, ким прощалися біля військкомату в березні 2022.
Дім часто снився всім трьом. Але все далі здавався чимось далеким і втраченим назавжди. Про це не говорили. Бо ані Віра, ані Павло, ані Михась не знали що можна вдіяти та чим підбадьорити одне одного. Після окупації майже вщент зруйнованого міста, не зговорюючись, вся родина припинила дивитись фотографії з міста в інтернеті. Інша справа — сни. Тут всі були безсилі. Вони приходили, коли заманеться, хвилювали, бентежили, змушували стискатися серця…
Вечір. Віра знову вкладалася спати. Жахи минулої ночі вимотали її, хотілося лягти раніше. Ніжно поцілувала сина та вкрилася теплою хазяйською ковдрою у своїй підковдрі, що купила в магазині на вагу.
Сон прийшов швидко. Дім. Знову дім. Місто-біль, місто-любов, місто-юність, місто-Україна… Цього разу Віра йшла центральною вулицею. Жодної живої душі. Морозний, поривчастий вітер зносив з ніг. Обгорілі та напівзруйновані багатоповерхівки впускали вітер через вікна без скла, багато з них не мали жодного вцілілого. Віра йшла як в сповільненому фільмуванні, вдивляючись в жахливі деталі. Звернула у свій квартал, до будинку було близько 500 метрів. Дещо змусило її завмерти. Хрести… Біля дитячого майданчику, де ще років дванадцять тому грався її маленький син, вона бачила могили. Декілька хвилин Віра не могла рушити з місця. Все ж підійшла ближче. Поспіхом зроблені зі старих дерев’яних рам, зберігаючи залишки білої фарби, хрести все ж були хрестами. Впізнала два прізвища. Одна з жінок, що, якщо вірити напису крейдою, лежала під насипом з брудного піску, була матір’ю однокласника, інший чоловік працював разом з Вірою на підприємстві. Всього близько п’ятнадцяти могил. Морозний вітер здіймав пил, та лід міцно тримав своїх в’язнів. Віра здійняла очі до неба, ніби шукаючи відповіді. Сірі хмари не відповіли. Змахнувши холодну сльозу, вирушила далі, до своєї дев’ятиповерхівки.
Квартира знаходилась на восьмому поверсі. В цьому домі з народження жив та дорослішав їх з Павлом син, тут гуляли весілля, ділили радощі та горе. В цьому домі було все їх спільне життя. Віра обережно зайшла в під’їзд. Деякі сходинки було пошкоджено. Брудно. Всі квартири першого поверху відчинені. Віра зазирнула в одну з них та не побачила майже нічого. Абсолютно все було розграбовано. У кутку з’явилося хаотичне звалище непотрібних злочинцям речей: старі фотографії, скляні банки, дитячий одяг. Меблі з виламаними дверцятами та поличками, більше не обтяжені вмістом, з цинічною байдужістю дивились в центр зали. Віра підіймалась повільно та обережно. Вона знала, що в місті досі живуть. Без опалення, води, газу, елементарних речей. Але живуть за будь-якої влади й за будь-яких умов. Жоден звук не порушував важкої тиші, тільки морозний вітер гудів через вікна під’їзду, ніби споглядаючи за гостею.
Її квартира… Знадобилося декілька хвилин, щоб Віра наважилась. Пошукала в кишені ключі. Дідько, немає. Замок на місці, двері виглядають цілими. Тоді Віра зробила дурню — постукала. Сумно, але треба йти назад. Без ключів тут робити нічого. Віра вже стояла на сходах, аж раптом почула звук замку, що відкривається. Різко повернула голову і побачила у дверях свого Павла. Він був в теплих піксельних штанах, які вони купляли на зиму, знайомому светрі та кітелі. Віра кинулася Павлу на шию, були довгі й міцні обійми без слів. Переступила поріг. Дивне відчуття. Зустріч з чоловіком та квартира видалися нереальними, неможливими. І тут Віра згадала. Це ж сон! Але такий бажаний, хоча і важкий. Хай там як на вулиці, а квартира ціла, й головне — змога обійняти чоловіка. Віра зайшла на кухню. Скла в рамі не було. Під батареями зібрався пил, пісок, опале листя. На стінах різнобарвними плямами увічнилися дощі минулого року. Меблі теж вкривав товстий шар пилу та бруду. Віра відчинила шафу з посудом: та ж сама пісня. Визирнула вниз через віконну раму, в землі стирчав снаряд з «Граду», що не розірвався. І ніхто не збирався його знешкоджувати. Всім, хто жив в місті зараз, не було до цього ніякого діла. Життя звузилося до мінімуму комфорту: поїсти та зігрітись.
Віра пішла в залу. Павло сидів на дивані та дивився в бік балкона. Ще до його від’їзду, скло з вікна вилетіло, і він забив його фанерою. Так було і зараз. На диво, балконні двері виглядали нормально. Допоміг п’ятилітровий пластиковий бутель з водою, який Павло підклав під злегка причинені двері. Під час вибухів це іноді допомагало зберегти скло. Такий ось дієвий лайфхак війни.
— Я так сильно скучила за тобою, — Віра заговорила першою, — так давно не бачились.
— Я теж, — Павло підійшов і міцно обійняв дружину.
— Ти знаєш, що ми уві сні?
— Так.
— Але який дивний цей сон…
На поличці поряд з диваном Віра побачила скарб: на ній лежали обручки. Вже під шаром пилу, але це були вони, похапцем залишені й нею, і ним. Всі інші прикраси Віра сховала заздалегідь та вивезла. А про обручки згадала лише тоді, коли в місті нікого з них вже не було.
— Дивись! — Віра привернула увагу Павла до обручок. Обидва підійшли та вдягнули їх на пальці. Шкодували, що не згадали про них вчасно. Це обговорювалось не раз, а зараз, уві сні, обручки можна було не тільки бачити, а й відчувати.
В спальні вирішили подивитись чорно-білі фото зі старого альбому. Тут зберігався й справжній раритет, Вірина прабабуся в довгій чорній сукні сиділа на різьбленому стільці в фотосалоні. Віра довго роздивлялася деталі: обірваний кінчик фото, невеличкі плями знизу, підпис. Замислившись, механічно сунула фотокартку в кишеню свого худі.
Голосно дзвонив будильник. Віра не одразу зрозуміла де вона є і що відбувається. Вимкнула і декілька секунд приходила в себе. Не хотілося відпускати дивний сон. Ще чула голос чоловіка, відчувала запах спорожнілих кімнат, пам’ятала все, що бачила у своїй квартирі. Сіла на дивані, намагаючись нічого не забути. Аж ось предмет, що лежав біля стільця з одягом, змусив затамувати подих, розширити очі та відкрити рота. Фото прабабусі! Не могло бути сумніву. Що за жарти? Віра відмовлялася вірити власним очам. Якщо це те саме фото, тоді в неї серйозні психічні проблеми. Якщо вона дійсно бачить те, що бачить, справи кепські.
Телефонний дзвінок вивів Віру зі ступору. Павло.
— Алло, — Віра намагалася надати голосу невимушеності.
— Привіт. Навіть не знаю як це тобі сказати… Я прокинувся зранку, а в мене на пальці… обручка! МОЯ обручка, з дому, з подряпиною по центру.
В цей момент Віра вже дивилась на праву руку та майже фізично відчувала холод морозного вітру з вікна: на безіменному пальці виднілася її обручка, тоненька золота стежка додому на зустріч з чоловіком. Тепер вона знала, як не збожеволіти в ці часи. Надалі, до самої перемоги, Віра завжди збиралася лягати вчасно.
11.04.2023