Вогненна межа

Там, за деревами, серед химерного плетива сухих, полисілих гілок, буяла пожежа. Вогненним мечем розтинаючи імлисту темряву, вона розповзалася в безлистому переліску й з хижацькою жадобою облизувала обриси стовбурів, тавруючи їхні тонкі силуети. Повітря, просочене терпким запахом диму й пороху, щомиті сповнювалося розпачливою тріскотнявою. Понівечена шаленством стихії, зраджена природа, тоскно зітхаючи, проклинала віроломність людського племені – того метушливого скупчення нерозважливих, двоєдушних комах, якому вона колись дозволила володарювати над своїм цнотливим тілом. Тепер, скалічена й зґвалтована, вона в нестямі простягала тремтливі долоні до поїдених цвіллю століть, покинутих ідолів – і її несамовите голосіння луною котилося крізь чорноту прийдешніх сутінок, пронизуючи надривним клекотом полотно пасторальної ідилічності…
Бій точився неподалік, за вкритим скелетами чагарників, зубчастим пагорбом. Раз-по-раз звідти долинав ритмічний стукіт автоматної черги – збурений потоками поривчастого, колючого вітру, він підносився над головами солдат, загрузлих у сльотавому окопному ґрунті, і за мить розчинявся в крицевому піднебессі. Причаївшись у залишеній ворожим снарядом вирві, юнка сторожко озирнулася: збентежена, засліплена новою контузією, обмацала оперезану скривавленими бинтами голову й втомлено видихнула. Головний біль щохвилини відчутно посилювався, розростався, обплітаючи запоморочену свідомість виткими тенетами. Нестерпно щемило очі – під повіками, на чорному савані забуття феєрверками розсипалися грона іскор.
Олесин взвод утікав уже другу добу. Кидаючи позиції під шквальним вогнем ворожої канонади, солдати неслися через посмуговані шрамами окопів слобожанські степи – підхоплені хвилею стратегічного відступу, вони лишали наново окуповані селища й, піддаючись панічному божевіллю, розчинялися в тьмяному мареві. За їхніми спинами танули в пекучому жевриві чепурні обійстя й охайні будиночки, сліпучо-білі на тлі безбарвного осіннього неба, квітчалися зловорожим багрянцем. Немов вирізьблені на сизій емалі одвічної скорботи, ясніли хисткі самотні образи: люди, приречені звідати ядуче вариво «російського миру», визирали з утопічного затишку вцілілих будинків і, стоячи на порозі, в обрамлені приглушеного золотавого світла, проводжали очима розпорошені вервечки захисників – тих, які щоразу, попри запеклий опір ворога, безстрашно відвойовували загарбані території… і знову втрачали їх, зраджені невситимими можновладцями й москальськими прихвоснями.
Нервово шарпаючи просочений кров’ю рукав тактичної куртки, Олеся поповзом перебиралася через заболочений видолинок. Прострілене плече вогневіло нестерпним, жаским болем. Він роз’їдав знеможене тіло донедавна непохитної воїтельки, підточував її волю, паплюжив патріотичні поривання – проте не мав змоги зупинити. Гнана палкою нестримністю, вплетеною в ошатне мереживо юнацької вдачі ще з Революції гідності, Олеся вперто просувалася на захід до українських позицій. Серце її, надщерблене брутальністю збройного протистояння, шугало попід лілейними кучерями хмар: відцуравшись властивого епосі «заліза й крові», архаїчного примітивізму, воно, тендітне й невагоме, линуло до осяяної ватрою миру, рожевої далини й, тягнучи за собою виснажене, понівечене тіло, з лицарською хоробрістю долало невидимі перепони. Калейдоскопом жаданих образів виблискувала розжарена лихоманкою, затуманена свідомість: із забуття зринав овіяний солодкавими пахощами акації, рідний двір – оточений мурами багатоповерхівок, мов Княжими скелями, він вабив дзеленчанням хлоп’ячого сміху, круговертю строкатих ситцевих суконь і золотистими іскрами розсипаного піску. Відлуння материного голосу, розкотистого й дещо хрипкого, висвітлювало приспаний кривавою оргією спомин про родинне гніздо, і пам’ять, облудлива збитошниця, миттєво відлітала туди, де на обставленій дешевими меблями, тісній кухні кувалась дитяча доля. Де окістя дерев’яного одвірку, посмугованого тонкими шрамами-зарубками, леліяло пам’ять про швидкоплинність зростання. Де на Великдень солодко пахло ваніллю, й мама, поблажливо усміхаючись, дозволяла злизувати залишки тіста зі стінок великого баняка. Де на балконі, поміж сувоїв полинялих, зозулястих шпалер, чаїлися скарби – поїдений іржею триколісний велосипед, картонні коробки з новорічними прикрасами, альбоми з батьковими колекційними марками…
– Олесе, – невловимо прошелестів лагідний, співочий голос, пробиваючись крізь ревище прийдешнього бою. Його чисте, мов джерельна вода, монотонне звучання сколошкало апатичну сумирність дівочого серця – Олеся рвучко звела голову й, спрагло вбираючи кожен згук, вп’ялася поглядом в огорнений таємничим сяйвом, примарний силует. За костистими обрисами дерев мерехтіла жіноча постать. Від її граційних рухів віяло романтичною меланхолією, і лише гнучкий, випростаний стан видавав напруження. Немов пантера, що, націлившись на вайлувату жертву, готується до стрибка, вона всім єством полинула до закляклої від зачудування захисниці: тіло її, оповите напівпрозорою, іскристою матерією, похилилося та, підтяте серпом чуттєвого поривання, майже з’єдналося із землею – й Олеся, придушуючи в грудях нав’язану агресивним примітивізмом епохи, надмірну обачність, простягла до нього руки.
– Олесе, – повторила загадкова пані, силкуючись приховати розпач, що раз-по-раз прорізувався крізь крижану гладінь удаваного спокою. І випливла з тіні. Оксамитова мантія спадала з її плечей темним каскадом, на смолянистому тлі білі зап’ястя ясніли, мов ріжки місяця.
– Христе! – знавіснівши від нежданої радості, Олеся скрикнула й ледь не зомліла – перед нею стояла подруга, шляхетна й приязна, викарбувана на чорному обеліску вічності в той зрошений сльозами відчаю, жовтневий вечір, розділений на двох, – Що ти тут робиш?
– Тихо, люба, – Христя поспіхом опустилася перед нею на землю й, любовно погладивши Олесину кучеряву голову, вмостила її на своїх колінах, – Я врятую тебе. Будь ласка, не ворушись – так ти можеш зашкодити собі…
Її тонкі аристократичні пальці, мов лозинки, вплелися в русяві пасма склеєного кров’ю й брудом, скуйовдженого волосся, дбайливо розділи їх й, востаннє спурхнувши над пелехатою маківкою, завмерли на щоках. Заспокоєна ніжними дотиками, Олеся блаженно примружилась: в обважнілій від болю, захмареній голові трохи вияснилося, й обридливе гудіння, породжене нескінченними турботами, затихло; тривожні зморшки, що навіть уві сні перекреслювали високе чоло, помалу зникли, розтанули під променями цілющої сили, що незримо стікала з рідних долонь; і в очах, дотепер затуманених агонією, блиснули цитринові каганці.
– Я заберу тебе додому, – торохтіла Христина, віддано зазираючи в умиротворене лице, – Там все лишилося так, як і того дня, коли ти востаннє повернулася з ротації. У спальні над ліжком й досі висить той чудернацький імпресіоністичний пейзаж, який ми придбали минулого літа на Алеї художників. У мене не піднялась рука зняти це полотно, хоч воно і порушує властиву мінімалістичному інтер’єру, унікальну гармонію… До речі, нарешті завершила декорування зони відпочинку, про яку ти завжди мріяла. Тепер на балконі замість убогих, припилюжених шафок з порожніми банками й іншими залишками хазяйського мотлоху красується казкове королівство. І коли зрештою все налагодиться, ми проводитимемо там задушливі серпні вечори: призахідні промені вплітатимуться у твої кучері рожевими стрічками, і я з ентузіазмом вправної піаністки перебиратиму їх пальцями, пропускаючи крізь них зичливі сонячні усмішки. Серед уквітчаних барвистими гірляндами, книжкових полиць золотавим вихором кружлятиме пил. Ти чхатимеш, соромливо затуляючи долонями смагляве лице, а я, приязно сміючись, збиратиму губами бронзові іскорки ластовиння з кінчику твого носа. І в цілому світі не існуватиме людей щасливіших за нас…
Христя несподівано замовкла, і чорна химерна тінь заступила змальований нею, чарівний образ, поглинула його, мов загнану здобич, що вже примирилася з невідворотною загибеллю. Задушено схлипнувши, дівчина крадькома втерла рукавом тривожно блискучі очі й повагом продовжила, з останніх сил тамуючи тремтіння в голосі:
– Повертайся, зіронько. Я стужилася за тобою…
Олеся м’яко усміхнулася й зсудомленою рукою погладила подругу по щоці. Там, де тремтячі пальці торкалися безкровної, майже прозорої шкіри, багряними стьожками тягнулися сліди крові.
– Як же я скучила – м’яко усміхаючись, зронила дівчина, – Єдине, чого я хотіла, засинаючи в задушливій тісноті спального мішка – перед смертю ще раз побачити твої очі. Заради щасливого блиску в їхній блаватній глибині я ладна була віддати власне життя. Хоча воно й не варте навіть твоєї усмішки… Напевно, доля змилостивилася наді мною. Зрештою останнім, що я побачу перед тим, як зануритися в безодню забуття, буде твоє лице. Добре, що у Смерті знайомі руки.
– Не верзи дурниць! – миттю спалахнула Христя, – Я тут, аби забрати тебе додому. Туди, де в надвечірньому затишку танутиме відгомін війни, а в піднебессі, замість ракет, гуркотітимуть святкові феєрверки. Де подих смерті відчуватиметься лише в творчості живописців-меланхоліків. Де доля буде котитися перед тобою, устелена барвистими квітами. Де ми будемо, як ніколи, щасливі.
– Не край мені серце, голубко. Тебе ж тут немає, – терпляче пояснила Олеся, гарячково обмацуючи очима рідні риси; в кожному її русі відбивалося стрімке, невідворотне згасання, – Ти лише плід моєї змученої лихоманкою, затьмареної свідомості. Я помираю на самоті від рани, заподіяної ворожою кулею. Лунка тиша випаленого лісу обступає мене, припрошуючи до обіймів. Я приречена лишитися тут навіки: розчинитися в гіркому чаді обвугленої деревини, з’єднатися з тілом зрадженої, приреченої землі, вп’ястися в нього… За декілька кілометрів звідси точиться бій, ворог впевнено відтісняє наших захисників вглиб країни, викривлює лінію фронту на свій злочинний лад. Побратими, розпорошені відчайдушною втечею, не повернуться по мене – їхні життя залежать тепер від енергійності російського наступу й прихильності долі, що має, на превеликий жаль всіх її годованців, сваркий, заїдливий норов. Смерть вже чатує на мене, роззявивши ікласту пащеку, я відчуваю її колючі дотики на своєму тілі. Ти не врятуєш мене, бо зараз, мабуть, дрімаєш в сонному затишку нашої харківської квартири й, стривожено соваючись на зім’ятих простирадлах, передчуваєш непоборне лихо… Вибач, що залишаю тебе саму. Сподіваюсь, одного дня ми зустрінемося в осяяних сонцем вічності, едемських садах і нарешті будемо разом.
̶ Спи, люба…
Востаннє торкнувшись знекровленого обличчя, Христя задушено видихнула. І накрила холодною долонею рідні очі.