Аварія

Йшов дощ. Машина небезпечно ковзала по мокрому асфальту, і Уна, незадоволена погодою, ледь втримувала кермо. Телефон вислизнув з її рук, і коли вона потягнулася за ним, на мить втратила контроль над автомобілем. Авто повело в сторону. Дівчина різко надавила на тормоза, шини гулко завищали. Раптовий удар. І вона зрозуміла, що не вдалося уникнути катастрофи. Сильне зіткнення перевернуло авто. Через нічну темряву було складно зрозуміти, що відбувалося. Короткий поштовх привів Уну на деякий час до тями. Щось липке й тепле потекло по скроні, у роті з’явився металічний присмак. «Це кров!» – видихнула вона з жахом. Скорочення м’язів в районі грудної клітки, призвело до відчуття гострого болю у ребрах, і вона відчула дивне відчуження, ніби все це не відбувалося з нею.
У темряві почулися схвильовані голоси, яскраві спалахи світла різали очі. Люди метушилися навколо автомобіля, хтось спробував витягти її.
– Ви живі? – запитав чоловік у формі поліціянта.
– Так, тільки витягніть мене швидше, у мене ділова зустріч, – вимогливо сказала Уна.
Чоловік здивовано подивився на неї.
– Дівчино, ви щойно дивом залишилися живі! Хлопець з іншої машини загинув. Вам варто радіти… – останні слова вона почула, наче в тумані, перед тим як знову втратити свідомість.
Уна прокинулася в палаті на лікарняному ліжку, все тіло нило, і було дуже холодно. Дівчина подумки прокляла лікарні, не розуміючи причини. Вона вередувала, як маленька дитина, яка не знає, що її чекає попереду. Життя – не гра, не варто було випробовувати його на міцність, натягуючи тонкою струною.
Через кілька днів дівчину виписали з лікарні, і вона повернулася у свій порожній будинок. Але самотнім вона його не вважала, адже вона була господинею. Закинувши сумочку на столик, що стояв у коридорі, Уна почала знімати туфлі, намагаючись розім’яти затерплі ноги. Раптом почула, як у кухні щось впало та дзвінко вдарилося. Судячи зі звуку, це було щось скляне. Вона зняла другий черевик і міцно стиснула його в руці, прямуючи на кухню. Тварин дівчина не мала.
Побачивши, що там нікого немає, почала перевіряти кімнати. Можливо вона забула закрити вікна та сусідський кіт потрапив в оселю. Та марно, нікого не знайшла, вікна зачинені. Важко видихнувши, вона повернулася на кухню. Незадоволено зібрала скло, викинула його у відро для сміття, шкодуючи про розбиту улюблену кришталеву вазу, подаровану начальством за старанну працю.
Цього місяця вона знову отримала звання «Кращого працівника місяця». Білий локон волосся від припливу холодного повітря впав на обличчя. Механічно прибрав його з очей, вона підняла голову, щоб побачити, звідки його принесло. Щось промайнуло в темному кутку коридору, і вона кинулася слідом, схопивши на ходу мобільний телефон і сковорідку. Гарячково набираючи номер колеги, який був у неї закоханий, Уна безнадійно чекала відповіді. У слухавці пролунав сонний голос:
– Саша на дроті. Чого бажаєте?
– Терміново приїжджай до мене, у квартирі хтось є! – перелякано прошепотіла дівчина.
– Це запрошення? – піддражнив чоловік, він ще ніяк не сприймав її емоції серйозно.
– Дурень! – обурилася вона. – В дім хтось чужий пробрався!
– За п’ять хвилин буду. Нікуди не йди, – стурбовано сказав він, але замість гудків у слухавці почулося моторошне скрекотіння. Кров у жилах застигла від цього звуку. Змушуючи випустити телефон з рук.
Вона обережно увійшла до власної спальні, слідуючи за тінню, і ахнула. Біля газетного столика стояв напівпрозорий хлопець у джинсах і футболці, на скронях і білявих кучерях виднілася кров, що капала на килим. У руках він тримав фоторамку із зображенням її сім’ї. Хлопець повернув голову й сумно подивився на неї. Далі дівчина знепритомніла, і до тями її привів вже Саша.
– Що трапилося? Чому двері відчинені навстіж? – запитав він, підносячи їй склянку з прохолодною водою. Вона жадібно випила її до дна й почала підійматися на ноги, не знаючи, що сказати.
– Я… здається, бачила примару, – сплутано пробурмотіла вона.
– Тобі здалося, нікого тут немає. Я перевірив усі кімнати, не хвилюйся. Тобі потрібно трохи поспати. Відпочинеш – і все мине.
– Так, напевно, ти маєш рацію. Завтра на роботу…
– Може, не поспішала б? – схвильовано запитав чоловік.
– Ні, все гаразд, – впевнено відповіла Уна. – Це через нерви. Я впораюся сама.
Розуміючи, що вона вперта і не дозволить залишитися, Саша тільки наголосив:
– Якщо що, дзвони.
– ОК.
Поспіхом вививів Сашу за двері, дівчина з полегшенням зітхнула. Обережно ступаючи по підлозі, вона прислухалася до кожного звуку, але, окрім звичного шуму від сусідів, нічого не почула. Раніше вона злилася, але зараз щиро раділа, що саме його чула, і нічого дивного та моторошного.
Несподівано в неї виникло бажання спати, повіки здавалися свинцевими, вона ледве трималася на ногах. Хотіла випити кави, але втома взяла гору. Дівчина впала на ліжко й міцно заснула.
На ранок ледь встигнувши підвестися з ліжка, поспішила на кухню. На краю столу стояла чашка з холодною кавою. Очевидно напій був заварений і залитий ще вчора. Вона спробувала згадати момент, коли приготувала його, але не змогла. Знизивши плечима, вийшла у двір, де стояла її, щойно з ремонту, машина. Гроші вирішували все! Навіть швидкість ремонту.
Сівши за кермо, бадьоро грюкнула дверцятами авто, завела двигун, забувши про те, що ця іграшка занапастила життя, і мало не стала для неї труною.
Ставши адвокатом, Уна давно відкинула від себе людяність, вирішивши, що їй усе зійде з рук, як і раніше. Але, приїхавши до офісу, вона не могла забути зустріч із привидом або, як стверджував Саша, ілюзією. Вона вирішила знайти пояснення, переконати себе, що бачила цього хлопця десь на вулиці, і тепер її мозок видає їй божевільні фінти. Все ж спробувала з’ясувати його особистіть.
Уна попросила секретарку приготувати зелений чай та принести документи щодо її власної справи — аварії. Зручно сівши в кріслі, вона спробувала зосередитися, але раптом відчула легкий прохолодний вітерець і шепіт, що з’явилися нізвідки. Випустив повітря з легень, вона помітила, як з рота вийшла пара. Вона очманіла й хотіла закричати, коли секретарка увійшла до кабінету.
— Ваш чай. І адреса батьків загиблого хлопця, — повідомила секретарка, простягаючи папірець.
— Як загиблого?! — здивувалася Уна. — Коли це сталося?
— Того дня, коли ви потрапили в аварію, — спокійно відповіла секретарка.
— Не може бути… — видихнула дівчина.
— Що ви сказали? — перепитала піддана.
— Мені потрібно відвідати його батьків. Скажіть усім, що я зайнята, — промовила Уна, не пояснюючи нічого, взяла адресу й швидко вийшла з офісу.
Руки тремтіли, вона ніяк не могла потрапити ключем у замок. Вона відчувала жах, що заповнив кожен куточок її дріб’язкової душі. Її гуртувалися навколо одного, що таємниця відкриється, а винні будуть покарані.
Дорога до будинку загиблого хлопця здалася занадто короткою, ніби сама доля вела її туди. Постукати у двері виявилося ще складніше. Щойно Уна підняла руку для стуку, як двері відчинилися.
— Здрастуйте, — промовила вона, побачивши перед собою змучену горем жінку.
— Вам кого? — запитала жінка.
— Мені потрібна Марія, мати загиблого Дениса, — ледве промовила дівчина, відчуваючи, як клубок болю піднімається в горлі.
— Це я, — відповіла жінка.
— Можна увійти?
— Так, звісно, — привітно сказала Марія, хоча її очі залишалися темними від смутку.
— Вибачте, — прошепотіла Уна, але жінка, мабуть, не почула.
— Що ви сказали? — перепитала Марія.
Темно-сині очі жінки були так схожі на очі її сина. Уна ледве стримувала сльози.
— Ваш син дуже схожий на вас, — ледь вимовила вона.
— Ви знали його? — щиро здивувалася мати.
— Ні… — відповіла Уна, відчуваючи, як напруга стає нестерпною.
— То що вас сюди привело? Вибачте, як вас звати? — запитала Марія.
Не в силах витримати напруги, Уна кинулася геть. Душу переповнював нестерпний біль. За спиною Марії вона побачила привид загиблого хлопця, і жах від усвідомлення скоєного вразив її, як блискавка. В голові крутилася одна думка: «Бігти, бігти…».
Червона машина вилетіла на автостраду, петляючи, як наляканий заєць, і опинилася на мосту. Перед очима в Уни все попливло. Гальма відмовили. Очі переповнювали сльози. Вона навіть не помітила, як перейшла межу життя та смерті.