ВЕЛЕТЕНЬ АМІНА

Вони повільно тягли мертве тіло велетня на дерев’яних дошках. Під дошками лежали колоди дерев, які служили імпровізованими колесами, і їх час від часу доводилося пересовувати і підкладати знову. Близько п’ятдесяти людей у пошарпаному, брудному одязі, серед яких не було воїнів, лише жителі села з саморобною зброєю, котили мертве тіло жінки-велетня, націлюючи на неї імпровізовані списи — тонкі довгі палиці із загостреними кінцями. Списів було так багато, що з висоти пташиного польоту могло здатися, ніби тіло велетня оповито павутиною і оточене дрібними комахами.
Було холодно. Йшов дощ.
Люди везли велетня до свого вождя, голови села. Вони знайшли тіло неподалік від покинутого замку, де воно нерухоме лежало на пожовклій осінній траві. Голову жінки прикрашало густе русяве волосся, заплетене в десятки заплутаних кіс. Вона певно колись була воїном, адже її тіло лежало на величезному щиті та практично зрослося з ним через процес гниття. У руках жінка тримала довгий меч. Колись він убив сотні таких, як вона, а тепер нерухомо лежав уздовж її тіла.
Велетка була красивою. Її красу можна було розгледіти навіть попри те, що її тіло трохи роздулося і розм’якло від вологої землі та часу. Довгі чорні вії, широкий розріз очей, пухкі губи, високі, пружні груди.
Хтось із жителів села, втомлений і роздратований тим, що доводилося докладати стількох зусиль для пересування брусів і дошок, від роздратування вколов велетку саморобним мечем (такі мечі були у кожного жителя села, який хоча б раз у житті ходив на полювання). Лезо увійшло м’яко, без опору, та від уколу одне око велетки трохи відкрилося. Ніхто цього не помітив. Людина, що стояла поруч від того, хто зробив пеший поріз, помітила що зробив сусід і теж занурила меч у могутнє жіноче плече:
— Я ж казав, входить, як у масло… — пробурмотів перший.
— Потвора, — промовив другий, витягаючи свій меч з тіла.
Поки вони говорили, повіка велетки здригнулася. Але цього разу жінка, яка стояла біля голови істоти, це помітила.
— Вона поворухнулася, вона поворухнулася! — закричала перелякана селянка, і вся процесія зупинилася.
— Не кажи дурниць. Вона мертвіша за мертвих… — сказав чоловік, який очолював процесію.
— А як ні — закричав чоловік, який стояв поруч із переляканою жінкою, — нас досить багато, щоб виправити це!
З цими словами він встромив свій меч у щоку велетки, від чого її око остаточно розплющилося. Цього разу це побачили всі шестеро людей, які стояли біля голови міфічної істоти. Від несподіваного пробудження створіння, яке вони вважали мертвим, учасників процесії охопив страх і паніка, і вони всі разом почали колоти тіло велетки мечами та списами, намагаючись зупинити процес воскресіння. Ті, що були біля ніг, побачивши, що відбувається біля голови, наслідували приклад перших, і сотні ударів одночасно посипалися на тіло велетки.
Але ось що дивно: чим більше вони її кололи, тим складніше це ставало робити. Здавалося, що мертве, розм’якле тіло, з кожною новою раною ставало пружнішим. Велетка й справді оживала під ударами оскаженілого від страху натовпу. Спочатку ворухнулися пальці ніг, потім здригнулося плече… її несміливі судомні рухи тіла посилювали збентеження і агресію селян. Люди відчайдушно кидалися на велетку і кололи її з ще з більшим завзяттям.
Через страх вони не зрозуміли, що це їхня ненависть надавала їй сил.
Бійня припинилася лише тоді, коли остаточно розплющилося друге око велетки, і вона почала вставати…
— Зупиніться! — закричав хтось у натовпі, — вона оживає від наших ударів.
Люди зупинилися. Вони з благоговінням і страхом дивилися на велетку, яка повільно, невпевненими рухами підводилася на ноги, і більше не здавалася безпорадною. Її довгий меч тепер служив їй опорою, щит, що вріс у спину, був єдиним одягом, а її русяве довге волосся тихо розвівав вітер. На мить усе стихло… Велетка, похитуючись, підняла меч перед собою, націливши його на останнього, хто щойно говорив, і промовила:
— Де Аміна?
Її голос пролунав, як гуркіт грому. Хитке, порізане тіло велетки заговорило, і від вібраціїї її могутнього голосу люди ніби впали в транс. Вони, мов зачаровані, дивилися на неї, не наважуючись мовити слово.
Керівник процесії не міг відвести погляду від прекрасної величезної жінки і, розглядаючи її, згадав, що колись його предки поклонялися велетням і часто пліч-о-пліч билися разом із ними на полі бою. Але це були легенди, казки, які батьки з покоління в покоління переказували своїм дітям. А зараз втілення легенди стояло перед ним у плоті. І йому стало соромно, що він, дорослий чоловік, колов своїм мечем беззахисне тіло цієї величної міфічної істоти.
Багато хто з людей вирішив, що разом з велеткою до них прийшла смерть. Але, всупереч очікуванням, велетка не збиралася їх знищувати. Вона підняла меч ще вище, наскільки дозволяли сили, і повторила своє запитання:
— Де Аміна?
— Серед нас немає Аміни… — тремтячим голосом відповів чоловік…
— У селі є дівчинка, — пролунав жіночий голос із натовпу, — вона ще зовсім дитина, сирота…
— Покличте її! — закричала велетка. По натовпу хвилями пронісся шепіт, і вже за мить один із людей побіг у бік села… Через годину він повернувся разом із дівчинкою років дванадцяти. Худа, кістлява, одягнена в лахміття, дитина викликала нічого крім почуття жалю. Але мертві суворі очі велетки, побачивши дівчинку, пом’якшилися.
— Ти Аміна? — запитала велетка.
— Так, я — Аміна.
— Це ти розбудила мене!
— Так… Пробач мені. Я не думала, що це тебе засмутить… — відповіла дівчинка, дивлячись у порожнечу перед собою.
— Розбудила? Як це сталося? — пронісся шепіт у натовпі. Велетка мовчала, і дівчинка вирішила продовжити.
— Я гуляла навколо покинутого замку, збирала трави й знайшла тебе. Я часто гуляю там, це моє улюблене місце, і я дослідила його вздовж і впоперек… Але вчора я знайшла те, чого раніше не було — величезну прекрасну жінку-воїна. Твоє тіло лежало на пожовклій траві, обвіяне вітром, так, ніби земля вивергнула його. Оголене, ледь прикрите землею… Я підійшла до тебе й не змогла відвести погляду, ти здалася мені такою сильною, такою сміливою… і від твоєї краси сльози покотилися по моїх щоках… одна за одною вони падали на твоє обличчя. Думаю, саме вони розбудили тебе… Хоча я не можу знати цього напевно, бо згодом ніч накрила небо, мені стало холодно, і я пішла…
— Розбудила, розбудила… навіщо? Дурна сирота… Що нам тепер робити? — пронісся шепіт у натовпі.
Велетка мовчала… Через деякий час вона опустила свій меч, сіла на одне коліно так, що її обличчя опинилося зовсім поряд із маленькою дівчинкою. І пошепки промовила:
— Ти знаєш моє ім’я?
— Ні, — сумно відповіла дівчинка. Люди, побачивши, що велетка зосередила свою увагу на дівчинці, почали тікати, не бажаючи більше випробовувати долю. Але ані міфічна жінка, ані Аміна не помічали цього… вони мовчки дивилися одна одній в очі… ніби розмовляючи й розуміючи одна одну без слів.
— Шкода, — після довгого мовчання промовила велетка.
— я загинула в бою багато століть тому. Але моя душа не змогла пройти крізь охоронця, який наглядає за воротами у потойбічний світ. У бою мене поранили в голову, і від удару я забула своє ім’я і не змогла назвати його охоронцеві, коли він мене запитав. Через це моє тіло кілька століть пролежало під землею на тому самому місці, де я була вбита, так і не розчинившись у землі, залишаючи мене існувати між двох світів…
— Мені шкода, — з сумом мовила дівчинка… Дощ посилився, її одяг став мокрим, але вона, здавалося, цього не помічала. Уся її увага була зосереджена на величній жінці.
— Чому ти плакала? — задумливо запитала велетка.
— Мені сказали, що я скоро помру… І усвідомивши це, я зрозуміла, що в моєму житті не було нічого прекрасного… і тоді в моєму серці оселилося почуття Хірайт — сум за тим, чого ніколи не відбувалося. Воно не давало мені спати, їсти… погіршивши й без того невеселе життя нікому не потрібної сироти… Так було, поки я не побачила тебе. Таку сильну й красиву. І від споглядання твоєї краси я розплакалася, бо зрозуміла, що ніколи не стану такою… Велетка мовчала… Дівчинка подивилася на неї уважно й додала:
— Візьми моє ім’я і спочивай із миром. Я нарікаю тебе Аміною.
— А ти? — Мені більше не потрібне ім’я. Мене скоро не стане.
— Тоді, — сказала велетка, — я дарую тобі свою силу. Ти житимеш, поки сама не вирішиш померти… Прощавай.
Сказавши це, велетка розчинилася в повітрі, наче міраж, а дівчинка згодом виросла й розквітла. Вона стала сильною й красивою, як і обіцяла їй Аміна… Вона обрала собі нове ім’я, і за своє довге життя здійснила багато добрих справ.