Ключ від темряви

Ключ від темряви

Сонце пробивалося крізь білі штори, падаючи на бліде обличчя, яке застигло в нерухомості. Серце машини рівно гуло, підтримуючи тендітне життя. Кожен подих був боротьбою, кожна секунда – вічністю. Кімната була сповнена розмов:

– Лікарю, чи можна щось зробити? – холодно промовив мій старший син.

– Ми можемо тільки чекати, не відомо чи прийде вона до тями, – відповів лікар.

– Ми стільки сил вклали та все даремно, – зі сльозами на очах промовила моя донька.

Двері зачинились, лікар вийшов і залишились лише мої рідні та близькі.

– Дамо їй місяць, – промовив голос з кінця кімнати. Обличчя яке я так і не змогла розгледіти.

Вмить запанувала тиша, лише годинник на стіні відмірював нескінченні секунди. Розмова в кімнаті продовжилась, але я її вже не чула. Мої руки лежали нерухомо на білому простирадлі, ніби крила янгола. Серце стискалось від жалю, при погляді на себе.

Я залишилась зовсім одна в цьому безмовному світі, відгороджена від життя товстою стіною коми.

Вітальня

Посеред кімнати раптово з’явилась тінь, не маючи форми та ні на що не схожа. Пройшовши крізь всі предмети вона показала мені ключ, простягнувши до мене частину свого вбрання. Немов із землі посеред кімнати з’явились великі, з кованими залізними смугами, потерті часом, зі складним замком двері, зверху були невідомі мені написи з мерехтливих зірок, що змінюють колір. Двері не мали ручки. Зображення на них були схожі на ті що ми бачимо в храмі на стелі, тільки замкова щілина виблискувала на них, найяскравіше. З-за дверей чувся шепіт, який кликав мене, я обов’язково хотіла бути з протилежного боку.

Ключ повернувся в замку зі скрипом, зачинивши очі я опинилась немов в іншому світі. Світ старовинних меблів, застиглих годинників і пилу, що висів у променях сонячного світла. З першого кроку я відчувала, що в цьому будинку ховається щось більше, ніж просто старі речі. Безліч нескінчених кімнат оточували мене. Кожна кімната була як окрема головоломка, що чекала на розгадку.

Пройшовши в середину та доторкнувшись до гобелена що висів на стіні, я зрозуміла що можу відчути предмети що мене оточують. На якусь мить мені здалося що я в реальному світі та все вже позаду, але це було не так.

Повз мене пройшов кінь, точніше привид коня. На мить я відстрибнула назад. Напевно я збожеволіла, подумала про себе.

– Ти не збожеволіла, – пролунав голос з кімнати.

– Хто тут? – розгублено запитала я.

– Як хто, твій кінь, Буян! Невже ти забула мене?

Він кружляв біля мене, то проходив крізь стіну та зникав, то спускався стелею немов летючий птах.

– Я пам’ятаю тебе Буяне. Ти був моїм конем в дитинстві.

– Але чому ти тут? хіба я все-таки померла? – запитувала я.

– Не думаю що можу відповісти тобі на такі питання, я всього лише кінь.

– Ти помер коли я була ще зовсім дитиною.

– Не зовсім! Взагалі-то мене вбили.

– Та й ти тут не перша, твоя матір була до тебе. Просивши вибачення в кожній з кімнат, вона так і не змогла собі пробачити скоєні вчинки.

– Мама? Вона й досі тут ?

– Цього я не знаю, я ж кінь.

– Добре, Буяне, що ти знаєш про це місце? – знервовано запитала я.

– У вітальні тебе чекає ключник, він розповість що робити далі. Я проведу тебе.

Пройшовши у вітальню крізь відчинені двері, раптово запалали всі свічки. Меблі відкрили очі та почали оглядати мене. Дзеркало що стояло посеред кімнати не відображало кімнату, в ньому було зовсім інше місце, яке нагадувало мені наше старе пасовисько на фермі. Великий старий годинник пробив шосту годину вечора, чи ранку.

– Він завжди зупиняється о шостій, – сказав кінь. Це єдина кімната двері до якої були для мене відчинені.

– Меблі, вони живі? – запитала я.

– Вони постійно змінюють форму та призначення, але ніколи не говорять, – відповів Буян.

– Ти сказав що тебе вбили, але чому я цього не пам’ятаю?

– Ти була дитиною, а я був призовим конем що не впорався з забігом. Твоя родина та інші заможні пани зробили на мене високу ставку. Перед забігом твій батько, мій тренер, вколов мені якісь ліки, я мав бути найшвидшим за всіх, щоб повернутись до своєї сім’ї.

– Мого маленького жеребчика, продали одразу, щоб покрити частину збитків, а мене відправили на фабрику клею, – хлюпаючи носом закінчив свою розповідь Буян.

– Пробач нам, будь ласка. Мені дуже шкода.

Сівши на старий диван, що видає скрипучі звуки, я немов знесиліла. Сльози текли рікою по моєму обличчі, а все що я могла зробити, це перепрошувати. Виправити заподіяне було неможливо.

Невелика шафа що стояла поруч, вкрита зеленим мохом, зі світлими різьбленнями у вигляді тварин вручила мені серветки. Не промовивши ані слова, в її очах був сум та скорбота.

– Я тебе знаю, – сказала я до шафи.

– Ти колись належала моєму дідусю, в тебе десь має бути тріщина у формі підкови.

Оглядівши шафу знизу та з боків я знайшла тріщину. Так, це точно та шафа. Виходить це місце куди потрапили всі хто так чи інакше мав відношення до моєї сім’ї.

Обмірковуючи все що мене оточувало, я не помітила як привиди у вигляді диму почали сходитись у вітальню.

– Це що новенька? – сказав кіт, якого я колись підібрала на вулиці.

– Цікаво буде подивитись на цю виставу, – промовила маленька шиншила підбігаючи до дивану.

Кімнату вітальні заполонили привиди, одні виглядали доброзичливо, але були й моторошні постаті, наприклад дівчинка з білявим волоссям.

– Я її не пам’ятаю, – сказала я до Буяна, що стояв поруч.

– Кхе-кхе закашлявся кінь, немов не мав нічого казати, але одним поглядом показав що від неї треба триматись осторонь.

Цікавість взяла верх, я вирішила запитати хто вона така, та раптово в кімнаті стало темно, вікна почали моторошно відчинятись та зачинятись. По стелі почав хтось ходити, але не було видно нікого. По стінах ходили тіні, відступали та наближались все ближче і ближче. Запах старовини та вогкості відчутно вдарив мені в ніс. Мою руку схопив чоловік та промовив:

– Ми не знаємо хто вона така.

Це був садівник Гектор, що багато років слугував нашій сім’ї.

– Можливо вона живе на другому поверсі, але ми туди доступу не маємо. Ходять чутки про дивні звуки що доносяться звідти вночі.

– Привіт Гекторе, – сказала я.

– Я і не очікував що ви згадаєте мене, – відповів садівник.

– Я добре тебе пам’ятаю, але я думала тут тільки члени нашої сім’ї, задумливо промовила я.

– Так і є…але…

Гектор тільки почав говорити, як в кімнату зайшов ключник. Це був невисокий чоловік, з круглим лицем та сірими очима. Риси обличчя його видавали всю строгість з якою він увійшов до кімнати. Його лице здавалось мені таким знайомим, але я не можу згадати звідки.

– Радий бачити тебе, Аміра, – промовив ключник.

– Я даю тобі твій перший ключ. Скористайся ним з розумом. Підказки ти маєш здобувати сама. Відчиняй якомога більше дверей, та слідкуй за часом, його залишилось мало.

Сказавши це, він просто зник. Розчинився у повітрі.

Перша Кімната

Коли я почула що маю відчинити якомога більше дверей для того, щоб знайти ключі та вирватись звідси мною заволодів жах. Не тільки, тому що я і гадки не маю що там, але і через те що я не знала що буде у випадку якщо я не впораюсь.

Отримавши ключ я стояла нерухомо біля дверей, цікаво що він мав на увазі про час, якого залишилось досить мало.

Дивне відчуття з’явилось коли я вставила ключ в замкову щілину, щось невидиме почало тягнути мене всередину, якась невідома сила.

Опинившись всередині я відчула холод що проник до кісток. Шар пилу покривав усе навколо, і тільки скрип його кроків порушував мертву тишу.

– Хто тут? – запитала я крізь густий туман.

Ніхто не озвався, моє серце почало прискорено битися, але я мала йти далі, мені потрібен ключ. Почувши протяжний скрип дверей, мені довелось затримати дихання. Я намагалась щось навпомацки знайти, але дим був занадто густим. Раптом мені почувся шепіт, що доносився з усіх боків, і на мить здалося, що з’явились силуети. Це були привиди. Холод застиг у жилах, здавалось що от-от загину тут. Привиди все кружляли навколо, щось шепочучи. Один з привидів різко зупинив усіх присутніх та почав підходити ближче. Це був високий чоловік із сумними очима та коротким волоссям і я його знаю.

– Яка ти стала доросла? Це справді ти? – Промовив він тихим голосом.

– Тату, що ти тут робиш? – Запитала я.

– Як що? Ця кімната — пастка для душ, які колись шукали відповіді. Ти не зможеш вийти, доки не знайдеш те, що шукаєш насправді.

– Але чому ти тут?

– Я не зміг вибратись у свій час, але тобі тут робити нічого, – грубим тоном промовив батько.

– Ти досі на мене гніваєшся? – Зі сльозами на очах запитала я.

– Через тебе мене кинули за ґрати, а коли строк закінчився, твоя мати не захотіла жити з колишнім в’язнем. Через те, що її сім’я була багата мене позбавили всього, та вигнали як собаку на вулицю, де я і залишився, – сказав він немов глузуючи.

– Тому так, я гніваюсь! Що таке нерозумне дитя може тямити у дорослих розмовах, але всі повірили тобі, хоч і не відразу.

– Тату, але ти бив мене! І мені довелось розповісти це матері, яка врешті решт мені не повірила. Я була така налякана, найрідніші люди не змогли мене захистити. Тому я і звернулась до поліції.

– Ти мала тримати язика за зубами! – Закричав він.

Зібравшись з думками, та заспокоївши потік сліз, я спіймала себе на думці, що мене намагаються зробити лихою в цій історії, але це не так.

Дим дедалі більше охоплював мене, і я відчувала, як сили поступово залишають моє тіло. Привиди продовжували шепотіти, розкриваючи секрети своїх життів, втрат і надій. Серед цього хаосу я раптом зрозуміла, що справжня таємниця була не в кімнаті, а в мені самій. Я мусила зіткнутися з власними страхами та сумнівами. Зібравши останні сили, я зосередилась на думці про своє справжнє бажання — знайти спокій та прощення. Раптом дим почав розсіюватися, привиди відступили, і кімната стала яснішою. Двері, через які я увійшла, знову з’явилися переді мною.

– Ні, батьку. Я все зробила правильно. Ти мав оберігати та любити мене, але я прощаю тебе, через те що ти це минуле та і якщо ти застряг тут навічно, то покарання не заставило себе чекати.

Привид розчинився у повітрі, кімната стала просторою та затишною, а на місці де стояв батько впав великий золотий ключ. Двері відчинились і тепер всі мають доступ до цієї кімнати, де я відпустила свою образу. На виході вже стояв Буян, та інші. Вони радісно тупотіли та стрибали. А я більше не боялась невідомого, адже розуміла, що справжній страх живе всередині нас, і тільки відвага може дати нам змогу звільнитися від нього.

– Мені потрібно випити чаю, – сказав Буян.

– А хіба ти не кінь? – Усміхнено запитала я.

– Ти думаєш коні чаю не п’ють, бо копита замість рук мають? Насправді я люблю чай. Пані чайничок завжди мені його наливає.

– Добре, вибач. З твого дозволу, я також не відмовлюсь від чаю.

Ми сиділи у вітальні, я не можу сказати чи то був вечір, чи день, але я відчувала знесилення і хотілось спати, тому варто було тільки прилягти на хвилинку, як я заснула.

Друга Кімната

Бррр….бррр…..

Цей звук повторювався знову і знову.

Відчинивши очі переді мною стояв Буян.

– Я намагався тебе розбудити, бо зна скільки часу, сказав невдоволений кінь. Не можна втрачати часу, підводься, штовхав він мене знову і знову.

Насилу підвівшись з дивану, я ретельно обдивлялася вітальну кімнату, вона була інакшою. Частина меблів ніби хтось полірував поки я спала, а диван вже не мав тріщини.

– Що сталось, поки я спала? – Запитала я.

Всі меблі здивовано дивились на мене не відводячи поглядів, неначе нічого не змінилось.

– Коли сюди потрапила твоя мати, дім також змінювався з кожною відкритою кімнатою, – сказав садівник.

З’явилось ще більше запитань ніж відповідей, подумала я.

– Ну що ж, ключ у мене, треба йти далі.

Продовживши свій шлях по темному коридору старовинного будинку я підійшла до дверей що не мали зовні ніяких знаків чи символів. Я вагалась чи відкривати мені саме ці двері, але в одну мить зважилась це зробити. Натиснувши на холодну ручку, почувся характерний скрипучий звук, замок піддався, двері відчинились. Усередині панувала тиша, а з примарного світла, яке пробивалося крізь маленьке віконце, видно було лише контури старих меблів і тонкий шар пилу на підлозі. Зробивши крок усередину, раптом почувся тихий дитячий сміх. Я зупинилась і роззирнулася довкола. У кутку кімнати стояла дівчинка, що грала іграшками, та сама дівчинка що раніше з усіма була у вітальні.

Ця дівчинка, когось вона мені нагадувала. Маленькі руки зосереджено складали кубики в піраміду, а на губах грала невинна усмішка.

Підійшовши ближче, я відчула, як серце почало прискорено битися.

– Привіт… – дрижачим голосом промовила я.

Маленька дівчинка підвела голову і подивився на мене. Наші погляди зустрілися, і я відчула, як у душі зринають забуті спогади. Це була я сама, у дитинстві. Та сама «героїня», що мріяла про великі пригоди, не знаючи ще про страхи та сумніви, які пізніше стануть моїми постійними супутниками.

-Ти, це я? – Запитала я у дівчинки.

– Скоріше я та, ким ти ніколи не станеш, – відповіла вона.

– Я…. Це твої мрії, що були вбиті з дитинства.

Дивлячись на неї, я намагалась пригадати своє дитинство.

– Ти щаслива ? – Знову запитала дівчинка.

Це питання застало мене зненацька. Відповідь була занадто складною. Моє життя було суцільним викликом. Всі чекали мого провалу, та доводилось весь час боротись.

– Гарне питання, на яке складно дати відповідь. Тому я скажу ….. не завжди.

Сівши поруч з дівчинкою, я згадала чому була вимушена забути про свої бажання, та жити заради інших. Рідні та близькі вимагали від мене забагато, тому я забула чого хочу сама. Свої прагнення я залишила глибоко схованими в комірчині мрій.

– Коли нарешті виберусь звідси, де б я не опинилась, обіцяю тобі вчитися бути щасливою.

Маленька дівчинка нахмурившись промовила:

– Мені було так сумно тут самій, чому ти мене покинула?

– Коли ми дорослішаємо, ми починаємо боятися. Боятися невідомого, боятися втратити, боятися не відповідати чиїмось очікуванням. І ці страхи іноді заважають нам бачити прості речі, які робили нас щасливими, коли ми були дітьми.

Дівчинка замислилась, граючи з одним із кубиків. Потім вона раптово підвела голову і запитала:

– А чому ти дозволила зруйнувати твої мрії?

Усвідомивши що це питання було надто болісним я почала плакати. Мої мрії були розтоптані найближчими для мене людьми, але дивлячись на цю дівчинку я зрозуміла що мої мрії нікуди не зникли, я посадила їх під замок та заховала під шаром життєвого досвіду.

– Я більше не буду так з тобою чинити, вибач мені. Допоможи мені згадати мої мрії.

Ці слова прозвучали як обіцянка самій собі. Відчуваючи, як тяжкість зникає з мого серця, і зрозуміла, що повинна зберігати в собі цю дитячу частину, яка завжди буде нагадувати про те, хто я є насправді.

Кімната почала змінюватися. Всі предмети навколо розпливалися, а обличчя дівчинки поступово зникало, залишаючи після себе нотатки своїх давно забутих книг та ключ. Вийшовши із кімнати, я знала, що знайшла щось дуже важливе — себе саму, справжню.

Буян вже чекав біля входу, наливши чашку чаю, ми перечитували безліч разів написане мною. Кожен хотів поділитись своєю ідеєю, радісний сміх лунав на всю вітальню.

Третя Кімната

Трохи поспіль я продовжила свій шлях по темному коридору старовинного будинку, де кожна кімната була новим випробуванням для моєї душі. Після зустрічі зі своїм молодшим “я”, здається я стала відчувати себе впевненішою, але також зрозуміла, що попереду чекають ще більш серйозні виклики.

Підійшовши до чергових дверей, за якими відчувалось щось тривожне, холод пробіг по моїй спині. Двері були зроблені наче з тонкого полотна, і звідти долинали приглушені голоси. Хтось кричав:

– Та що ти таке кажеш…

– Я краще знаю…

Затримавши подих я обережно повернула ключ і тихенько увійшла. Кімната була просторою, з великим обіднім столом у центрі, навколо якого сиділи кілька людей. Вони були занурені в запеклу суперечку, їхні голоси наростали, як хвилі шторму. Вдивившись у їхні обличчя я впізнала їх — це були мої власні діти, але значно зліші, ніж я їх пам’ятаю. Вони виглядали втомленими й знервованими, а їхні очі були повні гніву.

– Це несправедливо! — кричала одна з дочок, б’ючи кулаком по столу.

– Я заслуговую на більшу частину спадку, адже я завжди була поруч із нею, коли вона була хворою!

– Ти?! Ти просто намагалася підлизатися до неї! — вигукнув її брат, нахилившись вперед.

– Я теж маю право на цей дім і все, що в ньому є! Батько б хотів, щоб я отримав свою частину!

– Ви обоє просто жадібні! — втрутився ще один син.

– Вам байдуже, що насправді хотів батько чи мати, ви просто хочете більше грошей!

Я почала відчувати, внутрішній біль та розчарування. Я не могла повірити, що мої діти, які колись були такі близькі, тепер сперечаються через спадок, забувши про любов та повагу. Ця сцена здавалася неймовірно жорстокою, але водночас вона була такою реальною.

Спробувавши втрутитися, я не могла вимовити жодного слова. Голос ніби застряг у горлі, і стало зрозуміло, що моя присутність у цій кімнаті була незрима для інших. Я була лише спостерігачем, який не міг вплинути на те, що відбувається.

Раптом двері з іншого боку кімнати відчинилися, і увійшла постать, яку я не могла впізнати, лиця не було видно. Сівши за стіл я намагалась знайти підказку до наступного ключа, але все що крутилось в голові, це думка: яка я погана мати.

“Будь ласка, перестаньте сперечатися”, звучали думки.

“Це не те, чого я хотіла для вас.”

Вони продовжували сваритися, та їхні голоси ставали все гучнішими й агресивнішими.

– Нам потрібно розділити все порівну, – сказала донька.

– Але ж тобі й так купили будинок на весілля, навіщо тобі декілька? – Запитав старший син.

– В мене є діти, я маю щось їм залишити. Тим більше частка маминої компанії також по праву моя, тому я хочу посаду генерального директора.

– “Ха-ха”! насмішила, – закричав менший син.

– Ти нічого в компанії до цього не робила та навіть не знаєш чим вона займається, – продовжив він.

– Мені байдуже! Це моє законне право! – Кричала донька.

– А де зараз заповіт ? – Запитав молодший син.

– Має бути у нашого юриста, але той сказав що нас чекає сюрприз. Тому сподіваюсь що вона нам залишить більше чим обіцяла. – Відповів старший.

Чоловік що разом з нами був у кімнаті здавався знайомим, але чому його не видно? Подумки говорила я.

Зі сльозами на очах я спостерігала за своїми дітьми, безсила зупинити цей конфлікт.

«Я ще не померла!» кричали мої думки.

Дивлячись на це все, я відчувала, як важкий тягар лягає на моє серце. Зрозумівши, що це майбутнє, яке чекає на моїх дітей. Матеріальні блага це добре, але моральні цінності які я не вклала у своїх дітей, зіграли зі мною в злий жарт. Нарешті, коли суперечки досягли апогею, я не витримала. Підвівшись з місця я закричала: “Досить!”

І в ту ж мить усе навколо замовкло. Сцена зникла, а кімната наповнилася тишею. Я стояла посеред порожнього простору, відчуваючи, як повільно відновлюється моє дихання. Діти зникли, тільки темна постать чоловіка залишилась в кімнаті.

– Я повинна змінити це, — промовила я до себе, – якщо ще не пізно.

– Взагалі вже запізно, люба!

Голос що прозвучав, належав моєму чоловікові, але як?

– Ти гадаєш я не знаю про що ти думаєш? – Запитав він.

– Я занадто добре знаю тебе!

– Що ти тут робиш? – Запитала я.

– Прийшов переконатись що з тобою все скінчено!

Четверта Кімната

Розплющивши очі я опинилась на дивані у вітальні, біля мене стояв Буян, садівник та інші.

– Що сталось? – Запитала я.

– Ми самі не знаємо, коли я прийшов ти була вже тут, – відповів Буян.

Крісло поруч намагалось мені кліпати, наче азбука морзе, але на жаль я її не знаю.

– Моя голова! Немов хтось вдарив мене, – сказала я.

Розкривши долоню, я знайшла наступний ключ.

– Але як я його отримала? не пам’ятаю цього.

Сцена з дітьми глибоко запала мені в душу.

– Там був мій чоловік, – пригадала я.

– Але ж він живий, – сказав садівник.

– Так, все вірно. Він був такий злий та мав мені щось сказати.

Як тільки мені вдалось заспокоїтись, переді мною постали ще одні двері. Вони були важкими, майже чорними, з металевими вставками, що нагадували про щось темне й неприємне. На хвилину я зупинилась, вдихнула глибоко і потягнула за ручку. Двері піддалися з легким скрипом, відкриваючи мені шлях у чергову кімнату. Цього разу простір був наповнений м’яким світлом, яке здавалося спокійним, але всередині відчувався якийсь неспокій.

У центрі кімнати стояло велике дзеркало, і на його поверхні вже почали проявлятися образи. Підійшовши ближче, та уважно вдивляючись у своє відображення, але раптом, картина змінилася. Дзеркало стало вікном у минуле, і показало мене, молодшу, в ситуаціях, які я давно намагалась забути.

Перед лицем виникла сцена з того часу, коли я закінчила університет. Стоячи на роздоріжжі, обираючи між двома пропозиціями роботи де одна з них обіцяла стабільність і добрий дохід, але робота була нудною і безперспективною. Інша — цікава й амбіційна, але з високим ризиком і невеликим початковим доходом. Вибравши перший варіант, прагнучи швидко заробляти, я не розуміла, що цей вибір позбавить мене задоволення від роботи на довгі роки.

Наступна сцена з’явилася ще швидше. Я побачила себе, як кілька років потому відмовилась від пропозиції переїхати в інше місто заради сім’ї, залишившись через страх перед невідомим. Ця можливість могла змінити життя моїх дітей, дати їм більше впевненості, уваги та виховання.

І знову дзеркало змінило картину. Тепер я бачила, як колись посварилась зі своїм найкращим другом, і через гордість не змогла першою попросити пробачення. Тоді було втрачено важливу людину в моєму житті, і, хоча минуло багато років, цей вибір продовжував боліти.

– Кожен неправильний вибір привів тебе до сьогоднішнього дня, до цього моменту.

– Хто тут? – Запитала я, підскочивши.

Нікого не було, в кімнаті було порожньо.

– Якби тільки я могла змінити це все, – сказала я, стоячи перед дзеркалом, у якому минуле розгорталося, як фільм.

Стало чутно шепіт, який виходив з глибини моєї свідомості: “Час не повернути, але його можна зрозуміти. Вибір, що ти зробила, є частиною тебе. Прийми його, щоб рухатися далі.”

З цими словами дзеркало знову стало звичайним, а кімната почала розчинятися в пітьмі. Я зрозуміла, що минуле неможливо змінити, але можна змінити своє ставлення до нього.

– Я більше не триматимусь за жалість та ненависть до себе за свої помилки. Я приймаю їх, як частину власного шляху.

Коли я вийшла з кімнати, то відчула, що стала легшою. Моя душа звільнилася від важкості минулого.

П’ята Кімната

Двері за моєю спиною зачинилися з тихим клацанням. Замість вітальні я опинилась перед ще однією кімнатою, темною та загадковою. Не покидало відчуття, що найскладніше випробування ще попереду. Ця п’ята кімната відрізнялася від усіх попередніх, насамперед тим що двері були чомусь відчинені. Вона була прохолодною, з важким повітрям, яке відчувалося, ніби насичене таємницями. Я повільно відчинила двері, і всередині побачила напівтемний простір, освітлений лише кількома мерехтливими свічками, розташованими по периметру.

Я зробила декілька років уперед і раптом почула кроки. Завмерши на місці, напружуючи слух, і в тій же миті переді мною з’явилася постать — чоловік, це був садівник. Він стояв у тіні, але коли зробив крок вперед, світло свічок освітило його обличчя.

– Що ти тут робиш? – Запитала я.

– Дивовижно що ти не впізнала мене одразу, – промовив він, його голос був низьким та приглушеним.

– Я той, кого ти залишила позаду, коли була ще зовсім малою. Я твій брат.

Ці слова впали, як грім серед ясного неба. Я відчула, як земля з-під ніг почала розпливатися. Мій брат? І як могла забути про це?

– Ти, мабуть, вже не пам’ятаєш, але ми росли разом, поки доля не розділила нас, — продовжував чоловік, наближаючись до мене.

– Батьки вирішили, що я був зайвим, і віддали мене до іншої родини, але ти завжди залишалась в їхньому серці. Вони ніколи не говорили тобі про мене, бо боялися, що це зруйнує твоє життя. І ось тепер я тут, щоб нагадати тобі про свою присутність.

Я відчула біль та соромом. Ніяк не могла збагнути, як таке могло статися. Але ще більше мене вразила думка, що цей чоловік, мій власний брат, привів мене в цей будинок.

– Це ти заманив мене сюди? — запитала я, відчуваючи змішане почуття гніву та болю.

– Так, — зізнався брат, його голос був спокійний, але очі палали від емоцій. Я хотів, щоб ти зрозуміла, що таке відчувати себе покинутим, забутим. Я хотів, щоб ти відчула ту самотність, яку я переживав усе своє життя.

– Так от звідки ти знаєш що мій чоловік живий? Бо ти можеш виходити звідси.

– Так! Твій дурний чоловік мало не розповів тобі мій план, тому довелось втрутитись, аби ти ніколи звідси не вийшла.

– Твоя матір раніше була в цій кімнаті, – холодно промовив він.

– Де вона зараз? – Запитала я.

– Ти не побачиш її, тому що не вийдеш звідси ніколи.

Я не знала, що сказати. Всі ці емоції, що нахлинули на мене, були надто сильними, щоб їх одразу осмислити. Зробивши крок уперед і, дивлячись в очі братові, я відчула глибоке співчуття.

– Я не знала,— промовила я, тремтячим голосом.

– Якби я могла змінити минуле, я б зробила усе, щоб знайти тебе.

Брат на мить затримав погляд на мені, а потім зітхнув сміючись.

– Ти думаєш я дурний? Я повірив би тобі, але це брехня. Твій телепень батько який допоміг тебе сюди відправити, вже, мабуть, забрав все твоє майно собі.

З темряви постала фігура — жінка, чий силует відразу видався знайомим. Її обличчя освітилося слабким світлом, що йшло невідомо звідки, і я побачила перед собою свою матір. Вона виглядала так само як і в день їхньої останньої зустрічі, коли я була ще дитиною. Її очі блищали від сліз, але в них також читалася рішучість.

– Мамо? — не вірячи своїм очам, тихо промовила я.

Вона мовчки кивнула і швидким темпом підійшла до нас, кожен її крок був наповнений злістю. Тримаючи за спиною руки вона вмить рішучим ривком вдарила Гектора по голові, той впав на підлогу та втратив свідомість в калюжі власної крові.

– Що ти робиш, мамо? – Вигукнула я.

Вона почала порпатись у Гектора в кишенях, знайшовши щось, міцно стиснула це в руці зі словами:

– Ти вийдеш звідси тільки маючи ключ. В тебе залишилось лише два дні, а потім вони вимкнуть твій апарат. Чи ти думала що вони хочуть аби ти вижила?

– Якщо ти знайдеш останній ключ, твоя історія зміниться. Вони вже спалили твій заповіт, знаючи що ти їм нічого не залишила, в них не було іншого вибору.

– Але чому ти так вчинила маму? Чому батько їм допоміг позбутися мене? Хіба я вам чужа людина?

Стикнувшись віч-на-віч з гіркою правдою я зрозуміла, що хочу жити, та чи дадуть мені другий шанс на виправлення.

Мати зітхнула, ніби намагаючись знайти сили відповісти на це важке запитання. Вона підняла руку, торкнулася моєї щоки та її дотик був холодним, наче вона була примарою, а не живою істотою.

– Твій брат, був помилкою, але моєю, а не твоєю. Як би твій батько дізнався про нього, він би мене знищив.

Вона простягнула до мене руку, в якій тримала невеликий, старий ключ. Він був вкритий іржею, але здавалося, що всередині нього прихована велика сила.

– Це останній ключ, — сказала мати. – Він відкриває двері до виходу з цього будинку. Але, знай: використавши його, ти залишиш нас тут назавжди. Ми не можемо піти з тобою, навіть якщо хотіли б. Звідси може вийти тільки один.

Садівник ривком підвівся та вдарив матір по лицю, захитавшись, вона впала. Шафа з диваном увірвались в середину намагаючись закрити мене собою, садівник позмітав їх однією рукою.

– Чому він має тут таку велику силу? Запитала я.

– Якщо ти думаєш що виберешся звідси колись, то забудь, ти ніколи не отримаєш останній ключ від горища. Сказав Гектор

Інші меблі закриваючи мене собою давали можливість втікати, але мені хотілось їм допомогти, хоча я розуміла що безсила проти такої люті.

Тримаючи ключ, відчуваючи, як він важить більше, ніж здається. Це був не просто металевий предмет, а символ усіх тих рішень, які я мусила прийняти.

– Я повинна піти, мій голос був сповнений жалю та страху.

– Майбутнє, потребує змін, але я обов’язково повернусь.

Я відчинила двері останнім ключем, і яскраве світло залило моє обличчя. Зробивши крок уперед, відчуваючи, як важкість залишає моє серце та душу. За дверима відкривався новий світ, де мене чекало життя, яке тепер здавалося справжнім подарунком.