Важкий метелик та легке каміння.

Навколо темрява. Немає чим дихати. Неможливо озирнутись. Здається, що зараз втрачу свідомість. Хоча ні. Он там, далеко, щось світиться. Воно яскраве й кольорове, і здається воно летить сюди.
Це вітражне вікно. Воно зупинилося біля мене, і засяяло з середини. Яскраві кольори помаранчевих, червоних і зелених скелець були схожі на калейдоскоп. Вони синхронно рухались у цьому дивовижному вікні, і переливались своїми неповторними кольорами.
Я хочу його торкнутись, та чомусь не виходить. Треба докласти дуже багато зусиль, аби моя маленька долонька дотягнулась до цієї краси. Темрява не відпускає, вона в’язка й тяжка, наче чорний кисіль. А вітражне вікно гріє, немов багаття. Треба пересилити темряву, аби отримати це тепло.
Раптом калейдоскоп з вітражних скелець зупинився, і застиг. Він трохи мерехтів, ніби щось змушувало його скельця почекати. З центру застиглого калейдоскопа потяглась туга ниточка. Вона була тонкою як промінчик, та її колір неможливо було розібрати. Ниточка дотягнулась до моїх маленьких долоньок, і обхопивши їх, перетворилась на тугу, товсту мотузку.
Було боляче, та я чомусь не могла кричати, а прокинутись не вистачало сил. Мотузка натягнулась, і смикнула мене дуже сильно. Я не втрималась, та й не було за що триматись. Головою розуміла, що влетіти у гострі, різноколірні скельця буде ще жахливіше, та я просто не мала вибору. Встигла лиш зажмуритись.
Тепер навколо був день. Темрява зникла, проте відчуття все одно мене не полишили. Щось дрижало в моїй середині, та я не розуміла чому. Все навколо було жовтих відтінків, як у пустелі. Бархани мертвих пісків торкались блідого, жовтого неба. Під ногами різні камінці, від яскраво-жовтих до темно-коричневих кольорів. Пекучий вітер жалить шкіру. Немає чим дихати, спека. Треба було сховатись від неї, та навколо жодного дерева, але сонця також немає. Є лише безжальна спека, і немає від неї рятунку.
Треба йти, знайти укриття. Якщо немає дерев, то може хоч є тінь? Виявилось, тіні не знайти. Здавалось, ніби Сонце усюди, проте на небі я його так і не знайшла. Світло є, а Сонечка немає. З часом прийшло розуміння, що не можна зупинятись. Треба йти, скільки вистачить сил, і я йшла. Невідомо звідки, і не зрозуміло куди, але йшла. Маленькі камінці кололи мої босі ніжки, а ручки обпікало гарячим вітром, та я не здавалась.
З часом все навколо змінилось. Шлях по якому я йшла, перетворився на широку, жовту дорогу, по краях котрої лежали величезні валуни. Вони виглядали одинокими. Кожен мав свою неповторну форму і розмір, та здавалось, ніби вони не звідси. Усі валуни, більші й менші були сірими. Жодного жовтого чи хоча б коричневого та це не єдина їхня відмінність від цього місця. Усе величезне каміння, яке повинно було б за логікою бути важким, виявилось легше пір’їнок. Це було так дивно – величезні сірі валуни легкі наче пір’їнки.
Я йшла дивною дорогою, доки не зникли бархани. Дорога простелилась через безкрає поле, та на ньому не було жодної травинки, лише каміння різних розмірів і дивні валуни. Іноді під цими валунами можна було знайти холодок, та чомусь мені не хотілось сходити з дороги. Кожен раз, коли я бачила тінь під валуном, котрий лежав серед поля, мене пробирав страх. Ручки тремтіли, а ніжки відмовлялись йти до рятунку, тому я просто продовжувала йти дорогою.
Сил вже майже не лишилось, як і бажання дійти кудись. Та на диво, після чергового повороту, в далечині замайорів замок. В середині все ніби засвітилось – це те місце, куди я йшла. Та не все було так просто. Жовтий замок був досить далеко, а дорога не була рівною. Вона вихилялась у різні боки, ніби хтось навмисне намалював її звивистою.
Раптом я зрозуміла, що не дійду. Єдиним певним рішенням буде скоротити шлях. Все всередині мене кричало не сходити з дороги, та я вирішила не дослухатись до себе. Дорога задовга, а навпростець буде набагато швидше.
Перший крок з дороги був дуже важким. Наступний легшим, а наступний ще легшим. Спека раптом зникла, змінившись приємною прохолодою. Мої ніжки більше не ранило гостре каміння, під ними був м’якенький пісочок. А величезні валуни ніби співали до мене. Щось в середині підказувало, не підходь до каміння, йди до замку, і я йшла, перший час. Я чесно тупцяла ніжками до жовтого замку, намагаючись не звертати увагу на співоче, легке каміння.
Раптом один великий валун заплакав. Він дочекався, поки я до нього дійду, і заридав в середині. Мені стало його шкода і я не втрималась. Підійшла, і легенько торкнулась його. Валун зрадів, і від своєї радості почав злітати в гору. Не знаю, чому мені не здалося це дивним. Я так зраділа побаченому, що побігла торкатись усіх валунів, котрі траплялись моїм очам. Це було весело, відпускати легке каміння в небо.
В якусь мить я не помітила, що граюсь серед летючих валунів, адже мою увагу прикував до себе дивний метелик. Він прилетів нізвідки, був яскравим, і немов трохи світився. Його чудові кольорові крильця ніби сяяли. Маленький і гарний, але дивний.
Перша думка була звідки. Звідки у цій місцині, де немає життя, з’явився цей кольоровий метелик. Він кружляв навколо мене, немов він знає хто я є і звідки. В якусь мить мої відчуття в середині підказали, не варто його чіпати. Він страшний. Гарний, але дуже страшний. Жорстокий, безжальний, непохитний, маленький метелик.
Зненацька цей метелик вирішив зіпсувати усю розвагу. Він підійнявся над одним з летючих валунів, і сів на нього. В цю ж мить валун звалився на пісок, ніби його придавило щось неймовірно важке. Таке важке – як стоповерховий будинок.
Це було дуже боляче. Валун впав, притиснутий безмежно важким метеликом, а в мене виступили сльози. Відчуття, ніби на твої груди поклали важку цеглину, і не хочуть прибирати. Я почала кричати, та метелик ніби не чув мене. Я кричу, а звуку немає. Він ніби канув кудись, невідомо куди.
Метелик ніби розумів що мені боляче. Я не бачила його очей, та відчувала, він дивиться на мене, і бачить усе що я відчуваю. Метелик знову злетів в небо, і сів на інший легкий валун. Камінь впав долу. Боляче. Я відчувала як йому стало боляче. Він плакав, а я почала бігти. Треба було втекти від цього метелика, бо він виявився неймовірно важким і жорстоким.
Метелик перелітав з валуна на валун, скидаючи їх на землю, і ніби притискуючи до піску. Вони кричали, і плакали, і молили не робити цього, та метелик не слухав. Він все розумів, усе бачив, але не слухав.
В якусь мить я таки добігла до стін замку. На мить мені стало легше, бо таки змогла досягти мети. Важкий метелик був зайнятий легким камінням, та я чомусь розуміла, коли він закінчить, настане моя черга.
Замок виявився порожнім. З відстані він здавався мені порятунком. Там, в ньому мені мають допомогти, зрозуміти та врятувати, але насправді це була лише моя уява. Розчарування прийшло дуже швидко. Я кричала під захисними стінами, і стукала маленькими кулачками по великих, жовтих цеглинах, та мене ніхто не чув. Ніхто не визирнув з башти, і не подивився зверху. Ніхто не відгукнувся на крики маленької мене, бо нікого за тими стінами не було. Замок був порожнім.
Гарячий вітер знову засвистів навколо. Усе легке каміння лежало на м’якому піску. Стало знову нещадно жарко. Метелик літав собі поміж легкого каміння, котре плакало від болю. Мені також стало боляче. Сонця не видно, тіні немає, замок порожній, вітер гарячий, ніжки болять, ручки болять, і цей клятий, безжальний, різнобарвний метелик, як вітраж із гострого скла.
В голові сяйнула думка, що тут немає мами. Вона б врятувала, захистила, допомогла, але я тут сама.
Важкий метелик вирішив що вже час. Він підлетів до мене, змучений, заморений, але непохитний. Я нічого не змогла вдіяти. Тоненький промінчик засяяв яскраво, вдарив мене в тендітні, дитячі груди з величезною силою. Біль був настільки важким, що я не змогла навіть вдихнути. Не сила була втриматись з відкритими оченятами. Вони самі повільно заплющились, не давши змоги в останнє розгледіти легке каміння. Жорстокий метелик повернув мене кудись, та цього мені несила було зрозуміти. Навколо лише тиха, безкрая, і в’язка пітьма. Немає верху, немає низу, ні краю ні кінця, і я.