Відьма

Чи задумувались ви колись над тим, що буде якщо священник та відьма зустрінуться? Що якщо обставини змусять цих двох таких різних з’єднатися у боротьбі проти епідемії у Києві?
Марічка – відьма, можливо це і звучить зловісно, але жінка ніколи не завдавала бід жодній живій душі та використовувала тільки білу магію, яка споконвіку передалася їй.
Степан – священник у селі. Церква буквально усе для нього. З дитинства батьки привчили до християнства і виростили з нього славного, благородного мужа, що пішов стопами батька у християнство.
Жили ці двоє, як не дивно, по два різні боки села. Ніколи не перетиналися і лише рідко чули плітки про одне одного. Цьому мав настати кінець через сумну звістку, яка надійшла священнику у неділю ввечері.
Голуб приніс листа, в якому каліграфічним почерком писало:”Шановний, пане Степане, до вас пише ваш вірний друг і богослужитель з міста Києва. На жаль, не з веселими новинами я надсилаю цього листа, тому що єдина надія на ваші чудодійні ліки, на ваші чудодійні слова і руки. У місті епідемія, невідома досі жодним спеціалістом. Загинуло уже близько двадцяти моїх колег, а недавно захворів мій старший син, тож я звертаюся до вас більше як батько і вірний друг, приїздіть і врятуйте наше місто. Андрій Костянтинович Люпко.”
Лист випав з рук богослужителя і ледь не полетів у розпалений камін.
Довго думав, що робити, довго блукав він по кімнаті у пекельних роздумах і все ж таки вирішив зробити до цього ніким негадане: попросити допомоги у відьми.
Степан пішов до похиленої хати на іншому краю села. І з тієї хати чулися дивні запахи трав, зокрема ромашки, полину та липи. У хатинці був напівморок тільки-но відьма одчинила перед чоловіком двері.
-Чого бажаєте, панію, добродію?- запитала Марічка, а він відчув як холодок пройшовся по шкірі, а серце шалено загупало у вирії якихось неясних для нього почуттів наче і хороших, але настільки сильних і яскравих, що він аж похитнувся і ледь не впав на порозі. 
-Чого ви? – посміхнулася вона і повела його всередину.- Прошу, сідайте! Щось вип’єте? Чаю, горілки?
-Ні, дякую.- з поспіхом одказав священник. – Я тут по ділу.
-Так, знаю. Я не знаю чи зможу поїхати з вами до Києва, на кого я залишу своє господарство?
-У мене є один надійний друг, який зможе приглянути за вашим будинком, до речі, він господар ще той, пасовища має файні, тож ваш будинок буде у надійних руках. – з поспіхом відповів він, ні на мить не здивувавшись обізнаністю у справі своєї майбутньої напарниці.
-Якщо ви так говорите, тоді я можу бути певна у надійності свого будинку.- її ясні очі заблищали, у них Степан наче бачив вирій, наче бачив те чого бачити йому було не слід.- Коли рушаємо?
-Ем..ну.
-Завтра зранку? Чудово, тоді до завтра!
Чоловік не встиг оклигати як уже опинився у себе вдома, а єдине про що він міг думати – це Марічка. Вона точно причарувала його, з такою думкою він і заснув.
Обоє зустрілися біля мосту, хоч і не договорювалися завчасно про місце зустрічі. Карету Степан позичив у добродіїв.
Приїхали до Києва вони підвечір, священник здивувався, зустрівши Степана разом з Марічкою.
-Я не був готовий зустріти вас з жінкою. – Марічка усміхнулася йому і простягнула йому руку. – Не може бути, ви привели відьму!!- він перейшов у напівкрик.
– Друже, заспокойтеся! Про неї ходять лише хороші плітки по селищу, а про її сили вже навіть пишуть вірші.
Та знову усміхнулася до Київського священника, а він своєю чергою поцілував ту простягнуту руку. 
-Ну що ж, до справи, швидше розберемося, швидше повернемося додому. – вона без запрошення увійшла в храм, за лавицями сиділи люди, обмотані різними простирадлами, тільки очі були відкритими та позирали то в один, то в інший бік.
-Що вас турбує панові? – підійшла вона до якогось чоловіка, по якому навіть крізь тканини було видно наскільки тому зле. Жінка не дочекалась відповіді та поклала руку собі на стегно, де була торбинка з якої вона дістала місткість, в якій містилася густа зелена рідина, а запах був різким і не дуже приємним. Капля потрапила чоловіку на руку. І тут шкіра повернулася до нормального кольору. – Я так і знала.
До відьми вже встигли підбігти двоє її знайомих, які зі здивуванням дивилися то на неї, то на виліковану руку.
– Ну що ж, я думаю наша місія скінчилася. Я вам лишаю пару банок свого зілля. Кожен має випити по половині вмісту, щоб повністю відновитися. Я зараз ще розпишу, що потім потрібно робити. – вона попросила папір і почала акуратно виводити букви. “Звідки вона знає як писати?”- подумалося Степану.
Після вечері Степан і Марічка вирішили переночувати у храмі, кожен по різні боки. 
Степан довго не міг заснути, тому ліг на спину і втупився на прекрасні розписи стін і стелі. Розглядав прекрасний образ Ісуса Христа та його дванадцяти апостолів, що розмістилися поряд.
-Розглядаєш картинки?- проказала відьма з іншого краю храму.
-Так.
І на цьому їхня розмова закінчилася б, проте коли очі священника вже починали замикатися, він почув порух, а потім відчув на собі чиєсь тіло. Розплющивши очі, він помітив Марічку, яка сиділа на ньому. Вона своєю чергою, помітивши, що чоловік не спить, нахилилася і почала цілувати його в губи. Він не міг відкинути її, не міг, а просто підтримав ініціативу і в палкому сплеску почуттів вони заснули.
Зранку між ними тривала незручна мовчанка. Чоловік шкодував, що дозволив згрішити, але всю провину скидав на звабливі чари Марічки. Вона ж своєю чергою не вважала минулу ніч чимось значним, тому просто підтримувала його скромну тишу. Так вони й доїхали до селища.
-Була рада познайомитись, Степане!- вона кивнула, посміхнулася лише одним кутиком рота і попленталась додому. 
Степан не міг нічого сказати, за останні дні він не розумів своїх справжніх почуттів до цієї жінки та й не знав чи його почуття не є впливом її сил. 
Минали дні, минали ночі, а Степан так і не міг забути ту ніч у храмі, її палкі губи, її посмішку, її ніжні приємні дотики, які наче торкалися струн його душі. Він закохався, перший раз у своєму житті відчував щось таке, що відчував тільки коли бачив її, щось таке секретне і таке палке, що розривало його зсередини й не давало нормально спати ночами, нормально їсти, нормально працювати. 
Степан наче занедужав. Його шкіра давно не бачила сонячного проміння, а живіт не відчував поживної їжі. Все, що зараз насправді тримало його між світом мертвих і живих – це думки про відьмочку.
Він не знав, що робити, не стало рішучості робити перший крок. Всесвіт наче знаючи, допоміг бідному закоханому, бо через деякий час йому постукала у двері цілителька.
-Привіт.- єдине, що вона встигає промовити перед тим як падає йому на руки. Її тіло віддавало холодом. Степан злякався, тому деякий час просто міцно тримав, обгорнувши її талію руками. Наче прокинувшись зі страшного сну, він побіг, тримаючи Марічку, перекидав він усе на світі, шукаючи ліки, які б змогли допомогти коханій. І знайшов.
-Я знала, що ти мене врятуєш.-прокинувшись, слабко промовила вона і потягнулася до Степана. 
-Тільки-но тобі стане краще забирайся звідси, твої чари більше не володіють мною. – крикнув він наче грім серед ясного неба.
-Які чари?
-Не придурюйся, відьмо! Забирайся, негайно.
-Степане, ти не знаєш, що робиш, все про що ти говориш того я не робила. – вона схопила його руку в благанні, дивлячись йому прямо у вічі наче цуценя, яке признається у вірності господареві.будь ласка!
Якась невидима сила керувала ним у той момент і він вдарив її. Злість кипіла по тілу і змушувала робити жахливі речі з дівчиною, яка лиш недавно опритомніла: він її лупасив, допоки вона не зрозуміла, що її слова і благання нічим не зарадять. Удар мав припасти їй на живіт, але він не досягнув цілі. Нога залишилася нерухома у повітрі. Жінка встала наче нічого і не було до цього, наче до цього вона була повністю притомна і відкинула священника до стінки, той упав і його тіло розповзлося по підлозі. Жінка, скориставшись моментом, вибігла з хатини.
**
Чоловік шкодував. Він тільки те і робив, що молився. 
В той день його, непритомним знайшов на підлозі його друг – пасічник, травми були незначні – обійшовся подряпинами, але усвідомлення скоєного під час нападу злості призвело до душевних страждань, які переслідували його цілодобово.
Совість казала попросити вибачення, тому він зібрався з думками й пішов. 
У руках він тримав квіти – фіалки, зібрані у дикому полі.
– Вибачте мені, будь ласка. Я не хотів, це був напад..- не встиг він нічого промовити як відчув палкі вуста, які жадливо хапали кожен його подих. Він зрозумів: слова уже були зайвими, тому обхопив її лице і взяв ініціативу уже під своє крило. 
***
Ну що ж, тепер усі ми можемо сказати, що навіть такі різні люди можуть знайти в одне одному щось таке, у що можна закохатися. Марічка знайшла у чоловікові прекрасну невинність, його щирість і добродушність, Степан своєю чергою знайшов у ній рішучість, сміливість та природну чарівність.