Опівнічна подорож

Ці сни повторювались відколи я себе пам’ятаю. Темні та тяжкі, мов морські хвилі напередодні шторму. Подібно могутній стихії вони з силою накочували і швидко зникали лишаючи по собі присмак солі та тривоги. Втім, я ніколи не надавала цьому особливого значення, та варто нам було зупинитись у цьому, схожому на закинутий склеп місці, як все почало набирати зовсім неочікуваних обертів.
— Прокидайтесь! — дзвінкий голос Лії витягає мене з забуття. У машині жахливо душно, а ремінь безпеки перекрутився і вп’явся мені кудись під ребра.
— Нащо так лякати, Лі? — позіхає Деніал і потягується, випадково штурхаючи мене ліктем.
— Сонце майже сіло, й навігатор вмер, — буркотить Лія, — треба щось вирішувати, бо ми ризикуємо загубитися.
— Та ну, не загубимось, у тебе ж з десяток років досвіду за кермом й у цих краях ти не вперше, — сперечається з нею Ден.
— Я тоді була ще дитиною! — огризається Лія. — Виловлювати дорогу на цих скелястих серпантинах у темряві буде самогубною дурістю! Нам потрібно знайти місце для ночівлі, і крапка! Інакше доведеться спати в машині.
Ми з Деном стогнемо в унісон. Що завгодно краще, ніж ніч проведена у машині, після якої у тебе на ранок терпне і відвалюється абсолютно все! Тож, коли іржавий вказівник інформує, що за дві сотні кілометрів попереду знаходиться селище, рішення ми приймаємо одностайно.
Останні промені сонця зникають за грядою гір. Стає зовсім темно. Лія звертає на ґрунтову дорогу здіймаючи хмару пилюки. Поки горло дере від кашлю я майже жалкую, що відкрила вікно. З-за дерев проглядаються старенькі покошені хатки більше схожі на врослі в землю сараї. Дорога така побита, що Лії доводиться скинути швидкість до мінімуму. Ми з Деном намагаємось виглядіти когось з місцевих, та на вулиці ні душі. Лише скрегіт іржавих петель і далекий гавкіт псів тривожить вечірню тишу. Ми з Деніелом сумно переглядаємось змиряючись з думкою, що спати у машині нам таки доведеться, як раптом Лія привертає нашу увагу. Там, куди вона вказує, я зовсім не очікую побачити світло.
— Вогні! Попереду вогні! — радісно скрикує Ден. Він вже встиг програти мені єдину на трьох дорожню подушку у камінь-ножиці-папір, тож тепер готовий схопитися за будь який промінчик надії.
— Схоже на готель, — підтримую я, роздивляючись будинок на пагорбі. Насправді, в блідому місячному світлі я ледве можу розрізнити контури споруди вдалині, проте Дена розчаровувати не хочеться. Мій друг вміє бути абсолютно нестерпним.
Лія безцеремонно паркується перед входом і розтирає очі. Наручний годинник показує за чверть північ натякаючи, що нормальні люди в цей час давно сплять. Будівля при огляді зблизька видається зовсім величезною. Не здивуюсь, якщо колись це був маєток заможного пана, чи навіть королівська резиденція. Світло у вікнах дає нам надію, а покошена табличка з надписом “Готель” підсилює її.
— Чур, домовляюсь не я, — бурмоче Лія, підштовхуючи Дена уперед.
Я піддакую і безцеремонно скидаю на друга наші з Лією сумки. Дену серед нас трьох відведена роль екстраверта, от нехай її і відпрацьовує. У відповідь друг награно бурчить щось про злих жінок, які жорстоко його експлуатують.
Будівля зустрічає нас пустим блідо освітленим холом, високим склепінням стелі і рясним павутинням по кутках.
— Уявіть, насправді це павуча хата і зараз на нас посипляться величезні волохаті павуки, — мій пронизливий шепіт змушує Дена здригнутись і ледь не підстрибнути.
— Колись ти дограєшся, — ображено дує губи друг.
Лія осудливо зиркає на мене, проте нічого не каже. Вона надто втомлена, щоб бути колективним голосом розуму в цей вечір.
— Вечір на диво чарівний, бо ж він привів вас сюди, молоді люди. Бажаєте зняти номери? — раптом чуємо ми незнайомий хрипкуватий голос.
У кінці зали спалахує світло і немолодий широкоплечий чолов’яга встає з-за столу аби привітати нас. Якусь мить мені здається, що його голос звучить прямісінько у мене в голові.
— Ура, ви ще відкриті! — радісно волає Деніал і підтюпцем припускає до стійки реєстрації. — Опа, а в цій дірі прикольна акустика!
Портьє представляється “просто Семом” і здає нам номери по неочікувано бюджетній ціні. Ден всіляко натякає, що це заслуга його харизми. Якби у мене були сили, я б посперечалася. Чи поспівчувала б Сему.
Ми долаємо останню перешкоду у вигляді високих старовинних сходів і розповзаємось по номерах. Я ледве скинувши взуття падаю у нерозстелене ліжко. Сон підкрадається миттєво..

***
Я розплющую очі різко, мов і не спала зовсім. Вікна у номері величезні. Повний місяць освічує кімнату своїм блідим магнетичним сяйвом, та на обрії небо вже потроху сіріє. По відчуттям наразі близько п’ятої. Незабаром світанок.
— Ех, от і нащо було прокидатись у таку рань, — у голос жаліюсь я і потягуюсь солодко мружачись .
Пальці наштовхуються на щось холодне і слизьке. Я ойкаю та інстинктивно відсмикую руку. У кімнаті я не сама.
Щось довге і темне лежить зовсім поруч, на ліжку. Мені здається. Мені це здається! Затуляю рота рукою. Ворушиться? Чи здалось? Заклякла від переляку я довго вдивляюся у химерний силует, аж поки не здогадуюсь — це риба! Дивні відростки на голові — то, очевидно, плавці, а це — тьмяно виблискує у місячному світлі луска. Я підсовуюсь ближче, щоб роздивитися знахідку. Мертві риб’ячі очі осклілі та незрячі. Тривога потроху відступає. Роблю глибокий вдих. Потім ще один. У цю мить відчуваю на собі погляд. Липкий. Пронизливий. Не бачу нікого, але відчуваю, щось є там, за вікном. Воно дивиться на мене звідти, з темряви. Воно спостерігає… Кінчики пальців поколює від жаху. Не вигадую нічого кращого, ніж прикинутись сплячою і підглядати за вікном з-під напівзаплющених вій. У роті до неприємного сухо, а права рука, на якій я лежу, починає терпнути. Та ЩОСЬ дивиться. Я знаю це, відчуваю! Змушую себе лишатися нерухомою. Вдих. Видих. Довга дорога дається в знаки. Тіло важчає. Незчувшись засинаю. Десь на межі сну та небуття до мене долинає дивний скрегіт, наче щось гостре проїхалось по склу, а може, мені лише здається.
Просинаюсь вдруге коли яскраве сонце вже вмостилось високо над обрієм і безжально світить мені в лице. Підхоплюсь на ліжку і судомно обмацую все довкола. На мені все той же учорашній одяг, а от мертвої риби на постелі нема. Звішуюсь з ліжка, аби перевірити, чи та не впала ненароком, але й на підлозі пусто. Тц, насниться ж таке!
У двері гучно стукають і я схоплююсь з місця. Озброююсь старомодною настільною лампою і підкравшись до дверей відчиняю їх.
— Здається, ти не дуже рада мене бачити, — підморгує Ден і жартома ухиляється від моєї імпровізованої зброї. — О ні, Ліє, йди сюди, Кетрін нарешті вирішила позбавитись від мене, — скаржиться він. Ех, розкусив мої наміри.
— Шо ж ви такі галасливі з самого ранку, — бурмоче Лія підіймаючись до нас сходами.
— Ця зла жінка знову мене утискає, — якомога жалібніше тягне Ден. Його спроба зробити великі жалісливі очі лишається проігнорованою. Лія міряє його флегматичним поглядом.
— Чому ти дивуєшся? Голодні жінки — найлютіші створіння на землі. Ходімо вниз, я домовилась про пізній сніданок.
— Раночку, Ліє, знай, що ти найкраща! — Посміхаюсь я і ставлю лампу на підлогу.
Ми з насолодою снідаємо у просторій столовій на першому поверсі. Завдяки нашому вмінню спати зранку якнайдовше інших постояльців ми не зустрічаємо. Лиш старомодно вбраний персонал снує туди-сюди. Поки Лія задумливо цмолить свою каву, розглядаючи вид за вікном, ми з Деном набиваємо шлунки. Я настільки голодна, що заледве відчуваю смак їжі.
— Хочеш прогуляємось? — питає мій друг з набитим ротом.
Лія здригається і киває.
З нашого місця видно ріку і шматочок вкритих туманом гір. Попри затягнуте хмарами небо прогулянка здається хорошою ідеєю. Я відганяю від себе тіні нічного кошмару. Не вистачало ще псувати друзям відпустку. Треба йти.
Вдень маєток здається ще більшим. Височенні дахи підтримують кам’яні статуї химерних істот з крилами та хвостами. У деяких з них відбиті кінцівки і посічені частини вишкірених морд. Іржава стічна труба виходить з пащі гігантської ропухи з копитами замість лап. Плющ завив її ледь не повністю.
— Дивіться там жінка в довгій сукні, — Ден тицяє в сторону балкончика на п’ятому поверсі, — Я ж вам казав, що ми тут не одні! Мабуть в цьому крилі і номери кращі, а я так легко повірив, що воно закрите! Треба було довше повмовляти того діда з рецепції.
— Де? Покажи? — вимагає Лія і роздратовано додає, — Там нікого не має, нащо обманюєш?
— Та я тобі кажу, щойно тут була, вічно ти мені не віриш, — обурено махає руками Ден.
Я не надто люблю витріщатись на незнайомих людей, тож відходжу трохи вбік. Тай вишукана ліпнина і понищені часом обличчя химер видаються цікавішими. На старих барельєфах, розташованих під високими вікнами, зображено елементи побуту тогочасних мешканців цього краю: запряжена у плуг худоба, вирощування культур, вершники на конях… Сподіваюсь, це місце згодом реставрують. Буде жаль, якщо воно зовсім занепаде.
Від вигляду барельєфу під тим самим балкончиком, на який, досі сперечаючись, тицяють друзі, мене починає нудити. Риби. Вирізані з каменю великі риби. З чудернацькими, схожими на павучі лапки плавцями. З витріщеними очима. Дивні. Неприродні. Огидні. Я згинаюсь і мене вивертає під ноги чимось гірким і слизьким, схожим на гнилі болотні водорості. Хтось злякано зойкає. У наступну мить Ден вже тримає моє волосся, а Лія простягає пляшку води.
— Кет, ой леле, чому ти не сказала, що тобі погано?
Я заледве можу сфокусуватись на стурбованому обличчі Лії. Витираю очі та ніс рукавом і жадібно п’ю.
— Може повернемось у готель? — пропонує Ден.
— Ні! Ні. Давайте пройдемось, — прошу я. Голос охрип і слухається не одразу.
Лія тим часом вивалює на землю пів рюкзака. Дістає звідти аптечку і тріумфально піднімає руку вгору. У цієї жінки з собою є все.
— Впевнена? — перепитує Ден і нарешті відпускає моє волосся.
Я роблю глибокий вдих і киваю. Краще ми зараз трохи пройдемось і після обіду поїдемо далі, ніж застрягнемо тут на ще одну ніч. Я з вдячністю проковтую таблетки від отруєння і намагаюсь не дивитись в сторону маєтку.
Аби не обходити будівлю зайвий раз ми перелазимо через низький дерев’яний парканчик. Вузька поросла чагарями стежка веде нас повз лісові хащі вгору, до русла річки, яку ми бачили з вікна. Мабуть, люди тут ходять не часто, якщо й ходять взагалі. Зарості очерету настільки високі, що можуть позмагатися з деякими деревами. Запах болота забиває ніздрі. Земля під ногами вогка і час від часу наші ноги провалюються у грязюку. Лія кидає на мене черговий тривожний погляд, та я лишень хитаю головою. Все зі мною гаразд. Якщо й ні — чим швидше втомимось та нагуляємось, тим краще. Краще… Краще я посплю у машині цю ніч.
У Дена щось хрускотить під ногами. Він ойкає і відступає вбік.
— Шляк би його трафив! — свариться друг. Я кличу Лію, яка вже встигла відійти від нас далеченько та поправляю лямки рюкзака.
— Що, видохся? — підначую, повертаючись до друга. На думці крутиться кілька не дуже інтелектуальних жартів, та вони так і лишаються неозвученими. Щось біліє там, у траві. Бути не може!
Я підходжу ближче аби роздивитися. Ні, мені не здалося.
— У вас тут затор? — сміється Лія грайливо налітаючи на нас ззаду.
— Диви, оно, — тицяє пальцем Ден в сторону своєї знахідки. — Кістки.
— Людські, — додаю я.
— Ох, — резюмує Лія.
Ми синхронно переглядаємось.
— Повертаємось, — пропонує Ден. Лія киває. Я угукаю і ляскаю себе по нозі. Кляті комарі!
Друг полегшено зітхає. Мабуть, не думав, що ми так швидко погодимось. Та, попри це, всі троє стоїмо, мов до місця приклеєні. Дивимось, як по вибіленому черепу повзає муха. Здається, я оговтуюсь першою.
— Вони старі, не переживайте так сильно, — підбадьорюю друзів.
— Точно-точно. Могли в землі пролежати років зо сто, з якоїсь древньої битви, — підтримує Ден.
— Оце ви лякливі, — тягне Лія. — Та біс з вами, нумо повертатись. Тільки давайте іншим шляхом, не тим що ми прийшли. Так-бо цікавіше! Я он там, попереду, бачила місток.
У напрямку, який вказує Лія, дійсно видніється місток. Ми поправляємо рюкзаки і рушаємо далі. Зарості очерету потроху рідшають і нам відкривається вид на ріку. У низині під нами лишилося селище. Якщо добре пригледітись, можна розрізнити силуети хат.
— Як дивно, навіть зараз у селі не видно людей. — розмірковує в голос Ден. — Таке тихе, наче мертве.
Я здригаюсь. Вітер шелестить в річкових заростях і складається враження, мов за нами хтось йде.
— Оце ти король драми! — Лія сміється і тицяє Дена у бік. — Так буває в глушині. Молодь виїжджає і лишаються лише старі.
Мені чомусь хочеться попросити подругу говорити тихіше. Цікаво, чиї то були кістки? Не наважуюсь підняти цю тему, атмосфера і так не дуже.
Ми нарешті дістаємось місточка. Він невеличкий, збитий з потемнілих від часу дерев’яних дошок, та могло бути й гірше.
— Виглядає непогано, — каже Ден.
Я киваю. Вітер шелестить у заростях і я не маю жодного бажання повертати назад, в обхід.
Друг вирішує йти першим. Якщо місток витримає його, то й нас з Лією тим паче. Старі дошки протестно скриплять під ногами. Я йду останньою. Розглядаю з десяток значків у Лії на рюкзаку. Чомусь саме зараз пригадую, як тінь ковзнула на добродушне обличчя Сема, варто було сказати, що ми йдемо на прогулянку до ріки.
— Сьогодні так погано спала, — позіхаючи каже Лія. — Всякі жахіття снились.
— Тобі теж? — від здивування я зупиняюсь десь посередині мосту. Ден вже задалеко і навряд чи чує нас.
— Досить дивне місце, еге ж? — Лія повертається до мене і завмирає затискаючи рота руками.
— Позаду мене щось є, так? — шепотом питаю я.
Лія киває. Жах у її волошкових очах готовий от-от захлеснути й мене. У ніс б’є болотний сморід. Щось холодне торкається мого плеча. Від сильного поштовху лечу через перила у воду. Одяг одразу стає важким і сковує рухи. Щось тягне мене на дно.
— Прокидайтесь! — кричить Лія і я розплющую очі. Злякано озираюсь довкола. Там, за вікном, оповитий променями сонця відкривається неймовірний краєвид. Гірська дорога звивається і петляє. Там, за полем, розлилась ріка. Широка і повноводна. За бажанням по ній міг би проплисти невеличкий корабель.
— Тц, було б чого будити, — бурчить Ден і вмощується зручніше.
— Зараз все цікаве пропустите! Знаєте, тут колись було селище. Належало воно одному заможному графу, — веде розповідь Лія. — У деталях не згадаю, та мені якось гід розказував історію цього місця.
Ми заїжджаємо на міст. Де-не-де над тихою гладдю води видніються дивні островки.
— Жило це селище біля річки. Раніше щоліта ріка досить сильно пересихала, але навесні знов ставала бурхливою та стрімкою.
— Зажди, це те, що я думаю, — дивується Ден. Невже це хати?
Лія збавляє швидкість, аби ми могли все як слід роздивитися.
— Так, — зітхає подруга. — Якось вода, що дарувала життя, принесла загибель. Був затяжний сезон березневих дощів і річка вийшла з берегів. Зламала греблю на горі. Руйнівною силою прокотилася вода селищем змітаючи усе на своєму шляху. Люди виявились безсилі проти стихії.
Я прикипаю до вікна, коли помічаю знайому темну споруду схожу на зруйнований часом замок.
Лія продовжує:
— А там, на пагорбі, був маєток вельми заможного графа, якому належало це село. Його справи йшли добре, проте статус та гроші не зарадили лиху. Його дружина була доброю душею і часто допомагала людям, носила їжу. Коли сталося нещастя вона якраз спустилась у село. Граф дружину любив. Сильно.
Лія змовкає, переводячи дух.
— Кажуть, тіла людей ще довго виносило до берега, проте графа так і не знайшли. Чи то з розуму зійшов, чи то у бурхливі води за дружиною кинувся, хто зна.
— Сумно, якщо він так її і не знайшов, — каже Ден.
Я киваю і мружу очі від сонця. Маєток графа важко як слід розгледіти з такої відстані. Тож я не можу впевнитись, чи схожий він на споруду зі сну. Перший поверх підтоплений і великі кам’яні колони сточені водою. На мить мені здається, що на кам’яному балкончику хтось стоїть. Я кліпаю і кляну себе за надто бурхливу фантазію. Нікого там нема.

***
Ми доїжджаємо до дому Лії за декілька годин. У її сім’ї в цій місцині є маленький двоповерховий котедж. Гарний та затишний, мов з картинки. Ми засиджуємось допізна теревенячи і граючи в дурня. За вікнами починається бурхлива гроза і Ден щиро радіє, що не довелося спати в машині. Навіть той факт, що Лія рознесла нас у карти, зовсім його не бентежить.
Ми розповзаємось спати близько опівночі. Потомлені, але веселі. Я зачиняюся у спальні на другому поверсі і притуляюся спиною до дверей. Це був напрочуд довгий день. Кімната на диво холодна і я поспішаю до ліжка. Вітер кидає мені бризки дощу в обличчя і я розумію, що ми, дурбецали, забули позакривати в котеджі вікна.
Піддавшись пориву підходжу ближче та спираюсь на підвіконня. Підставляю обличчя стихії. Стає легко-легко. Всі турботи і тривоги в мить зникають, змиті дощовою водою. Гарчать розкати грому і я роблю крок назад.
— Так, годі, треба спати, — кажу вголос. Тягнусь закрити вікно і вступаю босою ногою у щось холодне та слизьке. Від несподіванки сварюсь собі під ніс і роздивляюся довкола. Цівка химерних брудних слідів іде від вікна і зникає десь за моєю спиною. Запах застоялої води та гнилих водоростей б’є у ніздрі. Я мимоволі роблю кілька кроків назад від вікна і наштовхуюсь спиною на щось вогке та холодне. Затамовую подих.
Молодий місяць насилу проштовхується крізь грозові хмари. Коли по небу проноситься блискавка я вдихаю важке затхле повітря на повні груди і обертаюся.
Гримить грім.