Я розповім тобі казочку

Навпроти мене сиділа дівчинка, років, мабуть, сім. Вона була мов янгол: білосніжна шкіра, світле, кучеряве волосся, зібране в два хвостики, великі блакитні очі й мила червона сукня. Дівчинка всміхалася; сяяла не тільки її усмішка, а й очі, що з цікавістю дивилися на мене. Кімната, в якій ми сиділи, була невеличка, меблів мінімум, але дуже затишна.
– Хочеш розповім тобі казочку? – ніжним голосочком, запитала вона.
– Давай. – не втрималася від взаємної усмішки я.
– Тоді уважно слухай.
Жила собі дівчина, її звали Анна. І була вона трішки особливіша за інших. Це було водночас даром і прокляттям. Анна могла бачити і відчувати більше за інших, через це потойбічне тягнулося до неї, як немовля до матері. Звикнути можна, але була одна проблема – їй ніхто не вірив. Вона опинилася сама, без жодної підтримки в лапах неземного.
***
Анна поверталася додому. Сьогодні увесь день справи йшли не до ладу. То на роботу запізнилася, то страву на клієнтів перевернула, то посварилася з подругою, ну а наостанок, звісно ж, залишилася після закриття кафе для того, щоб вимити гарно підлогу.
Стемніло швидко. Зима ¬¬- той час, коли, здавалося, тільки хвилину тому світило сонце, а зараз вже сутеніє. Минає хвилини три і темно. Ще й як на ту біду на вулиці не було жодної душі. Лише невеличкий сніжок складав їй компанію.
Анна йшла швидко, кожен її крок був впевнений і твердий. Та насправді вона до жаху боялася зараз знаходитися тут. Масивна куртка і хомут приховував її переляканий вираз обличчя. Долоні стиснуті в кулаки, але цього теж не видно завдяки кишеням. Якби не лід, вона, мабуть, побігла б.
Це не було велике місто, тому й ліхтарів не так багато як хотілося б, а деякі з тих, що були, не працювали. А ті, що працювали, світили так, наче ось-ось згаснуть. Дівчина сильніше втиснула своє підборіддя в шарф-хомут. Звичайний елемент одягу, однак його тепло інколи могло заспокоїти «ефектом обіймів». Певно, дивно вважати тепло від шарфа обіймами, та якби це була єдина дивина в її житті.
Анна підняла голову. Сніг трішки притих, тому вона, майже без перешкод, могла розглядати зорі. Дивитися на них було спокійніше, ніж на темну вулицю, але до тих пір, поки не здається, ніби ці зорі – це тисяча очей творців нашої планети, які спостерігають за своїми маріонетками. І ось-ось звідти вирине величезна рука і затягне тебе до себе.
Опустила голову назад. Дивитися собі під ноги і думати про те, що звідти винирнуть щупальці краще, ніж руки з зоряного неба.
Дитячий плач.
Дівчина автоматично зупинилася. Серце забилося зі швидкістю гепарда. Що дитина робить в такий час на вулиці? Чому вона плаче?
Плач був сильний, десь зовсім близько.
Хотілося заплющити очі, розплющити і опинитися вдома. Анна спробувала. Нічого не вийшло. Зрештою, якщо це дійсно дитина, мабуть, їй потрібна допомога.
Анна повільно повернула голову в сторону плачу. Маленька дівчинка сиділа на лавці, в одній руці вона тримала пиріжок, а іншою витирала собі сльози.
Можливо вона заблукала? В такому разі добре серце Анни не могло залишитися байдужим. Та з іншої сторони страху було не менше. Вона знає чим все може закінчитися.
– Ти заблукала? – запитала жінка.
Дівчинка миттєво припинила плакати і різко підвела голову. Червоне, заплакане обличчя ніби ожило, а в очах заблищала надія. Вона дивилася так, наче Анна щойно врятувала їй життя.
Дівчинка швидко витерла рукавом сльози і протягнула Анні пиріжок.
– Нікому не сподобалися мої пиріжки. А я так старалася. Спробуй, будь ласка.
Її рука трішки тремтіла, можливо від холоду, а можливо від сліз.
Серце Анни не припиняло шалено битися. «Боюся», «треба бігти» – це єдине, що було в її голові. Та на неї зараз дивиться маленька дитина, дівчинка років десяти. В темряві і за теплою одежею, розгледіти її риси обличчя майже не можливо, та благаючі очі важко не помітити. Вона мов безхатнє кошенятко, що проситься до тебе на руки.
Знову зірвався сніг.
Анна повільно стала підходити до дівчини і протягнула руку, аби забрати пиріжок.
Гарячий, м’який пиріжок опинився в її руках.
«Скоріш би це закінчилося».
Анна дивилася то на пиріжок, то на дівчинку. Схоже іншого виходу немає.
Аби швидше покінчити з цим, вона, не роздумуючи, зробила укус.
Стала жувати та… відчула у роті рух. Десяток маленьких тіл, що рухаються. Вони бридко повзали по язику і торкалися щік. Блювотний рефлекс накочувався з шаленою хвилею. Анна підбігла до ліхтаря і виплюнула все, що могла. Слідом пішов кашель. Блювотні позиви все продовжувалися. Вона глянула на землю і побачила десяток звивистих хробаків та опаришів. Шлунок скрутило так, що вона була ладна виблювати власні органи, аби точно впевнитися, що жодного опариша в ній не лишилося.
Запах став останньою краплею і вона проблювалася недалеко від них. Живіт стягнуло тугим вузлом; добре, що Анна знайшла опору у вигляді стовпа з ліхтарем.
– Тобі настільки не сподобався мій пиріжок? – почула позаду себе голос дівчинки.
Дівчина робила тяжкі і сильні вдихи. Вона заридала ще сильніше, ніж до цього, дивлячись, як тепер «її власний» пиріжок валявся в снігу. Дівчинка присіла навпочіпки і стала збирати крихти тіста, періодично підтираючи сльози.
«Чхати на неї».
Анна зірвалася і, як тільки швидко, побігла додому. Вже й лід не був перешкодою. Ніщо вже не здавалося перешкодою.
Дівчинка ж, зібравши крихти, знову сіла на лавку і заплакала.
***
– Ух-х. – скривилася я. – Дуже моторошна казка.
– Так, але неймовірно цікава. Слухай далі. – продовжила дівчинка.
***
Анна.
Удар блискавки. Як же я її боюся. Ця велич природи лякала мене не на жарт.
Я божеволію? Ні, цього не може бути. Можливо, це якісь демони мене переслідують? Треба сходити до церкви. Я вже не витримую. Страх – це єдине почуття, яке зі мною постійно. Як же я хочу закутатися в ковдру, випити чогось гарячого і зі спокоєм на душі заснути.
Сон.
Коли востаннє я гарно спала? Мабуть, до народження, в животику матусі.
Удар блискавки. Грім. Я здригнулася і обхватила руками свої коліна, які злегка тремтіли.
Дощ нещадно бив по вікнам, вітер лиш підсилював цю моторошну погоду.
Кожного разу, коли починається така непогода, мене знов переслідують галюцинації. Мені знається, ніби моя квартира – це каюта корабля. За вікном не злива, а шторм. А все навколо не місто, а океан.
Квартира попливла перед очима. З’явилося відчуття, ніби вона взагалі відірвалася від основної споруди і висить у повітрі. Я міцно вхопилася за ноги (будь в мене довгі нігті, точно б залишила подряпини) і намагалася втримати рівновагу. Кімната, точно каюта корабля під час шторму, хиталася зі сторони в сторону. Я відчула нудоту. Хоч я й сиділа на ліжку, всім тілом відчула цю легкість. Квартира точно висить у повітрі і хитаєшся на хвилях вітру. Я майже повірила в це.
Грім.
Кожен звук грому я сприймаю як крик неба, наче воно ось-ось лусне, впаде.
Двері повільно відчинилися, в кімнату увійшла моя подруга. Все різко стало в норму. Настільки різко, що мені захотілося вдарити себе по голові за те, що піддаюся цим бісовим галюцинаціям.
Вона побачила мене сидячою на ліжку, мої руки міцно обіймали коліна, а погляд прикувався до стіни навпроти. Мов дитина яка побачила привид у шафі. Тільки я не дитина.
– Анно, все добре? Що з тобою?
Вона підійшла і сіла поруч.
Її звали Карина, вона мій промінчик надії. Людина, яка майже завжди поруч, та якій я зможу довірити свою таємницю.
– Ти обіцяєш не вважати мене божевільною?
Я майже плакала.
– Звичайно.
Я підсунулася ближче до неї.
– Зі мною щось не так. Якщо раніше мені просто ввижалося, то зараз ситуація дуже загострилася. Я бачу привидів і багато чого іншого. Не знаю, що їм від мене треба, але це неймовірно страшно. – сльози самі покотилися по щокам. – Як я хочу спокійно жити.
На обличчі Карини був неприхований шок. Це зовсім не те, що вона очікувала почути.
– Можливо, ти відвідаєш психолога?
В цей момент я наче перестала дихати.
– Ти не віриш мені? – голос затремтів від почутого.
Це не правда! Ні! Вона не може мені не вірити! Ми знаємо одна одну все життя.
– Вірю, звісно, але… – вона не знала як продовжити.
Я сама. Все, що я зрозуміла в цей момент це те, що я сама. Все.
– Нічого не кажи. – перервала я її думки. – Я зрозуміла, сходжу до психолога.
***
– Ох-х ну як же так? Зовсім ніхто їй не повірив? Жодна людина? Це так жахливо. – опустила я свій погляд донизу.
– Так, на жаль. Нікому не побажаєш опинитися в такій ситуації. – дівчинка теж нахилила голову. – Але далі…
***
Я буду це ігнорувати. Не просте рішення, але, можливо, це єдиний вихід. Так хоч мої рідні не вважатимуть мене божевільною. Карина розповіла все батькам. Батьки звісно здогадувалися, що зі мною щось не так, та тепер вони вже знають це точно.
В душі наче хтось маленьким уламком довіри поробив порізи на серці. Я знаю, що Карина зробила це, аби допомогти мені, але ж то була таємниця…
Морозиво капнуло мені на долоню. Зовсім про нього забула за всіма цими думками. Дивне рішення в таку пору року, але порівняно з моїм життям, це досить нормальний вчинок.
Облизавши місце потіку, продовжила їсти морозиво. Я сиділа на лавці в одному з парків недалеко від мого дому. Подумала, що прогулянка наодинці збадьорить мене.
Тут так багато людей. Але як багато з них не люди?
«Так. Аня. Будь ласка, ти обіцяла собі не думати більше про таке».
Вітер. Моє русяве волосся плавно розвивалося до тих пір, поки кілька пасм не потрапили у морозиво. Трясця! Треба швидше доїдати. Навіщо я взагалі його купляла? А, ну так, хотіла вдати з себе нормальну людину, яка їсть морозиво на прогулянці. Хто ж знав що я навіть з нормальними речами не впораюся.
Повз мене пробіг хлопчик. Він настільки неочікувано з’явився, що я впустила морозиво на землю. Хлопчик побачив як легко морозиво випало з моїх рук і одразу ж зупинився. Мені було байдуже на морозиво, я навіть не поглянула вниз, а от хлопець стривожено підійшов ближче і став крутитися біля морозива, ніби його ще можна було їсти.
– Ой, вибачте мені, будь ласка. Я не думав, що ви злякаєтеся. Я…куплю вам інше.
Чи то він побачив мій байдужий вираз обличчя, чи то я насправді справляла враження засмученої людини, він став швидко обшукувати кишені, певно намагаючись знайти гроші.
– Не треба. Воно все одно було не смачним.
Хлопчик підняв голову і видихнув з полегшенням. Грошей він так і не знайшов, тож мої слова стали мов тягар з плечей. Я спробувала до нього посміхнутися і він, кивнувши головою, побіг далі. Чемний хлопчина виявився. І головне – звичайний.
Ну що ж, схоже доля вирішила, що я залишусь без морозива. Я піднялася і просто рушила уперед. Повільною, розслабленою ходою. Шелест вітру мені нагадував пісню. Я наче чую його голосок. Це так чарівно, як у казці. Хотіла б я потрапити у казку.
Насолода для вух продовжувалася. Схоже це те, що було мені необхідно. Тіло стало розслаблятися, дихання приходило в норму, а серце вже не хотіло вирватися. В якийсь момент мені здалося, ніби я вже й не чую звуків міста, лише пісню вітра.
– А-а-а-а-а! – жіночий крик.
Я обертаю голову, на мене з шаленою швидкістю летить машина. Звук гальм відлунням пролунав в моїх вухах. Водій не впорався з керуванням, а можливо знепритомнів. У будь-якому випадку мене це не рятує.
Серце знову скажено забилося. Сльози підступили на автоматі, ноги стали ватними.
Ні! Не вірю! Це знову галюцинації! Я більше не піддамся!
Я закрила очі. Це не правда, а якщо і так, то нехай.
Хотілося обійняти саму себе. Ну, хутчіш! Давай!
Нічого. Не відбулося нічого. Я розплющила очі. Від минулої сцени не лишилося геть нічого. Я мала рацію. Видих, вдих, навіть посмішка з’явилася на моєму обличчі. Можливо й справді, якщо ігнорувати, то зовсім скоро воно зникне. Глибокий вдих, я пішла додому.
***
– Мені аж полегшало від цього. – всміхнулася я. – Невже в неї справді вийде впоратися з цим самотужки?
Дівчинка посміхнулася.
– Ну то слухай.
***
Гарний настрій це дійсно незвично для мене. Та я безмежно рада, що нарешті відчуваю щось подібне. І мій робочий день поки що йшов без пригод. Та і колеги, схоже, теж в доброму гуморі.
Я працюю офіціанткою в невеличкому кафе. Пам’ять у мене гарна, тож запам’ятати меню не завдало труднощів. Не дивлячись на мою химерність, клієнти любили мене, бо як одного разу сказали: «В тебе добрий погляд і мила усмішка». З тих пір я майже завжди посміхаюся клієнтам.
– Анно! – почула я голос Аліси. – Страва для столика №3 готова.
Аліса це одна з кухарок. Майже завжди вона кличе офіціантів, бо має дуже гучний голос. Занадто гучний. Коли Аліса не в настрої краще прихопити з собою беруші.
– Вже йду! – крикнула я у відповідь і пішла на кухню.
Дійшла до кухні швидко, приміщення у нас невелике, але побачила…
Салат…ну майже. Це були обрізки з різних овочів на тарілці. І прикрашали все це двоє хробаків.
Ні. Ні. Ні. Це знову галюцинації, насправді це звичайний салат. Вчора машина була галюцинацією і це також.
Голова затріщала від зайвих думок. В душі знову зародилося відчуття безвиході. Я не зводила погляду з тарілки. Хотілося взяти її, і зі всієї сили кинути об стіну. Але за це мене точно виженуть.
Рука міцно вхопила тарілку. Немає часу на роздуми. Обіцяла собі ігнорувати, значить так і буду робити.
Все, тарілка в моїх руках, рушила до столика. Швидко віднесу і забуду про це. Столик №3. Зовсім поруч, як пощастило. За столом сиділа пара, чоловік і жінка років по сорок.
Я підійшла до них, різко поставила тарілку, побажала смачного і мало не втекла. Забігла на кухню. Все сталося дуже швидко.
Фух, вже трохи легше. Ігнорувати дуже важко. Мені потрібен поруч той, хто завжди буде говорити що правда, а що ні. Єдина людина, якій би я довірила цю роботу, – Карина. Та вона не вірить. Точніше вірить, але вважає це божевіллям. А якщо це справді божевілля? Якщо про потойбічне це я сама вигадала, аби не вважати себе божевільною? Мені справді потрібна допомога психолога? Лікування у лікарні?..
– Анно!!! – голос Аліси був як ніколи гучний.
Я зібралася бігти на клич та Аліса сама прийшла до мене. Вона була страшено розлючена, її обличчя почервоніло від злості, напевно якщо торкнутися, можна обпектися.
Мені стало страшно, в голові на секунду промайнула шалена думка.
Вона зайшла на кухню, тримаючи у руках тарілку. Схоже, моя думка підтвердилася.
– Що це таке?! – протягнула Аліса уперед руку з тарілкою. – Як ти могла ось це винести гостям?! Ти навмисно це робиш? Хочеш мене підставити?! Невже не відрізняєш відходів від готової страви?!
Її крик «застряг» в голові, хотілося заплющити очі, забитися в куточку і не виходити, поки це все не закінчиться. З кожною фразою вона підходила все ближче. Я зробила крок назад. Боялася, що вона вдарить мене, або кине цю тарілку прямісінько в мене.
– Ось! – ткнула вона пальцем в одне місце.
Я подивилася туди і побачила салат, який мала віднести. І тільки зараз я зрозуміла, що моя галюцинація була не в тому, що я бачила зіпсовану страву, а в тому, що навпаки, не помітила хорошу.
Я відчула як зблідла. Це вперше, коли я замість того, щоб «бачити», навпаки «не бачу». Злий жарт від долі. Чи не від долі? Якщо я дійсно просто хвора, чому галюцинації вийшли на новий рівень?! Чому вони тепер думають як перехитрити мене?
– Що ось це таке?! – продовжувала Аліса. – Чому між відходами і готовою стравою ти обрала відходи?!
Хочу плакати, закрити долонями вуха і заплакати.
– Я звільняюся. – різко відповіла я.
– Що? – здивовано запитала Аліса.
– Я звільняюся.
Так більше продовжуватися не може. Доки я не вирішу проблему, можна забути про нормальне соціальне життя.
***
– Це жах, просто жах. – мало не плакала я. – За що їй це?
Дівчина знизала плечима.
– Не знаю. Певно така її доля.
– Сподіваюся, вона зможе перемогти це.
– Ну то слухай далі.
***
Я зайшла в будинок. Мій одинокий, жахливий будинок. Все в ньому нагадує якусь ситуацію з галюцинацією. Недовіряти нікому, для мене також означає не довіряти нічому.
Очі розчервонілися від сліз. Я настільки сильно стиснула кулаки, що в центрі долонь залишилися півмісяці від нігтів. Повільними кроками я підходила до дзеркала на весь зріст. Ненавиджу його, постійно закриваю покривалом і воно кожного разу спадає з нього. Хоча, правильніше сказати, скидають.
Я подивилася на своє відображення, але побачене скоріш відображало мій внутрішній стан, а не фізичний.
Все моє тіло було гниле, місцями видно кістки, в інших частинах повзали черви та опариші. Звідкись з’явилися мухи і стали обсідати на мене з різних сторін. Волосся майже не було, замість сірих очей темні впадини. Пів губи відпало. Я була схожа на щойно виритий труп. Але…я продовжила спокійно дивитися на себе, ніби це мій звичайний образ. Нуль емоцій.
Позаду мене стояла точно така ж дівчинка, яка дуже нагадувала ту, що пропонувала пиріжок. Та навіть її єхидна усмішка не викликала якихось почуттів.
– Що вам від мене треба? – спокійним тоном запитала я, продовжуючи дивитися у дзеркало.
– Нам потрібна твоя душа. Але ми не можемо тебе вбити.
– Тому хочете звести з розуму, щоб я сама це зробила? – перебила її я.
Вона всміхнулася ширше.
– Саме так.
Ось тепер вже я готова захлинутися емоціями. Гнів, ненависть, лють переповнювали мене. Хочу розбити це дзеркало на друзки, щоб і шматка від нього не лишилося.
Поруч з ним стояв столик з вазою, та мене зацікавили ніж і ножиці. Різкий випад уперед, схопила ніж, з розвороту кидаю його прямо в дівчину. Ніж пройшов крізь неї…так, наче вона привид.
Знущальна посмішка.
Ненавиджу!
Хапаю ножиці, кидаю так само, як і ніж. Секундний політ і вони встряють прямісінько в шию. Дівчинка похитнулася, загарчала чи то від болю, чи то від злості, і зникла. Ножиці з гуркотом впали на підлогу. Я приголомшено подивилася на них.
Чому ніж ніяк на неї не відреагував, а ножиці поранили? Потойбічне боїться ножиць? Дивна теорія.
Я потроху почала заспокоюватися. Дихання прийшло в норму, сльози зупинили свої ріки на моїх щоках. Я підняла ножиці і покрутила у руках. Звичайні, зовсім нічого, що виділяється. Стиснула міцніше. Невже ця річ зможе бути моїм захисником? Промінчик надії пройшовся теплою хвилею по всьому тілу.
Я всунула їх до кишені, а сама взяла телефон. Навряд чи я зможу знайти щось про ножиці та спробувати варто.
Та на превелике моє здивування теорію про ножиці знайти було не так і складно. В статі було сказано, що не лише дзеркала пов’язані з містичним, а ще й ножиці. Нитки які ведуть зі світу мертвих до світу живих проходять крізь дзеркала та можуть бути обірвані лише ножицями, не розірвані, не обрізані ножем чи будь яким іншим гострим предметом, а саме ножицями.
Усмішка повільно з’являлася на обличчі, одна рука стискала ножиці у кишені.
– Що ж, тепер я не тільки знаю їх ціль, а ще й як нашкодити їм. Залишилося дізнатися як закрити хід до світу живих і перемога нарешті буде моєю.
***
– Це прекрасна новина! Я так рада! – мало не застрибала від радощів я.
– Так. – усміхнулася вона.
***
Що можу сказати, звільнення придало мені друге дихання. Я відчуваю себе вільною і більше не переймаюся через видіння на роботі. Вдихаю повітря і розумію, що мені нікуди не треба. Це добре, але я розумію, що це до тих пір, поки у мене не закінчаться гроші. Роботу все одно прийдеться знайти. Та поки що, можу спокійно погуляти з Кариною. Я не ображаюся на неї за сказане батькам чи просто невіру мені, в таке дійсно важко повірити. Вона моя подруга вже довгий час і завжди буде нею. Ми домовилися зустрітися біля невеличкого магазину, а потім підемо кудись прогулятися. Я як завжди трохи запізнювалася, але мене гріла думка, що вона теж запізнюється і їй не прийдеться мене чекати.
Та на мої сподівання вона вже стояла біля того самого магазину.
– Привіт. – всміхнулася я.
– Привіт. – зі взаємною усмішкою привіталася Карина. – Ходімо?
– Зачекай. Я хотіла дещо купити в цьому магазині. Зачекай мене тут.
Я планувала купити ножиці і, саме перед прогулянкою, щоб потім не забути. Мені не дуже хотілося, аби Карина йшла зі мною. Якщо вона почне задавати питання мені буде складно збрехати, а її реакцію на правду не хотілося бачити.
– Я можу піти з тобою. – запропонувала вона.
– Ні-ні, я швидко, зачекай.
Я вбігла до магазину, аби вона знову не почала мене вмовляти.
Магазин маленький, але дуже комфортний. Не люблю великі магазини. Продавчиня мило всміхнулася та привітливо кивнула головою. Це була жіночка років п’ятдесяти, маленького зросту і милими щічками. Не можливо встояти перед її усмішкою та не всміхнутися у відповідь.
Я підійшла до прилавку.
– Можна мені, будь ласка, ножиці.
– Одні? – запитала вона вже шукаючи їх на полицях.
– Двадцять.
Вона зупинилася і здивовано глянула на мене. Очікувана реакція. Та іншого виходу в мене не було, чим більше тим краще. Жіночка нарахувала двадцять ножиць і поклала на прилавок. Я розплатилася і швиденько склала все до сумки.
– До побачення! – попрощалася я і вийшла з магазину.
Карина виглядала трохи ображено. Її погляд одразу ковзнув на мою сумку.
– Що купила?
– Та так, дещо для дому. – відмахнулася від відповіді я і пішла уперед.
Карина наздогнала мене та одним вправним ривком відібрала сумку.
– Ей, навіщо ти це робиш?!
Моє питання вже було запізнє, вона з потрясінням дивилася на цілих двадцять ножиць в моїй сумці.
– Навіщо тобі стільки ножиць?!! – мало не криком, запитала вона.
– Ем…ну. – мені важко брехати, я одразу починаю нервуватися і потіти. – Вони допомагають боротися з потойбічним.
Тепер її погляд був не здивування, а жаль. Нічим не краще, навіть гірше. Ненавиджу, коли на мене дивляться з жалем.
– Я запишу тебе до психолога. Зрозумій, так буде краще для тебе. Тільки пообіцяй, що сходиш.
У мене не було сил сперечатися. Якщо відмовлюся, буду виглядати в її очах ще божевільнішою ніж зараз.
– Добре, обіцяю, що сходжу.
***
– Ні-ні-ні, навіщо ж вона це робить?! Не треба було розповідати все подрузі. Якщо вона все зіпсує? – з тривогою в голосі, запитувала я.
– Подивимося.
***
«Психолог. Що ж, це не так страшно, як я вважаю. Правильно? Все таки я обіцяла Карині».
В кабінеті пахло чаєм. Це заспокоювало. Величенька кімната з диванчиком, столиком і м’яким стільцем навпроти. Я лежала на дивані, поки жінка робити якісь замітки перед початком. Все буде добре, я не буду розповідати їй усього. Скажу декілька фактів, вона видасть пару таблеток і на цьому закінчимо.
Долоні спітніли. В горлі пересохло, добре, що на столику стояла чашка з водою. Я піднялася і зробила декілька ковтків.
– Що ж, почнемо. – подивилася на мене психологиня. – Твоя подруга Карина вже ввела мене в курс справи, тож сподіваюся ми порозуміємося.
Що??!! Я мало не похлинулася від цих слів. В сенсі Карина все розповіла їй?!
– Заспокойтеся, все добре. – заспокоювала мене жінка, помітивши мій стан. – Щось сталося?
Позаду нею стоїть вона. Стоїть і посміхається, так, ніби вже перемогла. На ній була святкова сукня, волосся зібране в два колоски. Вона пройшлася від одного кута кімнати до іншого. Після цього почала стрибати і танцювати.
Що відбувається? Чому вона це робить?
– Ви зараз бачите тих істот? – запитала психологиня.
Що?.. Це питання стало останнім ударом. Всередині все перевернулося. Мене затрусило від страху і безвихідності. У вухах пролунав протяжний дзвін. Я зрозуміла навіщо вона це робила. Для того, щоб психологиня побачила на власні очі те, що я дійсно когось бачу. Як бігають мої зіниці. Який безумний в мене погляд. Треба було зробити вигляд, що все добре. Але тепер слова Карини лише підтвердилися. Щ-що буде далі?
***
– О ні-ні-ні! Цього не може буди! Невже все так закінчиться? Тепер, коли психологиня сама побачила, що Аня дійсно не в своєму розумі її можуть заперти в психлікарню, де вона остаточно збожеволіє!
Погляд дівчинки змінився. Вона піднялася, поправила свою червону сукню і широко всміхнулася.
– Ти вже в психлікарні.