Відьма й пес

Ліс огортав її — свою доньку, свою наречену, свою дружину.
Темні гілки здіймались десь над головою, створюючи просто купол над нею, такою маленькою в цьому світі. В цій темряві, що гущилась десь за спиною й говорила сотнею голосів.
Молода відьма знала — жодного голосу нині живих, вона не почує тут. Не зараз, не сьогодні. Ниньки правили тут інші, більш старі душі, які дивились на неї голодними очима. Чули ті, чи то живий дух, чи то молоде серце, яке тріпотіло в грудях, як в загненого мисливцями, оленя.
— іди до нас, людське дитинча. Поки що людське, — чи то звучали вони у її голові, чи насправді шепотіли гілки й зарости терену цими стародавніми голосами. Вона бачила її— старечу жінку з непокритою головою, що відкрито посміхалась.
От тільки-но в старої на шиї блискала у полум’ї правдавніх вогнів, прикраса — з людських кісток. Обмиті відварами, вони зблискали неприродною чистотою білого. А в руках в тої ж старої, наче дитя, колихався людський череп — тільки-но той не змовчав. Коротко клацнув зубами, чи то від сильного вітру, чи то по собі одному відомій причині.
— іди сюди людське, дитинча, — повторив десяток голосів, Неназвана відьма бачила одну жінку, та говорила вона не одним голосом. Молодим, зовсім юним, який точно їй не належав. Тонким наче дзвіночок, голосом дівчинки. Втопленим голосом матері великого сімейства. Величавим, наче належав якісь панні, чи може навіть княгині. Цій старій й поморщеній бабусі не підходив жоден. Та все ж. Вона говорила ними, ледве відмикаючи рот.
Йшла. Не залишаючи за спиною сумніви, все ж робила крок за кроком в темряву лісової гущавини. В темряву власної душі, що мала зородитись ще раз.
Вона — Неназвана, без роду й племені, нарешті отримає власне місце в сплетенні цих жінок. Веретено історії крутилося, сплітаючи свої нитки.
Чи не правда, що жінки перші почали се? Сплітати слова, як плели вони сорочки й ковдри. Чи не однаково, скручувати букви в заговори, як перебирати нитки, аби плести новонародженому одіж. Новонародженому чи може тому хто помре за сім днин. Життя зі смертю так само крутяться на сьому веретені. Вверх, вниз. Цей закон відомий кожному на білому світі. Кожне що жило, обов’язково має померти. Кожне, що померло, же мусить переродитись. Ожити в цьому світі чи іншому, у власному тілі чи порухах вітру. Мертві не йдуть — мертві залишаються в тінях, що приходять на власні могили й у снах родичів. Мертві живуть далі в лісових схилах, в своїх рідних горах, які так не хочуть покинути. Ефемерно — в тужливих піснях, що розносяться, в запалених свічках коло ликів богів.
Коли вона, нещасне дитя, помре, то так само стане всім. Птахом, що стрибає з гілки на гілку. Оленицею, що сполохана біжить, не помічаючи мисливця. Дитям — дружина мисливця, народить його, допоки муж буде добувати родині запаси на холодну зиму.
Вона стане першим криком й останнім подихом. Тільки, якщо переживе сьогоднішню ніч.
— дівчинко без імені, ти прийшла померти чи жити? , – чужий голос, він не звучав у вихорі тих, які приходили сюди до неї аби залишатись кожної травневої ночі. Молодий, та не юний, скоріше молодиці, чим дівчинки, він заспокоює сполохане серце своїм м’яким мелодійним звучанням. Він — голос матері, що співає колискові, голос обраниці, що погоджується на шлюб. Солодість його велика.
Але й трунок не менший. Матір знає,що дитя вмирає. Наречена — що в шлюбі не буде щасливою.
Та, що мовить також знає. Та, що прийшла, більше ніколи не повернеться.
— померти. Й народитись аби жити.
Ті, слова вона знала давно, як гоже кожній молодій відьмі. Їх втовкмачували в голову, коли ставало зрозуміло, що з дівчиська щось та й вийде. Можливо не дуже путнє, але корисне однозначно. Відьом тепер водилось не так багато, хоч й за межами міст їх майстерність ще розкривала свої обійми для тих, хто бажав навчатись. Чи тих — хто як вона не мав вибору, полишений на волю доброї богині долі. Дівчинку, покинуту на березі річки, як того старозавітного Мойсея, могли підібрати хоч розбійники, хоч монахині, що молились своєму богу в кам’яних й холодних келіях монастирів. Але взяла відьма — сільська знахарка, що знала значно більше чим показувала усім. Їй не варто було боятись вогнів чи інквізиторів, з хижими поглядами, бо ж бо не тільки очі предків дивилися за нею, споглядаючи небезпеку. З селянами її названа матір жила добре, з місцевим лордом не зналась — замок далеко, та й той кажуть, думав пригріти на серці й палацових харчах кількох інквізиторів із Германських земель.
Та зараз вона, відьма, що мала тільки отримати ймення, не боялась їх. Нікого у світі не боялась, а тільки жадала. Танцювати перед троном його, аби Володар відьмин, Повелитель темряви й Зоря, що сходить, дивився на неї зміїним поглядом.
Жінка із плоті й крові, та що говорила, протягує кинжал — тонку полоску холодного металу на її руці, тонко зроблений й малий, бо видно завше призначений був для жінки. І тепер він тільки в руках їх, володарок життя й смерти.
Кров юшить по руках, стає тепло й волого, і вона, юна відьма не може не посміхатись.
— Саломея, вітаю тебе у Ковені, — вона не зразу же розуміє, що голос дорослої відьми звернений до неї.
За лісом сходить сонце, народжується, рожевоперста Еос тягне поводи своїх коней, аби пришвидшити ранок.
Нехай не радується смерть, дівчинка прийшла вночі аби стати відьмою.
***
Конрад фон Вінтель завше знав — йому суджена не жона й замок, а Церква й служба до скону во ім’я Бога. Народжений другим сином феодала на склоні гір, він сіг очікувати від долі чогось, хіба ж бо в випадку братової смерті. Брату були турніри й дівиці, арсенали й слава королівського придворного, Конраду — же воля в придворні інквізитори.
Во славу твою, Господи, горять ці вогні. Во славу й силу — та на цих землях, що відкривались перед ними зараз вогнів не водилось ніколи. Селяни не знали божого слова, погано писемні, вони й досі вірили в своїх гірських духів й залишали молоко на призьбі щоночі.
Феодал — старий, що сміявся у довгі вуса, чимось нагадував Конраду чи то старого мисливця, чи то його втомленого вже сивого хорта.
Лорд Рауль на месси ходив, десятину платив, та від місцевих забобонів відмовились не думав. Й їх — псів Господів, насланих на землю цю аби ловити, покликав скорше зо сказання короля, чим із власного прагнення боротись із єрисями на дарованих йому землях.
— І що ж, отче, літають вони на гори ті відьми? В чому мати народила й не холодно їм?
Із нього — Конрада, як з самого солодшого із братів домініканських, той часом посміювався. До інших звісно не поступався — ті можуть й словом нагадати, де рай очікує, а кого святий Касіян Римлянин із своїми ключами буде чекати до вічного спочинку.
Зелень навколишніх лісів, його звиклого до пустих келій й шуму соборних дзвонів, навіть чомусь полохала — як собачку дворянки, що ніколи не бачила світу далі її покоїв. Він йшов розуміючи, що варто буде звернути з лісової стежки, якщо бажає встигнути до вранішньої молитви. Як ні — Касіян Римлянин буде уж очікувати не місцевого лорда з довгим язиком, а вже його, пса Господа.
У гілках щось шаруділо. Лань, задумалось йому, та то була дівчина. Зовсім молода — сполохана, хіба як та олениця. В плащі, через прорізи якого проступала тонка тканина. Хіба не нічної сорочки? Непокрита голова й шаленство в очах, вказували, що нічого доброго в її ночі не було. Місцеві блудниці уже грішать і в лісах?
— звідки ти, дитя Боже?
***