Чудовий осінній ранок. Останні промінчики сонечка несміливо зазирають у кімнату. Маленькі листочки молодої берези повільно погойдуються з кожним лагідним подихом теплого вітру. На ліжку, біля мене, потягується моя пухнаста подружка- кішка Міла. Вона теж щойно прокинулась і ніжиться в теплій білосніжній постелі.
Я неквапливо встаю з ліжка і прямую на кухню. Заваривши улюблену каву, зручно сідаю в м’яке комфортне крісло і поринаю у вирій думок. Раптом- стук у двері. Хто б це міг бути? Я поспішила до передпокою, обережно відчинила двері, а там- тиша, лише листочки ледве чутно шаруділи на тоненьких тендітних гілочках молодої берези. Дивно… Я чітко чула стук у двері. Але ж нікого немає. Дуже дивно. Я постояла ще хвилин п’ять, оглядаючи все навколо, але не побачила нікого. Що ж, потрібно повертатися в будинок- на вулиці прохолодно.
Зручно сівши в улюблене крісло, я продовжила пити каву. Знову вирій думок підхопив мене і поніс далеко, за межі моєї кімнати. Раптом знову… стук, стук. Цього разу я не поспішала. Зробивши ще ковток вже холодної кави, я підійшла до передпокою і стала чекати. Почую ще раз “стук-стук” і тоді відчиню. Тиша…
Я відчинила двері. Раптом десь далеко, ледве доносився шепіт: “Це яяя”. Але ж навколо нікого немає. Ось знову- “Це яяя”.
-Хто тут?- тремтячим голосом запитала я і невпевнено ступила крок вперед, зачинивши за собою двері.
-Це яяя…
-Хто ти?- запитала я трішечки голосніше і вже сміливіше зробила ще крок вперед.
-Яяя.
Голос доносився з-за куща калини, на якому ще рясно висіли червоні грона великих кисло-солодких ягід. Цікавість переповнювала мене. Я вже не йшла, а бігла до куща калини.
-Ти тут?- вже сміливіше запитала я.
Відповіді не було. Тільки листочки на кущі почали гойдатися швидше.
Раптом я побачила два маленькі білі вогники. Тремтячими руками я відхилила гілку і побачила…
-Міла?! Як ти тут опинилась? Ти ж була щойно в кімнаті!
-Ходімо, я покажу тобі одне цікаве місце.
-Ти вмієш говорити?
-Я багато чого вмію.
Я була здивована і налякана водночас. Невже коти вміють говорити? Як Міла вийшла з будинку? Можливо, коли я відчиняла двері, вона вибігла і я її не помітила? Багато запитань крутилося в моїй голові, а я продовжувала йти слідом за моєю кішкою. Вона повела мене на сусідню вулицю. Де поділися будинки та люди, які в них мешкали? Міла дійшла до малесенької нірки і зупинилася.
-Нам сюди!
-Але як я туди пролізу?
-Дуже просто.
Міла залізла в нірку без жодних зусиль. Я присіла і почала прислухатися. Спочатку зовсім тихо, а потім все голосніше почало доноситися “Мяу, мяу, мяяяууу”.
Я прокинулась. Біля ліжка стояла Міла і жалібно просила насипати їй корму: “Мяу, мяу, мяяяууу…”
-Уявляєш, ти мені щойно наснилася?!
Я неквапливо встаю з ліжка і прямую на кухню. Насипавши Мілі корм, заварюю улюблену каву, зручно сідаю в м’яке комфортне крісло і поринаю у вирій думок…
краще було б закінчити, на мій звісно погляд, фразою: зручно сідаю в м’яке комфортне крісло і чую тихий стук у двері “стук-стук”. Я дивлюсь на Мілу, а її в ліжку вже немає. Оце було б хороше закінчення, загадкове. А так вийшло просто опис побаченого сну без розв’язки.
Коментар це лише моя суб’єктивна думка щодо твору, я не маю наміру зачепити почуття автора чи образити.
Мила розповідь, можливо варто додати трохи розвитку сюжету, точку напруги. Читається легко, дякую
Йой, коли читала останні рядки, то мій мозок сам закінчив “вирій думок… І чую стук-стук”. Скажу відверто, це б значно вплинуло на результат (фінальну оцінку твору) з мого боку. Відчуття, що не дожали. Хоча текст хороший та милий! Однак це стук-стук… Не вистачило мені його в кінці 🙂
“Стук-стук” так і проситься в кінці, згодна з іншими коментаторками. Або прикольно буде, якщо кішка відповість “Уявляю”)
У твору є потенціал, його варто допрацювати. Я би ще продумала серединку (що там у тій нірці, або куди поділися будинки – це цікаво). Схоже, що ви записали сон так, як наснилося, але мені як читачці цього замало.
Також я би скоротила описи (чи так мені важливо знати, що береза була саме молода, кава – улюблена, і крісло теж?)
І ще дрібничка: вирій – це куди відлітають птахи. Думок – вир.
Хотілося більшого