Нічне небо в той день наче проводжало мене. Місяць-серпик холодним світлом кутав тільки-но збудовані житлові масиви Чикаго, що ховалися від нього в теплі тіньові покривала. Тільки деякі поглядали вікнами, з яких йшло світло від вольфрамових ламп, захованих за шарами мутного скла.
Музика з клубу повільно розчинялася в темряві, лишаючи мене сам на сам з думками про те, як я чудово провів вечір. Мозок не хотів просто так відпускати ніжний голос джазової виконавиці, примушував тіло, що не так давно посмакувало декілька склянок віскі з льодом, танцювати під мотиви, які раптово виникали в пам’яті. Вперше за цей час мені не потрібно було ховатися, щось вигадувати та стабільно поринати у спогади та тугу за рідним містом. Вже встиг забути за крихітні вітрини магазинів, що тіснилися одна біля одної, заздрісно намагаючись виставити на собі найцікавіше, за млявим втомленим світлом ліхтарів, що похилили свої шиї.
І раптом обличчя торкнув незвичний вітерець. Такий ніжний, так схожий на той, який бігав по берегах пляжів Гаїті, куйовдячи волосся. Він хитро-хитро всміхався та посвистував, дражнив свідомість, чим провокував ще більші купи спогадів, які встигли загубитися в балагані думок. За собою цей бриз наче приволік і голосіння з гулом, які мали місце тільки в Порт-о-Пренс – характерне незрозуміле бубоніння, шелест пальмових гілок, тяжке дихання місцевих, очі яких виглядали з кожного куточку. Так само стрімко промайнув гул двигуна військового транспортного літака – руки допомоги від американської демократії. Частково, мені довелося слугувати м’язом, одним з численних, який спрямовував ту кінцівку.
Мені пригадався пляж Кокоє та карі налякані очі, що стрілами пронизували моє сумління. Зі страхом вони рухалися до мене, періодично, на всякий випадок, ховаючись в укритті з пасм вугільно-чорного волосся. Тоді я дізнався про те, що спілкуватися без слів не було чимось неможливим.
В худорлявій і змученій дівочій постаті виднілися всі обриси країни. Такої ж бідної, в пошуках найменшої надії на поміч, єдиної, яка лишилася в колі вічних страждань та голоду. Чимось вона викликала щире захоплення. Якщо не враховувати обставини, які склалися у житті цієї дівчини, виглядала вона чудово та колоритно. Легкий, але довгий одяг ховав її трохи згрублу від солоного океану та сонячного проміння шкіру, а тонкі губи наче проводили тендітну світлу лінію на абсолютно темному обличчі.
Так ми стояли, оглядаючи один одного, хвилин з десять. Але відчувалися вони як вічність. Вічним став і щем в моїх грудях. А що, якби я забрав її з собою? Що з нею зараз?
Я почув хрипкий, тихий голос. Пригадав, як привідкрився спраглий рот, в душу кажучи мені:
— Sove nou Tanpri.
Досі не дізнався, що це означало. На той момент, я подумав, що мені побажали удачі. Потім, мій колега пожартував, що таким чином признаються в коханні. Але так не буває. Я не вірив у кохання з першого погляду. Можливо, не вірю і досі.
Щось мене зачепило, примушуючи в реальності, поза фантазією, збавити ходи. Чи виконав я те, що вона попросила? Чи варто мені поглиблюватися у мову цієї народності, щоб дізнатися, які слова супроводжували мене на спекотних вуличках однієї з найбідніших столиць?
Жахливо жити у світі, де найменший потічок повітря може пробудити мемуари, які лежали серед звивин вкритими пилом. Так само дивно знову проєктувати досвід, шукати серед висоток похилі деревʼяні будиночки, а міську еліту порівнювати з нещасними знедоленими громадянами невеличкого пасма на крихітному острові десь в Атлантичному океані.
Думаєте, я поїду назад, шукати нещасну дівчину? Пф, та чи знайду я її? Врешті решт, просто сил в мене на те не лишилося. Не лишилося того ж літака. Тільки повітряні. Повітряні сили.
Оце так, тільки розігналася читати про екзотичну країну – аж тут кінцівка! Авторе, я хотіла більше!
Фраза «Sove nou Tanpri», яку промовила дівчина, пронизує всю розповідь, викликаючи питання про її значення та вплив на героя.
Я не полінувався та пошукав переклад фрази сказаної дівчиною. В цілому, я здогадувався про їхнє значення і без того.
Проте, оповідання могло б виграти від більш детального розкриття передісторії героя. Мені, як читачеві бракує інформації про те, чому саме ця зустріч так сильно вплинула на нього і які події призвели до його теперішнього стану. Деякі моменти залишаються незрозумілими, що може ускладнити сприйняття загальної ідеї. Наприклад, я так і не розібрався у відчуттях до головного героя, бо не зрозумів мету його польоту. Спершу я думав, що він здійснював бомбардування і зараз марить, згадуючи дівчину. Однак, схоже він просто контролював повітряний простір (або щось на кшталт), а в такому разі для мене в оповіданні замало конфлікту, відповідно видається більше нарисом, аніж закінченим твором. Хоча в цілому, якщо уявити, що це просто замальовка сновидіння, то виглядає супер.
Загалом, оповідання вражає своєю емоційною напругою та глибиною. Воно змушує задуматися про питання відповідальності, співчуття та впливу минулого на сьогодення. Автору вдалося створити маленький, проте вкрай атмосферний твір.
щиро дякую за такий детальний відгук!
Мені сподобалася атмосфера тексту. Вона заколисує, занурюючи в мрію-сон. Є внутрішній мінісюжет про кохання персонажа, що додає цілісності тексту. Водночас у тексті досить багато ускладнених конструкцій, повторів. Місцями речення звучать так, ніби їх вимовляє старець, який уже плутається в словах.