Подача в минуле

Подача в минуле
Подача, удар, м’яч, політ, руки, руки, рука, переліт над сіткою.. Ми грали у волейбол в нашому університеті та були безжалісними. Наша викладацька команда, показувала різні результати, але зазвичай, все завершувалося перемогою. Дві команди з різними цінностями. Їхня мета покалічити хоча б одну із нас, наша ж мета перемогти. Все закінчилось виграшним очком, й останнім що було це жест який промовляє більше ніж сотня слів. Я поклала зап’ясток лівої руки на згин у лікті правої руки, та підняла цю руку, добре що втримала той красномовний палець, між вказівним та безіменним, у своєму, розміром з мандарин, кулаці з криками «по-перше, ти заступила за лінію, по-друге, ви програли». Пролунав свисток і це було феєрично. Нас ніхто не покалічив, хоч прилітало час від часу дуже соковито. Після деяких змагань із ними завжди був хтось підбитий, мали переламані пальці, прильоти в ніс, навіть була пролита кров з губи, ну а синці уже було звичайною справою. Наші суперниці хоча і виглядали як святоші, вони такими не були. Після холодного душу у спортивній залі, адже про теплий уже й мріяти зась, ми святкували перемогу в кафе поблизу. Сіруватий інтер’єр з клубками павутини в кожному кутку, протертими подушками на сидіннях впевнено стоячих стільців із сотнею пережитих ремонтів та вкручених цвяхів, але вони виконували свою роль, тримали сідниці відвідувачів. Це був радше бар, чи забите кафе з алкоголем. Ми сіли втрьох на одну сторону, щоб не бачити лиць хлопців які сиділи по заду, це виглядало дивно, але нам так було комфортніше. Замовивши стандартний переможний набір «моя дівчина не голодна» — це картопля фрі, сирні крокети, крильця гриль, колечка із цибулі фрі, літр кока — коли та літр напою на вибір (кола/пиво/фанта/спрайт/вино). Після цього сету проведений там час і випите вино зробило нас веселішими й не такими скованими, і так ми випивали, волейболістки, спортсменки й п’ють, головне робити це в міру і до професіоналів нам ще довго тому трішки дозволяємо самі собі, ми змагаємось з командами з інших навчальних закладів, а інколи й між факультетами, хто пропонує позмагатись з тим і граємо, пропускаючи пари через офіційну причину. Після нашої «міри» компанія чоловіків видавалась не такою і поганою. Ми поспілкувались спинами, просто час від часу озираючись та фліртуючи. Пройшло ще трішки часу і я покинула своїх дівчат, сподіваючись на їхній світлий розум, хоча знаючи цих дам із кредом «заведемо не дамо» я за них була спокійна. На вечір я мала плани, тому доводилось хитрувати й в компанії дівчат що вже гарно випили прикидатись теж випившою. Для цих планів мені довелось змінити зручну спортивну форму на обтислу бежеву сукню, в ній я була як гола, але колір плаща виручав, він був як міцна кава зі шкіряною вставкою у вигляді жилета на ньому, але лише з правого боку, заважали тільки світлі ботильйони які по цій дорозі, неначе місячний ландшафт, видавались сучасним видом тортур. Я бігла! Якщо це можна назвати бігом, швидше я прискорено йшла виляючи стегнами, підвернувши праву ногу об вибоїну я продовжувала впевнено крокувати, нещаслива моя нога, з нею завжди щось трапляється, як падаю то на неї, як хтось кусає то за неї, як алергія то на стопі правої ноги, як опік то на ній, навіть як засмагаю на сонці печеться тільки права нога, а ліва рівномірно засмагає. Тому спіткнутись нею було очікувано настільки, що бандаж у мене був завжди із собою. Діставши його із кишені я глянула на нього й мою ногу, вирішила що він зіпсує мій образ, хоча він був тілесного кольору й додав би щось до вигляду, але не так далеко мені залишилось іти. Тепер я уявляла себе не супершпигункою з фільму, а нещасною студенткою яка боролась з армією зомбі та вижила, перевдяглась і тепер іде далі шукати людей, що залишились. А прямую я на зустріч яка має змінити життя двох сімей, саме сьогодні мене мають засватати за синочка директора з татової роботи. Ми ні разу не бачились. Його соціальні мережі пусті, його справжнє ім’я приховане, він неначе сутенер. Про нього всі чули, всі знають його контакт, але говорити про нього ніхто не хоче. Цей союз вигідний всім, а оскільки я вже довгий час відгороджуюсь від сильної статі, батьки все вирішили. Та я й не проти. Матиму забезпечене життя, а згодом ще й бізнес. Я так задумалась про це все, що не встигла я отямитись і я в цій будівлі, яку оминала 12 років. Чому я тут? Біс попутав. Мені потрібно бути в іншому місці, я так уже спізнююсь. Тут нічого майже не змінилось. Посмішка розпливлась на моєму обличчі, але як тільки вона зникла з’явилося бажання піти яке я завзято підтримала. Картаючи себе за цю слабкість, я мріяла покинути ці стіни, але це видалось складніше. Не знаю як я увійшла у двір будинку, але тепер двері були зачинені. Бути впевненою що тут нікого немає, я не можу. Може навіть він захотів посміятись з мене й сам впустив. Такої помилки я давно не робила, як я могла сюди потрапити. Цокіт по клавішах повернув мене назад і не дав повісті загризти мене. Я втрималась від спокуси заглянути у вікно й впевнитись чи то він, й почала шукати вихід. Добре що є інший вихід, через задній двір. Я попрямувала до нього. Мінімальні зміни мене радували, я знала куди йти. Обійшовши будинок, я почала спускатись сходами вниз у сад з плодовими деревами та кущами. Нахлинули спогади як ми поливали їх, що самі були мокрими, як дивились на веселку яка створювалася під краплями, як цілуватись під нею. Кожен наш поцілунок був як першим. Таким ніжним, м’яким, трепетним.ми завжди доторкатись один до одного й ніколи не відходили далеко настільки, щоб не відчувати тепло. Рівно до тих пір поки не дзвонили мої батьки. У саду на моєму шляху з’явилась собака і яка я була рада її бачити, це Аніта, її довгі коричневі вушка звисали по мордочці, вона була обережною до мене, проте тут я теплої зустрічі й не очікувала, але ця зустріч була приємною. Вона дуже постаріла, її шерсть уже не виблискувала як раніше й енергія у ній згасла. Але вона мене впізнала. Як і я її. Дівчинка підійшла до мене я її гладила так, як вона колись любила, під вушком. Млосне дихання позаду мене будоражило, я повернула голову, потім все тіло і дуже повільно встала, це була друга собака, вдвічі більша, мохната, масивна. Мій страх забився десь у куток до сміливості, рішимості та впевненості, він теж уже здався, я не знала що було страшніше, щоб мене з’їла собака чи щоб я попалась. Собака просто стояла, неначе чекала команди, я ж не чекала, а відразу почала вилазити з цієї ями, в усіх значеннях. Мені потрібно було лише на метра 3 вилізти та перейти з одного входу на інший, ці арки мій рятунок. Здиратися було незручно та й небезпечно, але ситуація така дебільна що гірше не може бути. Я встромила ногу у виноград що плететься, хоч він уже був сухим, але мою вагу втримав. Я вилізла на кам’яну брилу, по якій і плівся виноградник, коли вперлась колоном зрозуміла що все-таки мені вдасться. Я почала вилазити ставати в першу арку, яка була заставлена камінням, а інша арка мала невеличкий прохід для собак, адже там можна було з ними гуляти, оскільки цей будинок був крайнім на вулиці й далі ніхто не ходив. Перелазячи з одної арки в іншу, я розумію що моя сукня прорвалась по швах, і я не одна це зрозуміла. Його погляд був шокованим, такими великими ці карі очі ніколи не були. 12 років й далі я б воліла, щоб ми не пересікатись поглядами. Я чула його ошарашене дихання. Через мить він взяв телефон і зателефонував жінці, яку я поважала й готова була називати мамою, точніше свекрухою. Чую його пихаті розмову, я така слухаста, що чую і їх відповіді. Чому він прямо не скаже? Чому вона мене згадала? Чому її розмова про мене виводить на такі почуття? Теплі чи що? Я всім виглядом благала його не говорити що це я, але ця жінка щось довідалась, згадала мою кофтину, та я в неї й не влізу. Уже. Склала б балаганно руки, але я тримаюсь, чорт побери. Все ну його. Я полізла далі та опинилася на загальній вулиці. Поправивши пальто, я просто пішла як нічого не бувало.
— Що ти тут забула?! — спантеличено чи зацікавлено кричав цей голос.
— Якого хріна!? — Не воліла б я бачити цей вираз моськи, точно не зараз. А краще б на якійсь вечірці, де я була б візуально готова, щоб мене побачили й з бажанням видихнули гаряче повітря, не таке гаряче як я, але відчутне на відстані.
— І тобі привіт, я вже йду. — Поспішила я покинути цю сцену.
— Нікуди ти не йдеш.
Він перегородив мені дорогу, став переді мною й просто чекав.
— Що ти хотіла?
— Я? Нічого.
— Тому пробралась до мене в будинок?
— Це випадковість, я дещо упустила, дороге собі. — Яку ж дурню я несу, я б на кульовий постріл не підійшла б сюди.
— Я знаю що тобі потрібно. — Ця інтонація просто зводить з розуму. Тембр низький, злегка вібраційний. Він наблизився до мене неначе дражнячи. Що мені потрібно, та я б накинулась на тебе і розцілувала. Але я тримаюсь, просто дивлячись на нього й згадуючи те, що було колись.
Навіть після такої неординарної зустрічі. Я не відчуваю себе винною, застуканою, я відчуваю жар по всьому тілу, горіли вуха, палали щоки. Навіть легкий вітерець що ходить по рваному шву мене не бентежить.
— Я знаю чому ти тут. — він знову повторює підходячи ближче і ближче. Я відходжу, бо розумію стільки часу пройшло, вже надто доросла, щоб дозволити собі це, цю слабкість. Такий впевнений, на вигляд не вимушений, такий домашній, саме так я й уявляла нас. Я спантеличена, легка, й трішки розбещена (це я про рваний шов), а він наполегливий, близький і такий манячий.
Він підходить ближче і ближче. Відчуваю його запах, темного шоколаду, і якби мені не хотілось доторкнутися його, я роблю крок назад, і спотикаюсь через свою щасливу ногу й опиняюсь у нього в руках. Він тримав мене міцно, як ніколи, вхопив за що попало, не так гарно ми стояли, як у фільмах, а швидше я лежала, а він тримав мене однією рукою за спину, а іншою за пальто, саме за нього він вчепився, щоб втримати мене, навіть розходячись 12 років тому, він просто відпустив мене, а це тримає, дивиться прямо в очі, я не одна чекала цей момент. Від різкого спохвату з кишені випав телефон який показував 25 пропущених викликів і моя пов’язка. Від падіння пішло відлуння, я на секунд 5 закрила очі очікуючи продовження, поцілунку, ніжний тиск на мої губи не змусив себе чекати, він поєднав нас.
Коли тепло перестало пронизувати мої уста я відкрила очі, наді мною стояла вся моя команда. Моє лице пекло, показувати якісь емоції було боляче.
— Ще так ти не відбивала. Вітаю з перемогою. — прошепотів тренер. — З нею все в порядку!
Це було не по справжньому. Мене це розчарувало. Я закрила очі й продовжувала лежати на зеленій підлозі спортзалу з ніжною думкою, як там було добре.