Трапеза долі

Трапеза долі
“Напевно, я задрімала”, – подумала Міра. Розплющивши очі, вона кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Потягнувшись, Міра глянула на годинник і згадала, що вона в готелі. ЇЇ чоловіка немає вже півгодини, речі так і стоять на підлозі, а адміністратор не з’явився.
“Дивно”, – здивувалася дівчина і вирушила на пошуки.
Вона пройшла коридором, звернула за ріг і опинилася перед гарними скляними дверима. Відчинивши їх, Міра опинилася в їдальні та тієї ж миті забула про існування чоловіка. Їдальня була дуже дивною: крім одного-єдиного великого круглого столу, інших столів тут не було.
Всі місця за столом були зайняті, і ті, хто сидів за ним, повернули голови, коли Міра увійшла.
Вона остовпіла: на неї дивилося безліч очей, ось тільки не всі вони були людські. Поряд з кількома людьми різних рас і кольорів шкіри за столом розташувалася рептилія, схожа на крокодила, мавпа – справжнісінька величезна горила, ще істота, схожа на павука, з вусиками, що ворушилися на морді, та інші, яких Міра зі свого місця не могла добре розгледіти.
– Доброго вечора, – привіталася Міра, підозрюючи, що все ще спить.
– О! Міра! – Один із людей піднявся їй назустріч, вітально простягаючи руку. Міра звернула увагу на те, що чоловік, хоч і був схожий на людину більше за деяких іншіх, але його раса була зовсім їй невідома. У нього було опукле обличчя і чоло, всі його риси були подовжені, а колір шкіри відливав зеленим.
Міра, пересиливши себе, простягла чоловікові руку, і він міцно потиснув її. Рука була теплою, мозолистою, і Міра зрозуміла, що це не сон, бо таких деталей уві сні не буває.
– Присідай, люба, – сказав він так просто, ніби вони були найкращими друзями.
Міра в нерішучості дивилася на єдиний порожній стілець, який розташовувався якраз поруч з павуком. «Ну звичайно, – подумала дівчина, – це обов’язково має бути павук». Павуків вона боялася найбільше.
– Ну, що ж ти? На порядку денному багато питань, – сказав чоловік, а решта закивали. Горила показала їй щось знаками, крокодил заклацав зубами.
– Хм, яких питань? – Міра зробила крок вперед, намагаючись не дивитися на павука.
– Про долю Землі, звичайно ж, – пролунав жіночий голос. Говорила чорношкіра жінка, що сиділа поруч із горилою. – Без тебе ніяк не ухвалити рішення.
Міра здивовано підняла брови і відсунула стілець. У неї зародилося почуття важливості того, що відбувається і власної значущості. Вона, не показуючи, що боїться павука, сіла за стіл.
Перед кожним стояла тарілка, але ще ніхто не приступив до трапези. І ось тепер, коли всі місця були зайняті, бенкет почався.
Стіл був гарно накритий: позолочений сервіз, срібні прибори, білі серветки. Він ломився від їжі, але Міра ніяк не могла побачити знайомі їй страви. Вона взяла серветку і постелила на коліна, краєм ока вловивши поруч рух павучої лапи. Павук поклав їй щось на тарілку, вирішивши проявити увагу, але Міра не могла себе пересилити і подивитися в його очі. Вона лише стримано кивнула, виявивши у себе в тарілці шматочок чогось зеленого та слизького.
“Ну хоч не муха”, – подумала вона.
Іншим її сусідом виявився невисокий чоловічок, Міра спочатку вирішила, що це карлик, але потім зрозуміла, що це дитина – хлопчик років восьми. Він впевнено навалив собі на тарілку якусь суху тирсу і захрумтів нею.
– Ну, що вирішуватимемо насамперед? – спитав зеленошкірий чоловік, відправляючи в рот воруху масу, яку підклав йому сусід-крокодил, спритно орудуючи якимсь довгим приладом, спеціально призначеним для його коротких лапок.
– Нехай Міра вирішує, Джеку, – сказала чорношкіра жінка.
– Люба, ти нічого не їси? – Запитав зеленошкірий Джек.
Міра зиркнула на павука і наколола його частування на вилку. Пересиливши себе, намагаючись ні про що не думати, вона відправила шматочок у рот і постаралася якнайшвидше його проковтнути. Добре, що страва була слизькою і легко прослизнула в горло. За смаком воно нагадувало устрицю, таке ж сире, солонувате і пахло водоростями. Зате, поки вона трапезувала, можна було не відповідати.
– Пропоную обрати майбутніх президентів найвпливовіших країн на Землі, – прозвучав хрипкий голос.
Міра подивилася на того, хто говорив. Це була дуже довга, худа істота, що найбільше нагадувала богомола, з чорною блискучою лускою. Вона розмахувала довгими лапами, постійно ризикуючи потрапити в око горилі, і Міра подумала, що, можливо, сусідство павука не таке вже й погане.
– Можна і президентів, – погодився Джек.
Павук знову щось поклав Мірі на тарілку. Скосившись, Міра побачила паличку з нанизаними на неї круглими жучками. Ну, вони хоч не рухалися, що вже було добре.
Міра вирішила, що треба виявити повагу до павука і потяглася до найближчої до неї страви – різнокольорового салату. Вона запустила всередину страви ложку, салат заворушився і став розповзатися, не бажаючи бути з’їденим. Міра все ж таки примудрилася спритно підчепити пару інгредієнтів і вправно переправила їх на тарілку павука, все ще не дивлячись на нього. Павук закивав і пригвоздив волохатою лапою салат, що втікав, а потім спритно відправив його до рота.
Міра полегшено зітхнула – вона впоралася з дипломатичною місією! Вона пишалася собою. У цивілізованому суспільстві не повинно бути місця для забобонів та ксенофобії.
Дитина поруч хрумтіла тирсою, засовуючи в рот цілі жмені. Раптом хлопчик сказав:
– Я хочу повернути Обаму, – при цьому в нього з рота на стіл сипалися крихти.
– Чому, Сашко? – обізвався зеленошкірий.
– Він крутий, – сказав хлопчик Сашко.
– Приймається, – кивнув чоловік. – Всі згодні?
Ніхто не заперечував, здавалося, нікому взагалі немає жодної справи до того, хто буде президентом США.
– Ну, хлопці, давайте жвавіше. Німеччина? Ну? Кандидатури?
– Шульц, – прошепотів поруч голос, причому явно жіночий. Значить, це не павук, а павучиха!
– Чудово, Шульц. Далі? Великобританія?
Крокодил назвав Обрі.
– Росія?
Мірва відчула, що має щось сказати. Вона не мала права промовчати зараз, але кого назвати, не мала жодного уявлення.
– Міро, ти хочеш щось сказати?
– Я… так, – у неї затремтіли руки. Так просто вона могла вирішити долю цілого народу, вплинути на нинішній вектор їхнього розвитку, визначити політичну спрямованість. Було страшно приймати таке рішення, адже воно могло виявитися неправильним. А могло взагалі не мати жодного значення: перебіг подій незалежно від їхнього складного вибору міг залишитися незмінним.
– А чи можу я придумати когось нового? – спала думка.
– Звичайно! – Зрадів Джек. – Це цікаво.
– Тоді нехай це буде хтось… аналог Голобородько. І в Україні також. Чи можу я сказати за дві країни?
– Звичайно! Чим швидше ми з цим розберемося, тим краще! – вигукнув Джек. – Приймається.
Міра відчула неймовірну легкість, душевне піднесення, гордість за себе та своє рішення. Вона була важливою, її рішення – доленосним, вона ніби стала вищою у своїх очах, як мінімум удвічі. Мира випрямила спину і вже без колишньої незручності відправила до рота жучка з палички, а павучці підклала сіру і суху страву.
Ще якийсь час вони обирали президентів, а Міра все впевненіше розглядала тих, хто сидів з нею за одним столом, уже не відчуваючи огиди й страху.
Вона вже не думала, хто вони такі, чому зібралися тут і вирішують такі важливі питання. Вона злилася з цим різношерсним суспільством і була однією з них. Кожен заслуговував на повагу, кожен міг принести користь саме таким, яким він був. Її не хвилювало, чи справжня це їхня зовнішність чи то внутрішня сутність. Можливо, хтось залишався людиною, а комусь доводилося стати крокодилом чи дитиною, щоб побачити світ під правильним кутом та прийняти воістину вірне рішення. Варіантів відповідей було безліч. Кого вони бачили? Чи була вона для них простою дівчиною чи кимось іншим? Це вона бачила їх такими, чи вони хотіли, щоб їх бачили такими? Для Міри все тепер було не важливо, їй відкрилися вищі цілі: тут і зараз, за цим столом, не були важливими «я», а мала значення лише доля Землі.
Чи вирішуватимуть вони долі інших планет? Чи хотілося б їй цього? Напевно, ні, надто важкою була б відповідальність, приймати рішення за те, про що ти не маєш жодного уявлення. Ніхто не має морального права на це.

– А тепер перейдемо до війни, – сказав Джек уже серйознішим тоном.
Всі похнюпилися, і веселе поїдання жуків і водоростей припинилося.
– Так-так, мені теж неприємно, любі мої. Але що вдієш? Земля не готова жити без війни, вона ще не доросла до мирного вирішення конфліктів, і ми маємо ухвалити рішення, хто і з ким воює цього разу.
Міра відвела очі. Вирішувати, хто житиме, а хто помре, їй зовсім не хотілося. Це зовсім не те, що обирати президента.
– Міро?
«Якщо я не назву когось, то цілком можуть назвати і мою країну», – думала Міра. Вона мовчала. Може, варто знову запхати щось у рота і потягнути час?
Але раптом усі тарілки зі столу зникли, трапеза скінчилася. Над центром столу з’явилася об’ємна голограма земної кулі. Країни були виділені різними кольорами, і всі за столом почали їх роздивлятися. Раз у раз якась область раптом збільшувалася, ставала об’ємною, на ній виділявся ландшафт.
Міра побачила крихітну точку фіолетового кольору, і як тільки уважно вдивилася в неї, та теж почала збільшуватися. Ось перед нею вже вид зверху на невелику територію земної кулі, мабуть, на ту країну в Африці. Країна збільшувалася, і тепер перед Мірою простягалося поселення: дахи будинків, невелике водоймище, в якому хлюпаються діти, на березі – жінки, які спостерігають за ними. Жінки плетуть щось із лози.
Це була зовсім крихітна країна – маленька крапка на карті. Міра могла вибрати її і врятувати від війни більші країни, з великою кількістю населення. Вона могла врятувати свій край, подарувати співвітчизникам мирне небо.
Приймати рішення тепер було неприємно, страшно. Руки спітніли, пульс почастішав. Вона безпорадно подивилася на Джека. Чому обов’язково має бути війна? Коли вже Земля сягне вищого рівня розвитку? Може, хтось має змінити перебіг історії?
– Ці? – спитав Джек. – Це добрий вибір, Міра. Їх мало. Війна буде швидкою, без втрат з іншого боку. Ну що?
– Стійте! – Вигукнула Міра. – Чи може бути інший розвиток?
– Може бути всяке, Міро… Але…
– Але?.. – Міра вже знала відповідь.
– Але має бути жертва. Так влаштований цей світ.
Це має бути хтось значущий, Міра це чудово знала. Вона зрозуміла, що нічого більш значущого, ніж її життя, не знайти.
– Чи можу я пожертвувати собою? Заради миру? Навіть ні, не заради миру, а заради нового витка розвитку земного суспільства?
Ті, хто сидів за столом, загаяли, паучіха поклала Мірі на плече волохату лапу, і Міра відчула її участь, їй не було страшно, і вона вперше повернула голову і подивилася павучці прямо в очі. Очей було вісім пар, але всі вони висловлювали співчуття, і Міра перейнялася симпатією до сусідки. Тепер вона не здавалася їй негарною, вони могли б потоваришувати.
Дівчина відчула, як росте її власне значення. В очах товаришів, у власних очах. Вона сама ніби вийшла на новий виток еволюції, піднялася над собою, унеможливила ривок і виросла.
Джек задумливо дивився на неї. Потім похмуро сказав:
– Тепер можеш, Міро. Ти вже й сама знаєш відповідь.
Його шкіра позеленіла ще більше, стала яскравою, кольору свіжої трави.
– Не дури, – раптом сказав хлопчик поряд. – Вони нічого не варті. Їх лише кілька десятків тисяч. Ти можеш зробити ще багато добрих справ на своєму посту, а ці можуть принести багато поганого.
– А може, хай хтось інший вирішить? – промовив богомол. – Міра сьогодні не в дусі. Давай я, Міро? – Богомол розмахував лапами і ніби посміхався.
О, як було б чудово перекласти на нього це рішення! Зняти із себе відповідальність. Але тепер її нове «я» не могло малодушити.
– Ні, – у Міри затремтіли руки.
Адже вона справді знала відповідь. І знала, що за цим піде. Вона, нинішня, зникне, перестане існувати. Не буде приймати прості рішення, і всі забудуть, хто раніше займав місце за цим столом. Прийде хтось інший.
– Взагалі-то сьогодні черга Міри, – різко сказав Джек. – Але якщо ніхто не заперечуватиме, можна зробити вибір за неї.
Схоже, ніхто не заперечував, окрім самої Міри.
– Ні, це я, – вона встала з-за столу.
Дівчина помахом руки прибрала голограму земної кулі. Обвела всіх поглядом, глибоко зітхнула.
– Прощавай, Міро, – пролунали голоси з-за столу.
Міра подумала про мешканців Землі: вони врятовані і навіть не знають про це. Відтепер вони матимуть новий шлях.
Вона кивнула Джеку і почала розчинятися в повітрі. Її руки стали прозорими, а думки плутаними. Вона до останньої секунди розуміла, що назавжди припиняє своє існування, що не залишається після неї нічого, крім іншого перебігу історії.