Він був реальним

ВІН БУВ РЕАЛЬНИМ

Лана засинала під колискову, в якій замість слів були думки про майбутнє свято, а замість музики – мрії про те, як саме вона цей вечір проведе. У день зимового сонцестояння, у великій актовій залі, мав відбутися зимовий бал. Це свято мало змінити геть усе. Вона більше не буде сірою плямою на тлі яскравого студентського життя. Вона вдягне сукню, танцюватиме доти, доки ноги не оніміють від втоми. А ще, вона зустріне там кохання всього свого життя. І оскільки фільм «Дракула» 2014 року з Люком Евансом в головній ролі вкрав її серце минулого тижня. То саме цього актора дівчина уявляла собі, коли марила майбутньою закоханістю.
Навіть не думаючи про те, що всі її сподівання можуть просто не справдитися, Лана з насолодою смакувала передчуття змін у своєму житті. Мрії про бал колисали її, і тому вона засинала з усмішкою на губах. І ніщо не віщувало ту секунду, в яку дівчина розплющить очі, тривожно озираючись по сторонах. Тому що раптово щось стало не так…
Вона відчула своєю спиною те, що не могло бути правдою. А тому різко сіла у ліжку, важко дихаючи та притискаючи долоні до серця, щоб воно не стукотіло так швидко. Оглянула звичні силуети в кімнаті, які, крізь вікно першого поверху, висвітлювали вуличні ліхтарі. Тривога, яка раптом подряпала серце, вириваючи її зі сну, не зникла.
– Що це було? – ледве чутно прошепотіла Лана, обіймаючи себе за плечі.
Її розбудили не образи, які малювали мрії уві сні, і не звуки, які існували в реальності. А живе відчуття того, як чиїсь теплі губи цілують шкіру на спині. Ба більше, відчуття не зникло, а все ще відчувалося м’яким торканням між лопатками.
Лана підібрала під себе коліна, і торкнулася пальцями спини, після чого ними ж торкнулася своїх губ, ніби це могло допомогти їй зрозуміти, що вона відчуває в цей момент. І чомусь відчуття були не дуже приємні. Трохи нудило, та перед очима все пливло, наче вона ось-ось втратить свідомість. А ще їй здалося, що в кімнаті якось дивно пахне. Ніби хтось загасив сірник нашатирним спиртом, принаймні це порівняння було єдиним, що більш-менш описувало незрозумілий запах.
Раптом її увагу привернув якийсь рух біля вікна. І перш ніж повернутись, Лана притиснула долоню до губ, стримуючи звуки страху, через що ті застрягли в її горлі. А коли вона побачила на тлі світлої штори чорну пляму, їй довелося вкусити власні пальці, щоб не закричати й не розбудити своїх сусідок. І немов би той самий крик, який вона стримала в собі, прийшов до тями, обурився такому поводженню зі своєю персоною, а тому спустився до серця дівчини, щоб безжально мордувати його розпеченими шипами первісного жаху.
Чорна пляма ворухнулася, розкриваючи шкіряні крила, наче підтягуючись після тривалого сну. Це був величезний кажан, за розміром більше схожий на вгодовану кішку, ніж на маленьких пташок, яких вона бачила в улюбленому фільмі.
Дуже повільно, Лана спустила ноги на підлогу, встала з ліжка і позадкувала до дверей, не зводячи очей з названої гості. Думки дівчини панічно намагалися відшукати відповідь на питання, як це чудовисько потрапило до кімнати, адже двері та вікно були зачинені. Але її свідомості були байдужі будь-які питання та відповіді на той момент. Єдине, що мало значення – це бажання якнайшвидше вибратися з кімнати.
Коридор зустрів її прохолодним протягом, який лоскотом пробігся по оголених плечах. Вона зачинила двері до кімнати, притискаючи руки до грудей. Страх залишився у тій кімнаті, де мирно спали її подруги. Тривога залишилася разом із нею, вимагаючи якихось рішучих дій. Однак запаморочення стало тільки сильнішим, через що ноги ослабли й відмовлялися коритися, саме тому її тіло привалилося до стіни. Змушуючи себе дихати глибше, Лана сильно стиснула кулаки, відчуваючи як нігті впиваються в шкіру, прикусила губу. У голові трохи прояснилося, хоча слабкість у тілі залишилася. Дівчина силою відірвала себе від стіни й пішла коридором у пошуках людини, яка могла б прогнати кажана з її кімнати.
Лана намагалася покликати на допомогу, але зробити це голосно не виходило. Спробувала йти швидше, але через це дихання збивалося, а думки плуталися дедалі більше, не в змозі зрозуміти, що ж із нею відбувається. Перші двері, які вона відкрила, вели в порожню кімнату, другі – теж, а треті й зовсім відмовилися відчинятися. Втома якось дивно тиснула на плечі, і тут же нашіптувала їй на вухо, що дівчині краще присісти і відпочити. Проте, як би вона не хотіла піддатися цій спокусі, пам’ять про подруг не давала їй здатися. Адже вони спокійно спали в кімнаті, поки над ними кружляв кажан, який харчується кров’ю, а ще є переносником сказу.
Однак такі знайомі коридори гуртожитку тепер здавалися незвично довгими, порожніми й темними. Кімнати, населені вщерть студентами, виявлялися порожніми. І хоч Лана не могла голосно кликати на допомогу, все таки не можна сказати, що вона взагалі не видавала жодного звуку. Але ніхто не відгукувався, ніхто не чув, ніхто і ніяк не реагував. Нібито з гуртожитку враз втекли всі люди.
Тож недовго думаючи, дівчина змінила свій план. Вона вирішила повернутися в кімнату і розбудити подруг, щоб вивести їх у коридор подалі від кровожерливого монстра. Зворотна дорога забрала в неї залишки сил, тому відчиняючи двері до своєї кімнати, вона сперлася об одвірок. В очах потемніло, у голові затьмарилося, а в тілі з’явилося відчуття, ніби воно падає…
***
Коли Лана розплющила очі, у кімнаті вже було доволі світло, оскільки за вікном розгорівся світанок нового дня. Її тіло оніміло, але вона все одно змусила себе піднятися. Годинник на телефоні підказав їй, що вона проспала, а тому не встигне на першу пару, що в ту секунду здалося не важливим. Спогади турбувала минула ніч. Однак, оглянувши кімнату, ні кажана, ні слідів його перебування в кімнаті вона не виявила. І Лана вже подумала, що нічна «пригода» була всього лише якимось непорозумінням, тож немає приводів для занепокоєння. Тільки ось у кімнаті було незвично тихо. Хоча обриси сплячих подруг на п’яти ліжках ніяк не в’язалися в голові з тим, що їм давно час вибратися з-під ковдри, шуміти й метушитися, збираючись на заняття.
Її сусідки не поспішали прокидатися. Ба більше, вони навіть не поспішали ворушитися – повертатися спросоння, як часто буває, коли неохоче прокидаєшся рано-вранці. Її свідомість скинула із себе залишки сну. Погляд упав на ліжко, в якому, відвернувшись до стіни, спала Аліна – її одногрупниця. Ковдра трохи сповзла з неприродно блідого плеча дівчини, яке не рухалося. Хоча б мало, адже так завжди буває, коли людина дихає – плече вгору-вниз, ледь помітно вгору, а потім униз.
«Це якийсь жарт?»
Думки Лани вперто переконували її свідомість у тому, у що відчайдушно і болісно вже не вірило її серце. Воно неприємно стискалося, охоплене холодом жаху.
– Дівчатка, вже час вставати, – сказала вголос дівчина, хоча чомусь не так голосно і впевнено, як хотіла.
Але у відповідь тиша. Вона відійшла від цього ліжка і підійшла до іншого і те, що побачили її очі, вже ніяк не змогла заперечити її свідомість, що не бажала вірити в очевидне. На ліжку лежала Марічка, дівчина, яка ще вчора мріяла стати вчителькою. А сьогодні лежала на ліжку, неприродно бліда. Її очі були трохи розплющені, ніби вона тишком-нишком підглядала за єдиною живою дівчиною в цій кімнаті.
Її почуття та розум заклякли, сковані шоком та відмовою вірити в очевидне. Не до кінця розуміючи, що й вона навіщо робить, поклала свою долоню на холодне плече і струснула його, ніби так могла розбудити подругу від вічного, смертельного сну. Від цього руху рот мертвої трохи відкрився. Бліді губи та кінчики білих зубів особливо підкреслили чорноту і темряву внутрішнього світу мертвого тіла, який починався з кінчика язика і йшов у невідомому напрямку туди, звідки живі ніколи не повертаються.
Шок минув, а невіра розчинилася в жаху від думки, що вона щойно доторкнулася до трупа. Її очі більше не бачили обличчя подруги, перед ними було всього лише тіло. І напевно в ці хвилини, дівчина просто трохи збожеволіла, оскільки подумала, що своїм дотиком могла потривожити смерть. І тому труп «мусить» розплющити очі, різко смикнутись і схопити її за руку, щоб притягнути до себе ближче і вбити.
Це було останнє, що закарбувалося у свідомості єдиної дівчини, яка вижила, перш ніж вона відчайдушно закричала і впала на підлогу, втративши свідомість.
***
Всі наступні події злилися в її сприйнятті в розмите зображення реального життя, до якого додали шум і суєту. Лана пам’ятала, як знову і знову розповідала про всі подробиці минулої ночі поліції, лікарями, а потім і стурбованим викладачам. Не забула вона і згадати про кажана. Проте на ці слова всі дорослі, мало не в один голос, відповідали: «Це була лише галюцинація». Виявилося, що на кухні, тобто через стінку від її кімнати, стався витік побутового газу. Тож нічого дивного в тому, що їй щось привиділося, не було.
Однак для Лани дивним було все. І те, що галюцинація врятувала їй життя і те, що її оточували байдужі до всього люди. В їхніх очах не було ні здивування ні смутку, а в їхніх обличчях – хоч якихось емоцій у відповідь на трагедію. Дівчина блукала коридорами гуртожитку, відвідувала останні заняття в інституті, але ніхто не звертав на неї увагу. Немовби те, що вона доторкнулася до плеча мертвої подруги, перетворило її саму на привид.
Все виглядало так, ніби смерть п’яти дівчат ніяк не вплинула на життя інших людей. Викладачі були зайняті своїми справами, студенти – приємним передчуттям свята, яке ось-ось мало статися. Лана дивилася на все це і відчайдушно боролася з бажанням, щоби не закричати. Чи то від нерозуміння черствості людей, чи то від власного страху та смутку, якими їй не було з ким було поділитися.
***
Увечері, за кілька годин до свята, на яке тепер Лані було байдуже, вона відчула особливу втому. Тому лягла у ліжко, маючи намір трохи відпочити. Однак через кілька хвилин сон ув’язнив її у своїх обіймах.
Вона опинилася у святковій залі, тій самій, яку особисто прикрашала колись у минулому житті. Грала музика. На ній була чорна шовкова сукня з довгою спідницею і відкритою спиною.
– Ти подаруєш мені танець? – запитав чоловічий голос позаду неї.
Вона обернулася і завмерла. Перед нею стояв високий і неймовірно вродливий чоловік, нереально схожий на Люка Еванса, дарма що був блондином. Одягнений у чорне – джинси та сорочку, рукави якої були недбало закатані до ліктів. Темно-карі очі незвично контрастували зі світлим кучерявим волоссям, яке ледь торкалося плечей. А м’які й чуттєві губи, вигнуті в зухвалій усмішці, стали причиною збентеженого рум’янцю, що пофарбував щоки дівчини.
Він простягнув до неї праву долоню, тоді як ліву тримав за спиною, ніби щось там ховав. І оскільки Лана не ворухнулася та нічого не відповіла, він усміхнувся інакше – без зухвалості, а з якоюсь вибачливою теплотою. Напівжартома, напівсерйозно, вклонився їй, знову простягаючи руку.
– Будь ласка, потанцюй зі мною.
– Я? – здивувалася дівчина, спантеличена всім, що відбувається.
– А ти бачиш тут ще когось?
Вона подивилася на всі боки, хоч і знала, що музика в просторій залі грала тільки для них двох. Потім знову глянула на незнайомця, торкнулася його руки та дозволила обійняти себе та закружляти в танці. Плавно і водночас стрімко, вони вальсували по порожній кімнаті, дивлячись один одному в очі.
Все виглядало і відчувалося якимось нереальним, а розум, хоч і дуже тихо, майже непомітно, нашіптував, що це і є нереально. Всього лишень сон, у якому можна танцювати з чудовим незнайомцем і ні про що не думати. Що дозволило Лані повною мірою насолодитися його близькістю.
Він притискав її до себе, впевнено і ніжно, а його погляд буквально і лагідно пестив кожну рису обличчя дівчини. Минав час, а музика не переривалася і не змінювалася, ніби була нескінченною. Вони танцювали мовчки, хоча з кожною миттю відчували, що стають близькими та рідними один для одного. Дивлячись йому в очі, вона бачила німу обіцянку любити її все життя, оберігати та дбати. Своєю чергою дівчина обіцяла йому всю себе, без залишку, аби тільки цей танець ніколи не закінчувався.
А потім музика перервалася і стало дуже тихо. Він відступив на крок, оглядаючи її з ніг до голови, як щось прекрасне та досконале. Після цього знову вклонився їй, галантно поцілував руку. А наступної секунди опинився за її спиною і прошепотів на вушко, торкаючись його губами:
– Він був реальним.
– Хто?
– Кажан.
І перш ніж вона озирнулася, він м’яко поцілував її спину поміж лопаток.
***
Тієї миті, коли Лана обернулася до нього, вона розплющила очі й замість прекрасного незнайомця, побачила стелю. Вона сіла у ліжку і розчаровано подивилася по сторонах, шкодуючи про те, що прокинулася. Але жалкувала вона лише кілька секунд, оскільки слова незнайомця знову пролунали у її думках: «Він був реальним». А ще те відчуття, яке жило на її шкірі між лопаток м’яким поцілунком, таким самим, як і тієї трагічної ночі. Що це все означало?
Тишу кімнати потривожив стукіт у двері, розганяючи десятки думок по різних кутках її свідомості. Лана підійшла до дверей, відчинила їх, але нікого не побачила. Тоді прочинила їх ще ширше, визирнула в коридор, але ні праворуч, ні ліворуч не було нікого, хто міг би постукати у двері. Що вмить стало не важливим, оскільки вона помітила коробку на підлозі, обв’язану червоною стрічкою.
У перші кілька секунд, вона боялася до неї доторкнутися, не знаючи, чого можна очікувати від загадкового подарунка. Потім наблизилася до нього і легенько штовхнула ногою, ніби перевіряючи, чи не вибухне коробка. Але нічого такого не сталося. Та й що б не було всередині святкового пакування, важило воно не дуже багато. Лана занесла подарунок до кімнати та поклала його на ліжко, зачиняючи по собі двері на замок. Вона ще хвилину дивилася на коробку, а потім все ж таки зважилася її відкрити.
Усередині лежала та сама чорна шовкова сукня з довгою спідницею і відкритою спиною. А ще записка. Гарним і акуратним почерком було написано тринадцять слів, через які дівчина на якийсь час перестала дихати.
«Я сподіваюся, ти насмілишся покинути свою кімнату, щоб подарувати мені ще один танець».
Розум, який немов би онімів з того самого ранку, коли дівчина прокинулася в оточенні мертвих тіл, тепер завмер остаточно, не бажаючи розбиратися в усьому, що відбувається. Головою дівчина розуміла, що все це неможливо, хоч воно і відбувається в цю секунду. Однак що такого може сказати голова, що могло б заглушити голос почуттів? А почуття спалахнули вогнем передчуття, бажаючи знову побачити того, в кого вона вже встигла закохатися. Щось схоже на сон, що тривало лише один танець, але при цьому відчувалося, ніби маленька і така бажана вічність.
Лана посміхнулася вперше за кілька днів і дістала сукню з коробки. Вона ідеально їй пасувала, облягаючи тіло немов друга шкіра і підкреслюючи його витончену красу і спокусливі вигини. Вона розпустила своє вогненно-руде волосся, дозволяючи йому м’якими пасмами лежати на плечах і прикривати її спину. Яскравим макіяжем вона підкреслила світло-блакитні очі, від чого ті стали здаватися майже сірими. А губи підвела червоною помадою.
Здається, вона мала пам’ятати про те, що її на свято зимового сонцестояння не пустять. Проте це не мало значення, оскільки з кожною хвилиною в ній міцнішала впевненість у тому, що ніхто навіть не спробує зупинити її чи якось інакше завадити опинитися там, де на неї вже чекають.
Щось мало статися, щось дуже важливе – вона відчувала це настільки явно, що це почуття перетворилося на впевненість на шляху до актової зали, звідки долинала вже знайома їй музика.
Усе, що відбувалося, нагадало їй дитинство, в якому мама забороняла їй підійматися на горище, адже це могло бути небезпечно. Проте дитяча свідомість не помічала в цих словах розсудливої заборони. Для неї це було захопливою таємницею, яку рано чи пізно, проте неодмінно, дитина забажає розгадати. І ось цієї хвилини, відчиняючи двері, що ведуть у довгоочікуване свято, Лана відчувала те ж саме. Тільки почуття хвилювало набагато сильніше і приємніше, ніж пам’ять про далеке минуле.
Все було саме так, як вона собі уявляла. Яскраво, святково, красиво. Тільки на відміну від її сну, тут було безліч людей – десятки незнайомих їй облич, які не звертали жодної уваги на гостю, яка запізнилася.
Лана зробила крок прямо в закружений у танці натовп, розчиняючись у ньому, але все ж таки, не бувши його частиною. Вона не танцювала. Вона шукала його. І ніяк не могла знайти. Майже так само сильно, як хочеться пити після забігу на тривалу дистанцію, в ній була спрага побачити його і доторкнутися до нього. І ця спрага з кожною хвилиною ставала дедалі болючішою…
А коли їй здалося, що вона більше не витримає і збожеволіє, весь час натикаючись на незнайомі обличчя і не знаходячи єдине бажане, музика раптово стихла. На сцену піднявся якийсь чоловік і оголосив, що настав час обрати короля та королеву цього свята. Натовп почав шуміти та хвилюватися, через що дівчина не почула імені. Проте коли «король» піднявся на сцену, одразу впізнала його. Та і як могло бути інакше, адже виглядав він так само, яким вона зустріла його вперше.
Натовп зааплодував, і не просто схвально, а якось майже несамовито, наче світловолосий чоловік був істинним королем найблагороднішої крові. Він підняв руку, і у величезному залі одразу стало тихо, як у порожній кімнаті її сну. Всупереч очікуванням, ім’я королеви ніхто оголошувати не став. Замість цього, незнайомець посміхнувся дівчині, без зусиль знаходячи в натовпі свою королеву, і таким знайомим, майже рідним рухом, простягаючи до неї праву долоню.
Натовп розступився, пропускаючи її вперед. Дивлячись у його карі очі та не дивлячись під ноги, вона піднялася на сцену і взяла його за руку, міцно стискаючи її своїми пальцями. Нібито вона падала в прірву і відчайдушно чіплялася за те єдине, що не дозволяло їй загинути.
Він обійняв її, дбайливо, але міцно притискаючи до себе. Її тіло відчувало, як він ледь помітно тремтить. Під звуки загальної тиші.
– Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав, – слова, гарячим шепотом, торкнулися її шкіри, і серця.
– Наш танець? – запитала вона, притискаючись до нього ще міцніше і з задоволенням вдихаючи теплий запах його шкіри.
– Ні, – усміхнувся він, трохи відсторонюючись, щоб зазирнути їй в очі. – Свою королеву, – прошепотів він просто в її губи.
І перш ніж Лана встигла усвідомити сказане, незнайомець поцілував її. Вона відчула, як її серце не просто завмерло, а зупинилося в прекрасній досконалості цієї миті. Залишки розуму ще намагалися зрозуміти, як вона може жити далі, якщо серце більше не б’ється. Однак розчиняючись у поцілунку, який був здатний увесь світ зробити ідеальним у ці секунди, вона не стала звертати увагу на подібні питання.
А коли поцілунок перервався, на її приємний подив, світ не перестав здаватися ідеальним, а таким і залишився. Незнайомець відсторонився, подивився їй в очі, а потім кудись поверх її плеча і запитав:
– Ти згодна стати моєю королевою?
Лана озирнулася, помічаючи чоловіка, який раніше оголосив короля, а тепер тримав у руках корону зі справжнього золота, прикрашену блиском коштовного каміння. Тепло поцілунку все ще було на її губах, якими вона вимовила свою згоду. Після чого корона прикрасила її волосся, обіймаючи голову приємною вагою.
Натовп незнайомців вибухнув оплесками та радісними вигуками. А коли король узяв за руку свою королеву, піднімаючи її над головою, наче неоціненний приз, стало тихо. Після чого абсолютно всі, хто перебував у просторій кімнаті, встали на коліна і присягнули своїй королеві у вічній відданості.
Вона посміхнулася, відчуваючи себе нескінченно сильною, коханою і шанованою.
А наступної миті помітила, як над головами присутніх летить чорний птах, прямуючи прямо до неї. Хоча ні, не птах… а той самий величезний кажан.
Лана жахнулася і зробила крок назад, але чоловіча рука лягла на її талію, не дозволяючи відступити ще далі.
– Тепер моя королева не повинна нічого боятися, – м’яко сказав він, з теплою посмішкою на губах.
Кажан облетів навколо сцени, після чого пролетів повз дівчину, та так близько, що шкіряне крило торкнулося кінчика її носа. А слідом за ним невидимим шлейфом летів і поширювався різкий запах… Ніби хтось загасив запалений сірник нашатирним спиртом.
В її очах застигло здивування, змішане з тривогою. І випереджаючи її запитання, король поцілував її руку і сказав:
– І це теж реально, любов моя. Для тебе тепер усе це, – на цих словах він зробив крок назад і розвів руки в сторони. – Твоє королівство, де ти більше не будеш самотня. У цьому місці ніхто і ніколи не посміє назвати тебе «сірою плямою». Якщо, звісно, ти бажаєш тут залишитися.
У його очах застигло благання, а ще бажання сказати так багато про кохання, яке тепер він міг би їй запропонувати. Але король терпляче мовчав, чекаючи на її рішення.
Лана дивилася в його очі й розуміла, що більше немає в цьому світі тієї сили, яка змусить її покинути свого короля. Те саме кохання, яким вона марила так довго, та все одно не могла знайти. І навіть коли десь дуже далеко, за межами цієї святкової зали, почулися збентежені крики, це не похитнуло її бажання залишитися в цьому місці назавжди.
…
Не повертатися туди, де голоси стурбовано волали:
«Викличте швидку, одна дівчина все ще жива!»
«Як таке можливо?»
«Вона намагалася відчинити двері й вибратися з кімнати, але змогла тільки трохи прочинити їх, тож дихала не тільки газом»
«Швидше! Допоможіть мені хто-небудь винести її в коридор!»
«Я не можу намацати її пульс!»

Крики, дуже багато криків і метушні. Неприємно бути серед них.
Та хіба тепер це важливо, коли Лана притискається до міцних грудей свого короля. А він, своєю чергою, шепоче їй на вухо обіцянки показати свій світ, про який вона не сміла навіть мріяти.