Чужі мрії

Молодий чоловік йшов стежкою. Вона була підмита дощами і весняними паводками, до того ж майже заросла. Це було вкрай незручно. Крокувати доводилось обережно. Заробити собі вивих, або навіть зламати кістки в його плани зовсім не входило. Десь далі повинна бути стара дорога і хоча проїхати нею вже було нереально, то хоча б пересуватися стане зручніше. І дійсно зробивши декілька реверансів навколо старих кострубатих дерев він її побачив. Вірніше відчув. Пейзаж зовсім не змінився, ті ж самі хащі, але нога встала рівніше. Декілька кроків –це ж зовсім інша справа. Далі взагалі тільки старий асфальт. Розтрощений? Так, трава проросла його наскрізь, але це ж майже як йти по килиму. «Можна навіть пробігти», – подумав він, але відкинув цю думку. Хтозна, що там далі. «Поки крокую. Швидше, але обережно». За планом, який в нього був, за невеличким сквером мав стояти старий будинок. Йому треба було потрапити всередину. Але хто може сказати цей клятий сквер вже розпочався, чи може до нього ще крокувати і крокувати. Деінде дерева стояли такою щільною стіною, що навіть неба майже не було видно. «Якщо так піде і далі, я можу проґавити той бісів будинок», – подумав юнак і витерши лоба від поту пішов далі. Він все прискіпливіше вдивлявся в пейзаж, намагаючись поглядом просканувати територію, отримати хоч якийсь натяк на будівлю. Яка вона повинна бути він і гадки не мав – просто будівля. Він пройшов вже більше ста метрів, потім ще і ще. В якусь мить в молодика виникла зрадницька думка: «А не послати все куди подалі, і не повернутися туди звідки прийшов». Але це так просто, плюнути, розвернутися, а потім – потім докоряти собі весь вік, що не дійшов, не побачив, не помацав. Що чекало на нього у тому будинку чоловік не здогадувався. Просто йому сказали, що там його доля. Чому саме там, як вона виглядає – юнак навіть не поцікавився. Тільки тому, що він безмежно довіряв тієї людині, яка йому це мовила. Далі знов почалися хащі. Дорогу можна було вгадати тільки по камінцях обабіч, які скоріше за все колись були бордюрами. Шлях далі скоріше нагадував останнє пересування приреченого на смерть. Асфальту вже майже не було, знову з’явилися ями і тріщини у землі. Кущі стояли як поодинці, так і цілими парканами. Але він йшов, наче не розуміючи куди і навіщо. Вже навіть камінці деінде вросли у землю. Місцями доводилось ходити колами, щоб знайти наступний камінець і переконатися, що обраний шлях все ж таки вірний.
На щастя все має свій кінець. Нарешті чоловік побачив те, чого шукав. Старий будинок складався з двох поверхів. З трьох боків він був закритий такою щільною стіною з дерев і кущів, що потрапити всередину звідти не було жодної можливості. Ну якщо б в нього була сокира, або пила – тоді б чому ж ні. Ось тільки чи були там двері, або хоча б вікна – це складне питання. Але в юнака нічого крім ножа не було, та й того вистачило б тільки на те, щоб зрізати гіляку і відмахуватися від комарів. Четверта стіна була якоюсь дивною. Скоріше за все на першому поверсі вона не мала ані вікон, ані дверей. З двох боків до неї тулилися два хліва зроблених швидкоруч із залишків матеріалу. Один з них був оббитий старим залізом, яке вже добряче поїла іржа. Другий хоч і був зроблений з цегли і навіть з власним віконцем, яке колись бачило скло, мав не набагато кращий вигляд. Обидва сараї були порожніми. На щастя молодика біля стіни була встановлена дробина – металева, зварена з труб і арматури. Хоча одна арматура вже була зламана, і загрозливо стирчала в бік того, хто хоче піднятися, інші виглядали доволі надійними. «Треба спробувати», – вирішив чоловік і почав підйом. Він не помилився, арматура була міцною. Юнак швидко подолав відстань до карнизу другого поверху, але те що він побачив, дещо приголомшило його. В стіні була ніша з вікном. Сама по собі подібна архітектурна деталь – звичайна справа. Сюди можна поставити статую святого охоронця, або ще якійсь архітектурну композицію, зробити щось на кшталт порталу, і взагалі багато чого. Але вражало не це. Навіщо вікно, яке знаходилося в цій стіні закладати камінням. Чоловік помацав каміння. Вони були не просто закладені, їх міцно тримав розчин. «Не може бути! Не може бути, щоб я подолав такий шлях, піднявся на сам будинок і не зміг знайти вхід. Не може бути!» – подумки волав хлопець. З правого боку було вікно, але воно теж було чимось заставлено. До того ж дістатися його було вкрай важко. Залишався тільки балкон ліворуч. Парубок підняв дробину і обережно розмістив її між елементами огорожі балкону і плитою ніші. Йому пощастило, біля самого кута будівлі підіймався стовбур дикого винограду. Він був досить міцним – добра страховка. За декілька кроків шукач подолав відстань і опинився на балконі. Але замість звичайних легких балконних дверцят він побачив масивні дубові ковані двері, та ще і такі, що відчиняються назовні. «Навіщо таке тут?» Але це питання було в нікуди. Спроби щось намацати ножем, щоб відкрити цю споруду виявились марними. Майже відчай охопив його, коли навіть ніж зламався, а лезо залишилось у тому місці, де за його розрахунками повинен був бути замок. Так, в такому становищі він ніколи не був. Відчуття повного безсилля охопило його. Юнак підняв обличчя до гори з бажанням волати щосили, волати так, щоб зірвати голос, волати щоб розбудити все навколо. Його погляд вихопив ще одну деталь на даху. В одному місці не було шиферу, схоже його зірвало, коли … Та яка різниця коли. Це був шанс, не аби який, але все ж таки шанс. Підтягнувши дробину на балкон молодик підняв її догори і почав підійматися. Він вже не думав ні про що. Хай все буде так, як буде. Піднявшись на дах він побачив його. Це був не просто отвір у покрівлі. Його вистачило саме на те, щоб пролізти всередину. Нарешті. Один рух і він вже там. Далі. Трохи повзком і він вже може сісти, ще невеличка відстань, і вже стояти в повний зріст. Зараз можна все розгледити. Ось він отвір через нього можна спуститися на другий поверх, а там… Він зістрибнув. Чоловік опинився на підлозі. В кімнаті, в яку він потрапив, було тільки те саме вікно, проймо якого було закладено камінням, але як це не дивно світла у кімнаті вистачало. Звідки воно йшло, важко було розібрати. У кімнаті майже нічого не було. Нічого – це тільки одне крісло і в цьому кріслі сидів стариган. Дивно, але його зовнішнього вигляд зовсім не був схожим на безхатченка. Охайні шати, борода і вуса. Стариган із зацікавленістю подивився на гостя. «Хто він, як сюди потрапив, схоже цей старий мешкав в іншому місці, але як він потрапив усередину, чому не попередив про те що тут хтось є?» Ці питання майже як у калейдоскопі лунали в голові у гостя.
– Навіщо ти тут? – запитав старий.
– Мені сказали, що тут мене зустріне моя доля. – відповів парубок.
– От як, – старий посміхнувся, – А як виглядає твоя доля?
– Я не знаю.
– А як ти можеш її впізнати?
– Мені не сказали.
– І що ти будеш робити далі?
– Буду, буду щасливий – відповів юнак, але зовсім невпевнено.
– Як виглядає твоє щастя?
– Я не знаю. – майже прошепотів гість.
– Тоді навіщо ти сюди приперся?
– Мені сказали знайти будинок за сквером, зайти всередину і там я
зустріну свою долю.
– Хто сказав.
– Людина, якій я безмежно довіряю.
Старий з подивом подивився на свого співрозмовника.
– Хтось намалював тобі обрис того, чого ти не знаєш сам, і ти в це
повірив?
– Схоже що так. – невпевнено протягнув чоловік.
– А крокуючи сюди тебе нічого не засмутило?
– Начебто ні.
– Стежка, на якій можна було зламати ногу. Хащі, які виникали усюди.
Дорога, яке вже майже зникла. Будинок, який не мав дверей, а вікна були закрити настільки, що майже не відрізнялися від стін. Це все нормально як на тебе?
– Ні звичайно, але ж мрії.
– Які до біса мрії. – загорлав старий, – Це чужі, чужі мрії, розумієш!?
– Але ж навіщо ця дробина? – запитав хлопець.
– Дробина? Невже я забув її прибрати?
Старий подивився на гостя якось дивно, його очі випромінювали світло,
дуже яскраве світло. Воно було настільки сліпучим, що юнак зажмурився, повів головою і…. прокинувся.
Він лежав у власному ліжку, а промені, що засліплювали очі, були променями сонця нового ранку.
– А прокинувся, доброго ранку. Давай, ставай, вмивайся і хутко за
стіл. В тебе сьогодні важлива співбесіда.
– Співбесіда? – перепитав молодий чоловік.
– Так, співбесіда. – повторила його мати, – Сьогодні вирішиться твоя
доля. Ти отримуєш непоганий «шматок хліба з маслом» і поквапся. Здійсни свою мрію.
– Вибач, мамо, це не моя мрія – вона твоя. От тільки до чого тут
дробина?

– Яка дробина? – мати похитала головою виходячи з кімнати, –
Поквапся.
«Для чого все ж у моєму сні була та дробина, якщо це не моя мрія?» – подумав юнак занурюючись у півдрімоту.
– Для того, щоб ти це зрозумів. – почув він голос стариганя.