Ми з тобою однієї крові

Олексій машинально повернув ключ у замку, увійшов до квартири, роздягнувся та важко сів у крісло, закинувши голову на спинку. Ще один робочий день нарешті завершився. Щодня одне й те саме, липка рутина, що забирає його молодість. Друзів майже немає, дівчина сьогодні зайнята. Знову доведеться сидіти на самоті. Навіть весна не радує…
Олексій уже було заснув у кріслі, як тут пролунав дзвінок у двері. Дзеленчання вирвало чоловіка з дрімоти, і він роздратовано затрусив головою. Хто це може бути? Олексій нікого не запрошував, нічого не замовляв, комунальники так пізно не ходять. Дзвоник пролунав іще раз, і йому здалося, що за дверима говорили кілька людей. Чоловік зітхнув, знехотя підвівся з крісла та подивився у вічко. Перед дверима стояла консьєржка Анжела Сергіївна. Чого їй треба? Олексій відчинив двері та закляк від несподіванки: Анжела Сергіївна була не одна. Вона тримала за плече хлопчину років дев’яти: пильний погляд карих очей, чорняві скуйовджені кучерики, старий потертий одяг, важкий рюкзак за плечима. Складалося враження, що дитина вже встигла за короткий вік натерпітися від життя. Хлопчик прискіпливо оглядав Олексія, і тому на мить стало недобре.
— Добрий вечір, — привіталася консьєржка. — Ось, до вас гість прийшов. Питав, у якій квартирі живете, я провела.
— До мене? — брови Олексія підскочили догори від подиву. — Хлопче, хто ти? Щось я тебе не…
— Я Максим, син Олени, сестри вашої, — випалив хлопець чітко, по-дорослому. — Мама просила, щоб ви за мною подивилися зо три дні. Їй терміново треба було їхати у відрядження, а ви єдиний родич… Вона сказала, що віддячить…
— А, син Олени? Так, так, як же я забув? — Олексій ніяково почухав потилицю. — Максимчику, я ж тебе так давно не бачив! Не впізнав, вибач! Заходь, звичайно!
Щойно зачинилися двері, Олексій поставив Максима перед собою та пильно оглянув хлопчика. Наче звичайна дитина, але якась втомлена, чи то стривожена…
— Вибачте, що мама вас не попередила, — хлопчик опустив очі. — Дзвонила на домашній…
— Та я його вимкнув давно, — Олексій махнув рукою. — Та нічого, прийму тебе, звичайно. Знаєш, я оце думав, як мені сумно тут одному. Робота, рутина. Не знаю, чи діти таке розуміють. А тут гість… Ти… Це ж треба, як давно я тебе не бачив. Здається, років зо п’ять… Чи більше? Ти вже у школу ходиш?
— Так, у четвертий клас. Але зараз канікули, мама боїться мене одного лишати вдома. Ви вибачте, що вийшло без попередження. Я взяв одяг, постіль, та трохи грошей мама дала, щоб вам віддя…
— Та пусте, малий, які гроші? Я ж твій дядько рідний, ти що!
“Дядько ти, дядько, а чому племінника так давно не провідував?” — кольнула Олексія думка. — “Забувся за нього, еге ж?”
“Не забувся, звичайно, просто дуже зайнятий був! Я ж керівник!” — заспокоїв сам себе Олексій і, щоб приховати муки совісті, звернувся до хлопця:
— Максимчику, ти голодний? Що їсти будеш?
— Дякую, я вдома поїв, — буркнув хлопчина.
— А… телевізор подивишся?
— Та щось не хочеться, нецікаво.
Максим стояв у коридорі, заворожено оглядаючи квартиру. Велика площа та сучасний ремонт, схоже, були чимось дивним для хлопця.
— Ого, як тут у вас…
— Як? — жваво запитав Олексій, сподіваючись спровокувати хлопця на розмову — якийсь він ну зовсім сумний і неговіркий. — Називай мене на ти, я ж дядько твій!
— Гарно… Просторо… Така квартира, як у фільмах показують. Дядьку, а ти багатий? — він пильно подивився в очі Олексію, і той аж здригнувся від того, яким проникливим був той погляд.
— Я? Багатий? Ну, як сказати… Я керівник. Не директор компанії, звісно, але робота така… Відповідальна…
— А ким ти керуєш? — у голосі хлопця прорізалася цікавість.
— Та… Людьми керую. Працівниками. Десять людей усього.
— А вони тебе слухаються?
— Слухаються.
— А ти їх ображаєш?
— Ні, що ти!
— Тоді я теж буду тебе слухатися, — єхидно посміхнувся хлопець.
— А ти хитрюга, — Олексій поторсав його за щоку. — Ну, чого стоїш? Проходь у цю кімнату. Переодягайся, почувайся як удома. Як там мама, до речі?
— Працює багато, — сухо відповів Максим, розбираючи рюкзак. — Я до вечора у школі. На канікулах у бабусі, але вона поїхала до родичів на похорон, не може зараз зі мною сидіти.
— Ну, ти переодягайся, влаштовуйся, а я піду щось приготую на вечерю.
— Дядьку, а тобі хіба не слуги готують? Ти ж багатий!
— Ні, що ти! — посміхнувся Олексій. — Та й не люблю я, щоб мені хтось прислуговував.
Помішуючи лопаткою картоплю на сковорідці, Олексій думав про племінника, що звалився на нього, як сніг на голову. Він ніколи не мав дітей і не знав, як із ними поводитися. Що ж, доведеться пристосовуватися до нових складнощів. Хоча плюси й тут є. Принаймні не так нудно буде.
— Максиме! Вечеря готова! Запрошую до столу! — гукнув Олексій та почав розставляти на стіл тарілки.
Хлопчик не відізвався і не прийшов. Минуло хвилин п’ять. Олексій погукав знову. Тиша. “Може, у речах моїх риється?” — подумав чоловік і насупив брови. Звичайно, Максим здавався вихованим хлопчиком, але це лише на перший погляд. “Хоч би не пошкодив нічого!” — подумав Олексій, вийшов із кухні та пішов шукати гостя. У кімнаті нікого, лише рюкзак та купа викладених із нього речей. Олексій зазирнув до ванної, туалету та другої кімнати — теж нікого. Серце стислося. Невже втік? Але як? Олексій закрив двері на ключ, і зараз вони закриті, вікна теж. Де ховається хлопчик?
— Максиме! Ах ти бешкетник, від дядька заховався? — Олексій намагався говорити лагідно, щоб не налякати малого. — Погратися у хованки хочеш? Та я не проти, але давай не зараз. Он вечеря остигає, виходь швидше. Максимчику! Де ти там? У шафі? Але в якій? А зараз знайду тебе, хитрюго!
Олексій зазирнув у всі шафи, під столи, на балкон та навіть під ванну. Де ж цей малий? Не зник же він без сліду! Олексій стояв серед кімнати, обливаючись холодним потом. Рука трусилася, ледь утримуючи телефон. Стільки років не бачив племінника, а тепер сам його не догледів у перший же день! Ганьба!
Олексій вже збирався набрати номер поліції, як тут щось зашурхотіло над головою. Чоловік здригнувся з несподіванки та різко підняв голову. Під стелею кружляв горобець. Маленькі крильця тріпотіли, пташка металася туди-сюди, шукаючи вихід. Зрозумівши, що господар його помітив, горобець різко сіпнувся вбік, злетів на шафу та забився в куток під стелею.
— От зараза! Мало того, що малий пропав, тепер ще птах залетів, — Олексій вилаявся. — Дурний, ти як сюди потрапив? Вікна всі зачинені! І як тепер тебе вигнати?
Олексій відчинив вікно та відійшов убік, щоб не налякати птаха, але той так і сидів у сховку. Олексій узяв ганчірку та помахав нею. Горобець вилетів, знову закрутився під стелею, але тікати не збирався. Зрештою птах, втомившись, сів на спинку дивана і… розтанув у повітрі, лише блискучі вогники замиготіли там, де він щойно був. Олексій протер очі. На дивані просто перед ним сидів Максим: захеканий, з переляканими очима та зім’ятим одягом. Хлопчик із жахом глянув на дядька, щось пробурмотів, наче вибачення, потім зник, і знову горобець зірвався з місця та пурхнув догори.
— Ах, ось воно що…
З цими словами Олексій струснувся, підстрибнув, зникнув на місці, і білий голуб полетів на шафу, наздоганяючи горобчика. Горобець забився в куток, настовбурчив пір’ячко, зиркаючи на більшого птаха, і жалібно зацвірінькав. Чорне очко-намистинка недовірливо зиркало на голуба, що здавався поряд із горобцем справжнім велетнем.
“Максимчику! Не бійся! Це я, дядько Олексій,” — подумки заспокоїв дядько племінника (а як він би говорив дзьобом?). — “Заспокойся, вилітай звідти, обертайся назад. Давай, я допоможу. Головне — заспокойся!”
Горобчик не відповів подумки (може, ще не вмів), лиш цвірінькнув, пурхнув на диван і перетворився на хлопця. Не встиг він оговтатися, як дядько сидів біля нього, струшуючи з одягу білі пір’їни, потім лагідно обійняв племінника:
— Отже, ми з тобою однієї крові, Максимчику… Передалася тобі дідова здібність обертатися на птаха. Він у ворона обертався.
— Дядьку, а хіба таке буває? Я думав, що збожеволів, що все це мені мариться, — хлопець забелькотів, ледь утримуючи сльози страху. — Я нічого про таке не знав, думав, лише у казках можна обертатися на тварину…
— Розкажи мені!
— Вперше це було десь, може, рік тому. Я погано написав контрольну, був засмучений, боявся, що мама буде лаяти. Іду вулицею додому, якраз про це думаю. Аж тут щось наче мене підняло, відчуваю, як крила замість рук ростуть, пір’я зі шкіри лізе. Я від страху закричати хотів, але лише цвірінькнув. Дивлюся в калюжу — а там горобець! Я мало не вмер! Думав, що капець мені. Аж тут бац — і знову став людиною. Добре, що ніхто не бачив. Вірніше, бачила якась бабуся у вікно, але вона протирала очі та хрестилася. Мабуть, подумала, що примарилося. Ну я теж подумав, що то примарилося від нервів. Але потім ще разів три чи чотири я обертався на горобця. Одного разу, коли хулігани за мною гналися. Потім коли мама за щось сварила. Тобто коли переживаю через щось, то горобцем стаю. І нічого вдіяти не можу. Добре, що ніхто не бачив, крім тої бабусі та тебе…
— А зараз теж переживав?
— Переживав. Боявся, що сварити будеш. Я випадково вазу розбив…
— Вазу? Яку ще вазу? А, ту стару коричневу? Та ну її! — Олексій махнув рукою та тепло обійняв племінника. — Все добре, я поряд. Я тебе розумію, допоможу. навчишся обертатися не коли чогось боїшся, а за бажанням, коли хочеш. Я теж коли вперше випадково обернувся, то злякався. Але потім дід мені все пояснив, сам обернувся, навчив контролювати перетворення. Ми, Максиме, давній рід перевертнів.
— А хіба перевертні — це не вовки? Я читав…
— Є й вовки. Але насправді перевертні бувають різні. Просто вовків люди більше боялися, ніж якихось птахів, тому й закарбувалися вони в легендах, а про птахів та дрібних звірів забули. Звичайно, потім усе це оголосили казками та вигадками. А ми нікуди не зникли. Берегли свої роди, навчали дітей, які успадкували здібності до перетворення, вели приховане життя, щоб ніхто не здогадався. От бачиш, твоя мама, моя сестра, вийшла звичайною людиною, а ти в діда пішов.
— А мама знає про те, що ти…
— Ні, не знає. Ми маємо берегти свої знання та здібності в таємниці. Навіть від рідних, якщо вони не мають здібностей перевертня. Для звичайних людей ми не існуємо, ми лише фольклор, казка. Я всього тебе навчу. Тільки спочатку повечеряймо, добре?
Максим їв мовчки та швидко, наче боявся, що в нього відберуть їжу. Олексій жував потроху, непомітно поглядаючи на племінника. Доївши, Максим скочив з-за столу та випалив:
— Дядьку, а коли ти мене навчиш?
— Ох, нетерплячий. Ну як хочеш, то сьогодні почну, дай тільки доїсти.
Після вечері розпочалися заняття. Олексій навчив Максима заспокоюватися, концентруватися та свідомо ставати птахом, уникаючи непередбачених перетворень під час переживання. Спочатку в хлопчика не виходило, як він не намагався, не міг стати горобцем, коли наказував Олексій, але потім таки вдалося. Птах переможно цвірінькнув, зробив коло кімнатою та всівся на плече дядькові. Той ніжно погладив буре пір’ячко, хитро посміхнувся і раптом сам став голубом. Горобець мало не впав, не очікуючи такого повороту, але за мить оговтався та вже тікав від голуба, кружляючи під стелею, роблячи вісімки та круті повороти, поки зрештою не заховався у вузеньку щілинку за диваном. Голуб туди не пролазив, і Максим-горобець переможно зацвірінькав, наче дражнячи дядька.
— Ну все, досить, — захекано промовив Олексій, знову повернувшись до людської подоби. — Літаєш ти ого. Не вгонюся!
— Я й бігаю спритно, — гиготнув Максим, перетворившись на хлопця. — Від хуліганів завжди відриваюся, а вони позаду хекають.
— Оце чудово, Максиме. Але треба ще потренуватися. Маєш навчитися спілкуватися думками, бо ж птахи говорити не можуть. І тоді зможемо з тобою разом літати.
— Куди? До інших птахів?
— Нащо? Вони дурні, нічого не розуміють, — посміхнувся дядько. — Ми, перевертні, хоч і стаємо тваринами, проте завжди зберігаємо людську свідомість та розум. Інші, звичайно, нас не відрізняють від простих птахів.
— А куди ж ми полетимо? — з цікавістю запитав малий, заглядаючи Олексієві просто у вічі. — Я так хочу вже політати.
— Завтра субота. Вранці все вирішимо, — коротко відповів дядько. — А тепер спати пора.
Максим тихо лежав у ліжку, але заснути не міг. Його світ сьогодні перевернувся, і дороги назад вже не буде. Те, що він ще вчора вважав маренням та божевіллям, виявилося правдою. Він може ставати птахом! Літати, де хоче, потрапляти туди, куди людиною не міг і мріяти пролізти. Куди ж у першу чергу полетіти? На що подивитися згори? Купа варіантів крутилися в голові, але жодного вибрати не міг. А якщо щось піде не так, і він знову стане собою, а хтось побачить?
Так Максим розмірковував довго та не міг вирішити, аж тут почув голос дядька у сусідній кімнаті. Виявляється, він теж не спав. Максим тихенько вийшов у коридор та почув, що дядько з кимось свариться телефоном. Він ледь стримував крик, у голосі бриніло обурення. Максим знав, що підслуховувати чужі розмови негарно, але цікавість узяла гору. Він притулив вухо до дверей.
— Петре Сергійовичу, чого ви від мене хочете? Чому знову турбуєте?! — кричав дядько у слухавку. — Я вже багато разів відповідав на це питання. І знову повторю, якщо ви не зрозуміли: ні! Я не згоден на такі умови! Я пожалкую? А це ще подивимося! Що? Ви мене запрошуєте? Навіщо? Добре, я подумаю…
Дядько Олексій вилаявся та гучно засопів. Розмова завершилася. Щоб було не підпасти під гарячу руку, Максим швиденько пішов до своєї кімнати. Ліг на ліжко та затих, дослухаючись до кожного звуку. Дядько вийшов у коридор, бурчачи щось нерозбірливо. Максим прислухався, але не зміг розібрати слів. Зрозуміло було одне: дядько Олексій с кимось міцно посварився. Тільки от Максим не міг збагнути, нащо той хтось запросив його до себе після сварки. Він завжди вважав, що якщо дорослі посварилися, то й бачити один одного не хочуть. Так було в мами з татом. Часто сварилися, потім не розмовляли, потім наче мирилися. А після чергової сварки тато взагалі не прийшов додому…
Клацнула ручка. Максим принишк під ковдрою, повернувшись до стінки. Дядько зазирнув до кімнати. Він усе ще важко дихав та бурчав. Хоч би не дізнався, що Максим усе чув! Але двері зачинилися, і дядькові кроки почулися в коридорі, віддаляючись. Прислухаючись до кожного звуку, Максим не помітив, як заснув…
Прокинувся хлопчик рано. Годинник показував майже шосту. Максим вийшов у коридор, усе ще боячись зіткнутися з дядьком. Йому здавалося, що той помітив, як племінник підслуховує, і це йому не сподобалося. Проте дядька Олексія ніде не було. І куди це він зібрався у вихідний у таку ранню пору? Максим вирішив лишній раз не гнівити дядька, тому сів за стіл та взявся грати на телефоні. Аж тут за вікном щось зашурхотіло. Білий голуб сів на підвіконня та пильно подивився на хлопчика жовтим оком. Птах залетів у відчинене вікно та перетворився на дядька Олексія. Він струснув з піжами пір’їнки та втомлено всівся на диван.
— Добрий ранок. Ти завжди так рано кудись літаєш? — обережно запитав Максим.
Дядько відповів не одразу. Він жував губи, наче збирався розказати племінникові про щось страшне чи неприємне, щось “не для дитячих вух”, як любила повторювати бабуся. Нарешті видихнув та почав:
— Якщо й літаю в таку рань, то тільки у справах. Максиме, не знаю, чи зрозумієш ти… Думаю, зрозумієш, ти кмітливий хлопчик. У мене серйозні проблеми на роботі. Та не тільки в мене, а й в усіх, хто працює в нашій філії. Є один такий неприємний тип, Петро Сергійович, керівник одного відділу. Мітить він у директори, та все ніяк не проб’ється. Ні хисту йому не вистачає, ні досвіду. Та й директор у нас хороша людина, професіонал. Цей Петро завжди із себе корчить розумника та фахівця, а насправді всю складну роботу за нього роблять помічники. Та не полишає його бажання виперти нашого директора та зайняти його місце, бо хочеться великої зарплати та влади над людьми. Дуже вже він любить командувати. Почав він до мене лізти з пропозиціями, щоб я йому допоміг змістити директора, аферу якусь провернув. Я все-таки часто з директором спілкуюся та працюю, маю доступ до важливих документів. Пропонував, що зробить мене замісником, якщо допоможу йому стати директором.
— І ти відмовився?
— Відмовився, звичайно. Я чесна та порядна людина, ніколи на таке не піду. Але той Петро Сергійович як сказився, не відстає від мене. Вчора подзвонив, запросив у гості, щоб наодинці поговорити. Ну я здогадався, на яку тему. Хотів відмовитися, але Петро Сергійович натякнув, що я пожалкую, якщо не приїду. І ще про дещо натякнув. Зрозумівши, що так директора не випре, а я не допоможу, він вирішив піти зовсім уже жахливим шляхом…
— Він хоче вбити вашого директора? — очі максима округлилися від жаху.
— А от цього точно не знаю. Якщо не вбити, то серйозно попсувати здоров’я. Він натякав, що знюхався з якоюсь ворожкою, яке може зробити прокляття на хворобу або смерть.
— Це правда? Може?
Дядько зітхнув:
— Так, Максимчику, може. Є серед ворожок і шахрайки, які просто гроші беруть, а є і справжні відьми. І цей покидьок саме таку знайшов. Тому і літав я, щоб усе з’ясувати. Прослідкував за Петром. Він їздив до відьми, вона дала йому чорний камінь. Маленький такий, невиразний, можна прийняти за звичайний камінчик. Але той, кому його дадуть або підкинуть, швидко чахне, хворіє, може навіть померти…
— І він хоче підкинути цей камінь вашому директору? — Максим від страху затрусився.
— Саме так, племіннику. І я хочу не допустити того.
— Ти можеш попередити директора.
— Можу, але толку? Директор у нас скептик ще той. Обсміє мене, а ще, чого доброго, з посади зніме. Не вірить він у магію та все таке. І Петро Сергійович може до нього прийти з каменем будь-коли, а я ж не завжди на роботі, щоб слідкувати. Не пройде такий спосіб. Я от що придумав. Уважно тепер мене слухай, — Максим принишк та посунувся ближче до дядька, наче боявся, що їх хтось підслухає. — Я прослідкував, де Петро Сергійович заховав камінь. У будинку своєму, на другому поверсі, у скриньці. Спробував туди пробратися, але де там. Немає жодної щілинки, вікна всі зачинені. Тільки пір’я пообдирав, поки шукав, де пролізти. Думав залетіти через двері, коли хтось буде заходити чи виходити, або у вікно, та теж ніяк. Усе зачинене. Ще й охоронець у нього є, слідкує за кожним рухом, навіть птахів ганяє. Хотів по мені пальнути з травмата, але я швидко полетів. Але я теж не промах, придумав план, як викрасти в нього камінчик…
— Дядьку, та ти геній! — Максим не стримався, але одразу ж прикрив рота рукою, ніби поряд був хтось сторонній.
— Та ти спочатку все вислухай. Я таки погодився піти до нього в гості. Піду з тобою. Так і скажу, що племінник, нікому з тобою посидіти. Побурчить, але пустить, я думаю. Поки ми будемо говорити про справи у вітальні, ти перетворишся і полетиш…
— Дядьку, ти що! А якщо мене помітять? А камери там є?
— Камери тільки іззовні, в будинку немає. Зробиш так, щоб не помітили. Я допоможу, не бійся. На кону життя хорошої людини. Вважай, це буде твоє бойове хрещення як перевертня. Отже, слухай…
***
Голуб та горобчик летіли над містом. Племінник спочатку насолоджувався польотом, оглядав місто з висоти та думав, як же йому пощастило зі здібністю перевертня. Навіть трохи шкода стало звичайних людей. Прохолодний весняний вітерець лоскотав тіло, тріпотів у пір’ї, пестячи малого горобчика. Проте вже за пів години він утомлено махав малими крильцями, намагаючись не відставати від дядька, але брак досвіду давався взнаки. Горобець погано маневрував, відставав, його зносив вітер, і дядько час від часу зупинявся, щоб дати племінникові перепочити. Добре, що Олексій навчив Максима спілкуватися думками, а то тільки дарма цвірінькав би.
— Все, більше не можу! — подумав Максим. — Зараз упаду… Падаю…
Почувши племінника, голуб швидко розвернувся, підлетів під горобця та почав знижуватися, підстраховуючи племінника. Максим з полегшенням спустився на асфальт біля фонтану у парку, дядько приземлився поряд. на лавці сиділа бабуся та годувала голубів хлібом. Вони зібралися в купу та билися за кожну крихту, дзьобаючи один одного та махаючи крилами.
— Ні, я хоч і голодний, але їсти з землі не буду, — подумки сказав Максим.
— Почекай трошки, скоро в гостях поїси. Принаймні, я сподіваюся, що тобі щось дадуть, — проворкотів дядько.
Помітивши новоприбулих, голуби кинули дзьобати хліб та здивовано подивилися на двох птахів. Виглядали вони звичайно, але голуби відчували, що вони відрізняються від інших. Один голуб, великий, сірий, з блискучим горлом, вийшов зі зграї та повільно пішов до них, скоса зиркаючи жовтим оком. Опинившись поряд, він спробував дзьобнути Максима, але той хутко відскочив. Голуб не здався та побіг за горобцем, пробуючи схопити за хвоста. Тут втрутився дядько. Він замахав крилами та проворкотів:
— Ану йди звідси, дурний птах! Ми сміття не їмо! Нічого у вас не відберемо!
Сірий голуб підскочив, наче вжалений, змахнув крилами та чкурнув геть. Інші голуби мить полетіли за ватажком. Бабуся на лавці здивовано поглядала на голуба та горобця, що прогнали усю зграю. Вона кинула їм цілий окраєць хліба, мало не влучивши у Максима. Той хутко відстрибнув та обурено цвірінькнув:
— Дядьку, краще б ми на машині поїхали. У людській подобі. А птахів якщо не задзьобають, то приб’ють!
— А назад як, ти не подумав? Може статися, що доведеться у пташиній подобі тікати. Відпочив?
— Ну…
— Так, усе, часу нема. Запізнюємося! Полетіли!
Дядько змахнув крилами, племінник полетів за ним. Бабця щось пробурчала. Здається, що птахи пішли балувані та наїжені, хліба не хочуть. Та Максим уже не слухав. Він летів та думав, як буде діяти в гостях. Присутність охоронця з пістолетом зовсім не радувала…
Щільна міська забудова потроху рідшала, поступаючись передмістю з приватними будинками та садками. Нарешті дядько скомандував сідати. Заховавшись у кущах та упевнившись, що навколо немає зайвих очей, двоє птахів повернулися до людської подоби.
— Он туди нам, — Олексій махнув рукою у бік чималого двоповерхового будинку з високим бетонним парканом.
— А мене точно пустять? — Максим нервово ковтнув та пильно глянув на дядька.
— Пустять, нікуди не дінуться.
Мабуть, збоку вони виглядали дивно: статечний, дорого одягнений молодий чоловік з акуратно зачесаним світлим волоссям та нахмурений чорнявий хлопчик, що біг за чоловіком, весь час тривожно озираючись. Опинившись біля паркану, Олексій натиснув на кнопку дзвоника. За огорожею почувся грубий гавкіт великого собаки. Гості чекали хвилин п’ять, поки нарешті ворота не відчинив чоловік: лисий, у спортивному костюмі та гарнітурою на вусі. Він прискіпливо оглянув Олексія з племінником з голови до ніг та скривився, наче з’їв лимон.
— Ви до кого? — запитав він гугняво.
— Вітаю, мене звати Олексій, Петро Сергійович запросив…
Не встиг Олексій договорити, як до воріт підійшов сам Петро Сергійович, сивий та лисуватий чоловік з огрядним животом, одягнений у піджак, що ледь не репався на животі..
— А, Олексій. Вітаю, — пихато промовив господар. — Чого запізнився?
— Машина зламалася, довго таксі чекали.
— А це ще хто? — Петро Сергійович нахилився та зазирнув у вічі Максимові. Погляд в нього був неприємний, колючий, і хлопчика наче обдуло крижаним вітром. Він ледь стримався, щоб не задрижати. — Ми так не…
— Зараз усе поясню, — Олексій говорив спокійно та впевнено, а сам міцно стис Максима за руку, і страх хлопчика минув. — Це Максим, мій племінник. У сестри проблеми на роботі. Словом, нікому за ним приглянути. І самого вдома не залишу, боюся.
— А, ясно, — гмикнув Петро Сергійович. — То вирішив із мене няньку зробити?
— Та чому ж із вас. Він посидить тихенько. Максим — хлопчик вихований, куди не треба, не лізе.
— Еге, посидить. Щоб іще розмови підслуховував!
— Та ви що, він просто на телефоні пограє. Мій племінник — чемний хлопець, — Максим на підтвердження закивав.
— Ну добре, заходьте у двір.
Петро Сергійович пустив гостей. Великий собака у вольєрі жалібно заскавчав та забився в куток. Мабуть, відчув перевертнів. Господар провів Олексія з Максимом до вітальні, Олексієві вказав на стіл, заставлений різними делікатесами, а Максима відвів до маленької кімнатки в кінці коридору.
— Отут сиди та грайся собі тихенько. І щоб не смів виходити та підслуховувати дорослих! — прошипів він та захряснув за собою двері.
Максим всівся на диванчик та прислухався. Важкі кроки господаря відділялися. Потім почулися приглушені голоси Петра Сергійовича та дядька. Дядько Олексій говорив спокійно та впевнено, і хоча Максим не міг розрізнити слів, він був упевнений, що той стоїть на своєму. Час починати…
Максим визирнув у вікно. Охоронець ходив навколо будинку, пильнуючи, щоб ніхто не стривожив спокій господаря під час важливої розмови. Хлопчик увімкнув на телефоні відео та поклав його на диван. Хай думають, що він сидить у кімнатці. Сам же злегка прочинив двері, обернувся на горобця та визирнув у коридор. Господар із дядьком все розмовляли. Максим прислухався. Говорили щось про директора та вигоду. Охоронець так і ходив у дворі. Горобчик вистрибнув у коридор, спурхнув та полетів у бік вітальні. Тут він бачив поворот, що вів до сходів на другий поверх. Ага, ось він. Максим злетів догори та сів перед дверима, що вели в кімнату. Зачинені. От дідько, знову доведеться перевтілюватися.
Прислухавшись та впевнившись, що дорослі так і сидять у вітальні, а охоронець не повернувся, Максим знову прийняв людську подобу. Спітніла долоня стисла прохолодний метал дверної ручки. Хоч би не видати себе! Він обережно натиснув ручку. На щастя, двері не були замкнені. Максим зайшов до кімнати та знову тихо зачинив двері. Озирнувшись, він роззявив рота з подиву. Кімната була повністю заставлена всілякими шафками, тумбочками та комодиками, а посередині гордовито височіло ліжко з різьбленою спинкою, накрите леопардовим покривалом.
— І як я знайду той камінчик? — тихо промовив хлопчик до себе та почухав потилицю. — Та він міг заховати камінь будь-де! Дядько казав, що бачив, як Петро Сергійович ховав його в скриньку, а скриньку в шафу. А в яку?
Хлопчик тихо відчиняв кожні дверці, діставав кожну шухляду. Та марно. Купа мотлоху, проте жодних слідів скриньки. А час ішов. Максим обережно поглядав у вікно, щоб його не помітив охоронець, що ходив у дворі. Той стояв спиною до будинку та курив. Упевнившись, що той не слідкує, Максим дістав чергову шухлядку, аж тут вона вислизнула з рук та з глухим стуком впала на підлогу. Хлопчик здригнувся. Зараз точно помітить! Він принишк, прислухаючись до всіх звуків. Дядько з господарем так само вели перемовини, охоронець стояв у дворі. Значить, пронесло. Максим витер піт з лоба та підняв голову…
І тут він побачив скриньку. Невеличка, різьблена, вона стояла на самому верху шафи. Максим зрадів, підсунув стілець, заліз, але до скриньки ледь діставав. Махнув рукою і збив скриньку на підлогу. Вона голосно гепнулася, розлетілася на шматки. На підлозі лежав маленький круглий чорний камінчик. Та не встиг Максим узяти його, як почулися поспішні кроки та лайка. Охоронець почув звук, забіг у будинок, і вже чулося рипіння сходів на другий поверх. Максим затрусився зі страху. Зараз спіймають! Треба тікати, але куди?
Допомога прийшла сама. Від хвилювання він знову перетворився на горобчика та сидів біля камінця на підлозі. Охоронець ще раз вилаявся, вже зовсім близько, і голосно гепнув дверми. Максим закляк на місці. Охоронець оглядав кімнату.
— Хто тут? Зараз застрелю! — він покрутив у долоні травмат. — Ану вилазь, де заховався?!
Охоронець дивися перед собою, а не під ноги. Максим вирішив скористатися можливістю. Він схопив у дзьоб камінець, і той виявився дуже важким для маленької пташки. Максим зібрався з силами та рвонув до сходів, пролетівши просто біля вуха охоронця.
— Оце дожилися, птахи залітають! — вилаявся той. — Ану стій!
Охоронець побіг по сходах униз, наздоганяючи горобця. Пальнув з пістолета в повітря, та не влучив. Пролунали крики переляканого господаря. Максим метався, шукаючи виходу, але всі вікна були замкнені. Камінець ледь не вислизав із дзьобика.
— Та випустіть ви пташку, чого стріляєте? — раптом почувся голос дядька.
— Та відкрий двері та вижени! — крикнув переляканий Петро Сергійович.
Охоронець вилаявся, але наказу послухався. Максим хутко випурхнув на волю. Крильця вже ледь тримали його, тож горобчик полетів у бік лісу, де його точно не зловить той божевільний з пістолетом.
— Далеко зібрався? — слова дядька Олексія налякали, і максим ледь не впустив камінь.
— Не лякай так! — подумки промовив він до голуба, що вже наздогнав його. — Той лисий мене ледь не застрелив! Ти як вибрався?
— Просто. Пішов на вулицю ніби покурити, перекинувся та й полетів. Молодець, все вдалося. Дай камінець мені в дзьоб, а то бачу, що важкий для тебе…
Чарівний камінь дядько Олексій кинув на дно глибоко озера серед лісу. Там його точно ніхто не знайде. З тим і полетіли додому. А за кілька днів дядько повідомив племінникові радісну звістку: Петра Сергійовича звільнили за махінації…