Христя

– Слуууухай! Чула старостивий шепіт?
– Про що саме? Ніби йому так мало чого ховати? Візьми хоч з Марійкою ту си…
– Тсссс!!! Ох почують, голови не зносиш! Ох наговорить іще старий щось, а потім вже й поминати гріх!
– Ой, та що він мені зробить! Я ж роботу роблю, носа не висовую. Он як, бач, на мене бабка Мотрю дивиться, бач, і невісткою зробить. Адже Василь такий гарний та працьовитий, от і мені буде партія гідна! Бач, бач?
– Тссс, говорю! Не знаєш ти нічого! Може й Василя твого забере, а може й мого Івана… Оооой горе яке! Оооой горе…
– Хто забере? Старик той? А нащо?
– Та не староста це! Я про відьму!
– Іііііііх лишенько! Яка відьма! Ти шо таке кажеш? Небува таких, адже всіх давно повбивали, одразу після Володимирового наказу погоріли всі та втопилися! І було це багато років тому, бач!
– Йой, та погоріли то погоріли, але не всі. Адже староста каже, що за лісом тим Жабиним, у болоті мертвому відьма посилилася. І прокляття насилає, і чари, і лікує, і вбиває, одне знано, нечисть то погана, треба спіймати і в храм віднести! Там покарати і спалити, от і буде нам всім спокій.
– От от! Бач, і весілля з Васильчиком зіграємо…
– Ох знов ти з своє, Наталко…
***

Літня пора в далені від Києва відрізняється спокійною природною затишною красою. Стоять тополі у полі, шелестить їх листя і співають пісню. Підспівує і водиця з чистих джерел, і трава, що в лісі росте. Головну партію на себе бере соловейко, та тримає її довго і міцно, потім Дятел починає в такт мелодії вистукувати правильний ритм. І тоді вже приєднується увесь ліс, уся земля. Цей хор неперервно влаштовує концерт за концертом, навіть плати за це не бере… А от в селі ніхто цього й не чує, усі працюють, усі метушаться та спішать кудись, самі не знають куди.
Он взяти ту дівчину що воду несе,так старанно, ані краплини не проллє, адже батько сварити буде. Іде і все поглядає на гору ту, що на сході від села. Чекають там на неї, та не для співанок та гульок, як завжди, а для чогось більшого. Адже Микола туди позвав, попросив нікого не приводити, ще й поводив себе трохи кумедно. Бач, і свататись скоро прийде. Ось що хвилювало молоду Євстахію, ось чому з нетерпіння чекала на зустрів та погляд її на Гору Духів косив.
Та коли дівчина зайшла у хату з водою, батько все одно сварився:
– Іш розлила скільки! От народила мати нікчему ледащу!
Євстахія тихо зайшла в хату та вилила воду в каструлю. До неї підійшла мати, обійняла та відпустила відпочивати. Батько на це тільки цокнув:
– Іш кого виростила! Ледаще воно!
– Не говори так, вона донька твоя.
– Та моя донька б такою не виросла! Нагуляла десь, от і все!
– От лишенько, що ж ти таке говориш… От лишенько…
“Знов гризе мати, та що б тебе перекосило! Ненавиджу! Ох лишенько, не можна так казати, тьху тьху!” – думки Євстахії в такі моменти були дуже однотипні, і насправді вона раділо тому, що батько зараз не п’є. Адже тоді він стає неконтрольованим. Він міг усі речі з дому викинути, скотину втопити та й бити міг. Бідна мати, бідна.
Дівчина взяла в руки торбу з свіженькими вишнями, щоб Миколу пригостити і уже зібралася іди, хотіла бути там раніше ( ну, або хотіла втекти з дому саме зараз ). Але батько її зупиняє:
– Куди зібралася? Знов на гору ту, де духи оселяються?
– Так, татусю, хочемо сьогодні трав позбирати.
– Не підеш туди. Адже зі столиці плітки доходять, що Володимир похрестив всіх. Бач, і до нас дійде, а ти на горі де духи розгулюють!
– Та як же так! Ти ж, батько, сам цим духам усе життя вірив! Сам пісні співав, сам прославляв!
– Тшш, дурепо! Почують іще силком іншу віру змусять прийняти! Почула? Не підеш більше на гору!
– А от і піду! – Євстахія стукнула ногою підлогу
– Іш чо удумала! А ну стій!
Дівчина вибігла із хати, навіть не подумавши. Вона прямує до гори, їй не важливо, що буде далі, її там чекають. Але навіть так краєм вуха вона чує слова батька: “от і не вертайся тоді і зовсім! Ти не моя донька!” – оре батько наостанок, після чого чутно плач матері, який поступову затихає позаду головної героїні.
Євстахія любить маму, але зараз не відчуває жодної провини через її сльози. Мама сама вибрала батька, вона знала, що їй з ним жити. А Євстахія інша, в неї інша доля, інше життя.
***
Отак і ішла Євстахія серед дерев по вузький доріжці. Навколо тиша та спокій, жодної людини. Вона частково рада, що прийшла раніше, ніж треба, є час побути на самоті і все обдумати.
Згадуючи останні слова батька, дівчина думає, що робити далі. Додому їй все одно треба буде вертатися, але якщо вона просто прийде, то батько може не пустити, тому зараз як варіант зробити вигляд, що тобі соромно за свою поведінку, поспати декілька днів у сараї на сіні, а потім батька попустить і вона зможе повернутися в хату. Тим паче вже було таке, і не один раз. Минуло го разу вони посварилися взимку, коли спати на сіні було ну дуже холодно і довелося спати біля скотини та вогнище розпалити.
Тільки Євстахія подумала про вогнище, у повітрі запахло димом, вона згадала останнє Свято Купала. Там вони познайомилися з Миколою, там вони стрибали через вогонь. Пахло димом, квітами і річкою, так само, як і зараз. Але, все ж таки чогось не вистачало, чогось містичного та чарівного. Дівчина завжди відчувала, що цей день якийсь надзвичайний, тому ніколи про нього не забувала.
Запах диму все більше і більше наповнює легені, тепер в повітрі додався ще й запах м’яса. Дівчина повернулася з думок у реальність та зрозуміла, що навколо дійсно пахне чимось таким.
“Невже хтось вирішив сьогодні м’ясо пожертвувати на горі? Хіба сьогодні можна?” – думала про себе дівчина, адже зазвичай люди влаштовували пожертвування у дні повного місяця. Тому Євстахія побігла нагору, щоб подивитися, хто це такий сміливий, щоб порушувати закони.
Але коли вона піднялася, то одразу впала на землю. Гостре каміння врізалося їй в ноги та ніби приклеїло її до землі. Густа темна кров почала витікати та капати на землю, але сльоза застигли на очах. Все тіло почало німіти і Євстахія аже не могла поворушити кінцівками. Все, що відбувалося в її голові до цього водночас зникло назавжди. Адже в цьому не було ніякого сенсу. Дівчина сиділа ще декілька хвилин і беземоційно дивися на своє село зверху. Воно горіло, і горіли не тільки хати, а й люди. Через вітер їй майже нічого не було чутно, але вона відчувала крики людей. Вона ніби ловила руками кожну сльозинку, тому її руки були такими важкими і холодними. Вона не кричала. Але не могла говорити, ніби голос зірвала. Її не били, але тіло відчувало себе так, ніби воно перебуває в агонії.
І тут вона бачить свій дім, у котрій декілька хвилин тому вона так боялася повертатися. Він горів. Те місце це вона виросла, де уперше встала на ноги, де її кожен день чекала рідна мати та годувала її найсмачнішою їжею в житті, де тато їй розповідав історії з життя та показував як постояти за себе, де вони з дітьми збиралися, щоб навчитися плести капці з соломи, і багато інших спогадів. Місце, де береглися всі ті цінні моменти в цей час зникало на очах, разом із людьми. От дівчина вже тоді бачить як хтось лежить на порозі дома у вогні. Вона розуміє, що це батько. Він все ж таки чекав на неї біля дома, навіть для того, щоб покричати, але чекав, тому що це її дім.
“А мати де?” – перемкнуло дівчину її погляд почав бігати по пейзажу. На дворі її не було, на городі також і у сусідів, ніде не було. Євстахія встала на ноги і вирішила іти на пошук матері. Хоча її тіло вирішило по іншому. У той момент, коли вона робить крок, щоб розвернутися, вона падає. І не просто падає, а котиться вниз, адже сама вона не помітила, як підійшла до самого краю.
Дівчина все котиться і котиться, вхопитися немає за що, а як з’явиться на шляху то воно одразу ламається. Від цього всього Євстахію починає вже нудити, її думки розривають її душу і мозок. І от, вона внизу і зупинилася біля чийогось двору.
Трішки зібравшись із сила знову встає, але на цей раз втримується. Героїня починає оглядатися навкруги. Все здається таким незнайомим, ніби вона опинилася в якомусь іншому селі. Очі пекуть від запаху диму та сліз і все, що вона може бачити це силует, який повільно іде до неї.
– Микола?.. Микола, це ти?! Як я рада тебе бачити, ти не уяв…
Євстахія не встигла договорити, як хтось ударив її по шиї і в очах почало темніти, а ноги підкосилися. І вся біль затихло, не чутно вже було ані криків людей, ані крику душі.
***
– Колись давно, по лісу тому ходила мертва пані. Вона ходила там роками, десятиріччями та століттями, але ніяк не могла знайти те, що шукала. Свого коханого, який кинув її з дитиною у тому самому лісі. Жінка після цього зненавиділа його і весь світ, дитину кинула біля вовчиної стаї, щоб її не чіпало , а сама втікла. Але бігла вона довго, адже бігла її душа а не тіло, яке залишилося захищати малятко. Яке, говорять, живе залишилося та в деревні поселилося і сім’ю та дитина завела і матір’ю стала. Ось така в нас історія, Євстахія, люба. Тільки знай, що кожне покоління нам не везе з коханням, тому будь обережна і не віддавай своє серце, поки повністю не будеш упевнена в людині.
– Так, матусю! Звісно!
Дівчина сиділа та обіймала свою любу мати, адже вона — найдорожча людина всесвіту. Але в той момент усе зникає у полум’ї. Євстахія бачить той самий дім, який перетворився на величезне вогнище.
– Мамо? Мамо ти де!…
Дівчина спотикається і знов котиться до низу. Сухі пеньки роздирають її шкіру, ноги пекуть від кількості ран, а очі вже нічого не бачать. Навіть не через сльози, через те, що дівчина більше нічого не хоче бачити.
Але в цей момент, все ж таки треба відкрити очі, і перше, що вона бачить перед собою, це обличчя Миколи. Він дивиться на Євстахію так, ніби вона його всесвіт, ніби він готовий усе заради неї зробити. Так і є, але в цей раз він перестарався.
– З тобою все гаразд?
– Так, але це все, що ти хочеш мені сказати?
– Ні, слухай, люба, я…
– Не зви мене так! Не смій, після того що було, як ти будеш пояснювати, чому саме зараз я зв’язана, а ти разом із оцима розбійниками!?
– Я… Я все поясню! – Євстахія подивилася з останньою надією на свого коханого.
– Розумієш, це все заради нас! Я хотів завжди бути разом із тобою, але твій батько мені відмовив та з дому прогнав. Тому я почав шукати спосіб, як змінити його ставлення. Виявилося, що найкращий спосіб це розбагатіти. Але коли я почав шукати як це зробити, мені порекомендували розбійників, і я почав працювати разом із ними. Так, я розумію, не можна на чужому наживатися, але це ж все заради нас! Заради кохання! А потім, розбійники націлилися на моє рідне село і я подумав, що це буде чудова можливість! І від тата твого позбавитися, який до тебе так погано ставився, ти ж сама говорила, і тебе забрати і жити разом! Що скажеш?! Ти ж мене розумієш, так?! Ти ж мене все одно любиш?! Я от тебе люблю, дуже сильно люблю!
Євстахія застигла. Її кров почала закипати в жилах. Вона була налякана та шокована, але відчуття гніву перебувало над усім. Вона ненавиділа, по-перше, себе, через те, що полюбила такого хлопця, через те, що вона винна в смерті кожного в селі, вона сама вбила свого батька! І саме зараз, дивлячись в очі свого “кохання на усе життя”, вона бачить в його очах себе, але цей погляд наповнений одержимістю та бажанням володіти нею. Євстахія лякається і заплющує очі, аби нічого не чути і не бачити.
В цей сами момент все зникає, чутно тільки пісню тих самих тополів, котрим знову підспівує водиця з чистих джерел, і трава, що в лісі росте. Знов головну партію на себе бере соловейко, та тримає її довго і міцно, потім Дятел знов починає в такт мелодії вистукувати правильний ритм. І весь цей хор зараз чує і Євстахія. Чує, а теплі сльози знов лишають за собою мокрий слід. Засохлі рани все ще чешуться, а ноги знов одказали.
Тільки голос все ж таки вирвався на волю. Героїня сама не помітила, як почала кричати, та й зараз вона себе вже і не чує, адже і чути нічого, вона зірвала голос, сама того і не помітила.
У цей час вони удвох опиняються в зовсім глибокій і невідомій частині лісу. Микола намагається поговорити з дівчиною, але все марно. І коли вона починає кричати у весь голос, парубок закриває вуха, адже цей крик пробирається до самої души. І саме тоді він баче квітку барвінку, таку привабливу і чарівну. І тільки він потягнувся, щоб зірвати її, як рослина почала витягуватися та обвивати усе тіло хлопця. І от, вона ніби вросла в його одяг, потім у шкіру, а потім і в душу. І після цього душа Миколи зникла назавжди за чарівною квіткою — барвінком.
***
“Тшшшш, люба. Все закінчилося. Ти можеш відкрити очі”, – Євстахія почула голос в своїй голові, але очі не відкрила.
“Хто ти?”
“Це не важливо, важливо лише те, що все закінчилося, розплющ очі”
Дівчина намагається відкрити очі, які вже склеїлися від сліз та пекуть. І у цей момент вона бачить перед собою кущ барвінку, гарний такий, великий та пахучий.
“Підійди до нього”, – Євстахія встає і прямує до привабливих квіт. Ступати вже не боляче, стає легко та навіть трішки спокійно на душі. Шелест трави супроводжує дівчину, і знов вона чує чарівний спів хору. І от, вона вже нахиляється, щоб краще роздивитися кущ, але в цей момент її знов пробирає до оніміння. Серед листиків такої гарної квітки Євстахія бачить обличчя свого коханого, того, хто знищив усе, що було їй дорого, але все ж таки, він був єдиним, хто в неї залишився.
Дівчина відскочила і знов зібралася закричати, але в цей момент вона знов почула голос в голові:
“Досить робити вигляд, ніби ти здивована та налякана жертва. Тобі ж зовсім не страшно”
“Як це не страшно!? Я.. Я… Я втратила все, що в мене було! Він був останній!”
“Так, він був останній. А чи пам’ятаєш ти, хто був перший?”
“Ну як же ж… А до чого тут це, я звідки знаю! Ти говориш так, ніби це я їх вбила!”
“А хіба не так? Твій вигляд тому доказ”
“Мій вигляд? А що з ним не так?”
“А ти іди подивися, он там озеро”
Євстахія вскочила на ноги і побігла до води. Вона впала на коліна, але очі пекли так сильно, що вона не могла нічого бачити, дівчина почала вмиватися холодною водою, котра потихеньку вертала її у реалій. І все ж таки, героїня зупинилася, адже у воді побачила не себе. То була руда кучерява зеленоока та неймовірна красуня, з м’якою блідою шкірою та струнким і слабким тілом. Від чорноокої пухкої та невпевненої Брюнетки нічого не залишилося, вона ніби залишилася разом зі своїм минулим десь там, серед попілу та душ, котрих безчесно зрадили.
“Хто це?”
“Це ти, справжня ти. Ти — відьма і тобі було назначено саме таку долю. А тепер подумай, хто ж справді вбив їх усіх?”
“Невже, це я?…”
“Так, і тобі варто виправити всі гріхи твої, якщо не хочеш вічність блукати всесвітом, так і не знайшовши покою”
“Але як?”
“Я тобі покажу. Залишайся разом зі мною, захищай це місце і я буду тобі допомагати”,
“Але де ти?”
“Ти вже знаєш відповідь. Я тут.”
Євстахія вже справді знала відповідь, вона це відчувала, адже саме він співав їй, і нещодавно, і коли вона була зовсім малюком. Адже, коли ми виростаємо, ми не чуємо пісню лісу, яка колись була колисковою. Тому всі дорослі такі, вони завжди забувають про пісенні пейзажі навколо себе і живуть, шукаючи іншого життя. А в цей момент, вони можуть насолоджуватися піснею лісу, який завжди буде поруч, від Києва до Києва.
“Ти — дух лісу. Чому ти мені допомагаєш? Хто я тобі?”
“Тому що, дитино, ти єдина, хто змогла”, – Євстахія не до кінця зрозуміла ці слова, але відчула, що більшого їй знати і не треба.
Героїня погодилася на пропозицію Духа Лісу. Але перед цим попросила в останній раз вийти в люди, як Євстахія. І вона вийшла, довгий шлях був до Києва, але їй було треба саме туди. У місті вона зайшла до гарненької нової церкви, вона виглядало розкішно, прикрашена фресками невідомих богів, золотом, іконами і іще багато чим. Євстахія вислухала проповідь священника і все про Бога, якому там віддавали перевагу. Після чого вона попросила її похрестити і дати їй нове ім’я. Відтоді Євстахія зникла назавжди. Але з’явилася Христя, і саме про неї ця розповідь, про Хрещену Відьму за Жабиним Лісом. Хотіла б я сказати, що це кінець, але в історії немає кінця, адже тепер вона продовжиться у вашій голові.