На конкурс «Записані сни — Страх за спиною»

Вперше за довгі півтора року Амайя увійшла в простору залу, залиту сонячним світлом. Провела долонею по бамбуковій стіні. На стику світла і тіні, вона ставала живим полотном. Промені сонця малювали хитромудрі візерунки, що змінювалися з кожним його рухом. Ця стіна не просто розділяла простір, вона була душею кімнати, додаючи їй затишку і гармонії. Її присутність нагадувала про далекий схід, про ті місця, де бамбук тягне свої стебла до безкрайнього неба, де люди вміють цінувати кожну мить і знаходити красу в простоті. Бамбукова стіна була мовчазним нагадуванням про те, що справжня краса прихована в простих і природних речах.
Щільно вкладені поряд гладкі стебла зачепились за незвично шорстку шкіру для молодої дівчини. Велике приміщення. Просторе. Тихе. В ньому дихалось не так, як там, в холодному окопі. Тут не гриміло, не свистіло над головою. Не вибухало поряд.
Амайя відірвала сірі очі від стіни. В кінці зали на вішалці ошатно висіло напрасоване кімоно й поряд обережно розправлені хокама. На підставці стояли плетені сандалі. Дівчина повільно наблизилась. Невагомим дотиком торкнулась льняної тканини. В середині клацнуло. Вона зайшла за тонку розмальовану ширму, зняла важку військову форму, скинула берці. Сонячні промені освітили мілкі подряпини, пожовклі синці та перебинтоване ребро. Усміхнулась сама собі.
Цікаво, чи пам’ятаю я, як правильно зав’язувати кімоно та хокама? Або від Софу-сама знову отримаю палицею по голові?
Вона знала, цього не буде. Її дорогий Софу-сама лишився в Арасіямі — західному районі Кіото. Зате прилетіла Собо-сама, щоб особисто прослідкувати за лікуванням. Амайя ще раз окинула лагідним поглядом одяг. Лишити Софу-сама без радості подивитись на неї в подарованому ще до Повномасштабного вторгнення комплекті не дозволила собі. Швидко одяглась. Добре, що осколки вдалося витягти з лівої руки без ушкоджень, інакше було б вкрай важко шнурувати зав’язки та пояс.
Сфотографувалась. Відправила. Знову стала ходити залом. Сама по собі тілу згадалась розминка. Кисті. Стопи. Нахили голови. Повороти корпуса тіла. Амайя повернулась різкіше, ніж зазвичай. Вона одразу схопилась за ребро, де кілька місяців тому пройшла навиліт куля.
В голові спалахнуло… Той страшний обрис… Окупант… Постріл… Й біль…Гострий й невблаганний. В темному куті зашаруділа тінь… Захотілося стиснутися. Забитись, вчепитися пальцями в волосся та стягнути їх, аж допоки скальп не відповість помутнінням в очах. Проте не так її вчив Софу-сама.
Вона повернулась до того місця, де висіла її форма. Взяла з катанакею катану. Іменна. Ще один подарунок від Софу-сама. В голові прозвучав його скрипучий суворий, але такий рідний голос.
— Кожен зі славетного самурайського роду має носити свою катану з гідністю.
Амайя обережно вийняла її з саї. Забриніло лезо. Якщо її страх тут, за спиною — вона дасть йому бій прямо зараз.
Вона провернула катану в руці. Вийшло важко. Стрельнуло в ребрі. Дівчина скривилась. Але не випустила її з рук. Трохи нахилила. Прикрила очі. Світлий зал з бамбуковими стінами розчинився. З’явився ліс, запорошений мокрим снігом. Височезні стебла бамбука шелестіли й перестукувались. Перший крок. Поворот. Змах. Чорні тіні поповзли звідусіль. З-за стебел, по сирій землі, з грайливого струмка.
Від розгубленості катана поважчала в руках. Так багато тіней. Сила силенна. Амайя одна. Стоїть й відчуває гострий біль, котрий пришпилює до землі.
— Ні… — зло вичавила крізь зуби вона. — Не цього разу, тварюко. Клянуся, здохнеш. Тут поляжеш!
Відвела катану назад й кинулась на одну з тіней. Наблизилась якомога ближче. Підчепила її коліном. Підкинула так, щоб триклятий згусток чорноти підлетів. Тоді розсікла навпіл.
Тінь зашипіла й щезла. На Амайю кинулась інша. Дівчина розвернула корпус й підняла меча. Тінь напоролась на лезо й розчинилась в повітрі. Але поповзли ще…
Амайя нещадно розсікала кожну з них. Ухилялась. Прикриваючи тіло й обличчя мечем. Крок між один і два, занесла катану між три й п’ять. Між шість і вісім знову удар знизу. Бій перетворився на смертельний танок, де пущений в дію кожен м’яз, чуття на межі, а душа зливається з тонким, але міцним лезом катани.
Амайя била по слабких місцях. Перетворилась на голодного до крові спущеного з ланцюгів звіра. Софу-сама вчив поважати супротивника. Вести бій чесно. Війна навчила бити до останньої крові. Прямо в очі дивитись своєму страху. Боротись, поки ноги рухаються, а руки тримають зброю. Попри страх…
Ще крок. Розвернула стопу. Нахил меча під правильним кутом. Удар на чотири зверху. Ноги в’язнули в багнюці, дощ з мокрим снігом гострими краплями безжально в обличчя. Дихання вже давно збилось.
В один момент здалося, наче все… Тіней більше не було… Амайя розслабилась.
Та як тільки обернулась, душа заклякла побачивши чергову тінь. Гігантська, чорна з криваво-червоними викривленими плямами. Вона насувалась. Але Амайя й не думала зупинятись. Дівчина з криком кинулась на неї. Занесла меча… І… Схибила…
Чорний згусток боляче полоснув по ребру. Дівчина пискнула й опустилась на одне коліно. Відчувала, як воно вишкіряється. Усміхається підло. Готується ударити в останнє.
Амайя часто й уривчасто задихала. Біль червоною пеленою застеляв очі. Проте… Цього разу вона не зазнає поразки від тіней. Дівчина зачерпнула крижаний сніг й розтерла обличчя. Холод протверезив. Зняв щільну багряну завісу. До тіла знову повернулись сили.
Вона піднялась й вдарила. Розсікла чорну тварюку навпіл. Але та не щезла, як інші. Зібрала свої залишки та поповзла в укриття зализувати рани. А дівчина почула позаду голос хриплий голос.
— Йохана бабай! Катано, ти чо? Прирізати нафіг мене вирішила?!
Дівчина отямилась. І тільки зараз побачила, що блискуче лезо меча завмерло коло шиї її побратима Дрона.
— Так чого підліз, Андрію? — невимушено запитала вона.
Він ніяково посміхнувся.
— Так я цей-во провідати тебе прийшов. — він озирнувся навкруги, потім перекинув цупкий погляд на катану в руках дівчини. — Так ти в нас, той, реально чайніз прінцес?
Амайя вилаялась японською з доброзичливою посмішкою
— Бака, — й пояснила вже українською. — Мій тато японець, мама українка.
Андрій підсумував.
— Значить джапаніз самурай.
Дівчина жартівливо дала йому запотиличник.
— Бака.
Побратим посміхнувся й перекинув руку через її плече.
— Це означає найкращій у світі?
Амайя похитала головою.
— Майже.
До зали увійшла жінка похилого віку. Вона покликала дівчину.
— Амі-чан…
Та відірвалась від побратима, в її очах промайнула ніжність.
— Собо-сама.
Вона підійшла до жінки й вклонившись у відповідь, взяла з рук, вкритих зморшками глиняне горнятко з відваром. Скривилась від гіркоти й трав’янистого присмаку, але кількома великими ковтками осушила його. Потім ще раз вклонилась й повернула.
Андрій за цим заворожено спостерігав. Аж допоки Собу-сама не звернула увагу на нього. Тоді він бігло кивнув й привітався англійською.
— Good afternoon.
Жіночка спочатку скептично підняла брів, ретельно розглядаючи молодого чоловіка. Потім поблажливо посміхнулась й щось прошепотіла Амаї. Та пішла. А побратим поцікавився.
— Майя це переклад твого японського імені?
— Амайя Хітарі. — відповіла дівчина. — По українському паспорту я Майя Харченко. Це мамине прізвище. — вона гордо посміхнулась. — Два славетні роди. Один запорізьких козаків, інший — кіотських самураїв.
Андрій раптово запитав.
— А якщо дівчина самурай, то… — він задумався, підбираючи слова. — То так і буде самурай чи якось інакше називають?
Амайя знизала плечима.
— Можна просто самурай. А взагалі-то онна-бугейся.
Побратим обійняв її.
— Що ж Амайю, українська козачко і японська онна-бугейся, пішли жити коротке цивільне життя.
Дівчина кивнула.
— Чекай, тільки перевдягнусь. — вона посміхнулась йому. — З тебе макдак або шавуха.