Болиголов

Він відчиняє двері, нову пачку, курить – поспіхом, наче боїться запізнитися на потяг, що от-от відходить. Останню хмаринку диму він видуває крізь вузьку щілину – здається, що двері зачиняються самі по собі, як паща величезного чудовиська. Клацання – і його змарніле бліде обличчя – зникає.
Зазвичай за весь день більше ніщо не порушує спокою цієї вулички. Хіба що проїде рідкісна машина або пробіжить підсліпуватий пес – дорогою з речового на м’ясний ринок. Міські звуки потрапляють сюди нерівномірно, великими краплями – занепала архітектура схожа на пошкоджені труби органа: точнісінько так само ламає і кришить вітер, жує музику.
Під вечір він може вийти і присісти на порозі. Важкий робочий фартух явно обтяжує його, але він продовжує дивитися вдалину, прямо в стіну перед собою – і курить. Курить повільно, затримуючи дим у легенях – так, наче вже чує клацання затворів, бачить відблиски металу в очах розстрільної бригади.
Іноді сигарета прогорає до самого фільтра і обпікає йому пальці. Але він не помічає цього. І не тому, що в той момент звернений всередину і спостерігає за своїми думками – а вони подібні до оснащення вітрильного корабля – якби замість канатів були сталеві ланцюги.
Він не відчуває опіку тому, що не знає болю.
Коли він, все ж, бачить смерть сигарети – то роздратовано відкидає оплавлене тільце вбік і несвідомим рухом витирає долоню об фартух.

* * *

Він зачиняє двері, проходить темну запилену вітальню, спускається в підвал рипучими сходами. Кожна друга менша за інші і почорніла, наче прогнилий ікл. Дерево великих – жовте, наче очі у хворих на лихоманку.
Він повертає тугий гвинтовий перемикач, за звичкою мружиться – хоча його зір давно звик до підземного освітлення.
Щоразу, в той момент, коли темрява переходить у світло, він завмирає і дивиться на своє відображення.
У його відображення немає голосу – музику і звук спалила кислота. Відображення розіп’яте на металевій рамі, зафіксованій ланцюгами під стелею. Рама мірно погойдується, наче метроном – хоча тут зовсім немає вітру, і відображення його дуже рідко ворушиться само по собі.
Його відображення – його брат-близнюк.
Той, Який Відчуває Біль.
Він підходить і цілує пальці брата – там, де у нього самого залишився опік від недопалка. Там, де для брата спалахнув і тлів, тлів, тлів вогник.
Він намагається повернути собі біль. Те, що належить кожному від народження.

* * *

Щодня, з дев’ятої ранку до шостої вечора, він працює в підвалі старого будинку червоної цегли. Робота іде важко, він швидко втомлюється – і не помічає цього, температура його тіла, кров’яний тиск – явища досить непостійні. Йому важко контролювати – роботу, світ, себе. У нього немає батога, його світ — це пряниковий будиночок без смаку. Але він продовжує – щодня, з дев’ятої до шостої, заводячи будильник, щоб не звалитися замертво від виснаження. Йдучи на ніч, він підключає електроди до тіла свого відображення – щоб у брата не атрофувалися м’язи.
Тому часто уві сні сам він здригається у своєму ліжку, блідий у місячному світлі, наче риба, яку не до кінця оглушили перед розділкою.
Іноді вони й зовсім ділять сон навпіл. У такі ночі він зриває покривала з дзеркал, розставлених по кімнаті, і ховається в них від свого двійника.
Вранці, завжди – завжди – залишається всього одне дзеркало. Через нього пролягає тріщина, щоразу одна й та сама – наче хтось колись сфотографував цей ранок і скрупульозно відновлює його за фотографією.
Він не боїться померти. Його почуття мають вигляд вітрил, зітканих з цифр, символів, формул. Тому смерть для нього – не страшна. Вона для нього нелогічна. Адже тоді свідомість його, схожа на корабель з кам’яного дерева, не прийде в тиху бухту останньої формули.
Не пізнає болю.
Вирахувавши періоди – він за календарним графіком перерізає різні больові нерви у свого брата. Симпатичні та парасимпатичні. Короткий біль, наче спалах сірки – довгий біль, наче тліючі вуглини. Видаляє нервові вузли, колупає тіло брата, наче той – лялька, лялька! – а він звільняє його від невидимих ниток.
Він перетинає нерви, наче біль – це заблукала в поході армія, а він відрізає їй усі шляхи до наступу, доки не залишиться один, правильний – зворотний, шлях додому, дорога в Рим, дорога до нього. Поки загоюються сліди операцій – він ставить досліди з чутливості. Що може відчути його відображення, якщо він поранить себе – тим чи іншим способом. Його відображення відчуває надзвичайно тонко – навіть душевний біль, з тією лише різницею, що сам дослідник його може тільки усвідомити у вигляді словесних побудов.
Він би вже давно міг припинити свої досліди. Просто закривши Ворота болю – ті, над якими височіють фігури двох горгулій, одну з них звуть Melzack, іншу – Wall. Все, що треба зробити – перетнути аксони аферентних больосприйнятливих волокон, які закінчуються в стовпах заднього рогу спинного мозку. Звідти інформація йде – в мозок, розтікаючись нафтою по звивинах, оловом у горлі, світовою пожежею в артеріях і венах. Він може зробити це, він може навіть знищити вставні нейрони в substantia gelatinosa. Розв’язати одразу всі гордієві вузли, які петлею стягнули його шию.
Але він зволікає з цим. Закрити Ворота – майже напевно означає помінятися зі своїм відображенням місцями – назавжди, безповоротно. А він зовсім не хоче для свого брата такої долі.
Адже він любить його.
Принаймні – бачить формулу цієї любові, щоночі, коли заплющує очі, у спальні, повній дзеркал.

* * *

І ось він чує дзвінок будильника, щоденне диво Лазаря. Він приводить до ладу лабораторію, вимикає до пори медичну техніку, стерилізує інструменти. Виходить і повертає вимикач – клацання, і в темряві тільки відблискують панелі життєвих показників та скрипить тихо металева рама, на якій – брат.
Дослідник піднімається сходами. Кожна друга менша за інші і почорніла, наче зіниця Данте. Дерево великих – жовте, як книжкові сторінки з людської шкіри.
Будинок занурений у темряву і тишу. Його думки, його формули – грузнуть у них, у його втомі.
Коли він заходить до спальні, брат уже чекає на нього. Тінню в павутині причаївшись, беззвуччям нескрипнулої дошки, тонким запахом ванілі, відчуттям рубця від шраму на язиці.
Відображення прийшло раніше сновидця і тепер грало у свою загадку.
Дослідник повільно закурив, прямо на порозі кімнати – хоча раніше ніколи так не робив. Вогник відбився в дзеркалах десятками точок – наче болотні вогники, або світлячки в дитячих долоньках, або електричні імпульси позначили нейронну мережу.
Коли дослідник видихнув дим – відображення вибухнули, примножуючи себе уламками, наче поділом клітин. Гострі грані впивалися в його тіло, амальгама темніла і надувалася від крові – він видихав дим, наче старозавітний змій. Йому потрібно було побачити контур свого відображення. Силует.
І коли він побачив лінію, що окреслює потилицю і шию брата – його рука встромила уламок дзеркала між хребцями, наче фокусник вставив лезо в ящик з чарівною напівголою дівчиною всередині.

* * *

Він відчиняє двері, вдихає повітря – на всю глибину легень, до болю, наче пірнальник за перлами, що ледве уникнув смерті. Раз, два і три, розвертаючись на підборах, залишаючи за спиною місто заввишки в сто поверхів – він робить крок у білосніжну залу, наповнену сонячним світлом. Посеред зали – киснева кімната, зморшкувата, наче старече шкіра. Неподалік – розкритий зів грамофона, око вінілу сліпо дивиться вгору. Навколо кімнати зі стелі звисають чорні ключі на білих стрічках – їх ледь помітно гойдає вітер.
Він підходить ближче, заводить платівку. По кімнаті розливається тиша – але тиша особлива, ритмічна, в провалах між якою легко розбитися на смерть. Він дивиться на брата, схованого всередині пластикового кришталю. Трохи усміхається, примружившись.
– Брате мій, твій мозок – твій геніальний розум, який дозволив нам, – він легко повів долонею від себе, – Бути тут, цей розум потрапив у пастку часу. Відтоді, як ти пішов, горгулья Wall обрушилася і більше не височіє біля Воріт болю, та й самі вони вже давно не ті, що раніше. Війна закінчилася, брате мій – тепер це звичайні ворота звичайного міста, крізь які проходить звичайний люд зі своїми болячками і горестями. А війна – її спалахи і гуркіт – зовсім в інших місцях і долинах звучать, де можливо і зароджуються найзгубніші з мистецтв.
Кам’яний істукан, названий Melzack, тепер височіє там, як грізне нагадування і предмет культу. З плином часу, брате мій, з’явилися нові факти, які знецінили Ворота. І, насамперед, вони стосувалися спостережень за хворими з перервою спинного мозку, і пацієнтами, які страждають на фантомні болі. Мова про те, брате мій, що у них зберігалися переживання і відчуття вже відсутніх частин тіл. Це означає, що всі сенсорні відчуття, включаючи біль, можуть виникати і за відсутності подразників. Ти розумієш? Джерела знаходяться не в периферичній нервовій системі, а в нейрональних мережах головного мозку. Не зовні, а всередині, – він постукав себе вказівним пальцем по лобі.
– Отже, сприйняття власного тіла та його різноманітних відчуттів зумовлене центральними процесами в головному мозку, генетично визначене і може лише змінюватися під впливом зовнішніх сигналів та минулого досвіду, – він похитав головою. – Ти потрапив у пастку, брате мій, у пастку часу і пастку страху. Там, у своєму будинку червоної цегли, несамовито орудуючи скальпелями, ножами – орудуючи гострим – розтинаючи мої нерви – ти не прагнув до болю, брате мій, ні.
Ти тікав від нього.
Другий шлях страху, як і другий шлях болю – довгий – проводить емоційний стимул, відбиваючись у чутливих ядрах зорового горба. Підіймається в сенсорні відділи кори головного мозку і вже з них прямує до ядер мигдалеподібного комплексу, де формується емоційна відповідь.
При фобіях цей шлях функціонує неадекватно, що призводить до розвитку почуття страху на стимули, які не несуть небезпеки.
Ти божеволів, брате мій. Ти так боявся болю, що з кожним днем все більше і більше занурювався в себе, перетворювався на моє криве відображення. Розум, який за кілька років заробив сотні мільйонів – перетворювався на закам’янілий кокон. І коли ти остаточно піддався своїй фобії та впав в ступор – я поселив тебе тут і приходив до тебе щодня, з шостої вечора до дев’ятої ранку, щоб увійти в твій сон – там, де я – твоє відображення, підвішене під стелею. І щоразу, коли ти засинав у своїй темній кімнаті з дзеркалами – я шукав вихід у твоє задзеркалля, щоб вивести тебе з твого сну у реальність. Щоразу мій шлях починався біля ідола, названого Melzack – килим не-кісток не-мертвих навколо, не-крик заповнює слух. Щоразу я йшов від фантомного болю – до фобії.
Тому що вони – сестри, точно так само, як ми з тобою – брати.
І ось тепер, позбавивши мене болю там – ти майже остаточно втрачений тут. Але це ще не кінець, брате мій. Скоро і бовван Melzack перетвориться на порох – з’являться нові, невидимі, дивні боги, у яких замість імен будуть – знаки і цифри, а замість тіла – дихання і сам рух життя, – він дістає з внутрішньої кишені роздруківку, на якій, окрім інших нерозбірливих схем і знаків, вказано: “SCN9A”. – А поки, брате мій – слухай музику і забувай свої колишні сни, бо майбутні – будуть реальнішими навіть за те, що оточує мене тепер.