Обіцянка

Чорне ауді повільно плило дорогами, жорсткі колеса занурювалися у мокрий сніг, що від зіткнення перетворювався у брудну піну й розтікався по шипах.
Повернувши голову до вікна, я бачила як дужі краплі розбиваються об скло і кожна смерть краплини закінчувалася глухим звуком. А тонкі ріки, що залишали вони по собі, з’єднувалися потім у мережу-павутину і смерть для них зникала.
Мабуть, власник машини засмутився б або роздратувався від думки, що недавно вичищене вікно в автомийці тепер знову покрилося плямами. Проте це було не моє авто. До своїх двадцяти двох назбирати зі своєю «почесної», але скромної на гроші професії журналіста я не могла.
Ауді належало нашій редакції, тому жодних зітхань чи кректань від нашого водія я так і не почула. Таку ж байдужість до стану чистоти вікон виявляв і мій білочубий колега. Очі його, сіріші за зимове небо, дивилися кудись поза межі шибки, руки, загорнуті в чорний светр, схрещені.
У руках я тримала його дрібну копію – невміло і не дуже щиро. Бо коли тобі дають у руки чужу ляльку, навіть дуже красиву (а його доня з дивним для нашого менталітету ім’ям Еліс була красивим дитятком), пальці усе одно візьмуть її невпевнено. Свою малечу матері пригортають міцніше. Але я не була матір’ю, мені йшов двадцять другий рік, і я не мала ні найменшої думки, як потрібно поводитися з дітьми. Тому я тримала немовля обережно, проте на відстані, мов бомбу, яку не можна зайвий раз трясти, і не доведи Боже, стиснути.
Окрім тримання дитини на руках, було б не зле трохи більше уваги віддавати тим звукам, що проростали з гортані мого товариша. Але досить складно наглядати за «бомбою», що може вибухнути плачем, розмірковувати над майбутнім репортажем, філософськи розв’язувати питання вічності життя краплин і не загубитися у репліках колеги. Хід його думок нагадував психотерапевтичний сеанс, у сюжеті якого з’являлися він, Еліс, Робота і колишня дружина. Остання, до слова, з його життя зникла без пояснень, забравши половину його заощаджень, валізу літнього одягу і може не половину, але чверть серця. А ще викрала купу вільного часу. Адже тепер він мусив постійно наглядати за кількамісячною Еліс, і водночас заробляти більше, аби його донька мала усе необхідне.
«А у неї вже не має мами», – резюмував він. А потім у канві з’являлася ще не існуюча, але цілком реалістична няня. Звісно, не подобово, з дитиною він може приходити на офіс, коли не їде на події, а сідає за стрічку новин. Та няня – це рішення.
– Ми щось вигадаємо. Тільки спочатку наші завдання переживемо, – підбадьорювала його я, не розуміючи, чому сказала «ми». Чому вплутала ще себе у драму батьків та дітей? Чому дала йому надію на поміч? Бо з моєї недолугої ролі захисниці Еліс було зрозуміло, що довіряти мені дитину вкрай нерозумно, прояв чистого божевілля.
Але у мене ще було півтора дня свободи від свого бездумного прояву дружності й тягаря. Я вийшла з автівки, помахала рукою водію і попрямувала в бік темної будівлі, що ховалася за імлою, але куполи давали знати, що то церква. Реєстр, що я за тиждень до цього проштудіювала в редакції, давав знати, що вона належить Московському патріархату. Ніц не залишалося, як іти та шукати пригод, опитувати вірян – ви справді хочете продовжувати іти саме в цей храм? – і вивчати вівтар.
Ауді зникло за моєю спиною, але я встигла трішки позаздрити колезі, якого сьогодні також «радо» зустрічатимуть в прокуратурі. Мабуть, уперше запис коментарів у місцевого службовця звучав для мене так тепло.
А церква була дерев’яна й чорна, здавалося, аж гнила від місцевої вологості, частих дощів, імли та брудних снігів. Ця споруда вивищувалася наді мною з кожним моїм кроком, могла проковтнути якби мала пащу, а її зіщулені вікна дивилися тоскно й змучено.
При церковному подвір’ї не було нікого, усередині навіть прилавок зі свічками ніхто не глядів. Невпевнено я пройшла два кола. Зиркнула догори. Нагорі півчі виводили щось слабо, наче розворушували голос – жодного докору, не співати ж їм для мене одної. Зрозумівши, що шукати священника унизу мені не випадає, я ступила на криласи.
На узвишшя я вибиралася довго, але сходи ще не завершувалися уступом. Я втратила лік скільки секунд чи вже хвилин я намагалася дійти верху. Очі вже боліли зупинятися поглядом на кожній сходинці. Та повертівши голову у різні сторони, я пошкодувала, що передумала покірно тупцювати й дивитися під ноги.
Перед моїми очима зникли розписи з біблійних сюжетів. Зникли люстри зі свічками. Зникло сонце. Сонце… Не було стін! Не було неба. Усе потонуло в пітьмі, грозових хмарах.
Переді мною хтось тягнув за ланцюг вовка й підбиваючи його ногами, садив на кіл. Хутро його роздиралося, шкіра тремтіла. Німо дивилася я на загибель вовчини, а очі не могла затулити. Чим завинила звірина?
Понесли другого. Той трішки скімлив, дядьки підбили його ногами і посадили його пащею на кіл. А той і горлом проковтнув загострений вершечок палі. Гидотна картина.
На третьому я лиш наважилася підійти трохи ближче. Від хижаків варто захищатися, але ті не виглядали агресивно. Придивившись, аж зойкнула: та то чорт!
– Ото боки від’їли, – сміялися чоловіки в чорній, як смаль, одежі й зникали так раптово, як з’являлися.
«А що тут…», мчала думка, але наздогнати незнайомців не могла.
– Чорти знахабніли. У пеклі жити не дають.
Усе поблідло і поблекло. Пекло. Пекло. Без вогню. Нічого вже тут не кипіло, не розгорялося, не іскрило… Лиш тліло все. Давно згоріло те, що мало погоріти.
Вуглики крихтіли під зимовими чоботами і чорний пил вимащував повітря, йшов у ніздрі, отруював легені.
Як довго ще на гору підійматись. Але ж там, вгорі буде вихід? Буде рай? Чистилище? Чи просто верховина, звідкіль побачити можна буде лише ще більше паль з вовками-чортами, що лижуть тріски й на чиїх зубах цятки крові.
– Спочинку! Прошу, згляньтеся над мною. Спочинку хочу, не бачити цього хутра. Вугілля, що вже западає в очі, – волав мій мозок.
На десятий докір за спиною скрипнули двері, звідкіль з’явилося щось велике й біле, аж сліпило. Ноги похитнулися.
Дорога. Пальцями я вгрузала в сніг. Наді моєю головою височіла дерев’яна споруда з хрестом. Дивнюща церква. Чи то це не церква була, а шлях на небо для снобів-журналюг, заблукалих, спраглих до пригод людей, що тішаться від підозрілих занедбаних будівель? Чи то уява хворого мозку – тут варто бути чесним, на своїй службі у мене давно не було вихідного.
Ледве переминаючи ноги, я поволі посувалася піщаною стежкою, що радше скидалася на довжелезну калюжу. Йой, скільки ж води ще стекло з того снігу, та все не завершувалося. З болем я дивилася уперед, бо попри те, що з нескінченних сходів мене прогнали й скінчилася моя екзекуційна подорож, пишатися не було чим. До редакції я мусила повертатися без нічого. Випусковий редактор в найкращому випадку дасть мені направлення до психотерапевта, якщо так само не витурлить за двері.
Написати про ворота в царство потойбіччя для інтригуючої рубрики «Історії, від яких кров стигне у венах» теж не було рішенням. Такого відділу у нас і не було – шеф ще на початку створення нашого редколегіуму наголосив: жодних пророцтв, НЛО і відворотів. Там було ще з десяток заборонених тем, але голова гуділа вже від думок, тому я ступала далі.
Так ледве я дошкандибала до будинку мого колеги. Так, я була невдахою, але забути про обіцянку, дану перед провальним репортажем я не могла. Ще трішечки сходів – Боже, знову ці сходи, ноги мої вже пекли від напруження, вже буде їх доста на сьогодні – і я усім тілом повалилася до дверного дзвінка. Є щось у тих кнопках з деренчливим ехо аморальне – вони роздратовують тендітні нерви вух, змушують тривогу накопичуватися в шлунку, підриває м’язи ніг… Особливо безсоромно ними користуватися, коли люди виокремили саме цю годину для відпочинку, а тебе не запрошували. Та що вдієш – дару яснобачення у мене не було, а мій товариш-батько-одинак тепер точно не мав часу на байдикування з газеткою на дивані.
Клямка писнула. Ось визирнуло його пів голови… голова ще більше зблідла – оце так змучує батьківство – губи заціпеніли. Бачу поставу. Впускай же до своєї оселі, дружок! Але той дивився з поглядом, що звуть протилежним гостинному. Можливо, навіть, осудливо, трохи сумовито. А най його, невже він вже зрозумів, що я не тільки не знаю, як дітей колихати та говорити з ними, а і як ладнати з церковними служителями?
– Чому ти тут? – Загородив собою коридор слуга слова.
– Я ж обіцяла… – Мене вистачило на безумну посмішку.
– Тебе не було надто довго, – суворо відповів він, і його крижаний голос міг різати тишу.
Напевне, я надто свободолюбива для няні. Не дуже приємно слухати мораль про те, коли ти мусиш бути вдома, хоч би тому, що в тебе не має чіткого графіку. У мене повноцінна робота, ти ж знаєш.
– Хіба…
– Тебе убили.
Ні, це я відмовлялася сприймати.
– Тебе не було кілька місяців, – нападав він, і я вперше була свідком, як його голос ледь-ледь надривається. – Про тебе не залишилося ні згадки. Усі думали, що ти просто зникла, втекла, доки хтось не почав говорити, що тебе взяли на тортури…
Я бачила тортури. Мене на них не вели… не пам’ятаю цього.
– … А тепер ти з’являєшся до мене привидом… Для чого? Для чого ти прийшла до мене? Виїсти ті нерви, що лишилися?
Привидом я не могла бути. Примари не змучуються від довгої дороги, не перебивають ногами, не вгрузають у сніг, а легко ковзають по повітрю й проникають через стіни. А ноги мені боліли, ломота впивалася у шкіру й та палала, а я марила м’яким фотелем чи хоча б підлогою з килимом. Я йшла сюди так довго.
Примарами стають самогубці. Кажуть, що на тонку оболонку перетворюються ті, кого поховали «не так, як треба», хто відійшов страждальною смертю… Страждальною смертю.
– Ти тут… – тремтів вже голос.
– А як же Еліс? – Глухо вийшло з губ, та я й не чула, що кажу.
– Ти думаєш, я пущу тебе до неї? – Розширив плечі мій товариш. – Щоб вона злякалася? Ні, нізащо. Моя донька не…
З кімнати долинало капризне хлипання. Чоловік підскочив і побіг на звук, і крізь прочинені двері, я чула як він намагається її приспати.
Я не послухалася його наказу. До дитячої я не зайшла, ноги вели на кухню. Фіранки були відгорнені, вікно відкрите навстіж. Оце так, узимку. Інстинктивно рука потягнулася закрити вікно, але мене спинили… кульбаби. Жовті, набиті пелюстками, мов настовбурчені курчата, розкинулися на траві. А мій шлях сюди проходив через сніг… То вже весна минає.
То я привид?
У сусідній кімнаті пхинькало дівча. Над нею схилявся чоловік, з яким колись у мене був спільний обов’язок – це було все, що я мала, і більше не матиму. Я прощалася з тілом і думала, як мені бути.
Кульбаби манили мене, такі гарячі, теплі, а я так змерзла від цієї зими, від докору, від непривітної розмови. Я була тінню, мені вже було все дозволено. Я висунула ноги через вікно і стрибнула в оазис трави, у м’яку ковдру що загоювала уже не шкіру, а щось невидиме. За хмарами гримнуло.
Чоловік з волоссям, кольору благороднішого за пір’я курчат, теж ринув до вікна, здивувавшись, що ті були дбайливо причинені. Тонкий серпанок у траві під його вікном змусив його важко зітхнути.
І ринула вода, щоб розбитися і воз’єднатися знов, бо ж не вмирає.