Між теплом та болем, або Як розважається свиня в цеху

«Знаєте, як розважається свиня в цеху? Ковбаситься!» Слова дзвінко розтинають задушливий салон автобуса. З боку на бік лунають історії, балачки й анекдоти. Настільки, правда, бородаті та заїжджені, що зазвичай вони б вивели з себе будь-кого притомного, але це… Ні, це точно не як зазвичай. Півтора тижні табору на першій лінії моря з найкращими у моєму житті людьми. Ось, червона майка обтягує спину Роми, який вже кинув кілька реплік навздогін тому жахливому жарту про свиню. Там стоять дівчата – яскраві панамки видно навіть із крайнього ряду. А там тренер: звичний баритон зачитує дітям із молодшої команди питання про столиці Азії. Дітлахи різні, але всі однаково залиті золотавими променями ранкового сонця. Наступні декілька днів стануть незабутніми. Та що там декілька днів – усе подальше життя… А потім завив кіт.
Я впевнений, що того дня мене розбудив саме він. Промені. Спекотний літній ранок. Але крім нього тиша – табір минув кілька тижнів тому. Перевірка повідомлень, туалет, сніданок, пара слів дідусю, знову перевірка повідомлень. На початку кожного дня було півгодини на сумісні згадки про табір через месенджер, та після початку навчання вже ні. Ночі, як і тягуча трясина рутини, ставали все довшими. От і від яскравого теплого літа вже лишився тільки облізлий каркас. Та не до кінця. Кораблик у пляшці, подарований тренером, так і стоїть, як і стояв стільки довгих місяців. Закоркований уламок теплих днів, що з кожною секундою провалюються дедалі глибше у минуле. Як і друзі. Посіріла земля зустріла дотик численних білих мух – наступного тижня снігопад. Цього варто було очікувати, але, здається, глупа темінь цієї зими аж дуже незвична. Така, наче темніших ночей на моїй пам’яті ще не було.
От я знову сиджу у вітальні, занурений у свої справи. Термометр на вікні врешті зафарбував рівно половину своєї шкали червоним. Скоро весна. Не сказати, що це сильно вплинуло на звичний перебіг подій, але від цього вже стає краще. Але що це? Червоний стовпчик на очах продовжує зростати. Швидко та впевнено, наче хоче вирватися назовні і втекти від чогось неминучого. У відчинене вікно дмухнуло гарячим повітрям, відчутно запахло паленим. Кімнату наповнило помаранчеве світло. Раз – я разом із іншими уже на вулиці. Червоногаряче небо наче від нестерпного болю відкритої рани скрутилося у воронку, без упину б’ючи блискавками. Вниз від нього виріс вогняний хобот колосального урагану, що тягнувся до міста та без залишку поглинув його. Не відчувши насичення, небачених розмірів смерч сунув на нас. Стогнуче небо розрізав реактивний рев – прямо над школою та старою церквою з’явився літак, що звідси виглядає не більше монетки. Він летить у самий центр воронки. Він, як буває у таких протистояннях, має її зупинити, врятувати нас від стихії, навіть якщо сам загине. Він усе ближче, ближче, от його вже не видно за хмарою – ні, йому точно не впоратись, не проти вогняного тайфуну…
Я прокидаюсь. На телефоні 17 лютого. Кухнею покатилася ще одна ранкова бесіда про те саме, про що говорили вчора, позавчора і тиждень тому. Війна. Буде чи ні, що робити, коли чекати? Спробуй тут думати про щось інше уві сні, куди вже не перший раз просочуються жахіття. У березні повертаємось на очне навчання. Весна. У щільному розкладі точно буде не до стискаючих голову балачок. Сидіння за підручниками ще ніколи не було таким приємним. Рутина вперше за довгий час почала мені подобатись. Хоча б якийсь спосіб перестати себе накручувати. Лишилося лише дочекатись на березневі заняття, щоб побачитися із одногрупниками.
Вкрай раннє пробудження. Швидкі збори та довга дорога, за якої все звичне життя на очах розліталося на хмару дрібних уламків. Дні без залишку перетворилися на хижий рукотворний грім із короткими паузами на пошук спокою уві сні разом із тисячами, якщо не мільйонами співшукачів. Уламки. Їх так багато, і тисячами маленьких зубців вони впиваються в усе: стіни, стовпи, порожні машини. Нарешті, у мене самого – здається, жодна клітина не отримала рани, що була б сумісна з життям. Дім, друзі, навіть теплі ранки останнього літа хмарою дрібних шматочків засіли глибоко під шкірою і болять, болять, болять… Повторення хоч чогось із цього, складання назад із мільйону розрізнених частин стає мрією далекою та нездійсненною. Навіть тривожні ранкові бесіди. Навіть рутина раз за разом приходить у спогадах, лишаючи незмиваємий гіркий післясмак. Або у снах, що лишилися ледь не єдиним містком до втраченого старого життя на довгі місяці вперед. За цей час щось почало наново складатись з уламків. А щось ні. Розмови з десятками людей наче стали на безстрокову паузу.
Після короткого літа я вперше поїхав додому. Дорога, як і місця та самі люди не відчувалися реальністю: все наче знайоме, але якось аж занадто віддалено. Наче хтось за приблизною схемою наново склав це з гори безформенних уламків. Уламків… А деякі з них досі не покинули живих тканин глибоко всередині мене.
Завив кіт. Металевий грім досі сидить у місті – зубате чудовисько зі здушливим вогняним подихом. Ходить із тобою сусідніми вулицями, дивиться щоночі у вікно, обираючи, кого наступного кинути у ненажерливу пащу. Світло не вмикають, і по ночах місто занурюється у суцільну густу темряву. Відкладені до ранку конспекти на столі вже встигли пожовтіти… Я почав крутитися: прибирання, навчання, допомога дідусю, але все виглядало лиш частиною дивної гри. Реконструкції життя, яке давно залишилося позаду. Поїздка на море не просто скасовується, а відкладається ще на рік. Тільки пляшка з корабликом всередині шепоче про негайний початок нової подорожі до тепер вже спустошених війною місць. Дивно, але в теплому світлі торшера у спальні тихе запрошення кораблика-привида звучить особливо заманливо. Та що далі? Теплий ранок в автобусі настане знову? Розрізнені думки переповнили сонну уяву, повільно тягнучи її вниз. Навіть власне ліжко холодить тіло дивним відчуттям відчуженості. Рухатися стає важче, гарячкуваті думки одна за одною припиняють свій біг. Остання з них без сил падає й тоне в обіймах темного сонного омуту. Я засинаю. Вперше за майже рік у себе вдома.