Довбані сніжинки

Якого біса я маю вирізати сніжинки?
Анжела сиділа в своєму кабінеті 3 на 3 метри, розмовляла сама із собою та вирізала сніжинки з паперу.
Спочатку то були одноманітні сніжинки: квадратні, куці, з діркою посередині. Але чим далі, тим нудніше робилося Анжелі. Отже вона почала вигадувати сніжинки, схожі на квітку, восьмипроменеві сніжинки, сніжинки, подібні на мереживне плетивко, химерні та напрочуд химерні.
Анжела вирізала й поглядала на монітори, якими була заліплена стіна її крихітного кабінету. Монітори показували маленьку квартирку в Києві, станцію метро Вокзальна, простору класну кімнату з розбити вікнами, пішохідний перехід з глибокою вирвою посередині, ялинку в центрі міста, кафешку в підвалі та ще кілька здавалося б непов’язані один із одним місць.
Раптом один із мониторів заблимав зеленим. Точніше заблимав підпис під ним: Марк прокинувся.
Анжела посунулася на кріслі та пильно вдивилася в тягучий присмерк монітору.
Високий хлопець 15 років підскочив з ліжка, ненароком вдарив ногою картонну зірку на дерев’яному патичку, сказав сам собі кілька дуже не красивих слів та, схопивши джинси, пішов у ванну.
У ванній також була невидима камера. Аж дві.
Анжела відклала чергову сніжинку в прозорий пакет, налила собі склянку води з кулера та підглянула, як Марк заходить у душову кабіну.
Сильний напір гарячої води створив ранковий, дуже локальний туман. Камера затуманилася. В голові Анжели також неначе затуманилося. Всю ніч вона пильнувала Марка й тепер нестерпно хотіла спати.
Ти вже вирізала сніжинки?
З-за дверей раптом вигулькнула кучерява голова Паскаля.
Розширені зіниці Анжели звузилися, а колір довкола них зробився холодним, як поверхня Місяця.
Стукай, коли заходиш!
Анжела схопила ножиці та знервовано вирізала ще одну сніжинку – 523 за весь цей час.
– Ну вибач, – усміхнувся кучерявий Паскаль, підсідаючи поруч, – Я ж не знав, що твій об’єкт у душі.
– Це не об’єкт! Це Марк! Сьогодні в нього небезпечний день.
Анжела сипнула порцією іскр з-під вій, а тоді знову повторила:
– Я маю врятувати його… Ти знаєш, які він пише вірші? Ні, ти не знаєш, які він пише вірші! А я знаю!
Паскаль поглянув за плече, точніше за крило Анжели. На стіні поза її крилами висіли роздруківки Маркових віршів.
– Зрозуміло, – гмикнув Паскаль, – Але зараз такі часи, коли кожен день небезпечний. Ми працюємо понаднормово. На один об’єкт має бути по два ангели. Хтось працює. Хтось відпочиває. Ти дуже втомленна.
Анжела, слухаючи Паскаля, спостерігала, як Марк одягає куртку, бере зірку на патичку. Мати проводжала сина й просила не затримуватися сьогодні…
– Так, це свята правда, я справді втомилася, – погодилася Анжела, – але перепрацьовувати краще, ніж узагалі не мати роботи.
– І це свята правда! – неохоче погодився Паскаль, – Але не будемо про сумне. Дивись, що я приніс.
Паскаль крадькома озирнувся та витяг з внутрішньої кишені шкіряної куртки чорну, як саме пекло, шоколадку та дві пляшки комбучі зі смаком чи то радше з запахом ванілі.
– Нелегалка з самої Землі, – прошепотів Паскаль, – Сьогодні ж Різдво! Відсвяткуємо?
Анжела в’яло всміхнулася. То була не погана ідея, але… Марк.
Марк переходить дорогу у непередбаченному для цього місці.
Монітор застережливо блимав червоним, але сигналізація поки не вмикалася. Тоді Марк зайшов у метро й на якийсь час Анжела втратила його з поля зору. Втім вона знала, що Марк їде на Дарницький район міста, де разом із друзями планує колядувати.
Марк не надто вмів співати, Анжелі це було відомо. Але хлопець визвався носити зірку. Сьогодні ввечері йому особливо сильно хотілося бути серед людей.
– Я не проти, – трохи подумавши, погодилася Анжела, – але як же твоя людина? Хіба ти не маєш її пильнувати?
Паскаль махнув рукою.
– Моя людина – дальнобійник. Зараз спить у своїй фурі на кордоні. Не цікаво.
Анжела з осудом похитала головою та знову пошукала очима Марка. Він підіймався ескалатором нагору. Люди озиралися на його картонну, восьмипроневу зірку, а він ніяково всміхався. На його ще не голених щоках з»являлися симпатичні ямочки, в які цілком провалювався погляд Анжели.
– О, здається хтось тут закохався в свій об’єкт, – зауважив Паскаль та всміхнувся. Щоправда, дещо сумно.
– Це ж добре, – замислено відповіла Анжела, – ангели мають відчувати принаймні симпатію до своїх людей, хіба ні?
Анжела не помітила, як Паскаль заплутався поглядом в її довгому русявому волоссі, що змішувалося з білим пір’ям за спиною. Анжела запропонувала своєму колезі допомогти їй вирізати сніжинки, а тоді, пізніше, ближче до вечора, пообіцяла неодмінно з’їсти із ним нелегальну шоколадку.
Паскаль пішов, прихопивши папір. Хіба міг він відмовити Анжелі? Паскаль не був упевнений в тому, що ангели мають любить людей, але він точно знав, що ангели люблять ангелів. Хай навіть не навзаєм.
Тим часом Марк, ні про що не підозрюючи, обмінювався з друзями привітаннями та очікуваннями від вечора.
Місто було напружено-веселим, таким само, як зграйка підлітків, що топтала сніг на асфальті, перетворюючи білий на сірий. Утім людей на вулицях було не так уже й багато. Місто зачаїлося. Воно також передчувало небезпеку.
…Радуйся, ой радуйся, Земле…

Анжела й сама не зрозуміла, як задрімала…
Утім добре, що до її кабінету постукали. На цей раз то були архангели: завжди люб’язний до всіх Рафаїл та суворий Сурієль. Архангели, як і очікувалося, прийшли за сніжинками.
– Чому так мало? – накинувся на Анжелу Сурієль, приймаючи куций пакет з 624 сніжинками, – до кінця дня мусиш вирізати ще 1000!
Анжела промовчала, що замість неї прямо зараз вирізає сніжинки Паскаль. Натомість відповіла:
– Це знущання! У мене є прямі обов’язки! Навіщо ці довбані сніжинки?!
– Різдво! – беззаперечно відповів Сурієль.
Рафаїл милостиво посміхнувся до Анжели та простягнув сувій з іменами та підписами небожителів.
– Прошу тебе, сестро долучитися до підпису петиції Боссу, най закінчить цю війну, – ніжно всміхнувся Рафаїл, – На Небі найвищий показник безробіття за останні роки…
Кров ринула до щік. Червона, невиспана, сердита Анжела схопила сувій і рвучко розписалася на ньому.
– Якщо буде страйк – кличте! – попередила вона, – Боссу давно потрібно втрутитися!
Архангели подякували та й пішли.
Тим часом Марк разом із друзями ходив по домівках та співав пісень. Двері відкривали не всі… Але коли таки відкривали, то дзвінкіше за всіх чулися дівчата. З козячими рогами та в хустках вони не усвідомлювали, як сильно замиловують ангелів. Марк юрмився посеред усіх, підспівував спочатку ледве розтуляючи рота, далі намацав свій голос та забасив:

…Радуйся, ой радуйся Земле…
Невдячний простір озвався завиванням сирен. Здавалося б, то огидні почвари повисмикнули голови з мерзлої, притрушенної снігом землі та заволали скоріше до Неба, ніж до людей.
Але Анжела не чула сирен. Вона не бачила, що монітори блимають червоним. Сон таки здолав її на 656 сніжинці… Вона не бачила ракет, які несуться на Київ. Не бачила, як Марк разом із іншими вибігав з під’їзду. До укриття лишалося ще достатньо метрів, а час, як на зло, підступно прискорився.
А ось і я зі сніжинками!
Паскаль знову не постукався. Його крила, що неначе прорізалися з-під шкіряної куртки, зашурхотіли підлогою.
Марк у небезпеці, – блимало на всіх моніторах.
Лишалося пів секунди, щоб оцінити ситуацію та зробити вибір.
Паскаль вагався, але не довго. Він натиснув на Паузу на пульті управління життям Марка та час на Землі враз уповільнився.
Ракети смикнулися, збилися з курсу та полетіли повільніше. Почувся вибух. Спрацювала протиповітряна оборона.
Важкий, грубий уламок летів на голови киян.
Марка врятувало кілька секунд, кілька метрів та Паскаль, про якого він навіть не здогадувався. Ударна хвиля вирвала різдвяну зірку з рук. Сам хлопець лежав на снігу з розчахнутим пальто та очима.
Раптом посипався сніг.
ППО таки прорвало саме Небо. Сніжинки: прості й милі, химерні й напрочуд химерні сипалися на голови враженим людям.
Марк лежав на снігу й відчував, як сніжинки цілують його: ніжно торкаються обвітрених губів та тануть, залишаючи по собі дивний післясмак. Схрипло Марк заспівав:

…Радуйся, ой радуйся, Земле,
Син Божий народився…
…Анжела прокинулася, бо гуло. Ввімкнулася сигналізація, що свідчило про неймовірну небезпеку для Марка. Але сигналізація швидко вимкнулася. Анжела кліпала й не розуміла, чому Паскаль стоїть поряд та напружено дивиться на монітори.
Дякую…, – нарешті, усвідомивши важливе, відповіла вона.
Зігрішим сьогодні з екстра-чорною шоколадкою? – видихнув та підморгнув до неї Паскаль.
Було Різдво й залишалося ще кілька сотень підписів, щоб така важлива петиція врешті дійшла до Босса.