Волосся з гриви степових єдинорогів

Ще тільки світало, а Глізе вже вийшла з будинку і попрямувала у справах. Їй не можна було гаяти часу. Як тільки зірка з’явиться з-за горизонту, буде вже запізно, а вона і так заспалася і не встигла вийти вчасно. Тож тепер доводилося бігти.
Навколо стелилася густа, блідо-фіалкова імла. Добрий знак. Десь високо у небі вже кричали великі птахи з тонкими шиями та довгими гострими дзьобами. Глізе і досі не знала, як звуться ці чарівні істоти.
Нарешті вона дісталася невеличкої луки на самому краю міста. Місцина з одного боку прикривалася напівзруйнованим, порослим мохом старим муром, з усіх же інших боків була відкрита всім вітрам незліченних світів. Сьогодні тут пахкотіло морем і, чомусь, свіжим молоком. А головне, що денна зоря ще не з’явилася і не розігнала туман.
Глізе обережно пройшла ледь помітною стежиною у самий центр луки і опустилася на коліна, зазираючи у високу траву. Там, глибоко в заростях, ховалися маленькі сріблясто-блакитні квіточки. Зоряні очі. Вона простягла в зарості обидві руки і почала маленьким ножиком обережно зтинати тендітні рослини. Назбиравши невеличкий сніп, так, щоб обхопити долонею, вона швиденько перев’язала його мотузкою з льону й заховала у глиб кошика. А тоді піднялася, отряхнула мокру від роси спідницю і пішла назад, пробираючись крізь високі волосисті трави.
Стара стіна одним своїм кінцем підступила впритул до кам’яної дороги. Там, де старе, посічене та розкришене каміння стіни стикалося зі світлими каменями бруківки, зупинився високий чоловік і спостерігав за фігурою, що наче пливла, перетинаючи зарослу луку. Трава сягала її плечей, а подекуди була навіть вище, і варто було б жінці трохи пригнутися – ніхто б її не помітив.

Глізе вже майже дійшла до краю луки, коли побачила нечіткий світлий силует біля стіни. За секунду він попрямував далі кам’яною дорогою, тоді-то вона й впізнала світловолосого чоловіка та поспішила дістатися краю луки і приєднатися до нього.
У місті жили такі різні істоти! Насправді й зараз жителів все ще було не так багато, але побільше, ніж коли Глізе тільки потрапила сюди. Ось, наприклад, її супутник, пан Альджеді, якого вона знала, мабуть, найдовше з-поміж усіх, був велетнем. Ну, не зовсім, та й свій народ він називав інакше (тьйорендальн), але погодьтеся, що далеко не кожного дня зустрічаєте не вулицях когось зростом близько трьох метрів. А пан Теят, що зараз привітно посміхався їм із дверей своєї пекарні, був єнотом-перевертнем. А леді Бетельгейзе усі вважали дріадою, хоча насправді вона була річковою ельфійкою.

Вони майже дійшли до вулиці, на якій розташовувався її будинок, коли Глізе нарешті згадала дещо і порушила пануючу між ними спокійну тишу.
– А книги ще немає?
Альджеді повільно повернув голову і подивився їй прямо в очі. Чесно кажучи, Глізе це трохи лякало.
– Ні. Я надсилав листа з проханням, але поки що без результатів.
– Зрозуміло. Дуже дякую вам. Може, зайдете?
– Пробач, але пізніше.
– О, невже знову хтось зʼявився?
– Може, так, а може, я й помиляюся. В будь-якому разі мушу йти. Вдалого дня.
На цих словах він легко вклонився жінці та пішов далі, і за хвилину вже зник за рогом, хоча й здавалося, що йшов повільно. Наскільки ж це йому треба було уповільнювати кроки, щоб вона не лише встигала за ним, а й могла йти у власному, далеко не найшвидшому темпі?

Коли Глізе відчинила двері, дахи сусідніх будинків вже освітила вранішня зоря. Але саму майстриню все ще приховувала імла, яка, щоправда, попрозорішала із часом. А за секунду Глізе вже заховалася в теплій темряві, що панувала в знайомому приміщенні, і зачинила за собою двері.
Чарівні речі люблять темряву. Можливо, тому, що вона добре приховує таємниці, можливо, тому, що світло і справді погано впливає на деякі речі, наприклад, висушує росу та поступово випалює фарбу з тканин. А може, є якісь інші, невідомі їй причини. Але як би це не було, для її роботи й справді часто потрібна темрява. Бо Глізе – майстриня магічних інструментів.
І саме зараз вона збиралася добряче попрацювати.
Відділила верхів’я квітів від їх міцних стебел, а тоді замочила останні в риб’ячому молоці. Квітки ж кинула до невеличкого казанку, що його вона поставила на маленький вогонь ще перед тим, як піти, додала ще трохи води та кілька крупинок гірських сліз, а тоді накрила кришкою і полишила, підкрутивши вогонь у чарівній горілці так, щоб він жеврів ще трохи тихіше. Потім узялася за інші справи. Вимила увесь посуд, приготувала собі трохи гашіну – так цей напій називала жінка, що торгувала різними заварками на ярмарку, але насправді напій смакував як чай. Потому перевірила деякі припаси, дістала нитки й декілька кристалів й почала плести оберіг. Найголовнішої з ниток залишалось не так вже й багато. А нову ще треба було зробити.
Так і проходив її ранок.
Аж ось у двері, які треба було б відчинити ще з годину тому, хтось постукав. Глізе швидко накрила посудину з замоченими стеблами темним куполом і побігла відкривати. На порозі переступав з ноги на ногу худий, змученого вигляду юнак з довгим рудим волоссям. Побачивши Глізе він начебто здивувався, але все одно заговорив першим,
– Я чув, що тут працює майстер магічних інструментів.
– Так, це власне, я і є.
– О, ось як. – Він запнувся, знизав плечима і несміливо запитав: – А чарівні палички ви робити вмієте?
– Пішли. – Глізе нарешті відчинила двері по-ширше, пропустила відвідувача і одразу ж знову їх зачинила. Хлопець ще більш згорбився, але роззирався начебто з цікавістю. Жінка вказала йому на крісло, дістала з шафки печиво, що його вона тримала для відвідувачів, і також всілася.
– Яку саме паличку ви б хотіли? Дерево чи якийсь інший матеріал, довжина, начин? Якщо з дерева, то яка порода цікавить? Для чого збираєтесь її використовувати?
Відвідувач, здається, впав у ступор від такого потоку запитань. Сидів і дивився кудись у простір. Але врешті-решт отямився і дістав щось із внутрішньої кишені своєї м’ятої мантії. Це виявилася зламана навпіл чарівна паличка з темного дерева, оздоблена цікавим геометричним різьбленням. Зсередини вона була пронизана декількома тонкими, осяйно-білими нитками.
– Що це всередині? – запитала вона, покручуючи нитки у пальцях. На вигляд вони були дуже легкими, а ось на дотик виявилися жорсткими і навіть мали певну вагу, нетипову для настільки тонкого матеріалу.
– О, це всього лише волосся з гриви степових єдинорогів. Усього лише. – він знову нервово ковтнув і встромив погляд у підлогу.
– І для чого ж використовувалося це? – Глізе погойдала перед його носом залишками чарівної палички, хоча тепер це скоріш було просто зламана шпажка. А шкода, повністю скопіювати її буде дуже складно.
– Ну, професор дав нам свою паличку, щоб ми могли попрактикуватися з могутніми закляттями… – почав юнак.
– І?
– Ну…
– Та годі вже скиглити! Якщо не розповіси мені усе, до найменшої подробиці, то йди пошукай іншого майстра! Ти взагалі розумієш, що наробив з цією річчю? Якщо хочеш отримати копію, то майстру потрібно знати все.
– Взагалі все?
– Взагалі. Аж до того, де останнім часом зберігали паличку і що їв її володар напередодні активації закляття.
– Ого… – тільки і зміг вимовити юнак.

За дві години рудий горопаха нарешті покинув її крамницю. А Глізе перебралася на стілець у кутку і глибоко замислилася. Все і справді було досить погано. Паличку зламали, і це не була одна з тих, що складаються з двох половин, які фіксуються за допомогою малих обручів чи подібних речей. Ні, паличка була суцільною скибкою мавтанського синього дерева, в нетрі якої запхали волосся з гриви степового єдинорога. До того ж на зворотньому кінці у деревину наче вріс якийсь темно-гранатовий кристал. Він, скоріш за все, був пов’язаний з начином палички, але треба буде перевірити. Волосся, до речі, також постраждало і вже за час перебування в її крамниці вичахло і зробилося жовтувато-сірого кольору. Доведеться шукати нове.
На щастя, вона змогла накидати приблизні нариси палички, зі слів студента-невдахи записала деякі особливості та й взагалі хоча б приблизно уявляла, що тепер має робити.
Спочатку вона відклала усе в сторону і перемістила замочені стебла зоряних очей в одне з відділень темної шафи та закрила її на ключ. Відвар з квітів поки що не можна було чіпати, тому вона про всяк випадок загородила його з трьох боків настільною ширмою, а тоді закинула на плече сумку, взяла кошик і пішла на пошуки.
З деревом було відносно легко. Перші три знайомі деревообробні майстерні не дали ніякого результату, отже, вона обійшла ще декілька крамниць і врешті-решт знайшла маленький магазинчик, де їй продали таки невеличкий пагін цієї породи. Виявилося, що деревину мавтанських дерев неможливо заготовляти заздалегідь, бо вона дуже швидко псується, позбавлена притоку корисних речовин. Єдиний спосіб зробити з неї якийсь витвір – зрізати частину дорослого живого дерева і впоратися з роботою за три години, періодично змочуючи деревину спеціальним розчином. Зате володар магазину обіцяв, що цей пагін усього за три дні і три ночі виросте так, що їй вистачить не те що на чарівну паличку, а хоч на триповерховий будинок. Що ж, подивимося.
Далі складніше. Прихопивши з собою пагін, жінка рушила до Подвійної Фортеці. Останнім часом в тамтешній бібліотеці з’являлося все більше книг. Якісь з них виникали самі по собі в найдивніших місцях. Інші приносив хтось. Декілька штук вони, можливо, навіть купили. А ще були рукописні тексти, зібрані в охайні невеличкі добірки. Такі зазвичай зберігалися в конвертах, пронумерованих і з примітками щодо теми зібрання. Ось деякі з них і могли виявитися дуже корисними. Бо в жодного з найрізноманітніших торговців, яких вона опитала, не знайшлося не те що потрібної їй речі, а навіть інформації про те, де взагалі можна таке знайти. А що треба робити, коли чогось немає в торговців? Правильно, шукати це на околицях міста, бо там нерідко знаходились найпотрібніші речі.
Гортаючи сторінки, Глізе пригадала ще дещо. Волосся з хвоста єдинорога заготовляли на майбутнє. Звісно, не в найгуманніший спосіб, але його хоча б можна було десь дістати. А ось стосовно волосся з гриви… колись давно вона чула оповідки про дивних єдинорогів, чиє волосся стає чарівним тільки тоді, коли вони віддають його добровільно. Але то була балаканина старця, що вже втрачав глузд, то чи слід їй довіряти? І де ж таки взяти тих степових єдинорогів? З яких пір вони взагалі живуть в степах?
– Залежить від того, хто живе, – почувся в неї за спиною низький, глибокий, немов луна, голос.
– Та єдинороги! – фиркнула Глізе і лишень потому обернулася до того, хто вмостився на іншій табуретці. Пан Альджеді, як і зранку, охайно одягнений, сидів дуже рівно, з ледь зацікавленим виглядом роздивляючись об’єкти її пошуку. Жінка вже в котрий раз дивувалася, як хтось настільки високий примудрявся органічно виглядати навіть в невеликому просторі і не займати багато місця. – Може, Ви знаєте щось про степових єдинорогів?
Чоловік з волоссям кольору місячного сяйва на хвильку замислився і перевів погляд углиб бібліотеки. Потім зітхнув, дуже тихо, сидячі з заплющеними очима, а за кілька секунд потому почав ставати прозорим. Він повільно щезав, поки геть не розчинився, наче вранішній туман. Глізе зітхнула і підтягнула до себе інший трактат, про дерева, і почала повільно гортати його, про всяк випадок освіжаючи пам’ять. Тепер їй залишалося лише чекати.
Минуло десь із півгодини, може, більше. Хтось інший зайшов до бібліотеки, довго ходив колами, щонайменше тричі спіткнувся та вронив одну книгу, до того ж ще й бубонів щось, але розчути вдалось лише: «Та щоб в тебе мікросхеми згоріли!». Потім гість пішов. Ще через якийсь час осяйні кульки, що висіли в повітрі, вирішили перегрупуватися. Над єдиною відвідувачкою їх висіло десь із десять, інші ж потемнішали або полетіли деінде, або взагалі перетворилися на нормальні лампи та свічки, що не давали тепла.
Нарешті повітря поряд потемнішало, а потому з’явився і пан Альджеді.
– Я вже бачив їх, але не був упевнений. – сказав він, піднімаючись з табурету. Можеш піти завтра на світанку до чорного мосту. За ним велика лука з однією-єдиною дорогою, як вона закінчиться, то озирнись навколо. Але ці створіння не з покірних, можуть взагалі не побажати наближатися. Будь обережна.
– Дякую, – відповіла Глізе і раптом зрозуміла, що страшенно хоче спати. Вона попленталася додому, втомлена і не зовсім вдоволена днем, поставила горщик з паростком, що став набагато важчим, на задньому подвір’ї і просто впала в крісло, сподіваючись, що зможе прокинутись вчасно наступного ранку. У справах вона і не помітила, як пройшов цілий день і місто огорнула тепла весняна темрява.

Наступного ранку її розбудив стук у вікно. Було ще зовсім рано, і вона ледь розгледіла маленьку сіро-зелену пташку, що стукала у вікно. Побачивши, що Глізе прокинулась, пташка цвірінькнула щось і полетіла. А жінка потягнулася й пішла на заднє подвір’я за сумкою. Пташка мала рацію, вже час було вирушати.
Там на неї чекав сюрприз: посеред кам’яного подвір’я височіло товсте, в два обхвати дерево. Його корені увіп’ялися в каміння, піднімаючи плитку горбами, а гілки зливалися, тягнучись до неба в вишині. «І як це розуміти?» промовила сама до себе Глізе, а потім пригадала, що сказав їй учора продавець. І одразу ж жахнулася: «І куди мені переїздити, воно ж до завтра весь мій будинок зруйнує?!». Але навколо все більш світало, і врешті-решт вона махнула рукою на це диво та побігла до нової луки.

Як добре жити біля чорного мосту. Ніколи не знаєш, куди він приведе наступного разу. Кожні кілька днів змінювалося місце, куди спускався його другий край, і ще жодного разу не поверталася та інша сторона, що вже колись була. Існувало лише одне правило з цим мостом – повертатися до темноти. Хто не встигне, щезне назавжди. Але сьогодні це їй не загрожувало, бо був лише ранок.
Теперішнє поле, чи то лука, безкраїй степ, що тягнувся до самого горизонту, був вкритий якимись незнайомими травами дивних, синюватих та лазурових відтінків. Декотрі з паростей були просто гігантськими, навіть пан Альджеді поряд з ними здавався б дитиною. Інший простір вкривала просто звичайна висока трава, десь їй по плечі. Та сама дорога виявилася старою бруківкою, викладеною зі вкритого мохом великого кристалічного каміння. І Глізе все йшла вперед, трохи жалкуючи, що немає часу просто зараз зупинитися і хоча б роздивитися усі ці рослини, а бажано, й зібрати щось, так, про всяк випадок.

Коли бруківка не те щоб скінчилася, але почала розчинятися у траві, Глізе зупинилась, побачила край дороги трохи більший камінь і, залізши на нього, роззирнулася. Спочатку навколо було видно лише нескінченні хвилі трав, що м’яко шелестіли в тихому, мелодійному ритмі. Але в якийсь момент, коли її зір наче поплямувався легким туманом від втоми, позаду почувся шелест іншого роду. Жінка обернулася й так і застигла. Навпроти неї, зовсім близько, стояла неймовірна тварина. Раніше вона бачила єдинорогів, вони завжди виглядали велично, але здебільшого були рудими або гнідими. Іноді траплялись навіть чорні. Але цей красень сяяв чистим білим світлом далеких зірок, здавалося, що все його тіло насправді світиться. А з-під білої гриви, що спадала на лоба, дивилися два бездонних чорних ока. Тварина? Може, зовнішньо він і нагадував звичайного сільського коня, але в очах єдинорога чаїлися здатність мислити й осмислювати, розум навіть більший, ніж в деяких її сусідів.
Він знав усе. Навіщо вона прийшла сюди, чому шукала його, що збиралась зробити. В Глізе було таке відчуття, наче єдиноріг читав її думки. Не ліз навмисно в голову, а просто бачив, відчував усе. Цікаво, чи мислив він взагалі поняттями часу, чи просто бачив те, що сталося і те, що тільки збиралося статися одночасно. Знервована на початку, в момент вона раптом заспокоїлась і глибоко видихнула. І просто дивилася в очі неймовірному створінню – ані тварині, ані наккіл, ані божеству, ні на що не чекаючи, просто застигши в неймовірно довгій секунді.
А в якийсь момент єдиноріг струснув головою, його грива злетіла чудернацькою хвилею в променях зірки, що вже сідала за горизонт, і в долоні Глізе злетіло кілька тонких, як шовк, срібно-білих волосин довжиною більше її власного зросту. Єдиноріг підняв голову і пішов далі, у зворотньому напрямку від того шляху, яким вона прийшла. Жінка ступила на дорогу і прослідувала за ним.
Трохи потемнішало. Глізе глянула нагору, на хмари, підсвічені з одного боку незнайомою зіркою. Кольори змінювалися, ставали темнішими… Стоп, так вже вечір! Вона ж по той бік моста! А!!! Треба бігти!
Але їй не вистачало швидкості. Вона була занадто маленькою. Занадто повільною. От так і знала, що це станеться.
Дихання вже зривалося нанівець, а міст навіть і не думав наближатися. Аж раптом щось підхопило її і потягнуло вперед з карколомною швидкістю. Хитало так, що вона далеко не одразу розібралася, що взагалі сталося. Але зірка сідала занадто швидко, навіть єдиноріг не встигав, все більше відстаючи від світла, що стелилося попереду. І тоді їх закрутив вир з темних плям. Вони метушилися, врізалися в тіло з усіх сторін, затуляли очі, не давали дихати. Темно, темно як в печері, як на дні колодязя. І не чутно нічого, окрім власного серцебиття і іржання єдинорога позаду. «Ось і кінець», – майнула в голові самотня думка, – «добігалася».

Ніг торкнулося щось холодне. А потім Глізе просто впала й так і залишилася сидіти на мерзлому камінні. Де це вона? Що взагалі сталося? Так, куди там потрапляють після смерті і чи є там каміння? Озирнувшись, вона з подивом помітила, що сидить посеред чорного мосту. З одного боку привітно світилися вікна знайомих домівок, за кілька вулиць височіло гігантське дерево, чувся сміх і нерозбірливі розмови з таверни за рогом. З іншого ж боку – ту картину взагалі складно було описати словами, так що краще пропустимо цей жах. Нікому не слід бачити, що відбувається за чорним мостом вночі.
Єдиноріг сумно дивився на те місце, де ще недавно простягалися дивні лазурові рівнини його домівки. Глізе підійшла до нього і обережно торкнулася довгої передньої ноги.
– Ну, тепер тобі краще почекати до ранку. Зазвичай вони так швидко не зникають, тож завтра твоя рівнина повернеться. Але вночі там відбувається казна-що, тож не слід випробовувати долю. – Вона застигла, дивлячись на чудернацькі мари, що зливалися по той бік переходу, промовчала ще декілька хвилин, а потім додала: – Дякую. Не знаю навіть, що б я без тебе робила.

Потім вона пішла додому. Навколо літали птахи, дуже схожі на того, що розбудив її вранці. То чи це не птахи витягли їх з халепи? Чиї вони тоді?
Тільки підходячи додому, Глізе зрозуміла, що єдиноріг іде за нею. Вона довго думала, що з ним робити, а потім пішла до сусіднього парку. Там було досить місця навіть для такого гіганта (так, єдиноріг був щонайменше вдвічі вищий за неї в холці). Він подивився на неї і на якийсь момент Глізе знову відчула, як застигає час навколо. А потім єдиноріг кивнув їй і повільно зник серед дерев. Чомусь Глізе була певна, що це саме «він», хоча навряд чи ставила таке запитання.

Наступного дня вона узялася до роботи. Спочатку відшматувала від дерева, що розрослося ще ледь не удвічі, довгий зріз і побігла викочувати з нього паличку. Діяти треба було швидко, але з основною формою вона начебто впоралася, деталі в будь-якому разі додаються пізніше. І тут розпочалася та частина, яку Глізе дуже не любила. Паличка-прототип була цільна, але в неї малося і наповнення. До того ж, той камінь…
Поміркувавши пару хвилин, Глізе полізла в комору і дістала з найдальшої шухляди мішечок і невеличку коробочку з-під цукерок. Всілася за стіл, підтягнула до себе заготовку палички, дістала волосся єдинорога, що й досі сяяло у напівмороці приміщення, і відкрила коробочку. Обережно, щоб не пошкодити, щипчиками дістала звідти крихітну комашку і, швидко закривши коробку, відставила її подалі від світла, що плямою лилося на місце її роботи з кристалічного світильнику. Потому обережно вділа звернутий навпіл шматок волосини в невеличкий отвір на крилах пʼятикутного, майже плаского жука. Дістала з мішечку невеличкий, майже прозорий червонуватий камінь і приклала його до більш товстого боку палички, на інший же кінець посадила комаху. Жук трохи повагався, а потому вгризся в деревину і швидко зник усередині палички.
Глізе не могла бачити, де він, але відчувала дуже слабке ворушіння всередині і чула ледь помітний скрегіт. Залишалося лише сподіватися, що золото-варійський деревоточець швидко доповзе до кристалу. Камені-міміки чомусь притягували цих маленьких істот. Як би вони це не робили, видаючи якийсь запах чи будь-що, але це була пастка. Камінці – насправді просто дуже незвичні живі істоти, засмоктували деревоточців і дуже повільно харчувалися магічною енергію, що її комахи накопичували, псуючи магічні дерева. А потім хтось додумався використовувати кристали і жуків для створення чарівних паличок. Бо поки жук повз до пастки, дерево встигало фактично врости у верхні шари кристалу і варто було лише магії потрапити в середовище, як коло замикалося. Підсилюючий ефект цього поєднання покращував будь-які закляття, а якщо використати гарну породу дерева і могутнє начиння, то паличка могла стати непереможною зброєю – чудовим артефактом для будь-яких справ. Головне, щоб жучок проклав достатньо рівний хід і не порушив балансу деревини, бо тоді все може піти шкереберть.
Нарешті, кристал засяяв, змінюючи колір, і Глізе видихнула. Начебто все вдалося. Тепер залишалися лише деякі покращення форми і нанесення рун.

Зранку вона знайшла хлопчину-посильного і відправила його по рудого студента. Той примчав десь за три чверті години, важко дихаючи і виглядаючи ще жалюгідніше, ніж минулого разу. Глізе показала йому паличку, яку вже випробувала і впевнилася, що все в нормі. Побачивши її, рудий впав на коліна, а його очі так розширилися, що мали ось-ось випасти з орбіт.
– Як? – запитав він хриплячим голосом.
– Що як? – здивувалася Глізе. – Ти замовив, я зробила. Та ж сама деревина, той самий начин. Виглядає майже ідентично, ще й не зламана. З тебе доплата за ризики для життя.
– Та ну вас з вашою доплатою, буде! Але як ви це зробили?! На виготовлення таких паличок потрібен місяць! Як ви взагалі впоралися за три доби? Як?! – в розпачі почуттів він підхопився на ноги і навис над нею, гіперактивно жестикулюючи.
– Тобі щось не подобається? То я можу і собі це залишити.
На цьому моменті юнак остаточно втратив здатність говорити, прогарчав щось нерозбірливе, вихопив в неї паличку і вибіг на двір. Щоправда, за декілька хвилин схаменувся, повернувся віддати гроші і взяти захисний футляр.

Трохи відійшовши після такого буремного ранку і прийнявши ще пару клієнтів, на щастя, куди більш врівноважених за мага-недоучку, Глізе зачинила крамницю, повісила на неї дощечку з попередженням «Не турбувати. Обід! А обід – це святе!» і пішла до парку. Їй було цікаво, чи пішов вже єдиноріг. Скоріш за все так, повернувся додому ще учора, поки вона майструвала.
Але ні, красень знайшовся там, де вони й розпрощалися. Вийшов до неї з-за дерев, все такий ж величний і невимовно красивий. Глізе кивнула йому, а тоді обидва пішли до мосту. Та за ним був вже геть інший пейзаж, посушлива кам’яниста рівнина, тут і там всіяна чудернацькими кам’яними формаціями. Вони якийсь час дивилися на це безрадісне видовище, а потім просто пішли. Глізе подумки вибачилася перед єдинорогом, вона відчувала, що дарма вчора не сходила його провідати, може, тоді він ще встиг би повернутися. Єдиноріг, який, схоже, і не припиняв споглядати її думки, легенько тицьнув мордою їй у плече, наче підбадьорюючі.

За два дні зранку хтось постукав у двері. Ритм здався Глізе знайомим, але вона ніяк не могла б пригадати, кому він належав. На дворі, трохи розмитий туманом, стояв той самий рудий юнак.
– Ти знову її зламав? – поцікавилася жінка, широко позіхаючи.
– Ні… – протягнув студент, – але тут таке діло.. Коротше, вона не так працює.
– А як?
– Вона… ну, раніше це була паличка для бойових заклять. А тепер вона ледь здатна на них.
– І що ж вона робить замість того, щоб підривати усе навколо?
– Не смішно! Ну, тепер вона добре придатна до магії творення, але все інше … Може, ви руни не так нанесли?
Глізе ще раз позіхнула, але забрала в юнака паличку і пішла перевіряти. Все було в нормі. Як це не дивно, вона таки примудрилася жодного разу не помилитися і вирізати та накреслити усі позначки з великою точністю. Недовірливий студент і сам декілька разів все передивився, зітхнув, знизав плечима і встав, щоб піти. Аж тут двері відчинилися і в крамницю зайшов ще хтось. Глізе обернулася і побачила високого, ще досить міцного на вигляд чоловіка похилих років. Одягнений в довге світле вбрання і важку гранатову мантію, він не дуже б відрізнявся від інших магів, що вона зустрічала в своєму житті, якби не обличчя. В чарівників не буває таких обличь. Це завжди старі, згорблені люди з довгими, не найохайнішими сивими бородами, орлиними або просто гострими носами та божевільним поглядом глибоко посаджених очей. Ну, добре, може, не все та погано, але вони в будь-якому разі старі, сиві і некрасиві. В цього ж було привітне, широке обличчя з красивими, ніби вирізьбленими великим майстром, рисами, охайно підстриженою рудою, хоч і просякнутою сивими стрічками бородою. А під густими бровами сяяли два великих, добрих, золотистих ока.
Студент при вигляді гостя ледь не знепритомнів і швидко вибіг в сусідню кімнату.
– Що, дошкуляють вам мої учні? – Спитав чарівник, сідаючи в крісло і кладучи на коліна простий, світлого дерева посох з кийком у вигляді сови. Глізе спіймала себе на тому, що все ще розглядає гостя.
– Та не те щоб.. – відповіла вона, підтягуючи до себе чашку з чаєм, що вже майже вистиг, поки вона розбиралася з відвідувачем. – Ось цей, наприклад, то прибігає з ранку і не може нормально пояснити, що йому треба, то кричить, що роботу виконано занадто швидко. Дивний юнак, але я зустрічала і гірше. Чай будете?
– Не відмовлюся. До речі, мене теж здивувало, як швидко ви впоралися. Робота просто чудова, ось тільки ви не того єдинорога обібрали.
– Я вже здогадувалася. А ви кого «обібрали», коли паличку створювали?
– Не маю жодного уявлення. Вона дісталася мені у спадок від прадіда, а де він її узяв – отого вже ніхто не знає. Тож маю до вас запитання.
– Яке?
– А чи не погодилися б ви створити ще одну паличку, але вже для атакуючих заклять. Та все одно була стара і, може, й добре, що підірвалася на тренуванні, а не в бою в найвідповідальніший момент.
– Добре. Спробую. Тільки не чекайте, що буде готово до вечора. Дерево? Начин? Цільна чи можна робити розбірну?
– Все на ваш вибір. Хочу подивитися, що вийде в майстра.
Глізе посміхнулася, вже розмірковуючи, як можна буде пожартувати над ним цією новою паличкою, а тоді запитала:
– То мені записати вас в постійні клієнти? Скажіть тоді хоч імʼя, щоб я знала, по кого посильних відправляти.
– Антарес. Але ж мого учня ви і без імені знайшли.
– А все просто. Посильний виявився його другом. До того ж цей рудий заборгував йому щось, тож хлопець доклав усіх зусиль, щоб розшукати його і дати копняка.
Чарівник хитро посміхнувся на це й покликав учня, і вони обидва пішли. А Глізе перебралася в інше крісло і, вмостившись там з порцією свіжезавареного теплого чаю, відкрила нову книгу.