Жертва

В степах Луганщини, у віддаленному від цивілізації селі Кам’янка на святій горі кам’яніє Храм всіх вір. Його побудував археолог та дослідник Миколай Іванович — дивакувата постать якого спочатку мене приваблювала своєю загадковістю, а потім відштовхнула, як почалася війна. Він приїхав в це село давно, почав на голому місці будувати храм, паралельно лікуючи місцевих, бо був гарним остеопатом та добре знався на травах. Люди підтримували його будівництво, несли їжу до фундаменту свіже молоко, фрукти, гроші. А будівля все росла, навколо неї підростали келії та господарські прибудови. Так прошло багато років перш ніж будівництво було завершено.

Я побачила храм, коли він вже перестав бути всевірним, а став просто — православним. Частина Луганщини на той момент вже була окупована, Миколай майже втратив зір і став схожим на старого патріарха, який розказує про “міць землі руської”. Ми заглянули до нього в гості на обід в келію і слухали його проповіді, куштучі плов з великої спільної тарілки. Я дивилась на молоду його жінку, дітей, хлопців, що працюють в нього і відчувала себе всередині “Гри престолів” у полусліпого короля, що розмірковує, чому почалась війна і хто в ній переможе.
На момент нашої зустрічі Миколай Івановіч мав чітку проросійську позицію, що я списала на його вік і оточення. Я до останнього залишала його образ в голові світлим, але повномасштабна війна остаточно це змінила. Сама я з Луганщини невздовзі виїхала і зараз мені уві сні часто приходять мрії, в яких я опиняюсь вдома.

***

Степовий вітер жбурнув в обличчя чергову порцію розпеченого повітря і запаху полину, якого тут було вдосталь. Ніби виліплена з крейди громада храму нависала наді мною, а я дивилась наверх на його круглий купол. Поряд було розкидане каміння в хаотичному порядку, ніби хтось дуже сильний зруйнував велетенський алтар. Серед цього каміння бігали і гралися діти, а на одному з них сидів Миколай Іванович. В чорній рясі, з великим хрестом, але босий. Борода сіра, волосся чорне з просіддю, великі брови, очі такі виразні і уважні, що ними він мене одразу і помітив.
І я зрозуміла, що помітив тільки він. Бо я йому снилась. Насправді біля храму мене не було, тільки мій дух, що прийшов йому уві сні.
Я підійшла і запитала:

— Миколай Іванович, це ви?
— Я. Чого прийшла?
— Ну, я не прийшла, це просто мій сон, в якому я снюсь вам.
— Може й так, але ти чого сюди заявилась. Тебе тут не чекав ніхто.

Ніяковіючи, я починаю тріпати краєчок свого плаття пальцями. Тонке, біле, в синю квіточку — ніколи в мене не було такого. Воно шелестетить на вітру, іноді оголюючи мої ноги. Я бачу, що на них дивиться священник.

— Не чекав… Але я прийшла задати вам питання.
— Ну спробуй.
— Коли закінчиться війна?
— Скоро, вона вже майже закінчилася.
— Я хочу повернутися додому. Я буду мати на це право? Я хочу до батьків, хочу в свою кімнату, в Луганськ, в ці села. Хочу, щоб все було як раніше — домом, що не відштовхує мене.
— Ти сама себе відштовхнула. Додому ти повернешся. Тобі буде можна.

Я дивлюсь в його очі і нарешті усвідомлюю, з ким говорю. Знаю, за кого він і кому насправді допомагає. Знаю, шо йому довіряти не можна, але він зі мною говорить, як з місцевою, знає, чому я прийшла, бо тут моя земля. Я піднімаю руку до обличчя бачу під нігтями шматочки чорного чорнозему, який в’ївся туди, бо я повзла до храму через поле, рухаючі великі брилі жирного грунту. Землі, що була взорана для посадки ріпака, соняхів та пшениці…

Розумію, що він, цей дивний дядько надав мені дозівл повернутися. Я його терпіти не можу, але він тут головний, і він дозволяє. І відчуваю невидимий поштовх і розумію, що маю не просто спитати, а заслужити цей дозвіл.
Несвідомо піднімаю легеньке плаття до пояса і сідаю йому на коліна. Я пам’ятаю, що я лише сонне видіння, тому не переживаю, що хтось з дітей, що тут граються, це побачить. Він грубовато роздягає мене повністю і піднімає свою рясу так, щоб я сіла йому на голі коліна, і я розумію, що буде далі. Це як темний ритуал, де мені треба віддати себе, все своє тіло Дияволу, який за це дозволить повернутися додому. В мене є півсекунди на роздуми перш ніж принести себе жертву і сісти на жертовний маятник.

Але я різко прокидаюся.

***

Пізніше мій друг, почувши цю історію, яка була моїм сном в одну з зимових ночей, сказав: “Багато дівчат та хлопчиків мріють про зустріз з Дияволом, з Чортом — в тебе він був таким”.

А храм і село це справді існують. Про Миколая Івановича можна почитати. Велика там історія і містична, якою і мають бути наповнені глухі українські села.