Казка “Зачаровані троянди”

Зачаровані троянди

Кожного вечора, як Анна-Марія лягала у своє деревʼяне ліжко, вкрите найніжнішою периною, вона запалювала свічку і відкривала якусь стару книжечку казок. Особливою любовʼю дівчини були книги оздоблені оксамитовою, або тканинною вишитою палітуркою. Читаючи давні казки Анна-Марія частенько не відчувала, коли саме закінчувалася казкова історія і починався її сон. От і цього разу, вона теж не одразу зрозуміла, що вже не читає нову книжку казок — «Зачаровані троянди», що сьогодні взяла у малій бібліотеці, а сама йде трояндовим садом.
Навколо ні душі, лише грайливі пташки гомонять десь у кронах дерев. Анна-Марія обережно просувається вперед, озираючись навколо себе. Позаду неї невеличкий двоповерховий камʼяний будиночок із зеленим дахом, милий балкончик, якого огортає своїми ніжно-лавандовими обіймами плетиста гліцинія. Але манкий аромат троянд спиняє дівчину і начебто арканом тягне до себе, не дозволяючи розгледіти всі дрібненькі деталі. Коли вона наблизиласяся до квітів, то їй здалосяся, що вони шепочуть до неї, говорять людським голосом. Анна-Марія притулилася вушком до однієї з троян аби вловити той голос.
— Мила панянко, я чекав на вас все своє життя! Я – зачарований принц Фредерік. Зла чаклунка зачарувала мене багато років тому і сказала, що тільки рудоволоса дівчина з бузковими очима, зможе зянти це прокляття і я знову стану людиною.
Анна-Марія засміялася й відсахнулася від ружі. «Ну чого тільки не почуєш уві сні! Це все казки, які я читаю перед сном. Зараз все це минеться, сад розчинитися мов вранішній серпанок і я прокинуся у своєму ліжечку…». Дівчина з легкою усмішкою заплющила свої незвичайні фіалкові очі і порахувала до десяти, але коли розплющила їх, зрозуміла, що так само як і десять секунд тому стоїть перед кущем білих троянд. «Так, що роблять героїні моїх улюблених казок, коли їм наснився дивний або жахливий сон? Треба себе як слід вщипнути, або вколоти.» Спочатку Анна-Марія себе щипнула за руку, але все дарма, потім вже сильніше вщипнула себе за щоку, бо нічого не змінювалося, але окрім болю та соковитого румʼянця на правій щоці вона нічого не отримала.
– Невже це правда?! Невже я не сплю?!
Вона не вірила своїм очам.
– Так це сумна, жорстока правда. – тяжко видихнули пишні трояндові голівки.
«Я ж останнє не спробувала!» – згадала дівчина і торкнулася пальцями колючого трояндового стебла. Вона одразу ж зойкнула й відсмикнула руку. На вказівному та середньому пальцях виднілися цяточки крові.
Тут за її спиною почувся якийсь звук, немов би хтось відкриває кімнатні двері.
– Біжіть, мила панянко, ховайтеся за тією крислатою шовковицею позаду клумби, аби тільки вона вас не побачила. Сподіваюся колись побачити вас знову. – скорботним тоном проговорили до дівчини квіти.
Анна-Марія й сама не знала чому, але послухалася ружі і сховалася за товстим стовбуром дерева. Зліва від неї була невеличка візерунчаста зелена лавочка, крізь орнамент якої дівчина могла бачити, що відбувається в саду.
Спочатку на гарненький балкончик з гліцинією вийшла, якась потворна стара. І хоч вона була вбрана в шовковий халат молочного кольору, який скоріш пасував би молодій панянці, її зморшкувата жовтувато-коричнева шкіра та сиве кучеряве довжелезне волосся вказували на її давній вік. А коли вона почала гукати служницю, то виявилося що й зубів у неї в роті майже нема.
– Аделіна! Аделі-і-на-а – мов стара ґава, прокаркала жінка. – Де ти, бісова дівка? Вже Час настав! Де тебе чорти носять?!
– Я тутоньки пані. Вже йду. Зараз все буде, вмикайте поки воду.
Стара жінка почовгала в кімнату, і аж коли її служниця вибігла із задніх дверей будиночку, та не стишуючи ходи попрямувала до того самого трояндового куща з плетеною корзинкою, я почула плескіт води із крану. Молода жінка завзято почала зривати білі пелюстки троянд, а по її руках побігли цівки ясночервоної крові.
– Аделіно-о! Благаю, припиніть. Аделіно-о-о! – несамовито волав Фредерік.
Але вона його ніби не чула і швидко-швидко обривала ніжні перлинові пелюстки, а її руки купалися в крові. В його крові! Анна-Марія не рухалася і здається навіть не дихала, в її очах застиг жах. А коли остання пелюстка з куща була зірвана, дівчина здригнулася і розплющила очі.
Вона знаходилася у своєму ліжку, у своїй кімнаті, але щоб усвідомити це, і те що сталося із нею уві сні, Анні-Марії знадобився певний час. Коли вона підвелася, то знайшла на приліжковому пухнастому килиму розгорнуту книжку. Дівчина підняла її і тільки-но хотіла перевернути до себе сторінками, аби прочитати бодай щось, як у двері постукала мама.
– Доброго ранку, спляча красуня! Ти що, хочеш сьогодні запізнитися до школи? Знову свої казки до півночі читаєш?!
На годиннику було чверть на восьму, а треба ще вмитися, заплести косу і вдягнутися, тож розмірковувати про сновидіння не було часу, хоча дещо дивне дівчинка все ж таки встигла помітити – на її вказівному та середньому пальцях залишилося дві червоні точки від трояндових шипів.
Швидко поспішаючи до школи Анна-Марія складала план подальших дій. Адже дивний сон, був не зовсім таки сном, якщо її пальці були пошкоджені, тож їй треба було дізнатися більше про цю книжку і загалом про всю цю неймовірну історію. «Після уроків піду до тієї книгарні.» – вирішила вона і побігла, бо до дзвінка залишалося декілька хвили, а вона страх, як не любила запізнюватися.
Уроки, як на зло тягнулися, мов фруктовий кисіль, що подають на сніданок у шкільній столовці. Останнім – була історія, який вела маленька которкостижена жіночка в прямокутних окулярах, що виразом обличчя нагадувала мавпочку. Історію Анна-Марія любила, а от спосіб викладання цієї вчительки ні, тож тишком-нишком дівчина витягла з наплічника маленьку книжечку у ніжно-рожевій, світанковій обкладинці, яку прикрашав вишитий трояндовий кущ, замкнений в овальну рамку гаптовану золотом. «Дивовижне оздоблення книжки!» – в котре підмітила Анна-Марія, бо саме через нього вона й взяла книжку з полиці малої бібліотеки, що знаходилася у самій книгарні. Коли дівчина розкрила її і почала читати, то очі в неї збільшилися в розмірі, а дух у мить перехопило, бо вона прочитала наступне: «Анна-Марія й сама не знала чому, але послухалася ружі і сховалася за товстим стовбуром дерева. Зліва від неї була невеличка візерунчаста зелена лавочка…»
І тут перед очима все поплило. Через мить вона стояла посеред знайомого вже саду. «Дивина! Справжнісінькі чари!» – вигукнула дівчина подумки, бо згадала, що в будинку живе стара чаклунка. Так, так після того варварства, що Анна-Марія вчора побачила, вона одразу повішала клеймо чаклунки на стару жінку, що мешкає в будинку оповитому гліцинією. Але ще більшим здивуванням для неї було те, що трояндовий кущ стояв перед нею зовсім не ушкоджений, він був цілісіньким. Здавалося, що жодна пелюстка з нього не впала, що жодної квітки Аделіна вчора не обірвала.
– Неможливо! Це ніяк не можливо! – пошепки дивувалася дівчинка.
– Я вражений, що ти повернулася. Ніхто й ніколи не повертався сюди після побаченого. – промовив до неї принц, чиє єство ховалося за образом троянд. – Тепер ти віриш мені?
Вона підійшла ближче і торкнулася кінчиками пальців оксамитової пелюстки. Анна-Марія одразу почула якийсь дзвін, немов тремтів маленький дзвіночок, але не десь зовні, а в середині неї.
– Вірю. – прошепотіла вона.
І на її очах кущ почав вивищуватися над нею та зупинив своє зростання, коли досяг приблизно двох метрів.
Але не вспіла дівчинка спитати, що це тільки-но відбувалося, як почула той самий хрипкий голос старої:
– Аделіно-о-о! Здається у нас гостя. Приведи її до мене, негайно!
Анна-Марія вирячилася на балкончик з гліцинією, а всередині неї все похололо.
– Ховайся, негайно ховайся! – вигукнув трояндовий принц. – Ти тільки що зруйнувала першу частину прокляття і вона це відчула.
– Але ж як… Що мені далі робити?
– Не питай нічого, благаю тебе, сховайся…
Дівчика роззирнулася навколо і цього разу скочила за високу мармурову колону у грецькому стилі, яку прикрашав великий кам’яний вазон з фіолетовими петуніями. Як тільки вона сховалася у сад вийшла Аделіна з тим самим плетеним кошиком у руках. Серце Анни-Марії стиснулося в грудях, а подих перехопило. І тут на балкон вийшла та сама жінка цього разу в ніжно-бузковому шовковому шлафроці, гаптованому золотим листям. Навіть цей ошатний халат не міг зробити її більш привабливою. Огидне обличчя старої зморшкуватої мумії нахилилося над перилами.
– Ти знайшла її? Вона не могла утекти. Я відчуваю запах її страху.
Тепер серце Анни-Марії закалатало мов навіжене. «Вона зараз почує його і…і…»
– Пані, я нікого тут не бачу. – відповіла служниця, подивившись праворуч, і ліворуч, але Анна-Марія встигла сховати своє лице і міцно притулилася до холодного мармуру.
– Збери пелюстки і віднеси мені, а потім прочеши весь сад, кожен його закуточок і знайти мені цю нахабницю.
І знову ті самі благання Фредеріка, і знову його крик та цівки червоної крові й безжальні рухи чіпких пальців Аделіни…
– Анно-Маріє, Анно-Маріє! – Трусила дівчину за плече вчителька історії. – Ви що спите на моєму уроці? Та ще й читаєте художню літературу?!
З вогню у полум’я. Дівчина ледь умовила вчительку, після завершення уроку, віддати їй бібліотечну і вже таку дорогу її серцю книжку, хоча й довелося збрехати, що термін сьогодні завершується і книгу неодмінно треба повернути. Вчителька змилувалася лише тому, що Анна-Марія була відмінницею і це її перша подібна витівка за всі роки навчання.
Весняний легіт приємно охолоджував розпашіле обличчя дівчини що бігла повз високі камʼяниці, і граючи тріпав її кудряве мідне волосся. І ось вона на розі, ось та сама кутова книжкова крамничка з назвою «Зачарований принц». Прочитавши цю назву ще раз, Анна-Марія всміхнулася: «Все так просто, все на поверхні, але збагнули зможе тільки той хто не злякається і піде далі.» Тож вона й пішла, сміливо смикнувши довгу деревʼяну ручку. За касою стояла та сама літня жіночка зі сріблястим волоссям зібраним в елегантну цибульку. Коли дівчинка приблизилася, жіночка зацікавлено подивилася не неї поверх своїх окулярів-лисичок у роговій оправі. Вона була дуже стильною, підмітила Анна-Марія.
– Ви повернулися. – ласкаво промовила жінка і її вуста розпливлися у лагідній місячній усмішці.
– Я не могла не повернутися, бо в мене є до вас багато питаннь. – збуджено проговорила Анна-Марія і витягла із свого ніжно-травʼяного наплічника вишиту трояндами книжечку.
– Сподіваюся ви не хочете її повернути так швидко? – стурбовано спитала продавчиня і усмішка покинула її лице, але в очах застигла іскра надії.
– Ні, не хочу. – Жінка полегшено видихнула і навіть знову намалювала усмішку. – Я хочу дізнатися все про цю книжку, все що ви знаєте. Звідки вона у вас? Чи знаєте ви що вона зачарована? Чи знаєте ви принца Фредеріка? І взагалі, що це за прокляття таке, бо я маю намір із цим розібратися!
Продавчиня продовжувала так само дурнувато всміхатися, але тепер на її очах зʼявилися сльози.
– Мила моя, я все тобі розповім, все що ти хочеш. Зараз, тільки зачекай хвилинку.
Жінка побігла до вхідних дверей і змінила табличку з «Ми відчинені» на табличку «Ми зачинені». Це теж було якось символічно, подумала Анна-Марія, і за запрошенням, піднялася на другий поверх гвинтовими деревʼяними сходами у бібліотечку, що облаштувала хазяйка книгарні й за сумісництвом продавчиня.
– Мене звуть Тереза. А як називати тебе мила панянко і наша визволителька? – спитала жінка і розлила ароматний квітковий чай по порцелянових філіжанках.
– Я Анна-Марія, але чому ви називаєте мене визволителькою, адже я не зруйнувала прокляття, Фредерік і досі там… він досі має подобу трояндового куща.
– Мила, Анна-Маріє, те що ти йому повірила і не хочеш повернути книжку одразу після всього побаченого, вже говорить про те що ти і є та сама, на яку ми чекали все життя! – піднесено проспівала хазяйка книгарні.
– Та сама?! – вигукнула дівчинка, не торкаючись свого чаю, в якому тепер кружляв бутончик напіврозкритої маленької ружі.
– Миле дитя, зараз я тобі розповім цю сумну і трагічну історію з самого початку. Вмощуйся зручніше і не нехтуй моїм частуванням, адже я знаю, як виснажує шкільне навчання й твої нові книжкові пригоди.
Анна-Марія розшнурувала свої карамельні черевики і всілася в охрове крісло з полірованими дерев’яними поручами, підібравши ноги, які сховала під пишну смарагдову спідницю своєї оксамитової сукні. Дівчинка обережно взяла до рук блюдечко з тонесенькою чашечкою ароматного чаю і підвела допитливі очі на Терезу.
– Ну що ж. Це було дуже-дуже давно. Колись на цих землях знаходилося королівство Його Величності короля Губерта. Він був дуже сильним, могутнім правителем, і всі підкорювалися йому, всі окрім сина. Король Губерт хотів, аби його єдиний син і спадкоємиць був міцним, войовничим, але принц Фредерік ріс трохи інакшим. В нього була тонка творча натура. Принц любив кінні прогулянки незвіданими місцинами, але не полювання, любив музику і співи, але не бали і пʼянки, любив багато читати і розмірковувати над світоустроєм, але не переймався глобальною політикою і справами королівства. Фредерік був справжнім мрійником, і це вельми дратувало його батька. Одного разу король із королевою влаштували бал на честь його повноліття і запросили всіх найшановніших та найбагатших принцес світу, аби він когось уподобав і нарешті трішки заземлився.
Бал видався грандіозним. Людей була сила силенна. В очах рябіло від парчових, оксамитових, шовкових та муслінових різнобарвних убрань дівчат, але Фредерікові було байдуже, він тихцем вийшов із бальної зали та пішов до бібліотеки, де міг розкошувати із книжкою. Але й тут його через деякий час потривожили. На диво це були не батьки чи слуги, а гарна молода дівчина, чимось схожа не тебе. – промовила жінка, повівши підборіддям в бік Анни-Марії. – В неї були довгі апельсинові коси і глибокі фіалкові очі, вуста, мов ніжні пелюстки червоних тюльпанів і оперлинова шкіра. Вона першою завела розмову, а потім сіла біля нього на козетку і почала цікавитися книгою, що він читав. Звісно, Фредріку сподобалася дівчина, але на перший погляд не більше ніж всі інші панянки, яких він бачив, але коли вона стала жадібно слухати все що принц розповідав, а потім й сама почала дітилися назвами прочитаних книг та найприголомшливішими історіями, шо їй доводилося читати й чути, – Леґерда його захопила. Після того вечору, вони почали щодня зустрічатися, але однією її умовою було те, що вона приходитиме до нього сама і тільки після заходу сонця. Юному принцу – це не здалося дивним, адже він вперше знайшов людину, таку близьку йому за духом і до того ж він швидко закохався. А чари Кохання, як відомо засліплюють очі і затуманюють розум. Вони зустрічалися кожного вечора, гуляли під зоряним небом у саду, розмовляли про мистецтво та мріяли, сиділи в тій самій бібліотеці й читали один одному вголос, декламували вірші і навіть розігрували міні спектаклі. Йшли тижні й принц закохувався в Леґерду все сильніше й сильніше, та якось наважився запросити її на сімейну вечерю аби представити батькам і зробити пропозицію, бо свого життя без неї він вже не уявляв. Вечеря пройшла не так я запланував Фредерік. Батькам принца Леґерда аж ніяк не сподобалася. Щось у її зовнішності його батькові було неприємне, а матері не сподобалося її просте, не титуловане світське положення. Почувши це ,дівчина образившись вибігла з-за столу в сад, а Фредерік побіг слідом за нею. Вона закривши долонями обличчя гаряче плакала, а принц втішав її. Коли він обійняв засмучену Леґерду, йому на думку спала шалена ідея. Фредерік запропонував дівчині втекти разом, подалі від палаців та титулованих дворян. Леґерда погодилася, але сказала йому, що втечуть вони завтра. Він чекатиме її в лісі, що недалечко від його палацу, а вона прийде до нього після заходу сонця. Принц начебто погодився на цю пропозицію, але вирішив схитрити. Фредерік провів дівчину до воріт, а сам не повернувся в палац. Він зірвав букет білих троянд, і перелізши через паркан, щоб охорона його не побачила, послідкував за нею. Бо досить із нього було вже тих таємниць, принц хотів саме сьогодні покинути батьківський дім і назавжди зв’язати свою судьбу з коханою. Коли вона зайшла у свій міський маленький будиночок, у той самий, який ти бачиш що разу, як потрапляєш на сторінки книги, – уточнила Тереза. – Фредерік обійшов його і потрапив у садок. Коли на другому поверсі запалили свічки і почулися голоси, принц почав прислухатися. Говорили дівчина і стара жінка. Він подумав, що то Леґерда і можливо її бабуся, але голос дівчини не був схожий на голос його коханої. Тоді Фредерік вибрався на балкон другого поверху по стовбуру звивистої гліцинії. І те що він побачив у вікні його приголомшило. Троянди випали в нього з рук. У сукні яку він бачив сьогодні на своїй коханій стояла потворна сива стара, а поряд із нею була молода дівчина, що наповнювала ванну червоною рідиною, але то була аж ніяк не Леґгерда. Він не витримав і прокричав: «Що тут відбувається? Де, моя кохана Леґерда?» Стара повернулася і засміялася. «Таки не втримався, дурень! А батьки тебе попереджали, казали, що я тобі не пара… Всі ви однакові, що простолюдини, шо принци! Хотів бути зі мною навічно? Тож будеш!» – вигукнула відьма, спрямувавши розкриті долоні, оповиті червоним сяйвом у бік Фредеріка.

« Довіку ти будеш поряд зі мною,
І день-у-день життя буде грою.
У трояндовий кущ я тебе перетворю,
Я тебе випʼю до денця й заморю.

Аж поки руде дівча не знайдеться
Аж поки довірою не пройметься…»

Тут Тереза замовкла.
– Ось і все.
– Все? – здивувалася дівчина.
– Все, що я можу тобі зараз розповісти, бо якщо я відкрию тобі наступні рядки закляття, ти не зможеш його зняти, бо все буде відбуватися не природньо, як має мути. – загадково промовила жінка і налила собі ще запашного чайку.
Анна-Марія ж не зробила жодного ковтка, настільки її вразила історія.
– Скажіть, а звідки ви знаєте про це прокляття?
– Коли Фредерік пішов до маєтку Леґерди у ту ніч, він не знав, що за ним стежила його стара годувальниця, яка вельми любила принца і завжди жаліла його. Їй також не подобалася його обраниця, тому вона вирішила слідувати за Фредеріком і спробувати відмовити його від втечі. Коли ж зла чаклунка Леґерда промовила закляття і замкнула себе разом із принцем, із своєю служкою та своїм міським будинком, у книжку. Моя прапрапра не знаю скільки треба слів «пра» бабця схопила її і сховала в себе. Вона все своє життя присвятила тому, щоб знайти рудоволосу дівчину, яка любить читати, аби та визволила її любого принца. І отак книга потрапила до мене, через моїх пращурів.
Анна-Марія мовчки поставила не займану філіжанку на стіл. Подивившись у цю мить на неї, Тереза подумала, що дівчина зараз встане, покладе книжку на стіл, і як багато інших рудоволосих дівчат, покине книгарню назавжди. Анна-Марія дійсно взулася, підвелася й промовила:
– Я допоможу принцеві, розгадаю загадкове прокляття, але мені зараз вже пора – мама буде хвилюватися. – вона замовкла, замислилася, а потім додала: – В мене залишилося одне питання. Я зрозуміла, щоб потрапити у книгу, я повинна почати її читати, але як я повертаюся назад?
– Оооо, як добре що ти спитала. Ця книга дуже хитра – книга-пастка. Ти повертаєшся назад у декількох випадках: по-перше, коли книга сама впаде в тебе з рук, бо ти для інших у нашому світі здаватимешся сплячою, по-друге, коли тебе хтось насильно розбудить і третє найжахливіше, якщо чаклунка тебе знайде. Ховайся від неї завжди! Будь пильною. А головне не лишайся там після заходу сонця, бо як мине північ і настане новий день, тебе також викине з книги, але ти забудеш усе, що з тобою відбувалося, бо там час чарівно-зациклений і тільки місцеві до нього пристосовані.
– «І день-у-день життя буде гро-о-о-ю…» – замислено протягнула Анна-Марія.
– Саме так.
– Добре. Тоді я потребую вашої допомоги.
– Якої завгодно, мила. – лагідно промовила Тереза і здається її очі знову заблищали.
– Можна я буду приходити до вас і читати книгу тут? А ви, тоді зможете слідкувати за тим, що там відбувається, і як прочитаєте щось жахливе…ну, щось таке з чим я не зможу впоратися і потребуватиму визволення, ви просто розбудите мене. Адже як я зрозуміла, то в книзі знаходжуся не сама я, а тільки моя свідомість.
– Ти дуже кмітлива дівчинка! – вигукнула хазяйка книгарні. – Я буду рада тобі допомогли. То коли не тебе чекати?
– Завтра після першої пополудні.
З книгою Анна-Марія не розлучалася навіть, коли лягала спати. Їй так кортіло відкрити і почати читати вже знайомі рядки, аби знову побачити той сад, аби знову почути його. Історія принца приваблювала дівчинку, тим, що вона, як він була мрійницею, жила у світі казок та книжкових пригод і зовсім не хотіла бути такою, якою намагалися її зробити серйозні, прагматичні батьки. Стиснувши під подушкою шорстку гаптовану квітами книжечку, Анна-Марія міцно заснула, хоча їй все ж таки наснився гліцинієвий дім, сад із білими трояндами та голос принца: «Мені потрібна твоя допомога».
Ще ніколи вона не була такою неуважною на уроках і ніколи так пильно не стежила за часом. О першій Анна-Марія буквально ввірвалась у книгарню Терези, ще захекана і розтріпана, бо на вулиці було вітряно. Тереза вказала дівчині на другий поверх, адже в неї були покупці, а коли всі покинули книгарню, вона замкнула двері й піднялася до Анни-Марії.
– Давайте, скоріше почнемо, а то я не можу у вас затримуватися, бо мама і так каже, що я останнім часом дуже пізно вертаюсь зі школи.
Тереза більш не стала нічого питати і навіть не пропонувала дівчині чаю. Анна-Марія знову вмостилася в оксамитовому кріслі на колінах розкрила книжку, а Тереза стала позаду неї.
Леґердин сад був таким самим я і минулі рази, от тільки трояндовий кущ мав інший вигляд, він був значно вищім і його стебла трохи нагадували розведені у боки руки та ноги.
– Фредеріку, я повернулася! – радісно вигукнула Анна-Марія, і одразу знітилася, лякливо поглянувши на балкон.
– Я чекав на тебе… на вас, мила панянко! Ви зруйнували першу частину прокляття…
– І я маю надію зруйнувати…
Вона не встигла договорити, як стебла куща почали перетворюватися на справжнісінькі чоловічі руки, тільки зеленого кольору й вкриті шипами, а кущове коріння, випнулося із землі та перетворилося на шкіряні чоботи. Але найсильніше дівчину вразила велика біла трояндова квітка, що розкрилася і в середини неї, замість приймочка з тичинками зʼявилося блакитнооке обличчя юнака. Анна-Марія скрикнула і прикрила долонями рота, але було вже пізно.
– Аделі-і-і-но-о-о! – страшенно заволала чаклунка і побігла на балкон.
– Мила, панянко, я досі не знаю вашого імені, але благаю не повертайтеся більше сюди, полиште це все. – з неймовірною тугою в голосі проговорив він, а в його очах застиг крижаний жах. – Ховайтеся, тікайте і благаю не повертайтеся!
– Але ж як?!
Тільки й встигла спитати дівчина, як почула за спиною скрипучий рокіт чаклунки.
– Попалася, руда бестія!
Все стиснулося в середині неї і вона розплющила очі. На неї дивилася наполохана Тереза, що й досі трясла її за плечі.
– Я ледь розбудила тебе, щоб витягти звідти, але ти чинила опір!
– Звісно, бо я тепер геть нічого не розумію. Фредерік просив по допомогу, а тепер сказав, щоб я облишила це все і більше не поверталася? Я не розумію, чому?! Адже коли я сказала, що маю надію зруйнувати його прокляття, з ним почали відбуватися дивні речі. Він почав перетворюватися на людину, але застиг. Здається чогось не вистачає до повного перетворення і чаклунка – вона це відчуває. Вона побачила мене.
Тереза заплакала і відвернулася.
– Він правий. – крізь ридання проказала жінка, шморгаючи носом. – Фредерік – правий, він не може тебе так занапастити, адже ти щира, добра і така ще молода. Боже правий нащо я тебе в це втягнула, дитино!
Анна-Марія обійшла хазяйку книгарні і глянула в її вологі очі.
– Ви не втягували мене навмисно, я сама вибрала цю книгу у вашій бібліотеці і сама вирішила допомогти принцеві…
– Так, так сама. Адже крім дівчини з апельсиновими косами і бузковими очима ніхто інший не зможе потрапити у цю книгу, ніхто не зможе її прочитати, всі інші бачитимуть блокнот з пожовклими старими аркушами. – промовила жінка і затулила долонею рота, а її очі знову наповнилися сльозами.
– То ви не бачили, що зі мною відбувалося… То вона могла б мене схопити? Ви обдурили мене, пообіцявши допомогти…
– Ні, не обурила, а лише не договорила всієї правди, а тепер скажу. – і вона дрижачим голосом почала читати вірш:

«Аж поки руде дівча не знайдеться
Аж поки довірою не пройметься
А тоді надію відчує всім серцем
І через кохання стане мерцем.»

Почувши кінцівку Анна-Марія отетеріла, вздовж хребта пробігли сироти, а очі на мить стали скляними.
– Тож я повинна вмерти, аби зруйнувати закляття… – тихо пробелькотіла вона.
– Ні, ти не повинна. Хто завгодно але не ти! Залиш книгу і біжи додому, до батьків – вони тебе вже зачекалися.
– Ні, а як же він? Фредерік вмирає кожного дня із заходом сонця, відчуваючи нестерпний біль.
– Так, але він ладен відчувати його ще вічність, аби тільки врятувати тебе. Бо ти перша хто змогла зруйнувати два ступені закляття. Ти Повірила йому і сповнилася Надією.
Вони обидві замовкли, але тут у двері книгарні хтось постукав і Тереза стрепенулася, виструнчилася і сухо проказала:
– Анна-Маріє, облиш книгу і йди до дому.
– Ні! – вигукнула дівчина, схопила заквітчаний томик і побігла сходами вниз.
– Стій! Стій, ти не знаєш, що вона хоче зробити. Їй потрібне твоє тіло, аби бути знову живою і молодою.
Анна-Марія зупинилася біля самої двері, озирнулася на Терезу востаннє і швидко крутнула ключ і шпарині. На порозі стояв якийсь чоловік з маленьким хлопчиком, дівчина відштовхнула його і увібравши повні легені свіжого весняного повітря помчала у напрямку дому.
Коли Анна-Марія замкнулася у своїй мансардній кімнатці зі скошеною стелею та всілася на ліжко, підібгавши ноги, вона чітко зрозуміла, що назад шляху немає. Вона тепер не зможе із цим жити, не зможе жити з почуттям провини у серці, якщо полишить навічні страждання юнака з небесними очима. Дівчина збагнула, що…
– Я все одно їм ніколи не подобалася. Я справжня така, яка є. Занадто мʼяка і мрійлива, романтична і закохана в книжкові історії, тож нехай тепер із ними живе Леґерда, а я хоч щось по справжньому цінне зроблю у своєму житті. – рішуче промовила Анна-Марія і рвучко розкрила книгу.
Знайомий серцю сад у золотавих тонах призахідного сонця змусив дівчину всміхнутися, хоча вона й розуміла що прийшла на вірну смерть.
– Навіщо ви тут, мила пянянко? Я ж просив, молив вас ніколи не повертатися. Вона чатує.
– Мене звати Анна-Марія і я прийшла зруйнувати це прокляття.
– Люба Анно-Маріє, ви найпрекрасніша і найчистіша істота в світі, що я коли не будь зустрічав і ви намарно витратите своє життя на мене. Ви ж знаєте умови руйнуючі прокляття? Той клятий віршик.
– Знаю, я все знаю, але моє життя нічого не варте. Життя вартує чогось, коли є близькі які в тебе вірять, коли є ті кому ти потрібна, коли без тебе у цьому світі ніяк. В моєму світі без мене обійдуться, а у твоєму – без мене ніяк.
З Фредерікових ясноволошкових очей побігли стрімки сльози.
– Яка зворушлива промова. – прокаркала стара відьма всміхаючись. Мабуть вона давненько десь поблизу ховалася, чекаючи на прибуття Анни-Марії. – Раз ти готова пожертвувати собою заради нього, то це навіть ліпше і простіше для мене. Підійди тільки ближче. – прошамкала чаклунка, відкриваючи якусь малесеньку кришталеву пляшечку у формі серця, в яку дівчину одразу почало тягнути із неймовірною силою. Здавалося, що скляне серце діє як пилосос, тільки його дія спрямована на пилок душі.
Анна-Марія почала втрачати свідомість, навколо все замерехтіло чорними цятками і закрутилося, мов карусель. Темрява густішала, аж тут вона відчула колючі обійми і солодкий оксамитовий запах троянд. Морок почав розсіюватися під наступом золотого всепоглинаючого сяйва, у якому дівчина розтанула, розсипалася на безліч маленьких часточок чарівного пилу і тільки хриплий крик старої чаклунки, давав їй зрозуміти, що вона ще жива.
Маленьку мансардну кімнатку осявало сонце, своїми ніжними, боязкими промінчиками, а на ліжечку з деревʼяним узголівʼям мирно спала Анна-Марія в міцних обіймах темноволосого принца. Коли стук у двері та гучний невдоволений голос мами розбудив дівчину, вона аж зойкнула від несподіванки.
– А я ж кажу, що пів на восьму, а ти ще навіть вмиватися не ходила! Що з тобою коється останніми днями? Чи не закохалася раптом?
«І звіди вона це знає, я ж їй зовсім нічого не розповідала, ані про книгу, ані про принца… Принц! Фредерік тут на моєму ліжку!» – роїлося у думках Анни-Марії. І хоч королевич не одразу прокинувся, його зовсім не потурбували ані стукіт у двері, ані жіночі голоси і це не дивно, адже він не спав сотні років. Але дівчині все ж таки прийшлося розбудити його, знайти для нього більш сучасний одяг із батькового гардеробу, і тихцем вивести принца через чорних хід.

Ця історія могла б іще продовжуватися, адже далі починалося реальне не менш цікаве життя, але я хочу її вже завершити, бо краще за мене і в повному обсязі на п’ятсот з гаком сторінок її розповість у своїй книзі Анна-Марія. Так, так ця дівчинка закінчить школу, а потім поступить на літературний факультет у найкращій вуз країни і стане видатною письменницею-казкаркою. Її дебютною книгою стануть саме «Зачаровані троянди». А що до Фредеріка, то він спочатку жив і працював у Терези в книгарні, а потім, згодом розбагатів, став власником мережі книгарень, у яких також продавалися книжки Анни-Марії і звісно зробив їй пропозицію від якої вона не змогла відмовитися, адже всі ці роки вони плекали свою дружбу, довіру і ніжу любов.
«А як вони вижили?» – спитаєте ви, а я вам відповім: «Будь які злі чари руйнує щире, жертовне кохання. Отак і перші світлі взаємні почуття цих юнаків здолали чаклунку і визволили їх з книжкового полону. А щоб ніхто не зміг більше потрапити у той зачаклований сад наші сміливі Герої спалили її дощенту.»