Порятунок Ентомеги

У селі може бути безліч причин, щоб боятися темряви. Доки ти в межах своєї хати, то здається і стіни захищають. А зроби крок за ґанок і що? Темрява та невідомість. Простір села не обмежений світлофорами та багатоповерхівками, переходами, зупинками транспорту та вічним гудінням двигунів найрізноманітніших автівок. У селі ледве відцокотить остання дійниця пізно ввечері, а із запилених роботою тіл селян змиється бруд, то на вулицях настає тиша.
Тиша…
Де-не-де гавкне пес, чи закричить сич, коли-не-коли прошарудить по ямах запізніла автівка і знову тиша.
Темрява…
А що за нею? Що в ній? Багато чого неочікуваного. Я все життя живу в селі знаю, про що кажу, бо, крім того, я вже понад десть років нічний сторож у нашій агрофірмі. З трьох сторін транспортний двір обнесено парканом. Він високий надійний, це я точно знаю, бо його будували під керівництвом головного інженера, тобто мене. Сьогодні я пенсіонер, але свого часу мені, як то кажуть, поталанило.
– Василь Миколайович, ідіть до нас в агрофірму працювати, Ви людина з освітою та з досвідом, – отаке мені сказали, коли колгосп повністю розвалився, а на його теренах виросло приватне господарство.
А хіба у мене був вибір, коли ось-ось шістдесят стукне? Хоча зрештою цей варіант виявився непоганим і кілька років я обіймав посаду головного інженера, але прийшов час і треба було уступати молодим. Років десять тому я подався у сторожі, себто охоронці, а молодий, бідовий, трішки гаркавий та малий на зріст Артемчик, зайняв моє місце. То поза очі він Артемчик, а так Артем Іванович. Він інженер і агроном, і відділ кадрів. Знаєте, як воно, у приватних фірмах багато посад не розводять. Отож, з трьох боків є паркани навколо машинного парку нашого господарства, а четвертий дірявий як решето, стоїть іще з радянських часів і все ніяк до нього руки не дійдуть. До цього решета веде польова дорога, що упирається прямо у ворота, такі собі примітивні, наспіх зварені з металевих кутів. Вдень відкрив їх та й усе, хай мотаються вантажівки, комбайни й трактори з різними навісами. А от вночі… За тим парканом темрява… Вона заповзає у великі дірки бетонного дірявого паркану вужами, комарами, лисицями, прохолодою з поля, або вологою зі ставка. І якщо за спиною в мене металопластиковий вагончик охоронця, з очицями камер на даху, та новенький паркан, то повернися до степу і в обличчя на кожному чергуванні дивиться темрява. Стань до неї спиною і здається вона сторука обіймає тебе, лоскоче скрізь, викликаючи дрижаки у м’язах і холодок у грудях. Скільки всього бувало ввижалося за тим дірявим парканом, за роки моєї роботи. А може то тільки здавалося, тому зазвичай нікому нічого не розказую, бо мужики засміяли б, мовляв, отаке-то, дід із сивою чуприною та густими вусами, з плечами широкими як в атлета, і раптом страхопудом виявився, який же з нього охоронець? Тому мовчу, бо роботи іншої в селі немає, кому я в сімдесят чотири потрібний? Але розповісти таки інколи дуже кортить, не витримую, а тому я придумав вихід: почав розповідати мужикам нічні байки, або як каже Артемчик «дідові фейки». Ну, хай так і буде, фейки так фейки. А ви, читачі, хочете вірте, хочете ні, але про одну надзвичайну пригоду розповім і вам.
Однією літньої ночі роблю я собі обхід території, але знаю, що зазвичай ніхто не повинен лазити вночі агрофірмою та й камери ж стоять на головному дворі, тож я більше для камер і стараюся, все ж таки за щось мені ж мають платити. Раптом чую за отим дірявим парканом наче хтось розмовляє. Прислухався… Ну правда ж, чутно голоси. Невже, думаю, злодії прийшли? Я помацав для впевненості свій пневматичний пістолет на портупеї, зробив кілька кроків у темряву. Зупинився біля паркану, прислухався. Та розмовляють же! Наче сперечається хтось, чи що? Може, думаю, хто з робітників прийшов? Може, яку особисту річ забув? Так якого дідька з поля заходити, якщо можна із парадного в’їзду, я ж усіх знаю, а вони мене… Та це точно злодії, точно! Як же мені бути? Визирнути з-за паркану? Так лячно… Приб’ють ще чимось по старій макітрі… Може, як у фільмах, стрибнути різко біля воріт, крикнути:
– Стій! Хто йде? – а якщо в них зброя, то не захистять мене ті горе-ворота.
Придумав, стаю на коліна, аби зазирнути у дірку в паркані. Аж тиск підскочив від хвилювання, хоч би не закректати з переляку та напруги. Коліна підступно хруснули… Зазираю… Що завгодно очікував побачити, але не таке. Ледве я втупив погляд у ту дірку, намагаючись роздивитися щось у темряві, як звідти на мене витріщилися оченята, яскраво-жовті оченята.
– Ти хто?! – спитав я з переляку.
– А ти хто? – густим басом відповіли мені оченята.
Я зовсім розгубився – такі маленькі очі й такий низький голос. Хвороблива уява не знала, що їй малювати, чи велетенського монстра з малими очима, чи маленьку істоту, з гучним голосом?
– Я охоронець тут… – пробелькотів я невпевнено.
– Ми теж охоронці, – прогуділи очиці.
– Ми? – не зрозумів я і раптом кілька пар оченят засвітилися в темряві, я перелякався і вигукнув, – Стійте! Стріляти буду!
Я нарешті згадав про свій пістолет, підхопився на ноги, побіг до воріт, проскочив у отвір металевого каркаса, де й сили та гнучкість взялася, та й став на дорозі, широко розставивши ноги. Якби не сланці на ногах, ну точно тобі як у фільмі. Світло від прожекторів з агрофірми ледь-ледь падало на те місце, де я стояв, тримаючи пістолета перед собою двома руками. Я відчув, що до мене почав хтось наближатися. В ту ж мить з усіх боків мене оточили п’ять волохатих гусениць мого зросту, з маленькими оченятами.
– Опусти зброю, людино, – прогуділа басом гусениця, котра, мабуть була найголовніша, бо стояла попереду за всіх.
– Не опущу, – сміливо відповів я, а сам тремтів так, що й на гачок не було б сили натиснути, якби навіть захотів, – Хто ви такі?
– Ми – охоронці, – промовила інша гусінь, але голос трохи тихіший тонший.
Я все ще здивовано оглядав цих створінь, здається, всі вони були однаково волохаті та сірі, чи то лише так здавалося в темряві.
– Не змушуй нас виділяти паралітичну рідину, – знову обізвався перший і два світлих ріжки над його очима висунулися і втягнулися назад, немов у садового равлика.
– Що ви хочете? – опустив я пістолета і просто не знав, що мені робити далі.
За сімдесят чотири роки в таку халепу я потрапив вперше, але в ту ж мить я знову згадав, що все-таки я охоронець агрофірми й, здається, що їй загрожує небезпека. Тому знову підняв пістолета і направив його на головного монстра.
– Бенць, кокон для впевненості, – відразу наказав він і одна із гусениць почала ходити навколо мене, піднявши вертикально своє тіло, ворушила дрібно своїми ніжками з кігтиками, котрі видавали тихі звуки, які цокотіли, від них мої руки обважніли та разом з пістолетом опустилися вниз, мені захотілося спати.
Я опам’ятався лише, тоді як почав втрачати рівновагу і падати, адже виявилося, що той чортів Бенць сповив мене в павутину, наче немовля в пелюшки. І ось я лежу у пилюці, борсаюся, намагаюся звільнитися від того павутиння, звиваюся наче й сам велетенська гусінь, котра хоче стати метеликом. Нарешті вдалося хоч набік лягти, лежу та чекаю, що ж воно буде далі? Раптом щось зашипіло у повітрі, наче двері вагона метро відкрилися, і зовсім поруч з’явився сліпучо-білий квадрат, з якого опустився місточок, немов дитяча гірка, і на землю почав спускатися велетенський черв, хоча ні, біла личинка, вища на дві голови від тих, що полонили мене і направилась до нас.
«Так це ж НЛО!» – майнула думка в моїй голові, а зробити нічого не можу, хіба що тільки розмовляти, тож я вигукнув:
– Ви НЛО?
Біла личинка наблизилась до мене і почала опускати голову, наче мала проблеми із зором, оглянула мене так пильно, що я почув як її щелепи терлися одна об одну, немов у передчутті смачної вечері. Я закрив очі з переляку, впевнений, що мені прийшов кінець. Але нічого не відбувалося, я знову почув над собою голоси, котрі знову стиха белькотіли щось по-своєму.
– Ви мене вб’єте? – відкрив я очі та спитав розгублено.
– Все залежить від тебе, – раптом заговорив білий впевненим спокійним низьким голосом, – якщо розкажеш нам секрет, за яким ми прилетіли, то залишимо жити, а якщо захочеш нам нашкодити, то доведеться тебе знищити.
«Ага, ось що вони хочуть!», – знову майнула думка в моїй голові, – «Зараз вони випитають у мене важливий секрет нашої планети, потім загарбають Землю… А хто буде у всьому винний? Василь Миколайович Потапенко. Я звісно не проти слави, але ж не такої, як у путіна! Що ж за напасть, знову окупанти!» – тож рішуче кажу:
– Ні, не відкрию жодної таємниці. Вбивайте!
– Що скажеш із ним робити, Володар Гум? – спитала одна із гусені.
– Взагалі-то ми не вбиваємо землян, – наказовим тоном відповів йому Гум, – ти ж знаєш, Коміре, то я так, щоб залякати цю особину. Але він не з лякливих, ти ба! Але якщо цей Василь Миколайович Потапенко не розповість нам те, що ми хочемо, доведеться сканувати його пам’ять. Бо скільки ж можна літати на цю Землю?
«Хай сканують, – думаю собі, – якщо що, то це вже буде не моя провина. Так стоп!»
– А звідки ви знаєте моє ім’я?! – вигукнув я вголос.
– Я читаю твої думки,- заколихалося тіло Гума і на хвильку мені здалося, ніби він насміхається, – Нам не потрібна ваша Земля, бо наша планета набагато краща і чистіша за вашу та й ми не окупанти.
– Слава Богу, хоч ви не окупанти! – саркастично вирвалось у мене.
– Хто такий Бог? – спитав один із волохатих.
– Це зараз неважливо, Комір, – зупинив його Гум, – не засмічуй наш мозок непотрібною інформацію, – і знову звернувся до мене, – то як, Василь Миколайович Потапенко, ти розкажеш нам про…
– Нічого я не розкажу! – знову почав я борсатися, аби звільнитися, – Можете катувати мене, можете сканувати, але добровільно ні в чому не зізнаюся. Я окупацію кацапів пережив, то й вас переживу!
– Хто такі ка-ца-пи? – знову спитав Комір, промовивши незнайоме слово по складах.
– От про них розкажу! – вигукнув я, – Хай про цих падлюк і на інших планетах знають!
– Не треба, – зупинив мене Гум і його тіло знову заколихалося, але, здається, на цей раз невдоволено, – Землянин, добре, ми скануємо твою пам’ять, але знай, що багато нейронних зв’язків зруйнується. Ти давній житель цієї планети й нашому пристрою доведеться добре покопирсатися у твоїй пам’яті, щоб знайти потрібну нам інформацію. Це зачепить деякі зони мозку.
– І що, я стану дебілом? – ковтнув я перелякано.
– Хто такий дебіл? – спитав волохатий.
– Комір, головне завдання охоронця охороняти Володаря, – невдоволено повернувся до нього Гум, – Наступного разу я відмовлю у проханні твоїй матері. Зараз не час збирати слова, в нас інша місія.
Комір щось замуркотів своєю мовою, ніби вибачаючись, а Бенць та інші двоє й собі підтримали розмову схвильованого Коміра.
– А хто його мати? – навіщось спитав я у Гума.
– Ти можеш забути найелементарніші повсякденні речі та дії, навіть інших землян, – ігноруючи моє питання заколихався Гум наді мною своїм товстим тілом.
І ось тут мені стало реально страшно. Я відразу почав інтенсивно згадувати дружину, двох синів, невісток, онуків, малого правнука… Чомусь пригадав обличчя Артурчика та тріщину на лобовому склі мого автомобіля. А от номерний знак ніяк не пригадувався. «Почалося», – подумав я і заплющив очі.
– Бенць, Комір, – занесіть Василя Миколайовича Потапенка у Лялечку. Там Офіра знає, що з ним робити, бо до появи яскравої Зорі вже не так і багато часу.
Мене підхопили численні ніжки Коміра і я опинився на спині Бенця, той почав рухатися, а я відчував, як під його шкірою, чи що то було в нього таке, колихалися його нутрощі. Волосинки на поверхні лоскотали мої обличчя, а запах, схожий на мускус, змусив мене кілька разів чхнути, але в перервах між чханням я почув голос Гума:
– Плюм, залишайся тут, а ми з Кріопом та Імагом оглянемо цю обгороджену ділянку, щось та й знайдемо.
І тут уже моєму обуренню не було меж, як-то кажуть, заграла гідність охоронця:
– Зі мною робіть що хочете, але агрофірму не чіпайте! – вигукнув я голосно і гепнувся боляче на землю зі спини Бенця.
– Я знаю що таке агрофірма! – задоволеним голосом промовив Комір, – Це об’єднання сільськогосподарських земель і техніки, з метою обробітку ґрунту та отримання високих врожаїв.
– Звідки ти про це знаєш? – здивовано спитав я.
– Він готувався до цієї мандрівки, – тихо, наче по секрету, промовив Бенць.
– То ви хочете захопити нашу агрофірму?! – вигукнув я і витріщився, мабуть, так, що іншопланетні гості вже приготувалися тримати мої очні яблука, якщо ті випадуть.
– Чому ти весь час говориш про захоплення, загарбання, окупацію? – згадуючи мої слова, спитав несміливо Комір, перелякано позираючи в бік Гума, який так і стояв подаль з двома гусенями, не розуміючи, що відбувається.
– Та приходили тут одні, – скривився я, згадуючи страшні місяці окупації рашистами, – Україну хотіли загарбати собі.
– Ваша Україна – родюча земля, а ви знаєте як на ній працювати, тому ми до вас прилетіли… – почав було Комір.
– Загарбати, – закінчив за нього я.
– Нам не потрібна ваша Україна, – якось роздратовано промовив волохатий, – Ми хочемо розпитати про ваш спосіб … – Комір зупинився, згадуючи слово.
– Вирощування, – спробував допомогти йому Бенць.
– Про наш досвід? – раптом здогадався я.
– Так, досвід вирощування! – кивнув Комір і задоволено блимнув очицями.
– І все? – не повірив я.
– Все, – відповіли в один голос Бенць та Комір.
– От, чортяки, то це ви мене хотіли зробити дебілом через те, що я не хотів вам розповідати, як доглядати за врожаями?! – мене ще били нервові дрижаки, але я таки видавив із себе полегшений сміх.
– Хто такий дебіл? – знову не витримав Комір.
– Нерозумна людина, – спробував я пояснити, – як кацапи, – але помітивши, що прибульці мене не розуміють, я зітхнув, – слухайте, хлопці, ви ж хлопці? – зиркнув я то на одного, то на іншого, а ті знову перезирнулися, – Ну, неважливо, гукайте свого Гума, я все розкажу.
Комір заворушив щелепами, настовбурчив усі свої волосинки й вже за мить підхопив мене, поніс та поклав біля світлого жирного тіла Гума.
– Молодець, Комір, – похвалив Гум свого охоронця, – ти все-таки домовився із землянином?
– Володар Гум, – задоволено промовив Комір, – я правильно зрозумів щойно отриманий від тебе сигнал, що землянина не треба сканувати, а треба доставити до тебе і розв’язати?
– Правильно, – кивнув Гум і раптом два гострих та довгих кігтиків вискочили на першій парі його ніг і Гум замахнувся ними у повітрі.
Я закрив очі від страху. Та вже за хвильку відчув, що мої руки та ноги вільні. Я піднявся на своїх двох, поправив розтріпану сиву чуприну, розгладив вуса, обтрусився і зробив широкий жест правою рукою:
– Ласкаво просимо в Україну! Слухайте, друзі, а давайте краще дочекаємось ранку, на роботу вийдуть і агроном, і трактористи, і директора попередимо. Влаштуємо прийом інопланетним гостям з розмахом, так сказати. Все вам розкажемо, покажемо…
– Ні, не можна, – відрізав Гум, який дрібно перебирав ніжками, тягнучи по землі поряд зі мною, своє вайлувате тіло, – у нас немає часу. Наша галактика Мерехтіння лише на короткий час опиняється поруч із вашою. Коли яскрава Зоря буде на небі, то ми вже запізнимося…
– А якщо ми запізнимося, – додав Плюм, – то потужності Лялечки не вистачить, щоб перетнути космічний простір і ми перетворимось на сміття Всесвіту.
– Зрозуміло, – співчутливо кивнув я, хоча якщо чесно, я нічого не розумів і в той момент подумав, що якби зараз хтось проходив, чи проїздив повз та побачив мене в цій дивній компанії із шести велетенських гусениць, то що б воно було?
Та скільки я не поглядав на дорогу, на село, скрізь лежала звична темрява і тиша, ніхто не проїздив і не проходив. «Камери ж усе пишуть! – раптом майнула думка в голові і я аж посміхнувся, – Завтра і покажу, і розповім мужикам про міжпланетний контакт українця і… ой, а хто ж вони?
– Ми прилетіли із планети Ентомеги, – прочитав мої думки Гум.
– І що, люди на ній є? – спитав я саркастично, все ще не вірячи тому, що почув.
– Завелися, – заколихалося невдоволено тіло Гума, – от з ними й морока.
– Люди вони такі, – погодився я, ведучи гостей у парк агротехніки, – оце, значить, навесні до трактора чіпляють культиватор, щоб оранку розрівняти, – почав розповідати я.
– Що таке оранка? – обходячи культиватори, перепитав Гум.
– Оранку роблять плугом, – відповів я і повів гостей на інший майданчик, – ось, бачите, це плуг. Агрофірма тільки в цьому році новий придбала, погляньте, ще леміші блищать, як у кота… – але я не продовжив, бо зрозумів, що Гум та його побратими все одно нічого не второпають у цьому жарті.
– Люди нашої планети такого не мають, – сумно промовив Бенць.
– А які вони, люди вашої планети? – сідаючи на якийсь пень, спитав я.
– Наші люди… – розгубився Гум, заворушив щелепами та, поглянувши на Коміра, забелькотів своєю мовою.
Той кивнув і промовив:
– Якщо вашою мовою, то наші люди примітивні.
– А-а-а, – намагався я уявити тих людей і, згадавши всі знання з біології, уточнив, – тобто, вони ще не еволюціонували?
Запанувала тиша. Прибульці тільки кліпали своїми очицями, нічого не розуміючи.
– О’кей, забудьте – засміявся я поблажливо, – стійте, якщо ваші люди примітивні, то звідки у вас Лялечка, сканери й що там ще?
– Ми народ інсектоцоїдів, нам багато мільйонів років,- пояснив Гум, – умови нашої планети багато разів змінювалися, але ми щоразу пристосовувались і розвивалися. На Ентомезі вже тричі заводилися люди. Перші не витримали зіткнення з астероїдом і вимерли на стадії примітивності. Другі жили довго, досягли високого розумового розвитку…
– А вас не ображали? – спитав я.
– Навіщо? – не зрозумів Гум.
– Проїхали, – відмахнувся я, – а що було далі?
– Всі люди вимерли від вірусу, який спочатку з’явився в інсектоцоїдів, але зрештою мутував і знищив усіх людей.
– А ви вижили? – здивувався я.
– Вижили, – задоволено відповів Комір.
– Хоча не всі, – зауважив Гум, – але порівняно з нашими пращурами, ми збільшилися в розмірах, а тому потребуємо багато рослинної їжі.
– У нас теж є інсектоцоїди, – підморгнув я.
– Знаємо. Це ми завезли, – спокійно відповів Гум.
– Але ж… – здивовано розвів я руками й, знайшовши поглядом скупчення комах біля прожектора, зауважив, – вони відрізняються…
– Теж пристосувалися, – промовив Плюм, привітливо глянувши на побратимів, що кружляли під світлом.
– Еге ж, але по-своєму, – погодився Гум, – так для них було краще. В будь-якому разі земні комахи мають наші гени, тож раптом що, ми відновимося на Етомезі.
– І що ж було далі? – згадав я про незакінчену розповідь інсектоцоїда.
– Люди, які вимерли, залишили всі свої розумові надбання нам, ми й навчилися ними користуватися, – наче про щось буденне відповів Гум.
– Обалдіти! – вигукнув я.
– Що значить обалдіти? – вихопилась у Коміра і він перелякано зиркнув на Володаря.
Але на цей раз Гум не розізлився, по батьківські промовив:
– Комір – син Акрилії, берегині бібліотеки людей, – пояснив головний прибулець, – він допомагає матері відновлювати втрачені слова та записувати нові, щоб навчити людей, які завелися на Ентомезі, і знову відновити співпрацю з нами та продовжити розвиток всієї планети.
– То хіба у твоєї матері немає інформації, як вирощувати рослини? – звернувся я здивовано до Коміра.
– Немає, – похитав головою той, – у людей минулого не було потреби вирощувати рослини.
– Дійсно, – погодився Гум, – люди були зростом отакі, – білий вказав лапкою мені на коліна, – а ми були трохи більші за отих, – Володар кивнув на комах під прожектором, – тому Ентомега усім давала достатньо їжі.
– А зараз що? – все ще не міг второпати я.
– А зараз ми ось які, – закрутився на місці Бенць.
– Перепрошую, – скромно промовив я, бо мені давно хотілося спитати в прибульців дещо, але я сумнівався робити це, чи ні, адже розумів, що вже й так занадто багато дізнався, і все ж не витримав і спитав Бенця, – а ти, коли виростеш, то станеш метеликом? – і для впевненості я помахав руками, наче крилами.
– Ми всі матимемо крила і будемо літати, – спробував пояснити мені Комір, наче маленькому дурнику, який зовсім не розуміється на комахах.
– У нас це називається стати метеликом, – саркастично відповів і я йому, наче дурнику.
– От у Володаря Гума виростуть не тільки звичайні, а й тверді крила, ще й роги, – не звернувши уваги на мій сарказм, пояснив Кріоп.
– О, то ти жук?! – вигукнув я до білого.
– Я – Гум! – гордо відповів той, а потім на хвильку замислився і додав, – Хоча, по вашому я – жук. Отож, ми стали великі, люди великі, їжі всім не вистачає. Ми не раз були на вашій планеті, бачили, що тут люди вирощують для себе їжу, а не відбирають її в інсектоцоїдів. Ми намагалися самі розібратися, як це робиться, але не змогли. Тому, для початку, ми вивчили вашу мову.
– Українську? – здивувався я.
– Так, українську, – кивнув Комір.
– Овва, навіть інсектоцоїди знають українську! – аж підскочив я.
– В сенсі? – не зрозумів Гум.
– Не звертай уваги, то я про своє, про земне.
– То як, Василь Миколайович Потапенко, ти навчиш нас, як вирощувати рослини? – уточнив Гум.
– Це так швидко і не пояснити… – завагався я, – з чого ж почати?
Я озирнувся, наче шукаючи в когось допомоги, але її не було, зате мій погляд упав на лопату, що стояла біля стіни.
– Добре, спробувати можна, ось дивіться, – я піднявся з місця, взяв лопату, скопав ділянку десь метр на метр, пояснюючи, – спочатку землю треба копати-копати, ну скільки вам там треба, потім трохи розрівняти, зробити її пухкою. Це ми робимо плугами та культиваторами, я вам їх показував. А потім взяти насіння пшениці та вкинути, – я потер трьома пальцями над ділянкою землі, наче посипав її сіллю, – потім загорнути, притоптати та чекати, доки виростуть рослини.
– І все? – здивувався Гум.
– Все, – розвів руками я, – хоча ні, не все, земля повинна бути вологою. Поливати треба. У вас є вода?
– Звісно! На Ентомезі багато води! – вигукнув Плюм, якому найбільше, мабуть, сподобалося як я все те робив, бо він так близько підійшов до мене, що аж заважати почав своїм волохатим тілом.
– А можна ще по-іншому, – як то кажуть, я розгулявся не на жарт і почав розповідати прибульцям як сіяти соняшник, ячмінь, садити картоплю, цибулю та багато іншого.
Добре, що наша агрофірма займалася вирощуванням різних культур, то я приносив зі складів все нові й нові експонати для демонстрації, аж втомився, сів знову на пень і вже пояснював решту в теорії. Та раптом я схаменувся:
– А що ж я оце розпинаюся, якщо у вас немає посівного матеріалу?
– Не хвилюйся, землянин, ми вже взяли все, що нам потрібно,- впевнено промовив Гум.
Я так захопився, що і не помітив відразу, коли біля мене лишився тільки Комір та Гум, а решта четверо гусениць потягли на собі лантухи, повнісінькі посівного матеріалу. І тут я відразу ж згадав що охороняю це майно, тож бурхливо обурився:
– Але хто ж вам дозволяв, я ж тут матеріально відповідальна особа! Так не можна! – я кинувся слідком за гусеницями.
– Все для порятунку Ентомеги, – товсте тіло Гума затулило мені дорогу і личинка велетенського жука заворушила погрозливо щелепами, – так і скажеш іншим землянам, що ти рятував Ентомегу та інсектоцоїдів.
– Та ви що! Хто мені повірить?! – нервував я не на жарт, – Мене назвуть дебілом і потому!
– Дебіл – це нерозумна людина як кацап, – наче учень на уроці повторив Комір.
– Я – українець! – аж закипів я від гніву.
– То значить ти не дебіл? – розгубився Комір.
– Та ви зовсім мене заплутали! – вигукнув я у розпачі, – За все те, що ви взяли, треба заплатити!
– Ось вони наша плата, – показав лапкою вгору Гум.
– Хто? Комахи? – прослідкував я за його жестом.
– Так, інсектоцоїди, – поблажливо кивнув Гум.
– Та ви знаєте, скільки шкоди вони приносять врожаям?! – обурено вигукнув я й відчув, що втомився так, як ніколи не втомлювався, дрімота, разом із потужною хвилею слабкості, накотилися на мене і я сів на дерев’яний стілець зі спинкою, на якому вдень мужики сиділи на перекурі.
– У будь-якій справі завжди є хороше та погане, – почув я голос Гума, наче вві сні, – без наших інсектоцоїдів вашій планеті не вижити, а нашій без ваших знань та невеликої кількості посівного матеріалу.
Мені ще хотілося обурюватися й сперечатися знову і знову, але сил не було, я безвільно опустив руки вздовж тіла, моє підборіддя упало на груди і я відчув як слина потекла цівкою з рота. Та мені було байдуже…
Прокинувся я, коли мужики вже почали сигналити біля воріт, аби я їх відчинив, а двір агрофірми заповнювався голосами працівників.
– Василь Миколайович, у тебе все гаразд? – спитав Артемчик, занепокоєно присідаючи поруч, – Щось трапилося вночі?
– Так, до нас завітали прибульці, – втомлено відповів я.
– Вам треба відпочити, – допоміг мені піднятися Артемчик і погукав мужиків, що стояли неподалік, – Ванько, Павло, допоможіть, щось наш Василь Миколайович прихворів.
– Не треба, зі мною все добре, – вивільнився я з обіймів агронома.
– А це що за городи? – проходячи мимо моїх демонстраційних міні-ділянок запитав Ванько.
– Я вже сказав щойно, що вночі тут були іншопланетяни, з галактики Мерехтливої.
Мужики відразу підняли голови та подивилися на небо.
– Це інша галактика, не наша, – наче дурникам пояснював я їм, – інсектоцоїди хотіли дізнатися про сільське господарство українців. Їх було шість. Головного звати Гум, а ще його охоронці: Комір, Бенць, Плюм, потім ще Кріоп якийсь, а шостого я не пам’ятаю, як звати. От, Комір, то син Акрилії, але це не важливо, головне те, що я й розповідав їм, як та що але… тут є одна проблемка…
– Давайте, я викличу швидку, – стурбовано промовив Артемчик і знову спробував обійняти за плечі.
– Та я нормально почуваюся! – роздратовано скинув його руку, – Не вірите мені про Ентомегу, так?
– Про що?!! – витріщився на мене тракторист Павло.
– А ,ну тебе! – відмахнувся я від нього, – Іванович, Ви ж розумна людина, Ви все повинні зрозуміти. Хіба ж Ви не чули, про прибульців, що вони інколи з’являються на Землі, але тут така справа, інсектоцоїди взяли трохи посівного матеріалу, кажуть, ми ж розплатилися комахами. Я, звісно, обурювався, та що я зроблю як їх отакенних гусениць аж шість, а я сам?
Я замовчав, очікувально поглядаючи на Артемчика. Мовчав і агроном, і мужики. Почали сходитися інші працівники, потроху дізнаючись в чому справа, а я всім намагався розповісти, що ж тут відбулося? Помітивши, як деякі крутять пальцем біля скроні, я раптом згадав – камери! Точно, відеокамери! Як же я відразу не здогадався!
– Зараз усе самі побачите! Ви побачите, що я не брешу!
– Знову дідові фейки, – почув я голос тракториста Павла за спиною.
Та я не звертав уваги й, не зупиняючись, побіг до вагончика, почав порпатися у нічних файлах відеозйомки, але яке б відео я не відкрив, у віконечку була лише темрява.
Відео темряви.
– Камери зіпсувалися… – розгубився я і розвів руками.
– Дайте я погляну, – Артемчик щось поклацав і на екрані ввімкнулося кілька віконечок, кожне з яких фіксувало онлайн все, що відбувалося в агрофірмі.
– Усе працює, – саркастично відповів Артемчик, ще більше гаркавлячи від роздратування, яке все ще намагався приховати, – вийдіть, будь ласка, всі геть, – суворо промовив він до мужиків.
Працівники голосно та невдоволено перемовлялися, бо їх позбавляли такої цікавої події, але все ж двері за останнім закрилися. Артемчик повернувся до мене:
– Василь Миколайович, якби я Вас не знав багато років як сумлінного працівника, я б подумав, що Ви спеціально вимкнули камери, щоб ліваком продати пару лантухів зі складу.
– Та ні! Ні! Я такого ніколи не робив!!! Все зробили інсектоцоїди!!! – обурено вигукнув я, – Там, у темряві, ми з ними ходимо, я не розумію, чому нічого не видно?! Я ж їм і про культиватори розповідав і про наш новий плуг…
– Зупиніться! – поклав мені руку на плече Артемчик і через те, що він був на голову нижчим за мене, то зазирнув в очі максимально співчутливим поглядом з-під низу, – Вирішимо так, Ви пишете заяву на відпустку. Треба, треба відпочити, стільки подій останнім часом відбулося, а Вам вже все-таки не двадцять. Тож відпочиньте, відпочиньте, – якось по-батьківськи поплескав мене не тільки не по плечі, а й по спині, наче обіймаючи, – бухгалтер порахує збитки, тому доведеться Вам залишитись без відпускних…
– Але ж… – намагався я знову виправдатись.
– А де Ваш пістолет? – почав раптом озиратися Артурчик.
– Не знаю, – перелякано почав озиратися і я, – десь має бути тут.
– Щось мені вже дуже хочеться Вас звільнити, – крізь зуби процідив агроном.
– Я знайду обіцяю! А якщо не знайду, то куплю новий! – ударив я себе в груди.
– Добре, – знову крізь зуби процідив Артурчик, – а поки що у відпустку, без відпускних. Це краще для Вас, ніж звільнення з роботи за невиконання обов’язків. А далі буде видно…
– Так, звісно, – погодився я, моторошно згадуючи, де ж я міг подіти той клятий пістолет.
Мені можна було йти додому і я, щоб не привертати зайвої уваги у своїх пошуках, пішов через чорний вхід, ловлячи на собі співчутливі та насмішкуваті погляди мужиків, але на думці було одне: невже на дорозі не залишилось ніяких слідів інсектоцоїдів? І де ж той клятий пістолет?
Скільки я не бродив біля в’їзду, але жодних слідів не було, хіба що трава трохи прим’ята, але то могла і череда ранком пройтися, хіба ж це міг бути доказ перебування прибульців? Мою увагу привернула якась світла ганчірка, котра наче намагалася пролізти крізь дірку у паркані до агрофірми, але зачепилася за арматуру і далі не туди й не сюди.
– Так це ж залишки павутиння, яким я був обмотаний! – прошепотів я сам до себе, зробив кілька кроків, щоб розповісти всім про знахідку, довести, що моя сьогоднішня пригода ніякий не дідів фейк, не хвороба, але вчасно зупинився.
Не повірять… Не повірять, знову візьмуть на кпини, ще й прізвисько якесь на старості приліплять. Я дістав носову хустинку, обережно загорнув у неї павутину, поклав у нагрудну кишеню, раптом відчув, як щось повзе