Книжковий хробак

Всесвіт не може існувати без спостерігача. Так само як і будь-яка книга чи оповідання не може існувати без читача. Дуже часто творці невиправдано вирішують, що саме вони ті самі ограновані діаманти Вільясоли, яким призначено сяяти у лаврах слави, гадаючи що саме їхній задум є причиною успіху твору..

Колись, мабуть, так воно і було. Величні імена авторів тінню нависали над кожною написаною ними літерою, затьмарюючи. сам текст. У ті часи література ще була мистецтвом.

А потім, в одну мить, усе змінилось. Розмаїття читачів, поглядів та вимог від прочитаного перетворювало фігуру автора лише на слова на обкладинці, а початковий задум – у велике нагромадження стурбованих букв.

Книга перетворилась на фуршет ідей та вражень, де кожен був вільний брати що хоче, пережовувати лише те, що душа забажає, та спльовувати огидне за першої ж нагоди.

Усе стало настільки відносним, що це часом доходило навіть до абсурдних випадків, коли книги любили і ненавиділи за одну і ту ж річ.. Сприйняття мистецтва відчувалось субʼєктивним і, здавалось, що творець вже не володів власним творінням, адже аж ніяк не він визначав про що воно.

Засвоїв я це все ще у шкільні часи, випадково провівши під палючими променями слави кілька днів. Мене, як людину, яку часто бачили з книгою у руці, відправили на якийсь черговий літературний конкурс. Мені ніколи не подобалось те, що вдавалось написати самому, вважав усе те примітивним та вторинним, проте відмовити викладачам я не міг.

Члени журі поставили завдання написати оповідання на тему “Що для мене життя” та оформити його у вигляді книги.

Я, звісно, як людина, яка взагалі не планувала брати участі, відкладав до останнього, проте все-таки вирішив, що якщо зроблю бодай щось – то від мене точно відчепляться. Проте, коли довелось пришивати саме оповідання до нашвидкоруч зробленої палітурки, я помилково вставив всередину пусті листки замість своїх примітивних каракуль.

А через кілька днів, після перевірки робіт, я раптово став генієм, виборовши перше місце.. Члени журі були глибоко вражені глибиною задуму мого творіння, вважаючи, либонь, що життя – це те, що ми пишемо щодня, або навіть що це не те, що можна описати словами. Мабуть у той день мені єдиний раз хтось сказав, що мною пишається.

Втім, чуже визнання мені не було потрібне. Я не з тих амбітних людей, які мають якісь великі. прагнення, готуються завоювати світ або підкорити усі можливі вершини. Якщо б мені довелось охарактеризувати себе однією фразою, то це було б дуже просто – я люблю читати. Колись, глибоко в дитинстві, маленький я, втискаючись у найглибші нерівності своєї постелі, вперше відкрив для себе магію читання.

Привчила до книжок мене бабуся. Піклуючись про свого онука, старенька читала мені древні романи у пошарпаних палітурках щоразу, як я залишався на ночівлю у неї. То була не надто дитяча література, але мені тоді, зрештою, як і зараз, було не настільки важливе те, що було написано. Маленького мене більше заворожувала сила слів, які зʼєднувались між собою та утворювали цілі світи.

Саме бабуся подарувала мені першу книгу. То, як досі памʼятаю, був “Невидимець” Герберта Велза.

А потім я вже не міг спинитись. Читав усе і щодня. Мої стоси книг перетворювались на гори, а книжкові полиці – на непрохідні джунглі. Найвтішніші дні минали у безперервному читанні, а найпрекрасніші ночі – з ліхтариком на лобі під ковдрою.

Але потім я подорослішав. Довелося заробляти на життя самому. Це, як виявилось, було не надто просто, навіть зважаючи на те, .що мені було потрібно для існування не надто багато – дрібка історій, дах над головою та не померти з голоду.

Саме тому, у той момент, як мені вдалось влаштуватись на роботу у книгарню, мені здалось що я досяг апофеозу життя.

У спадок від бабусі мені дісталась малесенька квартира. Вона була досить-таки пошарпаною часом, однак, повна затишку та поблідлих спогадів. Мої книги з задоволенням оселялись тут, час від часу нагадуючи про своє існування яскравою палітуркою.. З кожною новою покупкою, мій дім ставав дедалі більше схожим на репродукцію мого робочого місця у мініатюрі.

А перебувати у книгарні я любив не менше ніж удома. Звісно, досить часто доводилось виконувати недолугу роботу на кшталт прибирання чи спілкування з покупцями, проте винагорода у вигляді доступу до найсвіжіших друкованих видань була вартою усіх витрачених зусиль. У кожну вільну мить я намагався читати. Цікаві романи, до яких мої очі не добирались під час робочого дня, опинялись в мене вдома, як тільки приходила зарплатня.

Ідеальні дні минали один за одним: єдина у квартирі чашка повна обпалююче гарячого чаю, поруч зі мною тарілка мого улюбленого зефіру у шоколаді, а у руках чергова книжка. Рецепт щастя був до смішного простий: місце для ночівлі, де зайві люди не втомлюють своєю присутністю, трішки їжі, щоб пережити ще один день та багато букв зліплених у осмислений текст.

Рутину мого щастя порушували лише короткотривалі моменти, коли мій батько вибирався зі своєї багатогодинної роботи та приходив у гості.. У мене в голові, з моменту його попереднього візиту, назбирувалось напрочуд багато дивовижних історій, втім жодна з них не була про мене, тож говорили ми небагато. Зазвичай він запитував, як у мене справи, а опісля ми мовчки сиділи, розділяючи вдруге заварений чай з однієї чашки. Як тільки батько покидав моє капище літератури, я повертався до свого затишного ліжка.

***

Захворів я на початку зими. Почалось усе з легкого занедужання. Мене трішки лихоманило, температура вища, ніж зазвичай. Все ж, це не завадило мені у той день все ж піти на роботу. Попри ранню стадію холодного періоду року, сніг уже помірною верствою. вкривав чорну непривітну землю. З-за книжкових полиць білий пейзаж виглядав досить затишним. Втім, лише звідти. Люди, змушуючи дзвіночок над вхідними дверима невблаганно верещати, заносили всередину теплої книгарні сніговий порох. Той, в межах обігрітого приміщення, дуже швидко перетворювався на брудну воду, яка химерними візерунками підошв різних розмірів та форм опісля вкривала землю. Це змушувало мене постійно відриватись від читання, а сіру тряпку, яка вже дуже давно благала про смерть, вкотре занурюватись у болото. Мабуть через такий невдалий день я прийшов додому ще більш виснаженим, ніж зазвичай.

Додому я потрапив затемна, та ще й, як на зло, у будинку не було світла. Двічі перечепившись через одну і ту ж табуретку, я все ж зумів приготувати собі чай. Голова дуже боліла. Ковтання гарячої води не допомогло, лише обпік собі язик. Мабуть найкращим лікарством у такі моменти для організму є сон. Проте, провалитись у обійми Морфея мені не вдалось. Як тільки я закривав очі, голова починала боліти сильніше. Кілька годин. прововтузившись у ліжку, я вирішив, що у цьому не має ніякого сенсу та спробував сісти за читання книги. На диво, це допомогло. Того дня я прихопив з книгарні розхвалену критиками “Барселону” Мішеля Стельмаха. Посереднє чтиво, як на мене, проте головний біль зняло, як рукою. Кілька захопливих розділів і я вже провалився у благодатний сон.

На ранок мені не стало краще. Швид.ше навпаки. Моє тіло неначе свербіло зсередини, а ще я заледве відчував язика у роті. Придивившись до нього у дзеркалі, мені не вдалось помітити якихось разючих змін, втім поворушити ним було важко. Спробувавши промовити кілька слів, я зрозумів, що сьогодні у клієнтів книгарні буде вкрай неговіркий помічник. Ну, нічого, вже від завтра мене очікувало два вихідні, можливо саме вдасться за цей час одужати та прикінчити розпочатий роман.

День на роботі був спокійніший ніж зазвичай. Нарахувати можна було заледве з десяток відвідувачів, з який лише три – щось придбали. Мабуть холод та наявність інтернету не випускали людей з домівок.

По дорозі додому я промочив ноги. Це було поганим знаком, адже то були мої єдині зимові чоботи, а якщо у них зʼявилась дірка – то це вкрай невчасно. Однак, більше мене налякало те, що я майже не відчував пальців на ногах. Стопою мені вдавалось чітко відчути мокру підошву, а пальців на ногах – наче й не було. В уяві одразу ж почали виникати картинки чорних відморожених кінцівок, про котрі я так багато читав у книгах про дослідження Арктики та підкорення снігових вершин.

Добігши до своєї квартири та скинувши взуття, я полегшено видихнув. Мої пальці було найзвичайнісінькі: кумедні та злегка рожеві. Вперше за кілька років я вирішив прийняти гарячу ванну замість душу. Мені здалось що це, ймовірно, допоможе відпочити або навіть прискорить одужання. Протерши так-сяк стару, подекуди заржавілу ванну, я вставив у зливну дірку пробку та відкрутив кран. Коли мене тут колись у дитинстві купала бабуся – то потужностей бойлера ніколи не було досить для того, щоб наповнити ємність достатньою кількістю шпаркої рідини задля того, щоб вмитись. Тому старенька додатково ставила залізні тази на газову плиту та нагрівала у них воду додатково. У мене не було сил для того, щоб настільки заморочуватись, тому я просто перекрив струмінь як тільки відчув, що з крану полилася крижана вода.

Моє купання більше скидалось на плескання у калюжі. Задоволення я не отримав, та ще й не вдалось нормально помитись. Сподівався лише, що ця процедура якимось магічним чином вплине на моє якнайскоріше одужання.

Подальший вечір, як завше, провів за читанням книги.

На ранок мені відняло руки. Я просто не міг ними поворухнути. Дивився на ці неслухняні кінцівки та лютував. Покликати на допомогу теж не виходило. Вчорашні симптоми посилились і, складалось таке враження, що язика у роті більше немає, а під шкірою бігає тисячі мурах, що викликало нестерпне свербіння. Спробувавши пройти до дверей, я зрозумів, що мої ноги незабаром, мабуть, очікує те саме, що й трапилось з руками. Мені заледве вдалось зробити кілька кроків. Відчуття були такі, наче я блазень у цирку на велетенських ходулях: коли я стояв, то виникав якийсь незвичний стан переляку від висоти, а ноги більше відчувались як дві деревʼяні палі. Через кілька секунд я похитнувся та, втративши рівновагу, плюхнувся назад у крісло, у якому заснув попередньої ночі, читаючи книгу.

Найдивнішим у цій ситуації було те, що мені узагалі не було страшно. У якийсь момент я, не знаючи що робити, та, сподіваючись що мені покращає, просто продовжив читати роман, старанно перегортаючи сторінки підборіддям.

Наступного дня мені вже несила було поворухнутися. Я просто похмуро втупився у відкриту сторінку книги, перечитуючи уже бачені раніше рядки. Втім, щось з ними було не так. Здавалось, наче у тексті зʼявились якісь нові непотрібні крапки. Окрім того, ці крапки видавались якимись обʼємними. Намагаючись придивитись до них краще, я якимось чином поворухнувся та впав, заодно перекинувши книжку. Моє лице приземлилось прямо посеред розгорнутих сторінок. У ту мить я зрозумів, що то були ніякі не крапки.

Наступного ранку я не вийшов на роботу. Виповзши зі свого старого тіла, я залишив у ньому маленьку дірку. Тепер мене, мабуть, ніхто б і не впізнав. Я був маленький, рожевий, трубчастий та вкритий слизом, більше схожий на дуже маленького дощового черва, ніж на людину. Єдине, що не змінилось – це моя любов до книг. Заповзши на відкриту сторінку, я знову занурився у історію. Зараз кожна буква смакувала по новому. Прогризаючись крізь сторінки, я відчував кожне страждання та кожну радість головних героїв. І навіщо мені раніше було потрібне таке велике незграбне тіло, щоб сприймати такі особисті історії?

Батько знайшов моє старе, вкрите дірками тіло через тиждень. На той момент я уже не розрізняв запахи, але, скоріш за все, воно нестерпно смерділо.

Через кілька днів у квартиру навідався ще один чоловік. Він довго озирав мою бібліотеку та щось записував у свій помаранчевий нотатник. Після його відвідин, усі книги, а разом з ними і я, отримали новий дім. Я був зовсім не здивований з жарту, який зіграла зі мною доля: ми з книгами повернулись назад та знову оселились у книгарні, де я колись працював. Звісно ж, я був не проти. Так багато смачних історій, які потрібно скуштувати, стільки сюжетних поворотів необхідно проковтнути.

Занурюватись у кожну книгу було дуже приємно – я не гладшав від поглинутих романів, не давився банальними кліше та проживав кожен описаний епізод так, наче він відбувався зі мною.

Час від часу люди все ж помічали ознаки мого існування..

Малесенькі дірочки у текстах, більше схожі на просто зайві крапки.