Порожні портрети

Це сталося на останній його картинній виставці. Вигуки радості та похвали швидко змінилися на засудження. Раніше наповнені захоплення очі наповнилися розчаруванням. Гучні оплески перетворилися на глибоку тишу.
— Вітаю з черговою успішною виставкою! — говорив кожен другий.
Та це тривало недовго, можливо пів години, а потім все затихло. Виставкова зала була заповнена купою облич. Лиця відвідувачів виражали не аби яку неприязнь, лиш портрети на стінах не змінилися.
На невеликій сцені, у всіх на очах стояв художник, який і намалював всі ці портрети. А поряд найліпший друг, який в одну мить перетворився з надійної підтримки на заздрісника. На початку вечора ніби щиро привітав, а щойно звинуватив у якомусь шахрайстві. Що саме він говорив далі, художник більше не слухав.
Зрада найближчого друга застрягла глибоко в серці, а те що всі присутні так легко йому повірили додавало ще болю. В мить здалося, що став геть сліпим і глухим. Не чув більше музики, розмов та засудження, а всі обличчя перетворилися на розмиті плями…
Це сталося понад десять років тому. Більше імені цього колишнього відомого художника ніхто не згадував. Всі картини продалися за смішну ціну та з позначкою “підробка”. Тоді здавалося, що час йде повільно. Лякало відчуття, що аж до самої смерті доведеться жити з порожністю.
Та життя йде вперед і байдуже на людські проблеми. Воно чекати не буде і ще є маленька можливість застрибнути в останній вагон, залишивши на пероні валізи “минулого”. Саме це й намагався останні кілька років зробити художник. Зібравши всі фарби, заховав якомога найглибше у шафу, порожні полотна продав на ринку та частково змінив роботу.
Художником йому більше ніколи не бути, це ще говорив його вчитель.
— Гарно малюєш портрети, але не більше, — сказав одного разу наставник. — У наш час художники мають вміти малювати все, щоб замовникам не було проблем. Я можу запропонувати тобі два варіанти на вибір: робиш малювання своїм захопленням у вільний час, але не професією, або ж стаєш відомим на весь світ портретистом…
І він став відомим портретистом. Можливо поки що не на весь світ, але доволі успішним. Багато багатіїв замовляли портрети. Ця робота його годувала та робила щасливим, не всі могли цим похизуватися, але лише до певного часу.
Та виставка зруйнувала сходи з важкої праці в один момент. Люди відмовилися від нього та його картин, а ця ситуація поставила відбиток у вигляді прозопагнозії. Кому ж потрібен портретист, що не бачить обличчя?
Загалом, все не так і погано. Роботу можна знайти іншу, лиш довіри до людей більше ніколи не буде. Замість неї буде самотність.
Одного разу на дверях своєї квартири помітив оголошення. Там щось йшлося про клуб невдах, ніби поговоривши з такими як ви — стане легше. Що саме стане легше — не зрозуміло. Навряд вони допоможуть фінансово чи взагалі повернуть час назад, аби цього уникнути. Попри недовіру художник все ж пішов у зазначений час та місце. Можливо сподівався почути історії інших і заспокоїтися, що він не найбільший невдаха у житті.
На його подив, людей було значно більше ніж очікувалося. Довелося позичати стільці в іншому приміщенні. Всі приблизно одного віку. Відвідувачі сиділи колом обличчями один до одного та розповідали, що трапилося в їхньому житті, як на це відреагували, чи не здалися та що планують робити далі. Дивно, та порад ніхто не давав, хоча багато історій були схожими. По голосу можна зрозуміти кому зараз тяжко, а хто вже частково змирився. Цього він навчився за багато років, бо разом з обличчями не бачив і їх емоцій.
На щастя, до художника черга не дійшла. Вислухали лиш маленьку частинку історій та вирішили залишити щось на наступний раз. Все одно проблеми нікуди не зникнуть.
Легше поки що нестало, тому вирішив прогулятися вечірнім містом. Гуляючи бачив вулицю, старі будинки, світло ліхтарів. Продував прохолодний вечірній вітерець, а люди навколо утворювали гамір. Важко було звикнути до сліпоти на обличчя, але згодом все ж звик.
— Перепрошую, а як називається ця картина? — запитала дівчина.
Чоловік, що продавав картини знизав плечима та сказав, що як назве, то так і буде. У нього стояло багато намальованих, але загалом це лише перемальовки відомих картин. Художник часто проходив мимо нього і кожного разу боячись, що одного дня там опиниться одна з його робіт.
— “Син людський” Рене Магрітт, — відповів із-за плеча дівчини художник. — Від недавно це моя улюблена картина.
Дівчина розгублено поглянула на нього та швидко подякувала. Художник оглянувши картини пішов далі. Аж раптом знову почув голос дівчини. Вона вв’язалася по дорозі з ним та щось белькотіла про картини, а художник тим часом задивився на зоряне небо. Тепер він міг дивитися лише на пейзажі та натюрморти.
— Які у вас плани на вечір? — витягнула з думок дівчина.
— Вдома подивлюся прогноз погоди на найближчі дні…
— Кудись збираєтеся? У подорож напевно?
— Ні. Просто померти хочу в сонячний день. Гадаю, що злива ускладнить роботу. Не хочу більше завдавати іншим клопотів.
Здається, слова художника ніяк не спантеличили дівчину. Вона лиш сумно промовила:
— Отже, вам теж набридло життя…
Щоб там не говорили, а день сьогодні був непоганий, особливо вечір. Небо було таке як його бачив Ван Гог, а час йшов так як на картині Сальвадора Далі. Шкода, що це всього лише маленька мить. Не заважали цьому прекрасному вечору навіть розмови прохожих та музика з ресторанів навколо. Чомусь сьогодні було значно тихіше ніж зазвичай.
— А я вас впізнала, — раптово мовила дівчина. — Ви також художник, але на жаль не пам’ятаю вашого імені…
— Я сам вже його понад тринадцять років не пам’ятаю.
— А мене пам’ятаєте? — поглянула на нього дівчина.
Художник вперше за всю прогулянку поглянув на неї. Та її обличчя все одно не побачив. Замість нього розмита пляма. Тому неохоче, але чесно признався, що можливо й зустрічалися десь раніше, але навряд згадає. Єдине, що він бачив — це одяг, який постійно змінювався. То вона стоїть у теплому светрі та джинсах, то у вінтажній сукні, то знову щось інше, коли тільки кліпне оком. Ніби одяг ніяк не міг визначитися з сьогоднішнім образом.
Виявилося, що ця дівчина теж була на зустрічі невдах. Тому тепер стверджувати, що всі були одного віку не можна. Але черга до неї теж не дійшла, тому навіть голосу не міг запам’ятати.
— Чому ваша улюблена картина саме Магрітта? Чому не “Дівчина з перловою сережкою” Вермера? Або “Під хвилею Канаґавського моря”? Та взагалі будь-яка інша, — запитала. — Я б не змогла так впевнено відповісти.
— Не знаю, мені лиш так здається. Я люблю портрети, але більше не в змозі бачити обличчя…
Це вперше за скільки років хтось вирішив з ним поговорити про картини. З одного боку хотілося говорити вічно, але інколи приходило розуміння, що так як раніше більше малювати не зможе. Тому було радше сумно і хотілося пошвидше закінчити.
— Сумно вам напевне, — зробила висновок дівчина, а потім різко зірвалася з місця вигукуючи: — хочу їсти. Я страшенно голодна, а ви? Хочу чогось дуже шкідливого, але неймовірно смачного…
Дівчина попрямувала до найближчої крамниці фаст-фуду. Дивлячись на неї художник думав, що якщо хоче втекти, то зараз найкращий час. Піде мовчки, аби не вигадувати безглузді причини та й все. Але щось не відпускало. Можливо, це самотність, яка його постійно переслідує? Все ж вирішив не тікати, бо хто ж ще коли-небудь захоче просто з ним поговорити? Сів на лавку, так аби вона його побачила, та чекав.
Черги майже не було, тому повернулася швидко. Перепросила за те, що не пригостила та відкусила шматочок. Художник не бачив її обличчя, але гадав, що на ньому є посмішка. Здавалося, що вона щаслива.
— Перепрошую, день сьогодні виявився довгим. Загалом я мало їм, лиш тоді коли захочеться.
За одну мить дівчина видала велику кількість інформації. Напевне, вона давно хотіла це все розповісти, але не було кому.
— Можна запитати чому ти була в тому клубі? — запитав подивившись на небо. — Як на мене, ти доволі щаслива людина. Пробач, якщо сказав щось не те… я не маю права судити, бо не знаю…
— Я — Життя, — перебила дівчина та подивилася на нього. — Мене не просто звати “життя”, а я є саме життя. Ось таке воно на вигляд. Я змінююся під уявлення кожного і теж ходжу на роботу. Живу серед людей аби їх розуміти.
Художник поглянув на неї та посміхнувся:
— Важка, напевне, професія. Люди самі не знають чого хочуть…
На це дівчина заперечливо помахала руками:
— Знають! Люди хочуть щасливо жити, а що робить їх щасливими, то вже інша справа. Моя робота проста: повертати людей до життя. Не в прямому сенсі звичайно, не воскрешати, а повертати сенс життя.
— То ти прийшла повернути мені сенс життя? — посміявся художник. — Безглуздо та даремно! Можеш не витрачати на мене час, ти й сама бачила скільки навколо людей з різними проблемами, то допоможи краще їм.
Дівчина терпляче вислухала. Художнику не було видно, але вона була спокійною, так ніби знала, що як той договорить, то все одно буде по її.
— Я не встигаю за Смертю. Вона посилає голод, хвороби та війни… а я не можу в одну мить зробити життя на землі прекрасним, так щоб всім було добре, — сказала Життя повне відчаю в голосі. — Тому прошу допомоги.
Подивитися на дівчину у художника не вистачало сміливості. Він дивився на перехожих. Йому вони всі здавалися щасливими та безтурботними. Тоді, навіщо, їм потрібно допомагати? І, взагалі, як? Як він може допомагати людям, якщо не бачить їхніх сліз?
— Чому саме я?
— Бо я не знаю як тобі допомогти. Абсурдно звучить, правда? — розсміялася Життя. — Гадаю, що тобі стане легше коли будеш старатися для інших. Розумію, що ті портрети ти малював частково для себе, але чи не було приємно бачити емоції покупців?
Художник і собі посміхнувся. Все ж він виявився наскільки безнадійним, що саме життя не знає як допомогти. Дівчина ще щось розповідала, а небо стало ще темнішим. Був вже не вечер, а ніч, та на вулиці все одно залишалося людно. Цікаво про що вони думали дивлячись на них? Чи міг хоч хтось уявити, що цей чоловік портретист, який страждає сліпотою на обличчя, а поряд дівчинка, що доїдає вуличний фаст-фуд — саме життя у людській подобі. Так багато думок…
— Не думаю, що зможу допомогти, — ледь чутно промовив, — навіть гадки не маю яким способом…
— Малюватимете портрети, — перебила дівчина, — будемо ходити на зібрання клубу невдах і шукатимемо найпохмуріших. А ви малюватимете їх портрети так як бачитимете.
Художник поглянув на дівчину та хотів заперечити, що це не можливо. Але вона встигла продовжити, та запевнила, що малювати обличчя не обов’язково. Досить лише їх уявляти.
— Як гадаєте, на кого я схожа? — запитала намагаючись пояснити свою думку.
Художник поглянув на неї та побачив замість обличчя лише пляму, тому відвернув голову.
— Не бачу, але гадаю, що на ранкове сонце. І весняне, коли не спекотно, а навіть прохолодно. В саме той час над полем туман, а від дерев лине спів птахів. Й стоїть запах щойно скошеної трави, — художник посміхнувся, — словесно описав краще ніж намалював би.
Він повернувся до дівчини. Гадав, що вона теж сміється та вона, підперши голову рукою, дивилася на перехожих. Задивившись на неї, художник не міг повірити, що це її обличчя. Він пам’ятав, що кожна людина бачить Життя по своєму. Але в його уяві це дівчина з купою дрібних шрамів на обличчі та теплою посмішкою. Її очі дивилися на людей та горіли бажанням. Бажанням допомогти. Здається, вона ніколи не втомлюється.
— Ви не цікавилися чому так раптово втратили здатність бачити обличчя? — дещо замріяно запитала дівчина. — Мені здається, що ви просто не хочеш їх бачити. Для вас зрада має обличчя і тому ви так боїтеся побачити інших, — вона подивилася на нього і продовжила: — ось як я допоможу вам, а ви іншим.
На це художник не мав що сказати. Можливо, вона мала рацію. Раніше найліпший друг, тепер був просто порожнечею, як і всі люди. Та як тільки подумавши про геть про інше — розгледів. Це було перше обличчя за скільки років… І як виявилося, дівчина мала рацію. Все сталося так як вона й хотіла. Вимотаний розмовою художник погодився спробувати допомогти.
Наступна зустріч була запланована на вечір, тому попереду був цілий день. На жаль, на сніданок не виявилося нічого смачного, тому довелося з самого ранку йти до магазину. Під підїздом його вже чекали. Дівчина сиділа навприсядки та годувала голубів. Поки її не побачив, гадав, що вся вчорашня розмова була просто сном.
Якби це було правдою, то цікава історія вийшла б. Через п’ятдесят років, після його смерті, написав би хтось про нього книгу. Ім’я, дата народження й смерті, та біографія про відомого художника, який згодом зійшов з розуму та говорив з Життям. Хоча цього, напевне, ніколи не станеться. Про нього всі вже забули та не пам’ятають, а якщо раптом хтось все ж напише, то історія більше буде про невдаху…
— Не можна завжди думати лише про погане! — підкралася дівчина. — Мене це дещо ображає.
— Я просто розчарувався у житті, — сказав не подумавши художник, — пробач…
Від учора дівчина ніяк не змінилася. На питання, що вона тут робить, розповіла, що треба підготуватися. Закупити нових полотен, фарб та пензлів. Сказала, що краще підготуватися з самого ранку ніж потім поспіхом.
Попри незадоволення художник все ж пішов. Життя не давала йому вибору. Не далеко від дому був ринок на якому продавалося здається, що все. Блукаючи рядами, можна було знайти різні дрібнички, а разом з дівчиною ринок здавався великим лабіринтом. Вона тим часом весело бігала від одного прилавка до іншого. Поводилася так, наче була тут вперше, хоча стверджувала геть протилежне.
Те що художник вчора погодився допомогти зовсім не означало, що він чесно хотів цього. Радже погодився аби не засмучувати дівчину, але зараз, проходячи мистецьким рядом, не міг приховати захоплення. Не був тут з десяток років, а коли в останнє тримав пензлик навіть не згадає вже. В його душі поряд з самотністю, хоч й не надовго, але поселилися ще радість з краплиною суму.
— Чому Життя живе серед людей? — вирішив поцікавитися художник дорогою додому.
— Тут діє закон “Святого Миколая”. Знаєте про нього? — дівчина поглянула на художника який заперечливо помахав головою. — Насправді, цей закон точної назви не має, але суть залишається. Тобто, поки ти віриш у Святого Миколая, то він існує, або інша версія про мрії. Варто просто у щось вірити й цього достатньо.
— Мені здається, що це зовсім не так, — відповів художник, а потім все ж зрозумів, що вона насправді має на увазі. Виправ мене якщо раптово помилюся, але насправді Святого Миколая не існує, це лиш ми його вигадали. Це віра у те чого немає. Але натомість дитячої віри, батьки роблять так ніби він існує… А ти повертаєш людям віру у краще життя, бо без неї ти не існуватимеш?
Життя щиро посміхнулася. Вона раділа, що не довелося все розповідати самій. Вона лиш плід людської надії у краще життя. Більше художник в неї нічого не запитував. Потрібно було розібратися з цим та усвідомити. Враз йому стало цікаво чи люди бачать їх у двох, чи лиш його, але вже запитати не наважився.
Вони розійшлися біля під’їзду та домовилися зустрітися на зібранні. Повернувшись додому, художник розклав куплені матеріали так як і тринадцять років тому. Можливо варто було скласти по іншому, бо може повторитися доля, але як не крути це було найзручніше.
Ввечері, на ту ж саму годину, зібралися невдахи. Та художник не міг зрозуміти чи всі ті самі, чи з’явився хтось новий. На разі він бачив лиш одне обличчя, що була напроти. Дівчина розповіла як потрібно сідати, аби черга до нього не доходила.
І ось історія за історією та кожного разу люди скаржилися на життя. Художник час від часу поглядав на дівчину й дивувався, що вона сидить повністю спокійна та слухає з певним захопленням. За один вечір вона вислуховує скільки про себе, що проста людина вже давно покінчила життя самогубством. Після закінчення, Життя весело прискакала до художника та почала розповідати, кому вони сьогодні допоможуть.
Цією людиною виявився чоловік середнього віку. Він був власником невеликої книгарні, яку мали невдовзі закрити.
— Моє життя сталося так, що те що я люблю найбільше хочуть в мене забрати. Це моя книгарня.
А далі чоловік розповідав трішки про своє дитинство, як вирішив відкрити власну книгарню та поскаржився, що наразі мало людей на світі читає.
— Мені заборонили замовляти нові книги, таким чином, говорячи що час вийде тоді, коли куплять останню книгу, — говорив чоловік вже окремо художнику та дівчині. — Я у такому відчаї, що кожного дня приношу книги з домашньої бібліотеки, лише б вони не закінчувалися.
Життя дала чоловіку можливість висловитися, а сама повернулася до художника, який навіть не дивився на нього, бо не знав як допомогти. Все ж домовилися, що чоловік завтра прийде за зазначеною адресою й художник намалює його, хоча той і сперечався.
— Тобі потрібно лише взяти до рук пензлик і спробувати, — запевнила дівчина.
Завтра настало швидше ніж гадалося. Після сніданку минула якась мить і вже художник стояв за мольбертом, а навпроти сидів чоловік. Поряд метушилася дівчина щось весело щебечучи. Тепер вже точно діватися було нікуди, тому взяв до рук пензлик. Поглянув один раз на чоловіка та нічого не побачив, лише костюм. Ще раніше вони з дівчиною домовилися, що вона буде відволікати чоловіка розмовами, аби той не помітив, що художник на нього не дивиться.
Чоловік розповідав про своє життя. З цієї історії художник зробив висновок, що буде малювати.
— Готово, — сказав та відійшов.
До завершення Життя інколи проходила в нього за спиною тому бачила й не здивувалася, на відміну від чоловіка.
— Це зовсім не мій портрет, — засперечався, — тут навіть обличчя не має!
І справді була лише біла сорочка та синій піджак, а замість голови порожній листок. Ані чоловік, ані дівчина до кінця не могли зрозуміти, що він саме мав на увазі. І на відміну від Життя, яка зацікавлено розглядала картину, чоловік продовжував сперечатися.
— В порівнянні з вашими книгами, ви — порожні. Я розумію вашу любов до книг, але в історії вашого життя немає майже нічого окрім книгарні. Про вашу сім’ю я почув лиш мимохідь. Можна навіть сказати, що ви даремно прожили цю частину життя, — відповів жорстоко художник. — У вас замалий всесвіт, який крутиться навколо одного. Через це не помічаєте прекрасне життя навколо!
Художник повернувся до них. На обличчі дівчини була тінь посмішки, а чоловік був з широко розплющеними очима.
— Можливо… ви маєте рацію, — здається, почав розуміти сказане, — колись в дитинстві я хотів подорожувати. Не знаю, можливо навіть переїхати в інше місто, але я єдиний працівник у книгарні… а мою дружину давно кликали на роботу туди…
Забирати портрет чоловік не захотів. Вирішив, що все ж продасть книгарню, але любити книги не перестане та змінить своє життя на краще. Міркуючи про щось своє, пішов додому. А дівчина задоволена роботою вирішила приготувати чай. Поводилася вона так ніби у себе вдома, а потім вирішила, що залишені картини будуть вішати на стіни, аби одразу було видно.
— Чому вийшло саме так? — запитав художник.
— Як тільки його побачила, то зрозуміла, що все ж книгарню доведеться продати й так буде краще. Але його любов виявилася занадто великою, тому ваші слова трішки пом’якшили сприйняття такої реальності хоча і прозвучали доволі грубо.
Виявляється, що вона інколи зазирає до людського майбутнього, аби переконатися, що робить правильно. Вони трішки поговорили про майбутнє та як вона це робить. Помріяли про наступні портрети, уявляли різних людей та що в них буде замість обличчя.
З часом на стінах з’являлися нові портрети. Жінка з морем замість обличчя, чоловік з “павичевим оком”, з колючою трояндою, або ніжною фіалкою. Птахи, фрукти й квіти — це все замінювало людське обличчя та мало особливий сенс. Так й минали дні за днями, роки за роками. Змінювалися люди, змінювалося сонце на місяць, зима на весну. Незмінними залишалися лиш їх зустрічі. Художник багато дізнався про Життя, про її вподобання, захоплення та любов до чогось, але в той час знав дуже мало.
Дівчина приходила майже кожного дня. У вільний час вони разом гуляли містом, або вдома пили чай та говорили. Того зимного вечора теж говорили про все. Посміявшись посиділи хвильку мовчки, студячи гарячий чай. І кожен думав про щось своє.
У цій тиші в художника виникло питання:
— І скільки ми це робитимемо? Ще місяць? Рік? Поки вільні стіни не закінчаться? Чи поки я не помру від старості?
— Гадаю, що… поки ти не побачиш кожну людину.
Художник посміхнувся та відповів:
— Отже, вічно…