Відгадайте в чому заключається трагедія

— Ау-ау-ау, обережніше, будь ласка!
Мені здається щось пішло не так. Ці двоє хлопців, що виглядають ніби дуже вправні косплеєри атлантів, ті, що з легенди про Атлантиду, схопили мене під руки та немов злочинця тягнуть кудись в напрямку наверх, бо це єдине що я розумію з мішком на голові. Швидко перебираючи ногами, я, яка менша них настільки, що головою дістаю до грудей, ми йшли по рівній доріжці, безмовно та не дуже зручно. Вони сильно стиснули свої величенькі долоні на моїх передпліччях підіймаючи їх так, щоб якщо я почну рухатися неправильно чи погрозливо, підняти мене не даючи зробити й кроку, бо ж я мале та слабе, порівняно з ними.
— Вам справді варто вести мене ось так? Я ж навіть не пручалася, хлопці. — Не правильно поставивши ногу я майже спіткнулася, через що ми зупинилися та один з хлопців, певне, вартових чи охоронців цього місця, дуже втомлено та тихо видихнув. — Зробіть собі послугу та…
— Якщо ти замовкнеш – я понесу тебе, гаразд? — Здається другий хлопець не дуже вдоволено дихнув на того, що заговорив зі мною.
Повернувшись в ту сторону, де, по-моєму, звучав голос охоронця, я посміхнулася через мішок та провівши пальцями лінію на рівні рота, підняла руки готова до більш приємної поїздки, хоч і не зовсім зручної.

***
Я зрозуміла що ми майже дійшли, почувши плавний звук дверей, що відчиняються. Сонячне світло, що на вулиці рясно світило на мене навіть через мішок, різко погасло, а на заміну йому прийшла легка та приємна оку темінь. Певне, ми зайшли до приміщення, ще й величенького, раз кроки охоронців розлетілися луною, відбиваючись від стін. Моя фантазія фарбувала уявні образи великих та масивних стовпів, яких все одно не вистачало б на таке велике приміщення. У будь-якому разі, я сподівалася на гарні архітектурні рішення моєї уяви, навіть якщо я не можу їх побачити особисто.
Зупинившись, мене опустили на землю. Ніжки пробирав легкий та трохи приємний біль, що розтікся теплом. Дозволяючи собі порозминати закам’янілі м’язи, я відчула як різким рухом з голови злетіла тканина, до якої я вже звикла. Напрочуд непоганим було бачити перед собою лишень коричневу грубу матерію. Але був неприємний мінус – ця тканина до свербіння подразнювала мені щоки, тож як тільки холодне до здивування повітря торкнулося моєї шкіри, я стала потирати її, намагаючись заспокоїти.
Поглядом змірявши себе та охоронців я ще раз впевнилась, що вони справді схожі на атлантів, але можливо саме ними не є. Очі у них, в легендах, були блакитні, а волосся біле немов чисте молоко, і ні у кого з їх роду не було виключень. Тут же буквально два чоловіки з зеленим та темно коричневим кольором очей. Тож, можливо, моїй фантазії закортіло відправити мене до атлантів, але душа, що до болю прагнула індивідуальності, створила щось подібне додавши часточку себе. І здається мені не лише у зовнішньому вигляді очей цих красенів.
— Ким би ти не була, ти маєш поводитися шанобливо та тихо, поки буде йти суд. — Вимовив другий охоронець, навіть не глянувши в мою сторону.
Це був той хлопець, який не ніс мене на руках. Його голос був грубішим та набагато старшим, хоча на вигляд хлопці мали років з п’ять різниці, не більше. Але навіть з цим обидва були гарненькими та м’язистими. Їх робота, певне, була в рамках замку в якому ми опинилися, раз все навколо мало морські тона, які точ в точ передавалися на форму цих хлопців. Вони зливалися з оточенням, тож якби я опинилася тут не знаючи про охоронців, мені б знадобилося кілька секунд щоб сфокусуватися та зрозуміти, що навколо мене свора амбалів.
У мене серце опустилося на рівень п’яток, коли збоку щось три рази гучно загупало. Маючи велике бажання підстрибнути – я стрималась, але дуже гнівно глянула на ще одного охоронця який стояв перед величезними дверима. Насправді їх було двоє, але один, розумничка, не вирішив що перед, як сказав мій провідник, “суду”, мене варто довести до стану оніміння, яке супроводжується біллю та неясним мовленням.
Ми зайшли до зали.
— Нарешті, я думав воно вирішило втекти по шляху.
Як тільки я зробила кілька кроків до широкого коридору до мене підбіг якийсь хлопчина, в білому одязі, схожому на те, ніби його обвили купою стрічок з тканини, хоча це все одно виглядало ніби ціла матерія. Ці стрічки опускалися до низу, закриваючи собою коліна. Це виглядало ніби фрак оділи задом на перед, хоча за спиною в нього були такі самі, можна сказати навіть метеликоподібні, клаптики тканини.
Я одразу задумалась над тим, чи зручно йому в подібному петляти по слизькій підлозі.
— Ні, пане, воно поводилося спокійно і навіть не пручалася коли ми схопили його.
— Саме тому воно так вільно стоїть!? Без мішка на голові, наручників, чи хоча б вашої підтримки?
Він виглядає як істеричка.
А ще, здається, хтось тут дуже не поважає жінок, або ж не знає що це таке, раз звертається до мене ніби я не маю статі. Це не викликало якогось роздратування, бо більше мене цікавило те, що до того як зайти сюди, охоронці зверталисядо мене як до дівчини, а не як до істоти.
— Вибачте, пане, але ми не виконуємо ваших наказів, тож покличте того, кому ми маємо звітувати. — Відізвався старший охоронець. Мені здається, що він розтуляє рота лише по ділу, або якщо його допекти, як зараз.
Тож, ці двоє не під його керівництвом? Тоді ясно чому в них більше манер. Та і якби їм прийшлося працювати з таким паном, в них би давно поїхав дах, швидко та прудко.
— І так, пане, молодший принце, я абсолютно певен що наш підсудний – дівчина. — Охоронець трохи нагнувся, кланяючись. — Я ніс її на руках і відчував всі форми її тіла…
Охоронець, який підніс праву долоню до серця не торкаючись грудей повністю, навіть не намагався скрити від принца те задоволення, яке він отримував від цієї фрази. І не те щоб його задовольняв факт того, що він лапав мене(а він цього не робив), скоріше, його до збудження окрилював вираз обличчя принца, те, як він з заздрістю свердлив його поглядом, але нічого зробити не міг. Вони ж не під його керівництвом.
Бажання сказати щось отруйне я стримала, відкладаючи на потім.
Не знаю що між ними сталося, чи який факт змусив принца так реагувати, але навіть я отримала від цього крихту приємного поколювання по всьому тілу. Перше враження цей принц точно зіпсував.
— Дякую, що зустріли, пане, здається суд вже розпочинається. — Хлопці поклонилися принцу, поки той намагався зібрати докупи всю гордість, що тільки що перлинками розсипались по підлозі.
Охоронець без натиску торкнувся мого передпліччя і повів далі по коридору, обходячи цього пана стороною. Здається мовчання було правильним вибором, інакше події повернулися так, що я не побачила б цієї ситуації.
— У цього типа погано з жінками? — Тихо звернулася я до охоронців.
— Не варто говорити про молодшого принца так недбало. — Лиш відповів охоронець.
— Ви використали мої форми як спосіб довести цього принца до ручки. А мені ж могло здатися що вам сподобалося лапати мене. Я б могла використати це проти вас у суді як неприйнятне ставлення до підсудного. — Моя задоволена та нахабна посмішка освітила цей коридор, по якому ми йшли занадто повільно як для “суду, який вже розпочинається”.
— Якщо шанс її страти високий, можна я просто скажу як є?
У мене відвисла щелепа.
— Що-що, вибач? — Я сказала це занадто тихо щоб хоч хтось з них мене почув.
Поки обличчя старшого охоронця набувало кам’яного вигляду він обдумував слова іншого. Здавалося, він просто вдивляється вперед, поглядом змушуючи двері в кінці коридору відчинитися, щоб йому не прийшлося відповідати на це питання. Але погляд молодшого був настільки щенячим та милим, що навіть мені стало ніяково. Він виглядав як ведмежа, яке мама занадто сильно перегодувала, а через мутацію в геномі його шерсть була довгою як у пекінеса.
— Це останній раз
— Пані, нашого молодшого принца колись дівчина побила. Ба більше, він зізнався їй в коханні, а та так злякалася що вилила йому на голову глечик з водою, а потім втекла з країни до іншої. — Хлопець йшов далі, але з ентузіазмом та посмішкою дивився на мене та розповідав. — Після цього, до речі, біля нього не бачили ні одної жінки з двору.
У животі так закрутило бажання розсміятися, що аж боліло. Взявшись за нього я зупинилася та голосно засміялася, не стримуючи емоцій ні на йоту.
— Циц, тихо, тихо! Якщо ти не замовкнеш нас усіх разом стратять!
Панічний шепіт та намагання хлопця врятувати свою шкуру веселили ще більше, але я все ж прикрила рота долонями.
— Чорт, дівчино!
— Та все гаразд, гара-а-а-азд!
Щось боляче прописало мені ляща і заболіло на щоці. Я одразу ж торкнулася того місця рукою, прикриваючи та сподіваючись що це зменшить біль, але марно.
Піднявши погляд я побачила старшого охоронця, рука якого стояла як раз так, ніби тільки що дала комусь ляпаса. Його обличчя не змінило виразу, але все ж, вдивляючись в ці очі я бачила як йому хочеться вдарити мене ще раз.
— Наш король не терпить таких, як ти, тож в тебе насправді нульові шанси на виживання. Зроби собі послугу, замовкни.
— Таких як я, кажеш… Що? Як його улюлений синочок – жінок?
— Шпигунів з інших країн.

***
Двері в кінці коридору ми зустріли мовчки. Молодший охоронець замовк так, ніби боявся щось сказати зайве. Я б подумала що він боїться, що зробить щось не так, і це його вина, що мене вдарили, але насправді йому просто було шкода мене. Певне саме тому він розповів ці плітки? Щоб підбадьорити людини перед наближеною кончиною?
Але насправді це не має великого значення. Цей зеленоокий недокосплеєр зіпсував мені настрій та бажання хоч якось втручатися в сьогоднішні події – я просто хотіла велику склянку чаю, ковдру та увімкнути якусь документалку, замість того, щоб петляти в цьому розкішному залі. Що мені буде, якщо я вирішу втекти?
Двері до зали відкрилися швидше за ті, що вели до коридору. Зайшовши всередину я помітила наскільки розкішною та оздобленою вона була. Не дивлячись на те, що по обсягах приміщення не було більше за коридор, але порівнювалося з ним висотою. З верху звисали масивні срібні люстри, світло на яких, як я бачила, випромінюють лампочки. Усього їх було дві. Але через те, що вони були занадто високо, знизу були встановлені чудернацькі торшери, в яких також виднілися звичні мені лампочки.
На стелі, немов у храмі, були розписи. Вони нагадували якихось богів, цілий пантеон різноманітних постатей з однаковим кольором волосся. За їхніми спинами розцвітали поля, моря, сади та ліси, було відчуття що це опис того, за що ці боги відповідають, але водночас з тим, нагадувало розповідь їх історії, яку я не могла зрозуміти. Це було прекрасною та яскравою роботою, але навіть вона викликала деяку нудьгу.
Коли двері зачинилися переді мною постали інші охоронці. Їх камені замість облич нагадували старшого хлопчину, тож звертати уваги на них не хотілося, тому опустивши головою я лиш, ступила вперед, відчуваю як руки вже знайомих мені охоронців відпускають мене. Ті, що підійшли взяли мене хватом гіршим за той, який був у перших на початку, як тільки вони схопили мене. Не знаю, чи це з ними щось не так, чи це тому, що молодший та старший все ж помітили, що я не пручалася їм.
— Сподіваюся вона не створюватиме на свою голову ще більше проблем… — голос молодшого був тихим, але його чіткість дозволила мені почути ці слова навіть зробивши три великих кроки. Хотілося задуматися над тим, що відповів старший, але я була певна, що він просто проігнорував його.
Мене вели набагато швидше та грубіше, як справжнього злочинця. Певно діло в тому, хто їхній пан. Хоча я думала що роботу вони так чи інакше мали б виконувати однаково, і тим паче прислужувати лише королю, але яка взагалі в цьому є різниця? Мене однаково зараз заведуть за стіну, де вже чутно голоси якихось людей і будуть судити, певніше за все, не по логіці чи фактам, а по тому, як їм заманеться. Все ж чимось я вже не вгодила тому молодшому принцу, чи як його там.
Йдучи вперед та пройшовши стіну я була готова повертати, але мене вели далі, прямо. Не піднімаючи обличчя я краєм ока побачила двері та знову опустила погляд, але дещо тут все ж спіймало мою увагу. Не в деталях, але я помітила чоловіка, який був посередині чогось білого, що мій погляд не зміг зловити. Він був одним з білявий, але лише те, як він повільно підняв свою голову відрізняло його від вже відомих мені мешканців цієї країни.
Через три масивних кроки ми опинились біля дверей, вони відкрилися і ми зайшли. Я все так само тримала голову опущеною.
В цій кімнаті стояла тиша. Підійшовши до схожої стіни мене на цей раз все ж повернули та зупинили, ще сильніше стиснувши руки. Біль був настільки неприємним та колючим, що аж опікав. Але виду я не подавала. Лише хотілося переконатися що я не буду сидіти з двома синіми смужками на шкірі.
Якийсь час нічого не відбувалося і ми просто стояли посередині зали. Навіть не підіймаючи голови я могла відчути купу поглядів на собі, таких бридких та огидних, що мені хотілося щось втнути перед ними, щоб їм соромом засліпило очі.
— Король та його сини!
Погляди одразу ж зійшли з мене, немов мариво, але залишили свій липкий слід по всій шкірі. Немов я картопля яку закинули до гриля з маслом і витягнули. Після цього люди встали та по звуках зашуршав їх одяг. Позаду нас відкрилися скрипучі двері і через секунду, біля мене з двох боків пройшовся вітер, а голі коліна легенько вдарила тканина.
Охоронці відпустили мене та відійшли назад. Шкіра після їхніх дотиків неприємно поколювала – це був зовсім не приємний теплий біль, який був після того, як молодший опустив мене.
— Вітаю всіх присутніх на засіданні Правди та Честі, будь ласка, можете сідати. — Люди одразу ж сіли, знову виробляючи своїм одягом цей звук. — Сьогодні наше засідання буде вести особисто король, рада, та очевидці, які виступлять зі своїми свідченнями проти злочинця.
Що ж, пора.
— А мені не дадуть адвоката? — На моє здивування реакції не поступило. Ніхто навіть не здригнувся від моєї різкої заяви, лише, здається, священник зупинився на кілька секунд.
— Пам’ятайте, що під час засідання Правди та Честі ви не маєте права брехати, будь-яка брехня буде вилікувана та вигнана негайно, всі ваші слова чують Боги та наш король, що слідкує за всім. Будьте справедливими, ручайтеся лише фактами, інакше, не дивлячись якого ви чина, ви отримаєте негайну догану.
— У вас тавтологія! Ви повторюєтесь, містер священник.
Знову ніякої реакції.
— Тож, почнемо наш суд!
Повернувшись спиною, священник стукнув у дзвін три рази та зник з поля зору, і як тільки це сталося, позаду мене постало дві тіні, що схопивши мене за ті ж самі місця на передпліччях, змусивши зойкнути. Пройшовши відстань між імпровізованим входом до якогось білого куба, вони підсилили свій хват аж до скрипу зубів, та піднявши мене, підтримуючи при цьому за ноги, посадили в той ящик в якому виявилося стояв стільчик. У мене майже відпала щелепа від цієї наглості.
— Почнемо. — Промовив якийсь чоловік. Його погляд був направлений вперед, хоча зіркою сьогоднішнього шоу була я, а не хлопчаки та дівчата які сиділи перед ним. — Нехай встане молодший син та повідає те, як бачить цю ситуацію.
— О, знову ти. — Всівшись я закинула ногу на іншу та розкинула руки по спинці стільця. Мій погляд направився на нього, поки він, хоч, здається, і не мав дивитися в мою сторону, все ж зробив один короткий погляд від якого його витончене беземоційне лице майже скривилося так, ніби йому в лице бризнули лимонну кислоту.
— Як всі знають, на берегу Пустої річки росте священне Мангрове дерево, яке століття тому стало будинком останніх духів нашого краю. Сік з його коріння має цілющі властивості, а під тінню листочків народжуються священні птахи, які є символом нашої країни. До нього заборонено наближатися тим, хто не є спеціалістом, і про цей закон знає кожна місцева людина. Але це, яке я побачив на прогулянці, не просто було поруч зі заповідником рідкісного дару Богів, а літало біля нього, — Навколо пройшовся коротка хвиля перешіптування, на яку молодший принц не звернув ніякої уваги, продовжуючи казати далі. — та ніжилося під сонячним промінням на його товстих гілках. — Молодший принц зробив важкий видих, немов йому було важко продовжувати й взагалі казати про подібну поведінку. Можливо він не брехав, а можливо слова про миттєву догану були просто залякуванням. — Тож я смію припустити, що вона шпигунка з іншої країни, або шахрайка, або ще гірше – єретик!
По залу пройшлась ще одна хвиля, більш гучного шепоту, а я просто намагалася стримати сміх в межах своєї долоні. Тільки подумати, цей хлопчина буквально слідкував за мною! Це було чимось новеньким.
— Які ти маєш докази цим словам, молодший принце? — Холодний тон короля та погляд, який він пустив на хлопця були не те щоб незацікавленими, вони сочилися відчуття нудьги, яке він прекрасно приховував. Я прекрасно розуміла короля зараз, і могла навіть спокійно позіхнути та потягнутися, показуючи це всім присутнім.
Навіть якщо ніхто не дивиться на мене.
— Кажу ж, воно літало! Просто над вітами дерев тіло цієї особи звивалося ніби змія, яка хоче задушити наших птахів! І просто погляньте на його волосся! — Принц став показувати на мене долонею, ніби ніхто з присутніх насправді не бачив мене і не помітив до цього. Його емоції, які під час свідчень майже були відсутні, зараз били ключем. — Лише у чужаків може бути такий темний та бридкий колір!
Цей хлопчина починає надокучати мені своїми вибриками. Я сиділа тут лише зі сподіванням побачити щось нове серед всього звичного, але зараз бачу, що навіть цей принц виявився звичайною ображеною життям принцесою, якій варто подарувати ляльковий будиночок, щоб гралася.
– Я почув тебе. Будь ласка, сядь на місце, молодший принце. – Сказав король, і принц, хоч і зиркнувши на мене поглядом розлюченого скунса (бо напрочуд милим виявилося його личко, але характер доволі паскудний), сів на місце, перед цим зробивши уклін та притиснувши долоню до серця.
Я тільки зараз звернула увагу на те, як саме виглядають місця короля, Ради, свідків та інших членів які тут опинилися. Місце молодшого принца, як і інших подібних йому жінок та чоловіків, було навпроти старших по вигляду і однозначно статусу. Це були рівні білі лави, немов кварцові, які нагадували мені ті, що були в університетських аудиторіях, що підійматися зверху вниз. Але тут їх було всього три, і вміщали вони не більше п’яти людей.
Такий самий матеріал був у куба в якому я сиділа. Чесно кажучи це було більше схоже на місце свідків, яке розташоване біля столу судді у звичайній судовій залі, але так чи інакше відрізнялося хоча б кольором, та й призначенням.
Мені стало цікаво чи не холодно сидіти на цьому кварці.
– Пане головний, а він завжди так себе веде? – Я вирішила все ж спробувати привернути до себе увагу короля, але паралельно, піддавшись цікавості, торкнулася білого каменя. Мої брови злетіли коли шкіру пройняло приємним теплом.
Чоловік все ж відреагував та нагнувшись вперед, бо сидів в оточені красунь які закривали йому вид на мене, глянув з злегка піднятими бровами та поглядом, ніби до нього звернулася комаха яка і говорити не мала б вміти.
– Перепрошую?
– Ну, він такий не приязний. Ви ж бачили те, з яким ентузіазмом він свідчив проти мене. Не думаєте, що він керується не лише фактами, а ще й своїми бурхливими почуттями?
Обличчя короля зовсім трохи скривилося, ніби перед очима промайнув той спогад про часи, коли по всьому королівству промайнула чутка про те, що молодшого принца побила, відмовила у сватанні та ще й зовсім втекла з королівства дівчина. У будь-якому разі я дуже сильно сподівалася на це.
— Підсудному не було дозволено розмовляти. — Спокійно вимовив старший. — Хто наступний на черзі для свідчень?
Зі своєї лави, що була на одну нижча за ту, де сидів горевідомий молодший принц, встав ще один хлопець. Він, немов старший за всіх у тому секторі, виглядав набагато привабливіше та спокійніше за всіх молодиків що сиділи та витріщалися на нього. Його зовнішність, а точніше лівий профіль, який мені було доступно бачити, був схожий на профіль старшого, що, здається, з повагою дивився на нього? Щось це мене так здивувалося, що і роздивлятися гарненького недоатланти перехотілося. Мене більше зацікавила банальність жанру, де старшого сина поважають більше ніж молодшого.
– Дозвольте, королю, вставити своє скромне слово. – Він нахилився, долоню приклавши до серця, але це менш відрізнялося від того, як це зробив молодший охоронець.
– Дозволяю, старший принце
– Слова мого брата про те, що ця дівчина літала над заповідником наших священних птахів, лякала їх своєю присутністю та ще й ніжилася на сонечку на гілках дерев…
– Знову нудьга.. – Прошепотіла я, позіхнула продовжила в голові – зараз він мене врятує, хоча і виглядає як слизька жаба, а потім зізнається що я йому сподобалася, як і тисяча подібних до нього чоловіків зі снів. Стабільність
– …правда…,– Його голос на мить опустився в тоні, а мої очі в такт йому відкрилися.
Не час дивуватися, він зараз скаже “але”
– …прикрашена, на мою думку, неправильними свідченнями.
Це в нього “але” таке? Чи що ще може матися на увазі кажучи про неправильні свідчення?
– Поясни, старший принце. – З не меншою мені цікавістю проговорив король. Він нахилився вперед, дивлячись на сина пронизливим поглядом, шукаючи щось на його обличчі. Хоча там, вочевидь, крім м’якої посмішки не було нічого.
– Так, ваша світлосте. Я кажу про те, що дівчина яку ви спіймали не шахрайка, чи гірше, шпигунка сусідніх країн, вона посланниця Богів, або ж і одна з них.
По залу пройшовся здивований, деінде обурений шепіт. Вже втретє. Всі звернули увагу на мене, роздивляючись як справжній експонат, хоч до цього сиділи навіть погляду мені не даруючи. Всім різко захотілося знати про яких таких “богів” казав цей старший принц. Не те щоб вони не знали, навпаки – вони почали обговорювати їх, називати імена та намагаючись провести між мною та ними якусь лінію схожості. Не знаючи навіть як це взагалі можна вимовити я просто ловила уважні очі на собі, що всі як один лапали мене з ніг і до самого волосся.
Я сіла рівніше, поклавши руки на коліна. Так само як і іншим, мені були цікаві ці Боги, хоча все могло бути куди звичайніше. Можливо цей принц справді просто сплутав мене з ними, бо не думаю що він, як я бачу, доволі довірена королем особа, став би ризикувати своїм становищем заради якоїсь невідомої дивачки яка ще й на їх рід зовсім не схожа. То ж це знову звичайна нудна справа.
Король опустив погляд та потирав своє підборіддя, немов це допомагало краще думати. Жінки навколо нього щебетали голосніше інших, не зважаючи на те, що біля них сидів сам правитель їх краї.
– Чи справді вона посланниця Богів? – Спитала на вигляд м’яка та тендітна жінка.
– Якби це було так, думаєш наш король дозволив би її спіймати? Чи навіть дозволила б вона себе спіймати? – Жінка, чия блакить очей нагадувала мені скоріше сяйво темного сапфіру накидувалася на першу жінку майже перелазячи через короля, який ніби і не помічав нічого.
– Але ж її волосся.. в-воно темне, немов ніч. А якщо в-вона посланниця не Богів, а Диявола? – Третій жінці, що ходила з не тугою косою на плечі, охнула від свого ж припущення, прикриваючи долонею рота.
– Не таке вже воно і темне. І, слухай, по твоєму посланець Диявола став би пручатися нам? Я чула, що вона віддалася охоронцям без бою, навіть не кажучи кривого слова.
– Що ти хочеш сказати?
– Ну-у-у…
Четверта жінка з красномовною посмішкою кинула поглядом на старшого принца, і за нею це зробила я.
Поки я продовжувала свердлити старшого принца поглядом, пані, що змусила мене почуватися тривожно, говорила далі.
– Старший принц, один зі старших синів нашого короля, але не є найстаршим.
– Ну, і що далі? Припини казати те, що ми і без тебе знаємо.
– Не галасуй. Я хочу сказати, що старший принц не просто так посол нашої країни, він розумний, відданий короні та своєму народу, як і наш король, – її голос став солодше меда, який сяяв бурштиновим кольором в її очах – тож я сумніваюся, що він міг так по-дурному помилитися кажучи, що ця жінка народжена Богами…
На цих словах я повернулася до пані, що белькотіла без упину, щоб подарувати їй такий самий красномовний погляд, але щось змусило мене глянути на старшого принца знову.
Він дивився на мене.

***
Я відчувала як здригаюся, від того що впала в стан між сном та бадьорістю. Поки я лякалася темряві, яку лиш і могла бачити, страх накатував ще більшою хвилею змушуючи пітніти за ці кілька секунд швидше, ніж після годинної пробіжки. Я знову не можу розплющити очі, знову відчуваю тіло, але не можу ворухнутися, я немов спіймала сонний параліч, але всього на нещасні дві три секунди.
Відкривши очі я сіла, протираючи обличчя долонями та прибираючи волосся, яке прилипло до нього зі всіх боків. Руки тряслися, а всередині грудей каменем висіло відчуття, схоже на темно-сіру матерію, яка щипає та кігтями шкрябає зсередини. Прикривши рот пальцями, які постукували по губах без мого втручання в це, я намагалася зрозуміти та згадати те, що мені снилося. Що сталося причиною такого божевільного стана?
— Ну… ну… — Мій голос тремтів разом з тілом, я впізнала в ньому початок панічної атаки. — Прошу.. спокійно.. Що там було? Ну, Марі..
По трохи легені почало стискатися, а дихання перериватися. Перед очима все пливло, хоч в кімнату рясно світило світло від ліхтарів, що заводили світло старого білборд з рекламою зубної пасти. Я забула зачинити штори. Чи це не причина відволіктися, встати, дати собі подихати та закрити до чортової матері ці довбані штори? Ні, мене продовжувало трясти.
— Т-точно.. дерево..Мангрове… Ні. Так, точно Мангрове. Я літала, потім мене.. — Я ковтнула слину що накопичилася та продовжила змушувати себе говорити це в голос. — Мене схопили два охоронці, один з яких був схожий на сусідського пекінеса, а інший на камінь, який в мене… — Знову вдих. — …лежить як декор. Після цього..
Спершу я взялася долонями за голову, а потім, відчуваючи неймовірно дрож, стала заправляти пасма за вуха, щоб припинили лізти до очей.
— Потім… не пам’ятаю.. А! Король! Молодший принц, точно! — Я не помітила як стала кричати та дивитися вперед ніби бачила серед темряви та силуетів в ній ще когось, когось, хто слухає. — Мене звинувачували та хотіли стратити! Ну, молодший принц точно. А потім встав старший син, про якого ще шепотілися жінки короля, а потім він…
Я згадала. Згадала все, і дрож, немов магічним чином, припинилася.
Він дивився на мене. Його погляд був немов виклик, питання, забавка, та все одразу. Але він не насміхався з мене, не зневажав, він потребував мене. Сильно. Жадав. І зовсім не в тому ключі, в якому мої гормони кілька років тому могли вважати. Я була потрібна для чогось, як елемент якогось плана чи, не знаю. Можливо ті слова про посланника Богів були вигадкою, але лише для людей навколо, не для нього, і не для мене. Він хотів використати мене, але водночас з тим знав, що без мене його план нічого не коштує.
Його погляд розповів мені це. Його погляд показав мені відчуття, коли ти чогось вартуєш, коли щось може залежати лише від тебе і ти маєш це зробити, бо іншого виходу просто немає.
— Посланниця Богів, я стану твоїм підданим.
Це були його останні слова що я побачила у тому сні. Цей момент, те, як його очі вдивлялися в мої, стало настільки яскравим спогадом, що він майже перетинався з реальними. Його слова, голос, образ – все це залишилося незмінним навіть після того, як пройшла година, а на вулиці почало виднітися ранкове сонце. Навіть після того, як я намагалася забути це відчуття та цей сон. Нічого путнього.
Мені заболіло. Настільки, що на очах виступали сльози. Але я ніколи не плакала по справжньому, як зараз. Я ніколи не відчувала життя так, як тоді, коли сиділа немов злочинець, дратувалася та запевняла себе що єдине, що відчуваю – це нудьга. Голова крутилася, але я залишалася стояти та вдивлятися в свої долоні немов це дасть мені якусь логічну та вигідну для мене відповідь.
Але цього не станеться. Я маю визнати. Зараз. Зробивши уклін та торкнувшись долонею серця, так, як зробив це молодший син до свого батька, єдиний, хто зробив це чесно.
— Я хочу назад. — Мої очі защипало і я затамувала дихання. — Боже, я так хочу назад…
… до відчуття, що я жива