Гра зі сновидіннями

“Ми всі маємо відповідальність за те, щоб діти виростали в безпечному середовищі, де їхні права поважають і захищають”
Кофі Аннан

– Катерино! – здивовано і з нотками переляку вигукнула мати. – Звідки взявся цей собака?
– А що, нам не можна собаки? – перепитала ніяково я відірвавшись від домашнього завдання.
– Звичайно, що ні! – різко заперечила мати. – В нас і так грошей мало, а цей диви який здоровенний! Він їсть, певно, за десятьох. Як ти його взагалі сюди притягла?
– Ну, добре… не буде собаки, – сумно промовила я та повернулася до виконання вправ.
– Як це «ну, добре»? Він же сам не зникне! Чи зникне.., – мати дивилась у кут кімнати дочки, наче хотіла там щось побачити. – Хвилинку… – розгублено вирвалося в жінки. – Я ж тільки що бачила там в кутку великого чорного пса… Де він подівся?
– Мамо, немає там ніякого пса! – роздратовано відповіла я. – Тобі привиділося.
– Але я ж його бачила! – не здавалася мати. – Тільки що! Ти ж його теж бачила?
– Не знаю ні про якого пса, – сухо відповіла я. Мене ця ситуація вже почала дратувати.
– Чекай… а й дійсно! – з нотками прозріння в голосі промовила мати. – Як ти могла притягнути такого здоровенного собаку непомітно? Мабуть, я таки перепрацювалася… Треба відпочити. Піду трохи полежу, а ти вчись.
– Добре. Біжи відпочинь, – кинула я їй на прощання.
Хоч батьки й називали мене Катерина, мені все ж більше подобалось зменшене ім’я Катя. Але так мене ніхто не називає крім мене. Мені 9 років, і зараз розкажу Вам про складний шлях до відшукання свого найкращого друга – Сірка.
Все почалося змалечку, коли мені часто снилися кошмари. Я боялася. Але моя мати сказала, що кошмари – це частинка нас. Частинка моєї уяви і вони належать мені. Так, саме мені! От тоді я і почала вчитися контролювати кошмари.
З часом кошмари припинилися. Вони відступили перед моєю силою. Пізніше я навчилася контролювати будь-які сни. Тепер уві сні я можу бути, бачити і робити все що завгодно! Тому мені дуже подобається спати.
В реальному житті, на жаль, у мене все не так добре, як у снах. У мене немає постійних друзів. Лише знайомі та й ті такі собі…
У школі мені нудно. Мої однокласники вважають мене дивачкою та уникають спілкування зі мною. Це все, мабуть, через те, що найбідніша зі всіх. Наче й мама і багато працює, але грошей весь час не вистачає.
Але я не засмучуюсь! Я маю багато друзів у снах. Інколи я намагаюся задрімати або вдома або на уроках, щоб отримати трохи веселощів.
І хоча мій одяг доволі зношений, але він мені подобається і я намагаюся його вберегти. Будь-яка дірочка на ньому відразу зашивається моїми власними нитками та голками. Цей набір мені мати подарувала. На 8 років.
Зате мої кеди не такі зношені, як одяг. Ви б бачили, які вони круті! Мати казала, що це подарунок від бабусі на 9 років. Бабуся вже дуже старенька і не змогла до нас приїхати, але я подарунок отримала через маму.
А маму я дуже люблю. Вона молодчинка, старається. Шкода, що весь час втомлена після роботи, тому мені приходиться гратися самій.
А от тато… Ну, він такий… алкоголік. Так весь час каже мама, і я з нею згідна. Останні кілька років він взагалі майже не буває вдома. А коли і приходить, то краще б не приходив! Кричить весь час на мене і на маму. Інколи навіть б’є. От навіщо його пускати до нас? Я б не пускала.
Але Ви не подумайте! Він не завжди був таким. Колись він був хорошим татом. Це все алкоголь. Він вже багато разів обіцяв нам з мамою, що кине, але, на жаль, у нього не вдається. Інколи я чую, як мама плаче у своїй кімнаті. Шкода її, але я вірю, що колись тато таки зможе перестати пити. Тоді попросить у нас пробачення за все те, що наробив і стане нормальним. І ми будемо жити разом!
Ой, трохи відволіклася… Так от, повернімося до мого друга та моїх можливостей!
Я бачила, як дівчата і хлопці грають в шашки, шахи, карти та в інші розваги. Шкода, але для цих ігор потрібна ще хоча б одна людина. А зі мною ніхто гратись не хотів. Тому я весь час гралася сама.
Якщо ніхто не хотів зі мною дружити, то я вирішила створити друга сама! Я створила пса-друга та назвала його Сірко, як в казці. Він не звичайний песик. Сірко любить гуляти, гратись і навіть розмовляти. Спочатку я гралася з ним лише у снах. Але потім змогла відтворювати його в реальності.
Сьогодні був перший день, коли я вирішила показати Сірка мамі. Однак мама злякалася. Вона просто ще не готова і не знає, що Сірко хороший. Він молодець! У всьому допомагає, і я його теж дуже люблю.
Знаєте, створювати Сірка в реальності важче, ніж у снах… Потрібно бути дуже сконцентрованим. Це так втомлювало, що аж голова гуділа! Але як казала моя бабуся “хто робить – голяка не ходить”. Що частіше та довше я відтворювала Сірка в реальності, то легше мені ставало з часом. Зараз я вже відчуваю, що Сірко – не найважче, що я можу створити.
Але я ще не хочу створювати щось більше. Не знаю, як на це зреагують інші люди… Он мама як злякалася Сірка! А він же всього лише слухняно сидів. А якби він до неї заговорив, вона б узагалі могла померти від здивування. Ахаха…
Потрібно спочатку привчити маму до Сірка. А потім придумаємо ще щось. До речі, показати Сірка мамі було доволі складно. Але я змогла. Наступного разу я попереджу маму або вдам, що привела його з вулиці. Може, це не буде настільки дивно для неї і ми його залишимо. Тоді він зможе гратися і зі мною, і з мамою. Буде нам допомагати по господарству. Ахаха! Уявіть, як Сірко прибирає у нас вдома, наче справжня домогосподарка!
Гуп! – перервав мій потік думок сильний звук. Щось сильно вдарило у вхідні двері нашої квартири.
“О ні! Невже це знову тато прийшов додому п’яний?” – подумала я. – “Він завжди, коли п’яний, то так грюкає у двері, наче ми усі глухі!”
Я встала з ліжка та швиденько зачинила двері до своєї кімнати. Потім підперла свої двері стільцем, щоб він точно сюди не заходив.
Я не розумію. Чому мама відкриває йому двері, коли він такий?!
Гуп, гуп, гуп! Знову та знову гуркіт лунав по всій квартирі. Але мати не відчиняла двері. Мабуть, дуже втомлена….
Геп, геп, геп! Ці удари були дуже сильні, скоріше за все, у двері били ногою. Я лягла на своє ліжко і скрутилася калачиком обіймаючи мою м’яку лялю – Іветку.
Гупання продовжувалося.
“Наші старенькі двері так довго не витримають. Якщо так буде тривати далі, тато точно їх виб’є. Може мама б відкрила йому двері і цей гуркіт припинився? А ще краще, якщо тато просто піде геть!”
З кожним ударом я відчувала, як моє серце б’ється швидше і швидше і в мені зароджується страх, що станеться щось погане.
Хрясь! Щось тріснуло. Хрясь! Знову тріск, але сильніший. Тато таки був дуже сильним чоловіком, і двері вже помаленьку здавалися під його натиском. І ось нарешті останнє «гуп», і двері зламалися.
– Ах ви ж курви обидві! – це були перші слова, які прокричав тато, коли двері вже остаточно вилетіли. – Вже рідному батькові двері не відчиняєте! – його горлання розносилося по цілій квартирі.
На жаль, він вирішив зайти спочатку до мене.
“Мабуть, через те, що у мене світилося”, – подумала я.
Хоча двері до моєї кімнати і були зачинені, він почав грюкати тепер і у них. Я вже не могла витримати ці постійні гепання, тому пішла і відчинила йому двері.
Він вдерся до мене у кімнату. Я відразу відчула цей гидкий запах алкоголю з сигаретами.
“Він таки знову п’яний. Сьогодні, мабуть, гірше, ніж завжди, бо в його очах читалася злість”.
Бах! Я відчула удар долонею по моїй голові. Голова заболіла, але мені стало ще гірше від того, що мене вдарив тато ні за що.
“І це така дяка за те, що я впустила його у свою кімнату?”
Мені захотілося плакати, і я відчула, як мої очі наповнилися слізьми.
– Ти чого мені двері не відчинила? – загарчав на мене тато.
– Я думала, мама відчинить, – сльози разом із голосом вирвалися одночасно з мене.
– А уроки вже зробила?
– Так, – вичавила я із себе.
Я дивилася не на нього, а втупилась у підлогу. Сльози повільно крапали з моїх щік. Кап, кап. Я не хотіла дивитися на тата після того, як він мене вдарив.
– Не реви! – гаркнув він. – Показуй щоденник, які в тебе оцінки. Будемо їх виправляти! – злорадно вимовив чоловік.
“Коли він себе так поводив, я не вірила, що це мій справжній тато. Я думаю, у нього вселяється якийсь демон і робить все це замість нього. Справжній батько такого б не міг зробити!”
– Я не хочу, – знайшла у собі сміливості вимовити так.
“Я знала, що якщо покажу щоденник, то він почне мене бити за кожну погану оцінку. Вчилась я так собі, тому мені б дісталося добряче.”
Лясь! Знову ляпас. Цього разу по щоці, і я відразу відчула, як її спочатку обпекло болем, а потім щока наповнилася теплом.
– Ти будеш робити те, що я скажу! Гімно мале! – в його голосі чулася ненависть.
“Це таки точно не мій тато” – я була впевнена у своїй думці. – “Хіба справжній тато може бити власну доньку?”
Від цієї прикрості я ще дужче розплакалася. Сльози вже стікали по моїх щоках рікою. Я хотіла, щоб це все припинилося.
– Тату, ні! – вигукнула я.
– Діставай щоденник я сказав! Не зли мене, мала курво! – з цими словами він почав раз за разом давати мені ляпаси по лиці. Було відчуття, ніби до обличчя прикладали вогонь.
– Ні! Не бий мене! – не витримувала я. – Сірку, допоможи!
– ГАВ! – наче грім пролунав голос Сірка у моїй невеличкій кімнаті.
Тато, який замахнувся для ще одного удару по моїй голові, раптом зупинився і дивився в куток кімнати на Сірка.
Я злегка підняла голову і мимоволі глянула на тата. Я побачила страх у його очах.
Це не дивно: я створила дуже великого Сірка! Він був величезний і з легкістю зміг би здолати тата. І я це знала!
Сірко вискалив свої здоровенні зуби та грізно заричав.
– Це ще що таке? Звідки тут ця собацюра? – злякано промовив батько.
Я вперше побачила, як його злість швидко змінилася на страх. Він помаленьку задкував до дверей моєї кімнати, не зводячи очей з пса.
Я ще плакала, але потрохи заспокоювалася. Я таки рада, що знайшла спосіб втихомирити тата! Хоча моє лице далі пашіло від ляпасів і голова тріщала від болю, але я таки змогла перемогти.
Батько вийшов за двері.
– Настю, ти що? – закричав він до мами. – Дозволила Катерині завести пса?! Без мого дозволу?!
Йому ніхто не відповів і я почула, як батько пішов в кімнату до мами.
– Ану вставай, хвойдо! – доносилися до мене крики батька з маминої кімнати. – Вічно нічого не робиш! Лише лежиш!
– Відчепися! – втомлено промовила мати. – У мене дуже болить голова і я не розумію, про що ти говориш!
– Там у кімнаті здоровенний пес, – не вгамувався батько. – Ще й гарчить на мене! Це ти його взяла?
– У тебе вже почалася біла гарячка, – прокричала у відповідь мати. – Ти вже здурів! Вибив двері, бив дочку! Прийшов сюди і тільки кричиш! Я вже не витримую. Ми від тебе підемо! Чуєш? Я розлучаюся з тобою!
– Ах ти ж паскуда невдячна! – прогарчав батько. – Я тобі покажу, як зі мною розлучатися!
Потім я почула удари та болісні скрикування матері. Я боялася за маму. Лице ще трохи боліло, але не так сильно.
– Що ти робиш?! – крізь стіну чулися крики матері. – Мені боляче! Зупинись! Рятуйте! Я не можу дихати. Пусти!
– Замовкни! Замовкни! – повторював зі злістю в голосі тато. – Закрий свого поганого рота! За-мов-кни!
За кілька хвилин крики мами затихли. Тиша.
Я мала погане передчуття, тому зібрала залишки сміливості та встала зі свого ліжка.
“Треба подивитися, що там з мамою”.
Мені було дуже страшно, але зі мною був Сірко. Я зробила Сірка ще більшим та злегка відчинила двері своєї кімнати. У коридорі було порожньо та тихо.
Я послала Сірка на кілька кроків попереду себе.
“Цок, цок, цок” – великі лапи Сірка гучно стукали по підлозі, коли він ішов. Він був величезний, зростом вже приблизно як я. А якби став на задні лапи то дістав би стелі. Таких великих псів, я думаю, не існує у цілому світі!
Я дійшла до кімнати батьків та заглянула туди.
На ліжку лежала мама. Її очі були відкриті, але якісь не такі. Пустий погляд був спрямований на мене. Поруч, втупившись у підлогу, сидів батько.
У голові блиснула дуже жахлива думка, але я її відразу ж відкинула, бо це ж неможливо!
– Мамо, ти як? – вирвалося стиха у мене.
Але вона далі лежала непорушно та навіть не кліпала. Щось всередині в мені ожило і почало збільшуватися.. Я відчула, як калатає моє серце.
Тато глянув винувато на мене, потім схопив мати за плечі і струснув, але її голова вільно гойдалася в боки. Тато повернув свою голову до мене, і тільки зараз побачив Сірка, що стояв біля мене.
В його очах знову спалахнув страх і руки затрусилися.
– Я… я не хотів, чесно! – жалібно промовив він. – Я просто хотів, щоб вона замовкла.
Те, що почало рости у мені, нарешті вирвалося назовні. Злість та ненависть заполонили мене! Я відчула, як накочується цілий ураган емоцій, і зрозуміла, що мене вже ніщо не зупинить.
– Як ти міг? – закричала я. – Мамо!!!
В цей момент Сірко загарчав та кинувся на батька. Батько мимоволі підставив праву руку, і Сірко вхопив її своїми величезними щелепами. Почувся хрускіт кісток та вереск батька.
– Забери його! Забери! – верещав він, намагаючись вирвати свою руку із могутньої пащі Сірка.
– Сірку, апорт! – наказала я.
І Сірко відпустив хватку на руці батька та повернувся до мене.
Батько стогнав та дивився на свою закривавлену руку. Потім він з жахом глянув на мене та на Сірка, звівся на ноги та обережно пройшов попри мене весь час зиркаючи на пса. Як тільки він вислизнув з кімнати, то перейшов на біг та вилетів із квартири. Сірко весь час стояв біля мене непорушно.
Я повільно підійшла до мами. Вона була вся бліда. Такою я її ніколи не бачила. На шиї виднілися синці.
“Спляча красуня,” – подумала я. І вона дійсно була для мене найкрасивішою жінкою у світі. – “Наче спить”
Я злегка доторкнулася до її щоки. Шкіра була холодною та блідою. Я обняла її і заплакала.
– Не переживай, мамо, я все виправлю, – говорила я крізь сльози, хоча здогадувалася, що це кінець. – У нас все буде добре…
Я повернула голову до Сірка.
– Ти знаєш, що робити! – наказала йому і Сірко поклонився мені та вибіг із кімнати.
Я повернула голову до мами.
– Мамо, все буде добре, – заспокійливо промовила я. – Ось побачиш. Дивись, ти вже стала теплішою, тепер треба лише вдихнути повітря. Давай! І раз, і два! І раз, і два!
І мати почала дихати. Її шкіра стала тепла та набула блідо-рожевого кольору.
– Катю, це ти? – наче спросоння запитала мати. – Мені наснився такий кошмар!
– Я знаю, але зараз все добре, мамо. Ви з татом трохи посварилися, але тепер він буде як колись.
– Це чудово, – обняла мене мама та поцілувала у щоку. – Я так тебе люблю, доню!
Ми лежали та обнімалися. Я ще трохи плакала, але тепер від щастя. Мама жива! Я знала, що вона тепер буде зі мною вічно.
За кілька хвилин до нас зайшов тато. Але справжній тато, а не той демон у його шкірі. Він був красивий, причесаний, гарно одягнений, і від нього зовсім не пахло алкоголем чи сигаретами. Від нього пахло парфумами, як в дитинстві! Він був таким, яким я завжди хотіла його бачити. Тато посміхнувся до нас.
– А чого ви тут лежите? – бадьоро мовив він. – Одягайтеся, сьогодні ми йдемо у зоопарк.
– Ура! В зоопарк! – закричала я і побігла до себе у кімнату вдягатися.
Тато підійшов до мами:
– Я тебе так люблю, моя люба! – ніжно промовив тато. – Таке більше не повториться. Наше життя тепер буде зовсім іншим.
– Я знаю, – відповіла йому мати. – У нас тепер все буде добре.

****

Професор відчинив двері палати, де на ліжку лежала тендітна дівчинка років десяти. Її очі були широко розплющені, але в них не було жодного відблиску життя.
– Це Катя, – тихо промовив професор. – Важкий випадок. Дівчинку знайшли сусіди в обіймах мертвої матері. Психогенний ступор. Вона в такому стані вже кілька місяців. Під час алкогольного сп’яніння батько забрав життя її матері. Він був затриманий та проходив у нас психіатричне обстеження і ми вважаємо, що він ще був хворий на параноїдну шизофренію. Весь час скаржився нам, що його переслідує величезний чорний пес.
– Погляньте! – раптово промовив один зі студентів. – Вона посміхається!
Професор подивився на дівчинку. На її обличчі, час від часу, виникала ледь помітна усмішка.
– Так, цей феномен нас дуже дивує, – сказав професор, замислившись. – Немов десь глибоко в її свідомості все ще горить маленька іскра щастя.