Синій чи сивий?

Суджений, прийди мене через місток перевести…
Усе було в тумані. Нечутно блукаю серед лісів, незвіданих стежин. Я можу йти вічність, а можу йти просто по колу, адже кінця дороги не видно крізь цю пелену. Гілки дерев раз у раз торкаються моїх плечей і рук, заважаючи досліджувати невідомий шлях. Природа наче грала зі мною в гру, небезпечну для мене й таку безтурботну для неї. Гра, суть якої обірвати коло та вирватись з полону лісу та туману. І гілки, що хапають мене своїми тонкими вітами й не дозволяють перемогти.
І так я могла б ходити вічно, якби не мала цієї жаги перемагати. Я пам’ятаю, що в кінці на мене чекає щось грандіозне, те, що заслуговує моїх старань і терпіння. Тож пробираюсь крізь браму віт і колючок кущів, а річка в кінці лісу нарешті визирає та затамовує мій подих своєю стрімкою течією. Я помічаю, що раніше, в полоні дубів, осик і кленів, жоден звук не доносився до мене, наче навіть лісова тиша заважала почути звуки ріки. Однак тепер могутній потік заглушив будь-які інші можливі звуки та ллється до моїх вух. Я не бачу витоку чи гирла, туман приховує все зайве, скеровуючи мою увагу лише на міст попереду.
Міст був побудований з білого каменю, виглядаючи незвично розкішно серед дикої природи. Особливу увагу привертали позолочені перила. Поручні закручувались у витончені та хитромудрі візерунки, змушуючи уявляти, як талановита рука майстра створювала ці завитки. Лоза тягнулася по мосту, бажаючи обвити своєю зеленню, та могутній і стійкий камінь залишався байдужим до рослинності навколо. Навіть пориви вітру не змогли достатньо нахилити віти верби, залишаючи міст недоторканним.
Та все ж міст не здавався достатньо непорушним, щоб супротивитись шаленій річці. Води торкались білосніжного поруччя, краплі лишались виблискувати на камені. Я не впевнена в міцності цього мосту, адже здається, що природа сильніша. Я не йду через міст, а лишаюсь спостерігати за могутньою силою.
Мою увагу привертає щось темне. Серед туману, каменю та зелених віт раніше була найтемнішою ріка, проте зараз ця темна постать більше виділялась серед сині вод. Окрім швидких хвиль, простір заполоняє новий звук – кроки. Цокотіння каблуків приємно відбиває ритм повільної та впевненої ходи. Я не помітила, як з такого молочного туману вийшов темний силует. Можливо, всю мою увагу захопила могутня ріка. А можливо, він з’явився нізвідки.
Я не рушаю з місця, лише мовчки спостерігаю за тим, хто стає все ближче. Високий чоловік. Темно-зелений плащ не дозволяє мені побачити його одяг чи статуру. Вітер злегка торкається тканин його накидки, та все ж він не такий сильний, щоб відкрити мені таємницю зовнішності незнайомця. Мені відкриті його шия та коротке світле волосся – навіть обличчя приховане за маскою. Маска кольору туману, що огорнув нас, а очі виблискують блакитним сяйвом вод.
Чим він ближче, тим більше я впевнена, що він не здатен бути небезпечним. Від високої темної постаті віє спокоєм і якимось запахом… Я принюхуюсь, вдихаю змішане з його ароматом повітря та намагаюсь упізнати. Але все ж це залишається для мене черговою загадкою.
Він стає поруч, крізь маску його очі захоплюють мої. Спочатку мовчить, розглядає мене. Я не бачу виразу його обличчя, та сподіваюсь, що подобаюсь йому. Але чому це має значення для мене?
— Ти просила мене перевести тебе через міст.
Я не можу пригадати, коли таке було, однак не заперечую і киваю. Його голос густий… Наче оточує мене чимось щільним. Він такий же легкий, як вітер, що скуйовджує волосся, та водночас сильний, як відчайдушна течія. За цим голосом я слідую, беру його простягнуту теплу руку, ступаю на міст.
Раніше міст здавався мені неспроможним витримати могутню синизну, та тепер його пальці переплелись з моїми, даючи впевненість, що разом ми зможемо пройти крізь усе. Та чому я така впевнена? Мені невідомо, але це приємно.
— У тебе холодна рука, — він каже мені, і я знаю, що це так, адже його долоня така гаряча проти моєї.
Я знову вдихаю його запах, знову намагаюсь вгадати і зазнаю невдачі. Я не розумію нічого в ньому. Не розумію, чому плащ повинен приховувати так багато. Не розумію, чому маска не дозволяє побачити риси його обличчя.
Юнак, а саме таким він мені здавався, доводить мене до середини мосту та відпускає. Його руки лягають на перила, а мовчазний погляд запрошує зробити те саме. Я підкоряюсь і встаю поруч, дивлячись на потік річки. Ми мовчимо деякий час, огорнені туманом, поки краплі час від часу дражливо падають на мої долоні, оминаючи камінну огорожу поруччя. Я хочу запитати про все, що мені незрозуміло. Та все ж не можу розтулити вуст, тому лише кидаю на нього мовчазний погляд. Маска приховує його профіль, але не може заховати очей, в яких відображаються порухи ріки. Він точно гарний, і мене дивує ця здогадка. Та понад усе я дивуюсь тому, як втішно стояти біля нього. Це те, що точно не є таємницею.
Тепер він дивиться на мене. Я радію, що погляд юнака на мені, наче щойно знову перемогла у природи, у винагороду отримавши його увагу.
— Наша наступна зустріч не така скора, як мені хотілося б.
Я киваю та усміхаюсь, незважаючи на те, що в його голосі на мить з’явився смуток. Наша наступна зустріч відбудеться, і це дає надію.
Потік ріки стає повільнішим. Вітер припинив колихати вербу. Його пальці торкаються моєї долоні.
— Ти впізнаєш мене, коли побачиш наступного разу.
Я впевнена, що це так. Він уже весь час здається мені знайомим.
— Та зараз настав час для прощання.
Його долоня знову обхоплює мою, коли він почав повільно йти далі мостом і манити мене за собою. І я йду, однак зараз смуток охопив мене. Мені не хотілось прощатись, не хотілось знову залишатись на самоті з природою та намагатись виграти. Його постать вселяє спокій і відчуття миру, який мені так не хочеться втрачати. Чомусь я продовжую підкорятися йому, проте хочеться проявити непослух, зробити все по-своєму. Хочеться залишити його на довше поруч.
Юнак привів мене до протилежного берега і відпустив руку. Я зітхаю, коли він повертається спиною і планує йти далі, залишаючи мене тут. Та я не хочу цього, не підкоряюся.
Моя рука швидко ловить його лікоть, змушуючи повернутись. Я здогадуюсь, що на його обличчі яскраво виражений подив, та хочу побачити це. Одним різким рухом зриваю маску з його обличчя.
Впевнена, що він бачить, наскільки я шокована. Знаю, як розширились мої очі, коли побачила його вкрите зморшками обличчя. Я не можу одразу нарахувати усіх зморшок, лице нагадувало засохлий гриб. Очі запали, так само і бліді щоки, і я здогадалась, що це через відсутність більшості зубів у роті. Напевно, його образив мій переляк, але я не можу контролювати емоції від сильного здивування.
Переді мною звичайний дідусь.
— Якщо хочеш бути зі мною, то будь готова, що в старості я буду таким.
Це був запах затхлості.