Зворотна проєкція

Плей-лист: Ludovico Einaudi – Experience

***
Згідно зі статистикою, майже десять відсотків людей не бачать снів. Хоча дуже ймовірно, що вони їх таки бачать, але не можуть пригадати. Наука пов`язує це зі стресом, способом життя та іншими факторами. Як і майже з усім в цьому житті — ніхто точно не може вказати на причинно-наслідкові зв`язки, тому залишається тільки здогадуватись. З тієї ж причини інколи відбуваються речі, які логічно ніяк не пояснити.
Якщо говорити про Стасю — їй ніколи не снились сни. Зазвичай вона лягала в ліжко, швидко засинала і одразу прокидалась. Не бачила ні кольорових, ні чорно-білих картинок.
Відмінниця, чудова подруга і віддана донька. Ніхто з її друзів не міг би сказати чогось поганого про неї. Так — у всіх є свої таргани, але в неї їх було не більше за інших. Можливо, їй десь бракувало впевненості в собі, та вона це компенсовувала старанністю.
Її життя йшло по доволі звичному сценарію. Стася ще в школі знала, ким хоче стати в дорослому віці. Багато вчилась, щоб вступити туди, куди надумала, а потім щоб знайти добру роботу. У вільний час вона багато читала, любила малювати та фотографувати. Здебільшого пейзажі, і майже завжди — на плівку. У неї досі був плівковий фотоапарат-мильничка, яку їй колись давно-давно подарувала бабця на день народження. Тепер то вже вінтаж, як то кажуть.
Тому, коли в її життя потрапив він, — все змінилось. Воно стало схожим на оте, що показують в романтичних фільмах. Ніколи до того Стася не відчувала такого. Побачення, море інтенсивних приємних емоцій, сюрпризи, спогади. Тож з часом, вона помітила, що їй почали снитись пречудові кольорові сни, майже щоночі. Перший раз вона не могла зрозуміти що це таке, і довго відходила вранці від побаченого.
В тих нічних видіннях Стася завжди була собою — навіть коли змінювала зачіску, чи почала носити окуляри. Усі деталі з її реального життя переходили у світ снів. Напевне, деякі люди навіть заздрили їй — бо в кожного бувають часом кошмари, від яких потім важко відійти. А Стася натомість бачила казки, проживала їх раз за разом.
Йшов час, стосунки з ним розвивались, і шквал емоцій у реальності то притихав, то зростав. Та досі усе, що вона бачила після засинання, тішило її барвами і теплом. Стася навіть думала, що це подарунок долі.
Коли він вперше її вдарив — щось у ній точно змінилось, вона це відчула. Попри те, Стася і далі бачила яскраві приємні сни. З часом ніч і її видіння стали єдиним місцем, де вона могла почуватись добре. Там не було болю, вона насолоджувалась світом дрімоти і фантазій. Їй не хотілось прокидатись, повертатись у світ, де вона відчувала постійну боротьбу із собою. Стася відчайдушно прагнула спокою, але не могла змиритись із рішенням, яке могло б їй його подарувати.
В якийсь момент і цей подарунок зник — вона знову втратила можливість бачити сни. Більше не було нічого, що могло б її тримати на плаву. Він забрав в неї все радісне. Тому, більше не було сенсу боротись. Розбита і зболена Стася покинула свій дім, щоб знайти шанс жити далі.
Спершу в неї була ломка, вона сумнівалась і сумувала за тим життям, яке в неї було. Що ж далі? Невідомо. Здавалось, що не може знову бути добре. Казки не стало ні в житті, ні у сні. Вона відбудовувала своє життя по цеглинках. Хоча, точніше буде сказати що будувала потрохи з нуля.
Один день може все змінити. Одна ніч може все змінити. Приблизно вісім годин, а це десь чотириста вісімдесят хвилин.
Як тільки її голова торкнулась подушки — настала темрява. Спершу було відчуття, що повернулись ті чудесні нічні фільми, які вона бачила колись давно.
Увісні вона бачила вулиці міста, настільки детально промальовані, що здавались справжніми. Надворі була весна, сонце ніжно торкалось її обличчя. Скільки не намагалась — Стася не могла згадати чи колись тут була. Але вона відчула що десь тут є її дім. Туди тягнуло невидимою ниткою.
Коли жінка зайшла у квартиру, вона затамувала подих. Вікна пропускають багато світла і так затишно! Картини, вазони, її улюблений плед — все це було зібране для неї. Вона не могла б уявити більш «свого» місця.
Стася пішла далі, у спальню. Там її чекало величезне ліжко, а біля нього збоку вікно з виходом на терасу. А звідти видно море зелені, хоч цей будинок у місті. Її серце наповнилось спокоєм.
Не встигла вона пройтись кімнатами, як у двері постукали. І ні, вона не відчула тривоги, не відчула страху. Це ж її дім, її сон, її голова.
Вона глянула у вічко і завмерла. Так, як вона часто завмирала, коли не знала як їй реагувати. Тоді, коли у нього різко мінявся настрій, чи спіткала якась невдача.
— Що ти тут робиш?! — різко спитала вона, відчуваючи як перетворюється на тінь і потрохи тане. В голові пролітають думки чому він тут, яким же вітром його могло занести сюди, чому це знову сталось.
— Привіт, маленька! Ти чого, я був поруч то зайшов в гості. Хотів подивитись як ти. — Її шлунок скрутився у тугий вузол, кров відлинула десь далеко до рук і ніг, а серце шалено стукало.
— Будь ласка, йди геть. — Вона не могла підібрати слова. Голос почав трястись. Вони ж вже давно не разом. Вона не бачила його кілька років, не спілкувалась і не знала нічого про його життя.
— Та як, ти що. Я хочу глянути як ти живеш, ти ж тільки недавно переїхала. — Він наче не розумів в чому проблема. Наче не знав, що між ними рів, який вона ж і викопала. Для своєї безпеки.
А тоді вона зробила те, що завжди – піддалася. Коли Стася проти нього то це все, на що їй вистачало сил. Він завжди крутив нею, як хотів. Хіба ж щось змінилось?
Далі — туман. Виглядало так, наче він щиро хоче допомогти. Казав, що може перевезти речі, повішати ще картин, поремонтувати якісь дрібниці в квартирі. І це все так легко, так ненав`язливо, що аж страшно. Так воно все і почалось колись, в реальності. А потім він почав говорити про те, як сумує. Як він змінився, що тепер він інший. Що це була велика помилка, відпустити її.
Стася стояла ошелешена і не знала куди себе подіти. Вона не вірила жодному слову. З того моменту, як вона піддалась і відчинила двері, вона гарячково думала, як втекти. Аж раптом він побачив сумнів у її очах. Тепер він знав, що вона йому не вірить.
Одна мить — і його лице змінилось. Стася затамувала подих. Вона відчула як стає меншою, незначною, дріб`язковою, непомітною, крихітною, порошинкою. Йому під силу її знищити.
Він схопив її за руку, міцно стиснув і притягнув до себе, щоб поцілувати. В цей момент в її голові звучав пронизливий крик «НІ», а душа рвалась на частини. Та тіло знову піддалось йому. Потім вона виправдає це тим, що так було легше. Саме це дало їй можливість втекти. Бо як тільки він трішки попустив хват на передпліччі — вона кидається навтьоки.
Далі все нагадує розмиті кадри, зняті на стару камеру. Чи щось схоже невдалі плівкові фото. Гуп, гуп, гуп. Стася на сходах. Стася на вулиці. Люди не зважають на неї, вона наче привид. Її бачив тільки він. Кроки щораз наближались, він кричав їй услід все, що з нею зробить. Вона бігла вулицями, заскочила в метро, і побігла далі по узбіччю дороги, де сіла в покинуту машину і натиснула на газ. Він був всього лиш на крок позаду, вона не знала як їй відірватися.
Коли закінчилось пальне, жінка вийшла з машини і продовжила бігти світ за очі. Через кущі, вгору схилом, по старому листю, через зарості ожини, крізь сухі гілки — чим швидше. Треба рухатись швидше. Стасі не вистачило сил, і в якийсь момент вона впала. Руки зупинили політ, а зуби стиснулись до колючого болю в щелепі. Вона скривилась, різко встала і побігла далі — це був єдиний варіант. «Я маю робити хоч щось. Я маю спробувати. Я маю врятуватись».
Сонце вже хилилось до обрію, коли Стася впала черговий раз і вкотре спробувала піднятися. «Ще трохи, і я зможу сховатись» — це було останнє, що вона пам`ятала. Ну звісно, крім ударів, які посипались на неї опісля.
Стася різко вдихнула, наче виринула з-під води, широко відкрила очі і одразу сіла на ліжку. Пульс шалено стрибав і вона довго не могла заспокоїти дихання. За якийсь час їй вдалось згадати де вона, і зрозуміти що, то був сон. Але звідки тоді синець? От там, прямо на руці, де він її вхопив. Там сірим обручем проступав слід. Голова гула, чи то від напруги, чи то від удару — тяжко сказати.
На Стасю чекав її звичний день — робота, зустріч з татом, прибирання. Реальність досить швидко привела її до чуття. Ну, хоча б першого разу, коли наснився цей кошмар. З того часу майже кожну ніч вона втікала. Майже кожну ніч він її наздоганяв, а зранку на тілі Стася знаходила сліди, через які вона потрохи втрачала зв`язок з реальністю. Це скидалось на якесь прокляття. Бо невідомо як ще це можна було пояснити — двері були замкнені, вона нікуди не йшла і ніхто не приходив. Вони давно не бачились і не спілкувались.
Після чергової кошмарної ночі вона попросила подругу залишитись із нею і подивитись що буде. Бо не мати пояснення синцям і ранам, які вона знаходила на собі вранці, вже ставало просто нестерпно.
Вранці подруга розповіла, що Стася вночі трохи говорила і крутилась, але це все. Від цього стало ще страшніше — бо якби вона була сновидою-мазохістом це було б логічне пояснення хоча б того, що робилось із її тілом.
Вона пішла далі. Спочатку до лікаря, їй виписали снодійне — не допомогло. Потім сходила до церкви, поставила свічку — не допомогло. Далі ворожка злила віск і дала Стасі трави, які мали захистити від злих сил — не допомогло. Сон далі повторювався, інколи зі зміною сюжету.
В якийсь момент Стася вже майже змирилась, що так буде завжди і почала шукати інші способи як собі допомогти. Якщо випити “допінг” перед сном — далі все було як в тумані, не так сильно відчувався страх і жах, а падіння та удари не так боліли. Та за якийсь час і це перестало допомагати. Синці під очима вже було не приховати, вона все далі то більше марніла.
Їй стало нестерпно страшно лягати спати. Та десь в черговій розмові про це з подругою вона почула «Ти вже стільки разів це переживала. І взагалі, це ж має колись закінчитись. Все буде добре.». І справді, подумала Стася — воно якось має припинитись.
Знову вечір, жінка лежить у ліжку і налаштовується на сон. Її дихання стало рівне і спокійне, ще трохи — і зможе поринути у небуття. Навколо непроглядна темрява, з вікна долинала прохолода. Передчуття сповнене надії — може, сьогодні це вже буде востаннє.
Скільки разів вона це проживала? Одні і ті ж вулиці, водночас знайомі, але вона не може згадати де це. Автобани, будівлі, дороги, машина, куди вона сідає і їде світ за очі. Хоча знає, що не має посвідчення водія. Цікаво, чому ж її досі не зупинили? Не скомандували пристати до краю дороги, не перевірили документи? А та квартира. Водночас чужа і знайома. Як таке взагалі може бути?
Там два входи і дуже багато кімнат. Про деякі з них вона вже й забувала. В них було повно старих і нових речей, там зовсім немає місця. Деякі кімнати без вікон, а деякі наповнені природним світлом. Незвичне планування. І хоч як вона намагалась, та не може почуватись там у безпеці. Так, це її дім. І ні — вона там також не на своєму місці.
Він кожного разу знаходив її. Чи то на вулиці, чи то в квартирі, чи десь по дорозі. Вона виходить з машини і втікає в ліс. Чи в гори. Кілька разів навіть до моря. Хоч скільки Стася боролась — вона безсила перед ним. Вона не знає чому і як, але він шукає її і знаходить. Його не зупиняють замки і двері. Не зупиняє те, що вона постійно в русі. Не зупиняє її ворожість і заперечення.
Це гра, в якій вона кожного разу програє, скільки зусиль не прикладала б. “Наступного разу, — думає вона, — я зможу дати відсіч. Я втечу світ за очі. Я побудую стіну, через яку йому не пройти.”
А може, наступного разу не буде? Може, він нарешті втратить інтерес і відпустить її?
Ця боротьба тривала. Кожного разу вона прокидалась і нагадувала собі, що він далеко, і що це все несправжнє. Що вона вдома, що тут добре. Його давно біля неї немає. Та якщо жахи минулого пробираються навіть в сни — чи існує взагалі місце, де можна почуватись в безпеці?
Стася почала зависати на форумах, де люди ділились своїми снами і різним надприроднім досвідом. В якийсь момент вона вже втратила будь яку надію, тому вирішила поділитись своєю історією, а потім забула про це. Аж тут — прийшов лист. Хтось прокоментував її пост.
Вона ніколи не бачила постів від того профілю, але її зацікавило те, що в листі писало про досвід дуже схожий на її — навіть про сліди, що залишались на тілі. Поки читала її очі округлялись все більше і більше. Їй радили «захистити себе», «постояти за себе», «дати здачу». Стася і сама про це думала — але те, що вона пробувала ніяк не допомагало. Він був недоторканний у тому світі. Жодна її хитрість чи атака не спрацьовувала. Не було нічого, що могло б поранити його.
Її пройняв сумнів, але вже не було чого втрачати. Вона почала набирати повідомлення у відповідь. Так, це було по дурному і наївно сподіватись, що якась незнайома людина зможе знайти рішення того, що вже так довго висмоктувало з неї життя. А відповідь не забарилась, Стася схвильовано натиснула кнопку «Читати повідомлення» і завмерла. «Якщо ти звідти приносиш рани, то чому не можеш туди взяти зброю? Ти – сильніша, ніж здається. Сон — це твоє царство.»
Чортівня якась. Буквально. Стасю занудило від слова “зброя”. Мозок відчайдушно шукав якийсь інший варіант рішення, але нічого не було. Вона не знала що робити, тому тої ночі просто не лягла спати. Та наскільки їй було страшно наважитись, настільки вона не могла забути ту ідею. Їй залишалось тільки спробувати. Стіни не працюють, втекти вона не може, слова нічого не дають. Вона має зробити це.
Наступного вечора вона лягла спати із кишеньковим ножем. Потрібно було якось прикріпити його до себе, щоб він з`явився на тому боці. Жінка взяла шнурок, просунула через кріплення на ручці ножа і міцно обвязала навколо свого пальця. А коли розплющила очі в світі снів, відчула щось прохолодне у долоні.
Стася не могла повірити, що все вдалось. Відв`язала ніж, відкрила його і злегка натиснула на лезо — гостре. Її відчуття не підводили. Треба було діяти швидко, поки не передумала. Поки рука не почала трястись. Якщо цього разу все як завжди, то скоро він постукає у двері.
Стася глибоко вдихнула і глянула у вікно. Вітер рухав листям, а воно у відповідь творило свою тиху музику. Тіні танцювали на підвіконні. На секунду, вона заплющила очі і глибоко вдихнула. І раптом почула стукіт. Жінка стиснула в руці ніж — тепер вона знає, що має зробити. Вона поверне свій спокій.
Її розбудив спів пташок і ранкове сонце, що пускало промені крізь штори. Стася потягнулась на ліжку, і перші кілька хвилин думала тільки про те, як добре вона виспалась. Потім пробувала згадати, чим закінчився її сон, але не змогла.
Ледь розплющивши очі, вона встала і почовгала до ванни вмиватись. Холодна вода завжди допомагала їй скинути з себе ранкову пелену. Стася глянула в дзеркало і завмерла — на неї дивилось обличчя молодої жінки, вкрите кривавими бризками. Слабкість затопила її і без того крихітне тіло, коли вона почала згадувати те, з якою рішучістю вона наносила удари.
Кров текла з його ран по її руці десь так, як зазвичай тече вода, коли вмиваєшся — стікає аж до ліктів і тоді крапає на підлогу. А тоді вона стояла над ним, поки він робив останній видих. І на секунду Стасі здалось, що вона бачила в його очах розуміння. Мабуть знав, що він чудовисько.
Вона розплющила очі, глибого вдихнула і ще раз глянула на себе в дзеркало.
Тепер Стася точно зможе спокійно спати.