А може, це був сон?

А може, це був сон?

Ніка прокинулася від звуку будильника, який приємно видавав шум океану. Рука звично потяглася до телефону, щоб вимкнути.
16 грудня 2022 року.
«Війна… небезпека… а ти спиш…»
Десь із глибини почав підійматися страх. Ніка відразу полізла у стрічку новин. Повітряної тривоги не було. Дівчина видихнула.
«Все добре. Я ціла. Все ціле. Ще один день…»
За звичкою встала, пішла на кухню, поставила чайник. Сходила до ванної кімнати. Повернулася. Зробила каву.
День починався непогано. Ніка взяла чашку з собою і сіла за комп’ютер. Роботи було багато.
Десь після 8 ранку почалася масштабна повітряна. Пішли попередження, що ворожі літаки прямують до пускових, очікується велика кількість ракет. Посипались повідомлення бути в укриттях.
Знову почалась паніка. Затрусилися руки.
«Які укриття? Найближче – у трьох кілометрах.»
Був ще погріб, але лізти туди було страшно ще й у мирний час. А якщо буде вибух, там точно поховає живцем, закидає уламками.
Ніка пішла було в коридор, за дві стіни. Кров пульсувала в скронях. Трусило. У голову полізли гидотні думки, що ракети шукають саме її. Що прилетять прямо в її будинок.
«Досить! Треба щось робити…»
Ніка пішла в кімнату, знайшла полотняну сумочку. Усередині, акуратно складені, лежали дві дощечки з цвяхами неймовірної краси. Дівчина придбала їх недавно, намагалася займатися цвяхостоянням, проте виходило не дуже.
Вона потримала їх у руках, вдихнула неймовірний запах дерева та олії, якою вони були дбайливо просякнуті майстром. І раптом відчула, що пора…
Вже звично дівчина розім’яла ступні, розклала на підлозі дощечки й обережно стала на них спочатку однією ногою, потім обома. Цвяхи немилосердно вп’ялися в ступні. Ніка відчула біль і бажання зіскочити на підлогу, щоб це припинити. Але ж не для того вона на них стала. Дівчина почала дихати глибоко, уповільнюючи дихання. Поступово вона заспокоїлася, паніка вляглася. Біль не відпускав. Ніка згадала улюблену мантру й почала читати її подумки, прикривши очі.
Час тягся дуже повільно. Дві хвилини. Три. П’ять. Ступні пекли, ніби вона стояла на розпеченій пательні.
«Який мазохіст придумав таке знаряддя?»
Ніка гнала від себе хвилі думок, концентруючись на мантрі.
«Я хочу допомогти.. Хоч щось зробити… Хай припиниться це жахіття!»
Дівчина стояла стійко, зрідка поглядаючи на циферблат великого годинника, що висів на стіні навпроти неї.
На десятій хвилині біль у ступнях почав стихати, і ноги огорнуло тепло. Тепер вона стояла наче на м’якій хмаринці.
Щось почало змінюватись навколо неї. Потім з’явилося відчуття, що вона рухається вгору. Уява зразу намалювала їй величезний повітряний ліфт, який підіймав її все швидше і швидше. Відчуття було настільки реальне, що не хотілося розплющувати очі, щоб не перервати це чудесне видіння. Вона летіла вгору у цілковитій темряві, рухаючись по тунелю, що миготів червоно-жовтими вогниками.
Нарешті рух припинився, тунель пропав, і почало світліти. А ще через мить Ніка побачила себе високо в небі, дуже високо. А внизу була земля, але так далеко, що не видно було ні людей, ані будівель.
«Як картинка із космосу. Хоча ні, нижче, бо навколо небо. Мабуть тут літають літаки. ЛІТАКИ!..»
Літаків навкруги не було видно, хмарок теж не було. Сонце було десь за спиною, бо не сліпило очі.
Ніка ворухнулась і зрозуміла, що щось не так. Тіло було наче не її, незвично важке і велике. Вона кинула погляд на себе, і їй перехопило подих. Тіло було вдягнене у захисні лати, такі древні, що згадались фільми про гладіаторів. Поглянувши на руки, Ніка мало не зомліла: з кожного боку рук у неї було по чотири. І в кожній руці була зброя. В одній руці – важкий меч зі зручним і дуже красивим руків’ям, у другій – древній клинок, у третій – щось схоже на серп, у четвертій – майстерно оздоблений кованими елементами щит. Що було в інших руках, вона вже не придивлялася, шокована всім побаченим.
Волосся на голові було довгим, приємно лоскотало шию та спускалось майже до пояса. Ніка вже й забула, як це – мати довге волосся, бо вже багато років стриглась коротко.
Дівчина продовжувала дивуватись таким змінам, аж раптом вона відчула присутність іншої свідомості, чужої, важкої й могутньої, яка її майже паралізувала. Тоді дівчина нарешті допетрала, що це – не її тіло, вона – лише гість у ньому, вона тільки може дивитись її очима і відчувати. Контролювати вона не могла.
Не встигнувши переварити останні відкриття, Ніка побачила у небі ракети. Схожі вони були на сірі витягнуті циліндри з закругленими носами і невеличкими крилами по боках. Рухались ракети швидко, із хижим свистом.
Сутність почала переміщатись у просторі в напрямку ракет із величезною швидкістю. Опинившись поряд, вона замахнулася всіма чотирма правими руками і нанесла удари. Почувся жахливий скрегіт. Ніка відчула дику, неймовірну силу жінки, яка пронизувала кожен атом її тіла. Дуже повільно і неохоче ракета звернула, збиваючись із траєкторії, і, незграбно кружляючи, полетіла вниз.
А сутність вже линула до інших двох, які летіли майже поряд. Цього разу Ніка вже не встигала слідкувати, бо жінка задіяла руки з обох боків. Чувся скрегіт металу об метал, могутні хвилі енергії прокочувалися крізь дівчину, і ще дві ракети, перевертаючись у повітрі, почали своє падіння вниз.
Сутність різко розвернулася вбік, і Ніка з жахом побачила, як ще одна ракета летить прямо на неї, блискавично збільшуючись у розмірах. Дівчина заціпеніла, жінка не встигла розмахнутись, але в останню мить виставила перед собою щит. Ракета вдарила з величезною силою, але жінка стійко прийняла удар і, різко змістившись убік, відкинула ракету геть. Повільно кружляючи, ракета беркицьнулася й полетіла до землі.
«Як же це зручно: мати стільки рук! Скільки можна одночасно зробити!»
Сутність переміщалася блискавично, наносила удари, збивала ракети з курсу, виявляючи дива майстерного володіння древньою зброєю. Ніка слідкувала за цим із захопленням і торжеством і почувалася, ніби дивилася захоплюючий фільм, одночасно перебуваючи у ролі головної героїні. Багаторука жінка щосили завдавала удари, ухилялася, переміщалася, розкидаючи ракети одна за одною. Дівчина з радістю спостерігала. Навкруги стояв брязкіт і скрегіт, збиті ракети падали вниз. Страху не було зовсім. Було тільки захоплення надзвичайною силою і безмежна вдячність за можливість бачити це дійство на власні очі.
Бій був у самому розпалі, коли Нікі прийшла в голову думка.
«Мені треба вниз. Негайно. Щось не так. Мені потрібно назад…»
Так не хотілося покидати це чарівне дійство!
Реальність знову почала змінюватись. Могутня жінка, ракети, битва – усе затягнулось туманом і зникло. Навкруги потемніло, і дівчина знову опинилася в мерехтливому зоряному ліфті, який зі скаженою швидкістю поніс її вниз. Ніка вже не боялася, тільки думками була з величною войовницею. Адреналін ще пульсував усередині, і дуже хотілось дізнатися, чим закінчиться бій.
Спуск був довгим. Потім рух припинився, і Ніка відкрила очі у себе в кімнаті. Годинник на стіні показував, що пройшло півгодини, хоча здавалося, що пройшла ціла вічність.
Вона глянула вниз і побачила, що досі стоїть на цвяхах. Але ноги дивним чином задерев’яніли і готові були підкоситись. Поруч стояло крісло, і дівчина вхопилася за його спинку. Обережно переставила на підлогу спочатку одну ступню, потім другу. В ту ж мить ноги відмовились її тримати, і вона опустилась на підлогу. Ніка лагідно розминала ступні руками, поки ноги не почали відходити. З’явились кольки, що свідчило про повернення чутливості.
Накотила неймовірна слабкість, очі самі стали закриватися. Не маючи сил піднятися, дівчина підповзла до дивану на чотирьох, впала на подушку й відключилася.
Сон був довгий, міцний і без сновидінь.
Коли Ніка прокинулася знову, годинник показував сьому годину. За вікном було темно, і було незрозуміло, ранок це, чи вечір. Взявши до рук телефон, дівчина з’ясувала, що цей день ще не скінчився.
«Масована атака! Куди прилетіло?»
Тримати телефон було важко. Руки злегка тремтіли. І в усьому тілі була така слабкість, ніби вона увесь день розвантажувала вагони.
Новин у стрічці було дуже багато.
Ось попередження про масовану атаку.
«Це я читала».
Потім, що заборонено робити під час повітряних атак.
«Знаємо. Далі».
«Через збройну агресію рф в Україні загинуло 449 дітей».
«Падлюки, хай би ви виздихали!»
Загальні бойові втрати ворога…
«Молодці, хлопці! Далі..».
«Знищено 60 ворожих ракет із 76». Кайф!
Аж ось остання, вже вечірня новина з жахливим фото розбомбленої будівлі. «Росіяни вбили трьох людей, вдаривши вранці по будинку у Кривому розі… Під уламками ще лишається їхній маленький син».
Серце здавило. Дівчину охопило невимовне горе, сльози потекли двома річечками по скронях. Ніка заридала голосно, розпачливо, невтішно.
На диван застрибнув кіт, про якого вона геть забула.
«Мабуть, знову ховався в шафі..»
Кіт уважно водив носом коло її вилиць, нюхаючи мокре. Ніка глянула на нього крізь завісу сліз і сказала:
– Я не змогла їм допомогти. Вони загинули через мене.
І заридала знову. Кіт усівся поруч і дивився на неї зі співчуттям.
Сльози згодом закінчилися, і Ніка лежала, згорнувшись калачиком на дивані. У пам’яті спливали фрагменти її неймовірної пригоди на цвяхах. Вона незчулася, як очі знову стали закриватися, і прийшла ще одна думка.
«А може, це був сон?»