Дюрер – вічний

Опале жовте листя шаруділо під ногами. Подекуди настільки висохло під золотистим осіннім сонцем, що розсипалося на попіл від необережного доторку.
Вона ступила на подвір’я. За що б не зачепився її погляд, усе відгукувалося усередині бентежними спогадами. Вона знала тут усе. Аж до болю. Старі дерева із сухими, зламаними вітром гілками, кущі, що втратили зелень й коричневими їжаками стирчали із землі. Пошарпану будівлю інтернату, яка ніби застигла у часі. Обмальовані графіті стіни, побиті шибки на верхньому поверсі, нашвидкуруч заліплені яскравими глянцевими плакатами та скотчем — нічого не змінилося. Інтернат закрили майже одразу після її випуску, дітей перевели до нової сучасної будівлі, а цей рідний її серцю дворик залишився стояти пусткою. Ніхто його не розчищав, тільки вітер ганяв листя, збираючи у купи під будівлею інтернату.
Спогади накотилися на неї, немов хвиля. Яскраві та живі відносили її у безтурботну юність. Під цим розлогим деревом вони колись каталися на підвішеному колесі, ніби на гойдалці, поки товста гілка, довкола якої зав’язали канат, не тріснула. Дітвора хотіла перев’язати колесо вище та тільки роздерла до крові коліна. На побитій дрібними отворами бетонній стіні, ніби хто посік її градом, виднівся її перший малюнок. Вона вишкрібала його маленьким гострим камінцем, яких насипало багато, поки поруч зводили нову будівлю. Її б мали насварити за таке хуліганство, але виховательці надто припало до душі її творіння: крихітний графічний кораблик з великими напнутими вітрилами. Тоді подруга уперше назвала її Дюрером.
Від цієї згадки віяло теплом і сонцем. Їй знову було п’ятнадцять. Вона лежала під старим дубом, задивляючись крізь його мерехтливе листя на безмежне блакитне небо. Вони з подругою мріяли, що втечуть з цієї глушини й стануть великими людьми. Обоє хотіли пов’язати свої життя з мистецтвом, опинившись по обидва його боки — митця і мистецтвознавця.
Але мегаполіс виявився не таким привітним, як вона уявляла. Одного таланту забракло, аби стати художником. Навчання вимагало чималих грошей, а написані нікому невідомим художником полотна ніхто брати не хотів. Аби не опинитися на вулиці, вона мусила забути про мрію. Бралася за будь-яку роботу: прибирала, роздавала рекламки, стерегла нічний магазин. Зрештою, змінивши декілька робіт, таки знайшла для себе більш-менш стабільне місце у невеликій компанії. Починала з низів, але вкладала стільки сил і азарту, що дослужилася до гарної зарплати. Там завела нових друзів, з якими безтурботно гуляла по клубах і кафе, витрачаючи зароблене на швидкоплинні розваги.
Малювання відійшло на другий план, стало далеким, як дитинство. Рутину заповнювали інші турботи. З’явилися нові захоплення. Але десь глибоко у серці завжди залишалася порожнеча, яку не вдавалося заповнити жодними веселощами.
Вона була ще молодою — якихось тридцять років — вважай, життя тільки починало набувати змісту. Та один розчерк пера — й все стало неважливим. Хвороба залишила їй три місяці. Більше не було куди поспішати й чого прагнути. Це був кінець.
Вона облишила роботу. Багато гуляла, десь глибоко у душі сподіваючись, що лікарі помилилися. Їй потрібно відпочити. Мине місяць — і вона повернеться до свого звичного життя. Опісля довгі роки розповідатиме цю потішну історію, як хтось колись помилився.
Та хвороба не відступала. Тільки з новою силою сковувала тіло.
Щоночі її настигали спогади. Вривалися у неспокійні сни й бентежили до ранку. Якось вона прокинулася з непереборним бажанням малювати. Колись живопис був єдиним, що приносило їй радість. Та коли взяла до рук пензля після стількох років, пальці вже не слухалися: з прямих ліній виходили криві зигзаги, мазки були надто різкими й обривистими. Її наполегливі спроби щось намалювати були марними. Як і все, що ще лишилося у неї. Життя втратило фарби у ту мить, коли вона закинула мрію у далекий, холодний ящик.
Вона знайшла маленьку гілочку та розчистила від опалого листя землю біля старого розлогого дуба. Їй би вистачило хоча б одного. Та серед листя завалялися хіба невеликі плоскі камінці. Майже зневірившись, вона помітила гострий камінець і її очі радісно зблиснули. Вона міцно стиснула його у долоні й тремтячою рукою вишкребла на старій, побитій стіні, де ще виднілися її перші юнацькі малюнки, два слова: «Дюрер — вічний».