Даліан і сіра чайка

Ми натрапили на неї вранці, після сніданку, коли сонце піднялося вже високо, але ще не впала на землю виснажлива спека – та, що перетворює тіло і думки на кисіль, а пісок розжарює так, що на нього неможливо стати босоніж. Наші батьки з ранку пішли в море, а матері зайнялися хатніми справами і вигнали нас, дітей, на прогулянку, щоб не плуталися під ногами. Веселою юрбою ми вибігли на берег, змагаючись, хто швидше пробіжить уздовж прибою, здіймаючи фонтани солоних бризок.
І ось там, на пляжі, за великим каменем, що завжди служив нам межею наших забігів і прогулянок, ми й знайшли поранену сіру чайку. Вона сиділа на піску, важко дихаючи розкритим дзьобом і розстеливши по піску крила. Пір’я було розкуйовджене, і на темній спинці запеклася кров. Чи то на неї напав яструб, чи то хтось підбив каменем, але летіти вона не могла. Сиділа на піску і насторожено дивилася на нас круглими жовтими очима.
– Дай, дай! – заплакала маленька Марі, простягнувши до неї руки.
– Клюне! – стримали її старші. – Бачиш, який дзьобара!
І ніхто з нас не признався б, що від вигляду чайки нам стало не по собі. Ніби якась небезпека ховалася в ній, і страшно було наближатися.
– Закладемося, я влучу в неї каменем з десяти кроків? – хижо примруживши очі, сказав один із хлопчаків.
– Ха, з десяти! Ти з двадцяти влуч!
– І влучу!
– І влуч!
У суперечку вступили дівчата, заступаючись за птаха, піднявся дикий галас, і невідомо, як вирішилася б доля чайки, якби не проходила повз Даліан. Худа і боса, в рваних шортах, з виступаючими колінами, з вигорілим на сонці розкуйовдженим волоссям, покрита коричневим засмагою – загалом, така ж, як і всі ми, Даліан користувалася серед рибальської дітвори авторитетом. Головним чином завдяки віку: у свої дванадцять вона була старша за всіх нас.
– Що за шум, і без бійки? – запитала Даліан, зупинившись поруч у картатій сорочці, зав’язаній вузлом на животі, і відром креветок у руці. – Вас аж від самих дюн чути!
Вислухавши плутані пояснення, зміряла хлопців насмішкуватим поглядом, від чого ті почервоніли й опустили очі, безстрашно ступила до чайки, нахилилася і простягнула руку. Чайка, нахиливши голову, з підозрою подивилася на Даліан, тихо крикнула – у нас морозом подерло по шкірі – клацнула дзьобом і неохоче перебралася до неї на зап’ясток. Так і пішли ми до селища – Даліан із креветками в одній руці і чайкою на зап’ястку іншої, і юрба дітлахів, що слідувала за нею по п’ятах.
– Ай-ай-ай, – прицокав язиком старий знахар, до якого вся ватага ввалилася у двір. – Навіщо вас стільки? Що сталося?
Даліан показала йому чайку. Він, примружившись, роздивився її, розпушив пір’я, обмацав і розгорнув по одному крила під недобрим жовтим поглядом.
– Крило не зламане, лише пошкоджене. Скоро одужає.
І Даліан понесла чайку додому. Спочатку її мати бурчала, називаючи птаха крикливою ненажерою, але з часом і вона, і батько Даліан звикли до чайки, а дітвора часто бігала до них у двір, щоб подивитися на неї.
Чайка нікого не підпускала близько – загрозливо кричала і клацала дзьобом. Визнавала тільки Даліан, лише їй дозволяла себе гладити і лише їй сідала на плече. Так вони й ходили зранку до моря, дівчинка і чайка, і незабаром це видовище стало звичним.
От тільки дуже скоро всі помітили, що щось недобре діється з Даліан. Вона подовгу пропадала на далекому пляжі, йшла за дюни, що з незапам’ятних часів оточували наше рибальське селище і берегли його від високої хвилі. А потім збирала нас вечорами біля вогнища і розповідала неймовірні, нечувані досі історії.
Про заморські міста з білого мармуру – ніби сама там бувала – про широкі вулиці, вимощені різнобарвним камінням, про гавані з тисячами кораблів, про вілли, що потопають у пишній зелені садів, про дивовижні квіти в палацових парках, про острови, де мешкають тубільці з бронзовою шкірою і невідомі звірі, про землі вічного холоду і вічного літа. І ми слухали, зачаровані її мовою, і не помічали, як летить час, як вогнище вигорає до попелу, і лише холодний нічний вітер з моря приводив нас до тями і змушував бігти додому.
– Знову слухали Даліан? – бурчали матері, коли ми поверталися за північ. – Не доведе вона вас до добра своїми казками…
А дружина знахаря, дуже стара і сліпа, сказала, що то чайка заволоділа душею Даліан, і Даліан тепер бачить її очима. Це лякало нас, дітей, одночасно відштовхувало – і притягувало. А дорослі дійшли згоди, що Даліан не при собі, і заборонили нам з нею спілкуватися, щоб не накликати біди. Так Даліан лишилася одна-однісінька, але навіть не помітила того, бо думки і душа її витали десь далеко.
Того ранку – ми ніколи його не забудемо, скільки будемо жити, – вона пішла, як звичайно, в дюни з чайкою, але повернулася неприродно рано, і від колишньої відчуженості не залишилося й сліду: губи тремтіли, очі палали лихоманковим вогнем, і на щоках палав небезпечний, нездоровий рум’янець. Із незмінною чайкою на плечі вона забігала до кожної хати і говорила дзвінким тремтячим голосом, що йде висока хвиля – така величезна, якої ще не знали місцеві краї, така потужна, що не залишить після себе каменя на камені. Її піднімали на сміх і виставляли за двері – так, рибалки не вийшли того дня в море, бо бачили напередодні кола навколо сонця, що передвіщали шторм, але наші дюни з давніх-давен захищали селище від надто бурхливого моря. Піти з нажитого місця, покинути домівки та господарство через марення примхливого дівчиська? Нечувано! Не бувати такому! Тільки знахар і його дружина, сліпа старуха, повірили Даліан і пішли разом з нею до старости селища.
Я не знаю, які вони знайшли слова, яким дивом їм вдалося переконати старосту у своїй правоті – але через годину він скликав усіх чоловіків і жінок і наказав збирати найнеобхідніші речі та йти на скелі. Йому підкорилися, з бурчанням і наріканням, і незабаром усі жителі селища одне за одним потяглися за старостою, а поруч із ним ішла Даліан зі своєю сірою чайкою, і на її адресу летіло чимало лайливих слів.
Ми піднялися високо – так високо, що запаморочилася голова, і розбили тимчасовий табір на майданчику, звідки наше селище було видно, як на долоні. Ми просиділи там до вечора, і нічого не сталося. Все більше і більше людей висловлювали невдоволення, похмуро поглядаючи на старосту і Даліан – дійшло навіть до відкритих погроз, і вирішили, що спускатися вже пізно і доведеться заночувати тут, але завтра вранці ми всі повернемося додому, а Даліан нехай іде собі геть і більше ніколи не з’являється у селищі – занадто далеко зайшли її жарти.
А на світанку ми прокинулися від того, що затремтіла земля. Здригаючись від холоду, ми дивилися, як здіймається величезна хвиля і б’є в наші дюни. Як друга і третя хвилі змивають їх і обрушують у жахливий вир. Як каламутний потік затоплює селище, вривається у двори та будинки, розбиваючи на друзки двері та паркани, як нестримно несеться вулицями, руйнуючи все на своєму шляху. Ми дивилися на це, заціпенівши й затамувавши подих. Чоловіки лаялися, не соромлячись жінок і дітей, жінки плакали, а ми, діти, налякано тулилися до них.
А коли все було скінчено, староста сказав:
– Ми повернемося і все відбудуємо наново. У нас є руки і є голова на плечах. Невиправна тільки смерть. А ми врятувалися. Ми залишилися живі.
Його слухали і крадькома поглядали на Даліан. А вона стояла осторонь від усіх, тонка й пряма, як натягнута волосінь, і сонце золотило її волосся, а на руці розправляла крила велика сіра чайка.