Інстинкти

Інстинкти

Лука сидів за невеликим столом,перед монітором свого ноутбука абсолютно нерухомо.Він йог, у стані трансу,монах,досягший нірвани.Ні.Насправді він черговий студент з дефіцитом уваги і хронічною депресією.На дворі вже глибока ніч,це добре видно з вікна тринадцятого поверху з видом на все місто.Але Лука туди не дивився.Він не дивився нікуди,хоча його очі і були відкриті.Для нього це тепер норма.Треба знати,інколи наплив думок просто паралізує людину.Чим важчі думки,чим глибше розуміння себе вони тобі дають,тим глибше занурюєшся в безодні,які недосяжні для нашої реальності.Цим цікавим заняттям і був зайнятий Лука в той момент,коли на ноутбуці вискочило сповіщення про повідомлення в телеграмі.Хлопець не зразу підвів очі до монітора.Спочатку,ніби рефлекторно повернулась голова Луки,а очі,ніби припаяні лишились на місці.Але через кілька секунд невидимі глибини розступились,ніби океани підсвідомого перед натиском цифрового провідника людини.Лука подивився на екран.
В більшості випадків він б просто відкрив месенджер і прочитав б повідомлення,але цього разу…Цього разу він абсолютно беземоційно,його лице було як дерев’янне,закриває ноутбук різким і швидким рухом,після чого, підіймається з крісла.Він точно не монах,достигший Нірвани.В його рухах відчувається та сама,особливо небезпечна,холодна агресія,абсолютно беземоційна,як в м’ясника в секунди перед забоєм тварини,ритуалу,який він проводив сотні разів.
Лука кинув швидкий погляд у вікно.Воно було широким і високим,якраз під його ріст,тому з нього добре було видно порожню вулицю і покрите темно-червоною плащаницею місто.Щось ніби притягнуло його зір туди,за вікно і далі.Він підійшов до вікна.Такі ж плавні і розмірені рухи,ніби кожен порух він спочатку уявляв в голові,а потім тільки виконував.Повне усвідомлення,нічого не лишається на безволю рефлексу.Якщо Карл Юнг казав про необхідність рефлексів в таких банальних діях,як ходьба,він точно не бачив цього дефілювання.Лука спрямував зір на небо,забарвлене кривавими плямами міста на хмарах,вогнями багатоповерхівок і вуличних ліхтарів.Вони ніби старались пробити сегментатум хмар на нічному небі і розірвати цю тонку чорну плівку,через яку пробивались гіпнотичні вогні,які перетворили небо на купу плям Роршаха.Плям,які показували Луці його долю.Він ніколи не звинувачував долю,бо ніколи в неї не вірив.Тепер він узагалі мало в що вірив.
Він пройшов поглядом по цьому нічному пейзажу,як вмілий тесляр проходить наждаком по куску дерева.Швидко і уважно,але не затримуючи погляд довше кількох секунд.По цьому погляду багато можна сказати.Видно,що він вже сотні разів бачив ці карти справжнього мандрівника,але за всі ці рази,вони так йому і не надоїли.Вони були для нього класичним мотивом,як і кусок звичайного дерева для тесляра.Скільки фігур приховують ці нитки целюлози і скільки світів,історій,яких ми ніколи не почуємо,приховує нічне небо.Цей погляд красномовно казав про ще одну важливу річ.В ньому була інтрига.Ніби він так і не побачив найважливішу сцену фільму.
Він розвернувся і підійшовши до дивану,роздягнувся.Він був високим і атлетично збудованим,з першого погляду можна було подумати,що він професійно займається спортом,хоча люди,які його знали,розуміли,наскільки він зневажає спорт.Витягнув з комоду спортивні штани,чорний шкіряний плащ і вийшов в коридор.Проходячи через не надто високий дверний косяк Лука трохи витягував вперед голову,ніби принюхювався,очевидно звичка виникла через високий ріст.В цей момент насправді можна було помітити його сутулість.Його плечі утворюют, ніби дві стіни навколо шиї,стараючись сховати голову.Це дивно і зрозуміло,чому мало людей це помічають,він не був з тих,хто ховає погляд або часто опускає голову.
Він вийшов з квартири.Коридор був освітлений і чисто білий в електричному сяєві багатьох ламп він здавався стерильним.Але задоволення йому точно принесло інше.Він кинув погляд в кінець коридору,потім на ліфт.Жодного душі,жодного звуку.Ліфт не рухався.Лука вбирав цю ультрафіолетову самотність,таку очищаючу,ніби святий вогонь.
Викликав ліфт і через хвилину вже був біля виходу з багатоповерхівки.Вулиця все така ж порожня.Секунди перед виходом,коли він стояв під яскравим,електричним світлом в фоє,а за тонкими скляними дверима його чекала тьма,він здавався гладіатором перед боєм.Такий контраст,він випадав з цього освітленого п’єдесталу в своєму чорному плащі,його місце було за дверима.Він не виходив.Просто стояв і дивився крізь прозорі двері.Вишукував в темряві бігаючими,як скажені собаки,зіницями.Скоріш за все,він думає.Може про щось важливе?Він ніколи не думає про важливе.Для нього немає важливого.Сенсор світить зеленим,двері відкривається,плащ зливається з пітьмою.
Як тільки він опинився серед ночі,його очі закрились.Це було рефлекторно.Він давно розумів,що це найкращий спосіб призвичаїти своїх апостолів,кольору лазурі,до вбивчої чорноти.Ліхтар був достатньо близько до під’їзду,але він певне,хотів зразу налаштуватись на колір Бога.
Секунд тридцять і Лука підвів голову догори,зразу зорієнтувався де те,що він шукав.Погляд зафіксувався в одній точці,він більше не був льодяним і спокійним поглядом планомірного аналітика.Зіниці розширились,сам покров космосу увійшов у них і розтягнув так,що голубе інкрустування майже зникло,повіки припіднялись.Лука скидався на закінченого наркомана.Він не міг цього не знати.Йому просто,як завжди,було на це абсолютно начхати.Він стояв і дивився на цей круг темно синього світла,біля якого хмари розступались,ніби перед моїсеєм.І цього разу,як і сотні разів до того,його серце впитало дозу дофаміну.Так виглядають люди,які побачили кохану або улюблену компанію друзів.Стояв так трохи довше хвилини.Оговтавшись він розглянувся по сторонах,не для того,щоб щось побачити,просто щоб відійти від ефекту свого гіпнотичного коханця.
Лука пішов вниз по вулиці,конкретно не знав куди,просто в пошуку вібрацій.Можна була побачити,як він час від часу зупиняється і схиляє на бік голову,на перший погляд,щоб прислухатись.Насправді ж він пробував вловити щось унікальне,доступне тільки його затупленим почуттям.Єдине,що залишилось від ефекту сутінкового творця,це були розширені зіниці,але і це мало свій плюс.Очі були адаптовані до повної темряви.Він більше схожий на кота,йде тихо і швидко,тримається тіні.Він спеціально обходив стороною ліхтарі.Ніякого світла в серці,ніякого і на сітківці.Це тільки зіб’є ритм.Дійшовши до дороги,Лука швидко пробігав її,рівною риссю.Ритм не стосувався рухів,це був побічний ефект.Він стосувався відчуттів,вловлюванню вібрацій,навіть титанові моноліти думок тонули в бурному потоці ритму.Насправді,це була головна причина,чому він був тут.Сьогодні і кожну ніч до того.Думки,які так нещадно шмагали і нищили його свідомість в день,тут не мали влади.Тут навіть свідомості не було в повноцінному значенні слова.Це не був ритмічний сон,але він таким відчувався,це не був гіпноз,але він зцілював і нарешті,це не був деліріум,але він заставляв забутись.Не медитація і навіть не молитва.Це сприйняття,настільки чисте,що ти перестаєш бути людиною,ти більше не частина природи.Тебе не звати Лука або ще якимось абсурдним іменником.Ти справжній і ти наодинці з виблискуючими темними рицарями в обладунках з хмар,ліхатрними стовпами.
Інколи тільки заважали патрульні машини.В місті діє комендантська година і поліція стабільно виконує обов’язок з затримування всіх,кого знайде на вулиці.Але Луку це взагалі не переймало.Він так і плив по темній вулиці.
Коли він зійшов з,залитого чимось липким і чорним,тротуару на дорогу він почув звук близької машини.Він знав,що це не патрульні, звук їх авто він почув б тільки за десяток метрів,а це роздавався за сотню,не менше.Він швидко зрозумів що саме це було.Характерне,як важке дихання пораненого звіра,гуркотіння старої підвіски.
Падаючі на темно-зелений брезент фотони дорожнього освітлення викрили обриси воєнної вантажівки.Лука не бачив пасажирів,але знав,вантажівка повна нових рекрутів.Широкими кроками він перейшов невеликий газон,зайшов за кут старої «хрущовки»,опинився на вузькі довгій вуличці по обидва боки якої тяглись блоки сірих,темних навіть вдень багатоповерхівок.
Він знав що тут майже ніколи не їздять патрульні авто,тому йшов вивіреним і спокійним ритмом вперед по цій похмурій і темній алеї.Кілька хвилин ходи і вулиця різко,без попередження занурюється в цілковиту темряву.Все сталось настільки різко,що могло здатись,ніби такою вулиця і була всю ніч:таврованою тінями,без натяку на життя або найменший промінчик світла.Тепер єдиним джерелом освітлення були білки Луки,які ледь поблискували коли повертались до неба.
Сам Лука навіть не зупинився.За численні ночі він звик до відключень енергії.Єдине що змінилось в його поведінці,по чому можна було визначити що середовище змінилось це компульсивне і регулярне зведення його очей до неба.Якщо заглянути в його очі,так глибоко наскільки можливо то можна було подумати що його око або й сама зіниця лопне,як роздута повітряна кулька,через те як сильно воно розширилась.Та ніхто ніколи не заглядав йому в очі.Навіть він сам.
Він на ходу нахилив голову,ніби звір,що відчув присутність мисливської собаки.Почув тихий хруст асфальту під колеса.Миттєва думка,але навіть швидше за неї мікрореакція,напруження м’язів на ногах,огляд вулиці,пошук місця щоб сховатись.Місця не було.Бігти було нікуди,а тихий електромобіль без включених фар і з виключеною мигалкою підкарався на відстань не більшу за десять метрів.Сенсу бігти не було.По прямій він ніколи не втече.
Він зупинився.М’язи вже почали розслаблятись,але серце все ще калатало об міцні груди,як відбійний молоток об цементну стіну.За весь цей час він так і не обернвся.не було потреби,він відчував що вони зупинились і двоє людей у формі вийшли з авто,тримаючи в руках ліхтарики,світло яких ледь досягало його чорного плаща.Вони повинні були побачити його,коли він перебігав на цю вулицю,інакше в темрява прикрила б його хід.
Це все вже було неважливим.Важливим лишалось тільки його відчуття пальцями холодної сталі в кишені.З’явилось розуміння про абсолютну відсутність найменшого натяку на страх.Він витяг руку з кишені і зробив ривок в сторону світла ліхтариків.