Лі
Лілеї було приблизно 10 років, коли вона збагнула 2 речі: перша, їй не подобається її ім’я і в майбутньому вона буде усім представляти себе лише, як: Лі. І друга: вона мабуть не зовсім нормальна дівчинка, адже найбільше в світі любить ходити з батьками на Личаківський цвинтар у рідному Львові. Батьки тішились, що в них росте така свідома дитина, що хоче регулярно приносити квіточки на могилки прадідуся і прабабусі, але вони не підозрювали, що Лі шукає шляхів на Личаків з інших причин. Лі вважала Львівський старовинний Некрополь, найкращим місцем у світі і не могла дочекатись, коли вона трішки підросте і зможе ходити на прогулянки туди сама. Її любов стосувалась саме конкретного кладовища, інші її не вражали. На Личакові відчувалось якесь дихання віків, воз’єднання цілих поколінь, потужна містична енергетика. Це був не просто цвинтар, а історичний музей, на інших кладовищах було просто сумно і тихо.
У 12 років Лі вперше завела собі друзів. Хлопчика в альтанці та гарну молоду Дівчинку з бантиком у волоссі. Обоє були гарно зробленими пам’ятниками на Личакові. Лі заходила до них, по дорозі до прадідуся і прабабусі, приносила їм квіти, розмовляла з ними. Вона заздрила цим кам’яним статуям, їй видавалось, що так добре, сидіти тут в тиші, під деревами, мати за собою всі клопоти життя: школу, прибирання, уроки. А перед собою: цілу вічність, спокій якої майже ніхто і ніщо не порушує. Так собі роздумувала Лі і нетерпляче чекала наступних зустрічей із своїми друзями.
У 14 років Лі закохалась. У пам’ятник відомому композитору Володимиру Івасюку на Личаківському цвинтарі. Це було несподівано, як і більшість підліткових закоханостей. Як і щороку, 1 листопада (день вшанування пам’яті померлих), вони з батьками, йшли звичним маршрутом відвідин могил рідних і тут вона Його побачила, наче вперше. В серці щось кольнуло і Лі вже знала, це воно: її перше кохання. Пам’ятник Івасюкові був прекрасний, ніжний, добрий. Їй хотілось обіймати його, цілувати і думати про чудове майбутнє, яке в них могло б скластись. Вона б приходила до Івасюка на обід або читала з ним книжки. Він ніколи б не жартував по дурному, як її однокласники, не пахнув би потом, не задивлявся на інших дівчаток. Це було б ідеальне перше кохання. З моменту цього усвідомлення, Лі стала одержима статуєю Івасюка. Вона могла вже вільно ходити сама на Личаків. Батьки надалі пояснювали собі її прогулянки, даниною уваги чемної правнучки своїм предкам. Працівники цвинтаря спочатку дивувались її частим візитам, а згодом перестали звертати на це увагу. Зрештою, вона приносила квіти і свічки на декілька могилок, навіть там прибирала. Відколи Лі закохалась у Івасюка, їй стало важче спілкуватись з Хлопчиком в альтанці. Він став мовчазним і похмурим. А кам’яна подруга стала дратівливою і кусючою. Лі здавалось, вона вважає, що Лі вкрала в неї, одного з її потенційних кавалерів. Лише він, Івасюк її розумів, вона приходила, брала його за руку і розповідала про свої дні, переживання, мрії. Їй було з ним добре і спокійно. Найбільше Лі нервували екскурсії, що ходили постійно по Личакову маленькими стадами. Вони не давали їй побути з Івасюком, насолодитись тишею і романтикою удвох. Їй мріялось мати коханого і Личаків, лише для себе.
Час минав. Лі закінчувала школу. У неї появились сякі-такі живі друзі, вона навіть пробувала ходити з ними на дискотеки, на пиво. Але звичайні підліткові розваги Лі не дуже цікавили. Вона нікого не втаємничувала у свій дивний світ Личакова і своє ідеальне кохання з Івасюком. Щоденне життя підлітка було прикриттям, для справжнього, того, що вона плекала і розвивала глибоко у серці. Стосунки з Хлопчиком в альтанці і подругою з бантиком налагодились. Відвідуючи своїх друзів на Личакові, вона багато розповідала їм одне про одного, аби вони поміж собою теж подружились і не сумували, коли її довго немає. Зараз вона була майже певна, що її план вдався і що поміж Хлопчиком і Подругою, виникає потрохи сильна симпатія. Тепер, вона матиме ще більше часу і простору для спілкування з Івасюком. Якби не галасливі туристи то можна було б вважати, що проблем у стосунках з коханим, фактично не існує. Лі з нетерпінням чекала випускного вечора, адже вона запланувала дещо особливе. Батькам вона скаже, що ночуватиме після забави у подруги, а сама вночі прокрадеться на Личаків і врешті проведе з коханим першу спільну ніч.
У день випускного, Лі чепурилась дуже довго. Вона хотіла виглядати ідеально, але не для однокласників і школи. А для кам’яного коханого. Лі вислизнула зі забави в розпал вечірки, викликала таксі і поїхала на Личаків. У переддень вона домовилась із старим п’яничкою сторожем, що за 200 гривень він її впустить вночі на кладовище. Вона, мовляв, хоче побути на могилі рідних у річницю їхньої смерті. Сторож не дуже повірив у її історію, але дуже хотів заробити собі на чвертку. Тому близько опівночі, коли Лі постукала у браму, вже трішки захмелілий, він їй відчинив.
У Лі сильно билось серце, вона вперше була на казковому, дорогому Личакові вночі. Нарешті здійснилась її мрія. Поруч немає нікого, усюди панує тиша і спокій. Вона йшла до коханого і ніхто цього разу не перешкоджатиме їхньому романтичному побаченню. По дорозі вона засвітила лампадку, її мерехтіння відбивалось від статуй. Лі здавалось, що деякі з них ворушаться, що вона ловить на собі їх пронизливі погляди. Але Лі зовсім не було страшно, це був її справжній світ, вона почувала себе тут безпечно. А ось і поворот до коханого. Серце стукає гучніше і раптом наче завмирає. Піаніно є, а Івасюка НЕМАЄ. О Боже, як таке може бути!? Лі закрутилось в голові. Вона підійшла до пустого місця, де мав би стояти Івасюк, поклала на піаніно свічку і присіла. За спиною вона почула кроки. Озирнувшись, вона мало не зомліла. До неї прямувала її бронзова подруга з бантиком на голові.
– Ти все-таки прийшла вночі, я не сподівалась, що наважишся.
– Але як, не розумію, ти жива? Як? Як?
У Лі почали труситись губи.
– Я звісно не жива, дурненька, я всього лиш пам’ятник. Але вночі ми сходимо зі своїх місць. Чи ти б хотіла, щоб ми сиділи цілу вічність на одному місці?
Дівчина захихотіла, аж бантик на голові в неї затрусився.
– А де він? Де Івасюк? Хлопчик в альтанці теж десь тут? Тут всі такі?
– Зараз прийде твій коханий, пішов грати в карти з одним священиком. А наш сумний друг в альтанці, в поганому гуморі. Каже, що літо в нього викликає депресію, закрився і вже декілька ночей ні з ким не спілкується. Ми взяли перерву у наших стосунках. І ні, ми тут не всі такі. А лише деякі. Якщо хтось був дуже сильною та розумною постаттю за життя, частинка пам’яті, думок такої особи, закріпились у його пам’ятнику. Такий собі залишковий ефект.
– Тобто Ви не є тими людьми, якими були за життя?
Лі важко було зрозуміти суть речей і взагалі, хоча надворі стояла спекотна червнева ніч, її почали бити дрижаки.
– Ні, ми не є особистостями, в нас немає душі чи відчуттів. Лише деякі спогади, звички. Вони підживлюються людьми, що приходять нас відвідувати. Вашою енергетикою, словами, тим, якими Ви нас бачите. Тому, зазвичай, вночі встають зі своїм місць, лише ті статуї, до кого часто приходять, за ким сумують. На Личакові в основному оживають усі, хто за життя був відомим, тому що до них постійно приводять екскурсії. Особисто я думаю, що те, що ми з Хлопчиком в альтанці, розгулюємо собі ночами є твоєю заслугою. Адже ми почали оживати саме після твоїх відвідин і розмов. Івасюк прокидався і до тебе, але саме від твоїх приходів, він ожив по справжньому, мабуть він єдиний з нас усіх, хто здатен відчувати. Ти Лі, наче справді воскресила живого Володимира Івасюка.
Лі все ще крутилось в голові від усього почутого і побаченого. Але тут вона ніби відчула якусь хвилю тепла і спокою, що її раптово огорнула.
– Лі, ти прийшла… Чому ти прийшла?
Біля неї стояв Івасюк. Наче живий, лише бронзовий і якийсь наче розчарований, що її бачить.
– Привіт. Я… Вибач, я спантеличена. Нічого не розумію. Це все так дивно. Ти…
Лі бракувало слів. Поки вона збиралась з думками, дівчинка з бантиком усміхнулась, кинула на Івасюка гострий погляд і сказала:
– Ну маєте час поки до світанку голуб’ята. Насолоджуйтесь, бо далі… Ну Володя, ти сам все їй поясни. Тут в друга, собаки з надгробку знову повтікали, обіцяла, що поможу їх пошукати. Я пішла. Лі, може ще побачимось, у цьому житті або в іншому.
Дівчинка з бантиком побігла геть. А Івасюк сумно похилив голову і підійшов до Лі.
– Я далі нічого не розумію, поясни що відбувається.
Лі дуже хотілось доторкнутись до руки Івасюка, але поки, вона боялась поворухнутись.
– Моя кохана дівчинко, я такий щасливий, що ти прийшла і водночас нещасний. Тобі не можна було приходити вночі, не можна було нас бачити. Не можна…
Лі або здалось, або з його прекрасних очей потекли сльози по бронзовій щоці. Вона врешті наважилась торкнулась до його обличчя. На її подив, лице було теплим.
– Що ти маєш на увазі? Чому мені не можна було приходити? Я навіть не уявляла, що може бути таке щастя. Що ти зможеш зі мною розмовляти. Зараз, хоча мені не віриться у все, що відбувається, я неймовірно рада. Спантеличена, стривожена, але щаслива. У найсміливіших мріях, я тебе не оживляла, я любила тебе таким як ти є: статичним. А тут ти. Ти живий, ти теплий… Ти…
Врешті Лі дала волю емоціям і розплакалась. Івасюк підійшов і пригорнув її. Від його обіймів ставало затишно. Лі трішки заспокоїлась.
– Кохана Лі, існують певні правила, які встановлені не нами, а вищою енергією. Кожен, хто побачить вночі нас: живі кам’яні тіні, до ранку помирає від завмирання серця. Попередні Сторожі Личакова знають про це, тому вони ніколи не ходили вночі по кладовищу. Передавали цю, як вони думали, страшну легенду один одному. Теперішній ж сторож постійно п’є і навіть не висовується з своєї будки. Давно вже ніхто не приходив сюди так пізно. Приблизно 10 років тому, 31 жовтня на Личаків забрела групка підлітків, посвяткувати Гелловін, вранці їх усіх знайшли мертвими. Ця історія розійшлась по Львову і якийсь час, ніхто не турбував наш нічний світ. Усі боялись. І ось тепер, прийшла ти. А я просто не знаю, як тебе врятувати. Просто не знаю. Де б ти не сховалась, куди б не поїхала, ЦЕ тебе наздожене. Мені так прикро. Івасюк приречено зітхнув і пригорнув Лі ще міцніше.
Лі на хвилину завмерла від почутого, а потім в неї в голові наче все просвітліло і вперше за багато років, стало на свої місця. Вона впевнено і спокійно заговорила:
– Коханий, я хочу бути з тобою. Не важливо чи жива чи після смерті. Зараз я поїду до дому, хочу побачити ще раз батьків. Напишу передсмертну записку, про те, що більше за все на світі, я хочу бути похованою на Личакові і таким чином, після моєї фізичної смерті, ми будемо разом, цілу вічність, тут удвох. Щоночі ми будемо прокидатись і насолоджуватись нашим коханням.
– Але Лі, ти повинна дещо знати…
– Розповіси мені все потім, в нас буде тисяча і одна ніч для розмов.
Лі поцілувала Івасюка і швиденько побігла геть. А він ще довго стояв і вдивлявся в ніч, так ніби Лі мала ось-ось повернутись до нього.
Лі розбудила сонного сторожа, той випустив її з Личакова щось бурмочучи собі під ніс. До світанку було декілька годин, вона ще встигне до дому, востаннє подивитись на сплячих батьків. Можливо їй пощастить і вона востаннє ще встигне насолодитись промінням вранішнього сонця. А далі буде, що буде. Лі лише надіялась, що вмирати не боляче.
Вона відкрила очі. Відчувала лише крижаний холод. Голова була тяжкою, наче з похмілля, але якось порожньою, ніби вичищеною від думок та емоцій. Біля неї хтось був.
– Ти врешті прокинулась. Кохана. Чуєш мене?
Поруч стояв якийсь незнайомий бронзовий чоловік. Бронзовий? А яким має бути людина? Хто такі люди взагалі? Але хвилиночку, а хто вона така? І де вона? В неї в голові було абсолютно пусто. Вона пам’ятала тільки одне слово: Лі. Хто це Лі? Цей чоловік? Вона? Хто?
Чоловік явно був втішений її пробудженню. Він дивився на неї з неймовірною ніжністю, але вона не мала поняття чому. Він стривожено заговорив:
– Лі, ти спала 93 роки, я приходив до Тебе щоночі, говорив з Тобою, але до сьогодні ти не реагувала і ось нарешті ти прокинулась. Я хотів тої ночі, коли ти приходила сказати… Попередити, що таке може трапитись. Що ти можеш не прокинутись у постаті статуї або прокинутись за багато-багато років. А найгірше ожити, але зовсім не пам’ятати себе колишньої і свого життя, бути ніким, нічим.. Я дуже боявся цього. Але ж ти усе пам’ятаєш моя дівчинко? Правда? Тепер все буде добре, ти зі мною, ми будемо разом. Я кохаю тебе Лі.
– Я – Лі? Хто я? Хто ти? Чому так холодно і я не можу поворухнутись.
Чоловік поруч затнувся, здавалось він зараз заплаче. Він відвернув від неї погляд і тихо сказав: Тебе зробили такою. Не знаю чому. Я не міг передбачити, що так буде. Був переконаний, що батьки захочуть зробити тобі повноцінну статую.
Лі подивилась по боках і відчула запаморочення в голові. Зрештою, практично лише голова в неї і була. Вона була невеликим кам’яним погруддям. Їй стало погано, хоча вона до кінця і далі не розуміла, що таке погано і хто вона, проте її бетонний бюст пройняв ще міцніший холод. Вона надалі нічого не відчувала крім нього і панічного, всеохопного жаху, спричиненого тим, що її сутність, запроторена у невеликий шматок кам’яної брили.
– Хто я? Хто ти? Де я? Чому я така? Чому так страшно? Хто я??? Хто??? – Лі репетувала так голосно, що всі найближчі статуї посходились на той крик. Їй стало ще страшніше від кам’яних примар, що зібрались довкола її погруддя. Чоловік поруч, впав на коліна і голосно ридав. А те, що залишилось від Лі все верещало і верещало: голосно, страшно і нестримно.
Лі прокинулась від того, що сильно кричить. До кімнати забігла мама.
– Доцю, що таке? Поганий сон?
– Мамусю, обійми мене. Таке страшне приверзлось.
Мама ніжно пригорнула Лі і погладила її по голові.
– Тихенько моя люба. Щоб там тобі не примарилось, це всього лиш дурне сновидіння. А в тебе сьогодні напружений день: на 12:00 – зачіска, на 14:00 – манікюр, ти ж хочеш бути сьогодні найбільшою красунею на випускному. Тому вмивайся люба і ходи снідати.
Лі витерла очі і зіскочила з ліжка. Вперше в житті їй захотілось гарно виглядати для хлопців однокласників, не такі вже вони й погані, та й до дівчат з класу вона занадто придиралась. Раптом їй закортіло обіймати кожну живу людину з плоті і крові, яку вона сьогодні побачить. І багато розмовляти, вести діалоги, щоб їй відповідали, а не лише щоб вона говорила, а її лише б слухали холодні куски граніту. Лі вже знала, що після випускного піде з друзями на Високий Замок зустрічати сонце, їй як ніколи досі, захотілось побачити його схід у повній красі і натішитись вранішнім теплим промінням. Можливо вже сьогодні або завтра, вона закохається вкотре і саме ця любов буде фантастично прекрасною, пристрасною і захопливою. ЇЇ перше кохання, як і більшість підліткових закоханостей, закінчилось так само раптово, як і почалось, не принісши бажаного щастя, а лише одні розчарування та дівочі сльози.
На Личаків Лі більше не ходила. Іноді вона була майже впевненою, що коли вона гуляє вулицями Львова вечорами, пам’ятники за нею пильно спостерігають і вона навіть зауважує деколи, як вони легенько рухаються. Коли майже в самому центрі міста, поставили пам’ятник Івасюку, вона завжди його оминала. Їй, як і більшості людей, зустрічі з колишнім, були абсолютно ні до чого.
Оповідання написано гарно, мені сподобався цей химерний образ статуй, які як живі. І кінцівка буда моторошно… поки не виявилося, що це сон. Розумію, що тематика конкурсу якраз сни, але як для окремого оповідання цей прийом викликає розчарування.
Хороша оповідка, але кінцівка занадто щаслива як на мій погляд. було б краще якби вона не прокидалась) але то в мені говорить любов до жахів і страшних історій. Сама історія гарно виписана, приємно читати, хороший задум. Щоб ще похвалити….
“А гном іде купатися”)))
І тінь Нільса нависає над тінню пам’ятника Івасюку і регоче, плачучи. Й такий іронічно-філософський фінал-висновок про нерозділену, невдалу, підліткову першу любов – яку треба оминати. Хороша порада))
Власне опісля перегляду в дитинстві мультика про Нільса у мене сформувалась дивна фобія пам’ятників. Проте, боюсь зазвичай лише гігантичних (типу Матері-Батьківщини у Києві).
Тому ось ці підсвідомі страхи у дорослому віці і вилились в оповідання. На нас усіх щось в той чи інший спосіб впливає. Ніщо не береться нізвідки)
Гарне досить якісне оповідання. Поки що найкраще з тих восьми, що я вже прочитав.
Дякую дуже за коментарі. Я насправді обожнюю Личаківське кладовище і цвинтарі загалом. І в пам’ятник Івасюка справді була, як і моя героїня закохана з дитинства. Оскільки люблю жахи то написалось таке моторошне оповідання про улюблене місце. А завершення наче трохи злагоджує ефект тих всіх страшненьких подій. Колись думала написати другу частину, де пам’ятники таки оживають наяву. Але поки не склалось.
Мені сподобалось. Повчально.
Дуже сподобалась ідея. Теж вважаю, що можна було фіналити без пробудження, або не з таким упередженним острахом. Закралась така думка: а якби у неї був просто портрет, навіть не погруддя? 😶
Хм, незвично закохатися у каміння це щось із чимось