Блукаючі душі

Хворі душі
Її щоки торкалися м’якої подушки, коли сонячні промені почали проникати в кімнату. Від тепла, яке прийшло разом із променями, в дівчини залоскотало в носі. Розплющивши очі, вона зрозуміла, що знаходиться в розкішній кімнаті, на великому ліжку з купою м’яких подушок. На кілька секунд дівчина розгубилась, не розуміючи де знаходиться, а потім спогади про останні дні повернулись до неї.
Здається вона потрапила в заможну родину. Біля ліжка тумба зі скарбничкою. Певно там зберігаються прикраси. Більше на тумбі нічого не було. Вона сама зроблена з темного дерева, оздоблена металевими вставками. Дизайн в стилі бароко.
За дверима пролунали тихі кроки й дівчина сіла, повертаючись до дверей. В них зайшла жінка середніх років. Її волосся, якого вже торкнулась сивина, зібране в тугий хвіст, а одягнена вона в просту сіру сукенку. Її ясні карі очі спрямовані на ліжко, в якому сидить дівчина.
– Принцесо, нарешті настав день, якого ви так довго чекали, – вона підійшла до шафи й заходилась діставати звідти пишну білу сукню.
– Який день? – дівчина вилупилась на покоївку.
– Ну як же, ви виходите заміж. Дев’ятнадцять років. Довго ж зволікали ваші батьки, – покоївка ласкаво посміхнулась, обережно розкладаючи сукню на ліжку.
Дівчина спостерігала за метушнею прислуги довкола неї, не розуміючи, чому опинилась саме тут.
Вона давно забула як її звуть і в якому столітті народилась. Щоразу, коли вона прокидається в новому тілі – мріє лиш про те, щоб все це припинилось. Якби вона могла – покінчила б з собою, та в дівчини немає свого тіла. Лиш душа, яка мандрує століттями й рятує життя жінкам і дівчатам. Вона вже так багато зробила, що й не згадає всіх випадків. І щоразу вона намагається знайти зачіпку, яка закінчила б її мандри, але часу їй дано замало.
Дівчину підводять до дзеркала й вона бачить в відображенні вродливу дівчину з зеленими очима й рудим волоссям. Веснянками, які обсипають все її обличчя і маленьким носиком. На цей раз в неї тендітна фігура. Тонка талія, маленькі груди, худі руки з довгими пальцями.
На волосся їй почепили фату, а біла сукня обтягнула її талію туго стисненим корсетом. На руках м’які напівпрозорі пальчатка. На її шию почепили блискучу підвіску. Загалом принцесі здавалось, що її нарядили ніби коштовний товар.
– Доню, ти прекрасна, – поринувши в свої думки вона й не помітила, коли з’явився батько, – можете залишити нас наодинці, – він дивився на неї, але наказував прислузі.
Та покірно покинула кімнату. Дівчина щось запідозрила. Дивлячись на щасливе обличчя батька – вона бачила лиш вдало підібрану маску. За цей безмежно довгий час, вона вже вивчила, що ховається за людськими масками. Його посмішка не дійшла до очей. А в тих очах було щось загрозливе.
Щойно двері кімнати зачинились батько схопив її за горло. Дівчина відчула нестачу кисню, намагаючись набрати ротом повітря, вона не могла боротись з ним.
– Елізабет, якщо і цей чоловік не з’явиться на весілля – ти труп. Ви, руді дівчата, всі відьми, тож не намагайся виправдатись. Я знаю, що ти зачаровувала всіх попередніх наречених, тому й не говорив про нового. Та не забувай, відьом, в наш час, спалюють на вогнищах, – він відпустив її шию і вийшов.
Отже її звуть Елізабет і вона принцеса-відьма.
Поглянувши в люстро вона побачила червоні сліди від руки. Елізабет обшукала всі ящики в тумбі, намагаючись заховати ці сліди. Але там нічого не було. Дівчина відкрила шафу і зрозуміла, що вона порожня. Навіть в скарбничці, яка стояла на тумбі, нічого не було. В кімнаті ніби ніхто не живе.
Елізабет знову почула кроки. Повернулась покоївка. Побачивши шию дівчини вона застигла й прикрила рот рукою. Принцеса скам’яніла. Вона ще не зрозуміла що їй треба робити, але вже зрозуміло від чого рятувати власницю тіла.
– Ми не зможемо це приховати? – Елізабет вказала на шию.
– Ні, – вона досі дивилась так, ніби вперше бачила принцесу, – то от чому ви не жили в замку.
– Схоже на те. Хто мій наречений? Я можу його побачити? – Їй треба було зрозуміти з чим має справу.
– Він теж питав про вас. Король заборонив це робити, але я його приведу, – покоївка одразу рушила до дверей.
Дівчина дивилась на свої долоні обтягнуті тканиною і намагалась згадати, як виглядали її справжні руки. Яким було її обличчя? Ким вона була і що такого зробила, що її прокляли?
Яка все ж цікава штука, життя. Живеш собі навіть не підозрюючи, що може з’явитись людина, яка змінить хід твоєї долі. Може ця дівчина хотіла вийти заміж, але в її життя ввірвалась мандрівна душа. Коли вона покине тіло Елізабет – та вважатиме, що сама це зробила, та насправді вона лише спостерігала.
Душа перебирала події минулих днів, намагаючись знайти зачіпку, яка б допомогла зняти з неї прокляття. Вона завжди так робила, але ніколи не знаходила. Вона навіть не знає чи прокляття це, але чітко пам’ятає, що колись була людиною. Спогади крутяться десь за межами сприйняття і вона не знає як їх дістати. Можливо вони б допомогли розгадати цю загадку. А може тільки заплутали б її.
Та й взагалі, що таке спогади? Моменти життя, які закарбувались в пам’яті чи емоції, які переживаєш в ці моменти? Чому ми пам’ятаємо лиш фрагменти з минулого, а не все?
Дивно, що про це думає дівчина, в якої немає спогадів. Вона знову повертається до люстра, аби подивитись на свою шию. Сліди на ній вже почали зафарбовуватись в синій. Дівчина прокручує все, що дізналась про життя принцеси, намагаючись зрозуміти, що їй робити, але фактів замало. Якби вона знала як вибратись з кімнати, було б набагато легше.
Стомившись від власних думок Елізабет присіла на край ліжка. Незабаром повернулась служниця. Позаду неї йшов чоловік середніх років. Зовнішність в нього звичайна, але приємна. Він посміхався самими кутиками губ і це виглядало дуже награно. Елізабет подумала, що батько вирішив віддати її звичайному чоловікові, але розгледівши його одяг зрозуміла, що зроблений він із коштовних і надзвичайно якісних тканин. Від чоловіка пахне приємним парфумом, й загалом він має доглянутий вигляд. Це неабиякий признак заможності.
– Вам треба тікати, – не встигнувши й привітатись випалив він.
– Ви не хочете виходити за мене? – Елізабет була дуже здивована такому розвитку подій.
– Принцесо, вам буде краще подалі звідси, – він поглянув на пок+оївку і та кивнула, – ми зібрали речі для вас. Вам терміново треба вибиратись звідси. Біжіть якнайдалі і не повертайтесь поки не помре король.
– Але чому? – Це вперше, що душі хтось допомагає. Цього просто не може бути.
– В торбині стільки грошей, скільки вам вистачить на все життя. Просто зробіть як я кажу.
Вона довірилась чоловіку. Взяла торбину, стягнула білу спідницю, в якій не можливо ходити й забрала в нареченого плащ. Він виявився зашироким і довжиною майже в підлогу, але це добре, в такому вбранні принцесу точно не впізнають.
Коли покоївка схопила Елізабет за руку – та остаточно попрощалась з минулим життям, стягнувши фату і кинувши її на підлогу.
Перевіривши коридор покоївка повела її по вузьких службових проходах. Там пахло пилюкою й цвіллю. Коридори погано освітлювалися, можна було побачити лиш силуети, які проходять повз. Це буквально викликало щастя в Елізабет, адже їй треба пройти непоміченою.
Жінки нарешті дійшли до маленьких дерев’яних дверей. Покоївка прочинила їх і дівчина побачила ліс. Вона вже збиралася вийти, але жінка до болю стиснула їй руку.
– Там вартові. Раніше їх не було…
– Що нам тепер робити? – в принцеси зривався голос.
– Тихо! – вона заглянула за двері, – Біжи і не озирайся! Швидко!
Не чекаючи жодної хвилини Елізабет побігла. Вона не дивилась що робиться довкола, але чула чоловічі голоси. І, ні, вони не кликали її, вони просто про щось розмовляли.
***
Він знав маршрут, за яким принцеса втікатиме, знав, що проблем виникнути не повинно, але вирішив впевнитись, що план спрацює. Яке ж щастя, що він таки це зробив. Біля службового виходу стояв вартовий. Вони знали, хто він, тож просто кивнули, але чоловік підійшов до них.
– Жахлива погода, для варти надворі, – наречений натягнув комір сорочки.
– Все щоб забезпечити безпеку на вашому весіллі, – охоронець виявився добре навченими, не спускав погляду з дверей.
– Правду кажуть, що принцеса зачаровувала попередніх потенційних наречених, щоб не виходити за них? – він вирішив зайти з козирів, аби привернути їхню увагу.
– Вона ваша наречена, ми не можемо… – чоловік перервав його, змусивши поглянути на себе.
– Я виходжу за неї не з великого кохання. Я навіть не бачив принцеси, тож хочу знати чого мені остерігатись.
– У принцеси було три кавалери. Всі вони принци з інших королівств, – вартовий щось розповідав про тих принців, але чоловіку не було цікаво, він непомітно позирав на двері за спиною вартового, аби простежити чи втекла Елізабет, – Після першого побачення принцеса дарувала майбутнім нареченим брошку, яку майструвала сама. І більше вони не повертались.
– Думаєш брошка зачарована? – він нарешті побачив принцесу, яка швидко бігла до лісу.
– Я не знаю точно, але ж дивно, що вона щоразу дарувала ідентичну брошку. Подейкують, що принцеса відьма й вишивала в прикрасах якісь магічні символи.
– Ну це передбачувано. Рудих дівчат рахують відьмами. Тому краще не братиму ніяких її дарунків, – принцеса нарешті забігла в ліс, – піду прогуляюсь лісом перед церемонією.
– Не заблукайте, він веде аж до кордонів столиці, – вартовий постукав по плечу нареченого.
– Тобто там багато вартових? – чоловік схопився за можливість дізнатися більше.
– Ні, ніхто не охороняє цей ліс. Подейкують, що там водяться фейрі. Їх всі бояться, – він роззирався по сторонах, ніби говорив щось таємне, – герцог боїться, що його донька втече до фейрі, тому й тримав її весь час в підвалі.
– Вже не втече, я не дозволю, – і з цими словами чоловік попрямував до лісу.
Він – Ланс Рендольф, син найзаможнішої сім’ї в своєму справжньому житті. Ланс щодня прокидається в новому тілі вже довгих десять років. Чоловік навіть уявити не може, який вигляд би мав, якби весь цей час жив у власному тілі. Його душа бачила багато і з кожним днем все більше впевнювалась в тому, що людське життя нічого не варте. Він відвідав більше десяти тисяч тіл, врятував тисячі життів, але загальна ситуація не змінювалась. Людство в такому вигляді не могло жити щасливо. Як і він сам. Ланс здогадується чому отримав таке прокляття, але уявлення не має, як його зняти. Він просто сподівається, що воно саме скінчиться, хоча в глибині своєї безтілесної душі розуміє, він приречений.
Ліс виявився доволі густим. Ланс бачив принцесу попереду й прямував за нею, але вона зійшла зі стежки, певно щоб замести сліди. А зарослі лісу добряче сповільнювали втікачку. Чоловік відчув краплю, яка стекла по його скроні. Весна вже гуляла околицями столиці, але повітря не нагрілось так сильно, щоб чоловік пітнів. Шлях, який обрала принцеса змусив його згадати, як, живучи ще в своєму тілі, він ходив до залу й мучив своє тіло великими навантаженнями.
Принцеса теж вже помітно втомилась. Вона ледве перекидала ноги через гілки й кущі. Це був шанс наздогнати її й поговорити. І Ланс ним скористався. Він зібрав всі залишки сили, які були в цьому тілі й побіг. Принцеса почула це й, озирнувшись, скам’яніла. Вона важко дихала, навіть здалеку було видно, як рівно підіймались її груди, й, здається, була ошелешена таким вчинком колишнього нареченого. А він біг і біг, поки не опинився поряд і не повалився на землю, намагаючись повернути здатність дихати.
– Невже ви вирішили повернути мене назад? – вона смикала рукава плаща, нервуючи.
– Ні, я хотів впевнитись, що ви будете в безпеці, – досі важко дихаючи, він підвівся, – як ви взагалі погодились на весілля?
– Я хотіла запитати в вас те ж саме, – Елізабет надула губки, – я, от, не погоджувалась, – вона шпорнула камінець черевичком.
– Це як? – чоловік не міг скласти, як таке могло статись, поки не згадав який вигляд має шия дівчини.
– Гаразд. Не важливо. Тікай як най далі, а мені треба повернутись. Якщо зникнемо ми обоє – покоївці кінець, – він вже було збирався йти, коли принцеса схопила його за руку.
– Я не відпущу вас, допоки не розкажете що ви задумали, – її обличчя набуло суворих рис.
– Я не можу цього сказати. Просто врятуйся, прошу.
Він пішов не озираючись. Бувало Ланс опускав руки й не хотів нікому допомагати. Але щось в його душі вимагало допомагати іншим. Він не хотів допомагати комусь скоїти те, що зробив, або намагався зробити сам.
Він не здивується, якщо це й стало причиною його прокляття. Він погоджується, що це жахливо, позбавляти себе життя, коли не може справитись з випробуваннями, які воно для тебе готує. Але нічого повернути назад вже не можна.
Коли Ланс повернувся до палацу принцесу вже розшукували. Герцог чекав його біля покоїв, які виділили на час весілля. Обличчя його перекошував гнів.
– Прошу, пробачте. Принцеса, мабуть, перехвилювалась через весілля. Ми її знайдемо.
– Цього робити не потрібно. Вона втекла, а, отже, не хоче цього свята, – Ланс намагався бути якомога переконливішим.
– Але як же наша домовленість? – хоч гнів герцога й наростав, він намагався одягнути маску спокою.
– Я виконаю частину своїх зобов’язань перед вами, якщо пообіцяєте не шукати принцесу.
– Але чому? – здається, герцога ввів в оціпеніння його вчинок.
– Я й справді закохався в неї, гуляючи палацом натрапив на кімнату принцеси й зазирнув туди, це було кохання з першого погляду. Тому я бажаю їй справжнього щастя. Хай навіть без мене, – він копнув ногою уявний камінець.
***
Вона бігла якнайдалі вглиб лісу, роблячи невеличкі перерви, щоб перевести подих. Кущі вже помітно порідшали, подаючи надію, що поруч селище. Хоч їй і не можна було надовго затримуватись так близько до столиці, та купити менш помітного одягу й заночувати десь потрібно.
Надії Елізабет були марні, вона вибігла на галявину, серед якої стояла єдина хатина. Біля хатини дровник і криниця. Більше на галявині не було нічого.
– Агов! – прочинивши двері вона гукала господаря будинку, та ніхто не озвався.
Дівчина помітила табличку біля дверей: «Прихисток для мандрівників». Отже тут можна буде заночувати й вигадати план.
В дровнику дівчина знайшла чим розпалити піч, а в будинку була чиста сорочка й штани, в її мішечку був хліб, крупа та сушене м’ясо. Тож Елізабет зварила собі поїсти, а з трав, які росли на галявині зробила чай. Наситившись вона заснула.
Прокинулась від того, що хтось торкається її плеча. Вскочивши побачила поряд маленьких напівпрозорих створінь, які окружили її з усіх сторін, і безмовно спостерігали.
– Хто ви? – Ледве витиснула з себе дівчина.
– Ми відчули, що ви в халепі, й знайшли, щоб допомогти. Ви ж принцеса Елізабет?
– Т-так…
– Я королева фейрі, які правлять цим лісом. Ми спостерігала за вами довгі роки. Прошу, живіть з нами. Вас ніколи не знайдуть в нашому сховку.
– Але навіщо це вам?
– Ваша мати була однією з нас…
– Що?
Все довкола заіскрилось, і принцеса опинилась серед дерев, верхівки яких сягяли високо в небо. В стовбурах цих дерев вікна й дверцята, схоже це будиночки.
– Це наш дім, сподіваюсь ви погодитесь жити тут з нами. Ваша мати, моя сестра, була королевою, але коли її викрали, я посіла її місце.
Елізабет погодилась залишитись, й поселилась в будинку своєї матері. Вона дізналась, що справжня форма фейрі майже нічим не відрізняється від людської, але коли вони виходять в світ, то набувають іншої форми, щоб було легше сховатись. Кров фейрі в ній і робила дівчину таким цінним товаром, та тепер вона зможе навчитись використовувати своє походження на свою користь і колись об’єднає два народи, які ніяк не могли знайти спільну мову.
На цьому закінчилась історія Елізабет, але душа її мала тут ще одну справу.
– Тож мою племінницю врятувала мандруюча душа, яка ніяк не може знайти шлях до свого тіла?
– Так і є…
– Ми, фейрі, колись створили такі душі, щоб дозволити тим, в кого життя виявилось покаранням за помилки пращурів, врятувати себе. Посидь, зараз спробую дещо зробити.
Тітка приклала руку до лоба дівчини, й в неї запаморочилось в голові. Довго вони так сиділи, коли фейрі нарешті відсторонилась.
– Ти виконала свою місію, але є ще він.. Хтось допомагав втекти?
– Наречений, якби не він, я б не втекла.
– Ваші душі якось пов’язались. Я спробую звільнити вас. А тобі поки не можна спати.
Елізабет пішла гуляти селищем, намагаючись не думати, що буде далі. Вона вже звикла, що її життя не має сенсу для неї самої, та якщо їй повернуть тіло, доведеться вчитись жити заново. Цікаво, чи згадає вона колись ким була до того, як стала блукаючою душею.
***
Перед ним з’явилась дівчина, але зовнішність її була незвична. Якісь надто видовжені кінцівки, вуха загострені, очі надзвичайно глибокого зеленого кольору. В людей такого кольору очей не буває.
– Вітаю, я прийшла щоб допомогти вам. Ваша душа вже довго шукає домівку.
– Хто ви? Звідки ви…
– Принцеса Елізабет ховається в моєму домі, а душа її прийняла в гості блукаючу душу, таку саму, як ваша. Я можу звільнити вас. Але для цього варто піти зі мною.
Я кивнув і за мить ми опинились в лісі, де дерева розсікали небо, а стовбури їх завтовшки як будинок. Він роздумував, що це схоже на дім фейрі, тут прямо пахло магією.
– От ми й на місці. Принцесу скоро приведуть і ми почнемо ритуал. А поки можете відпочити ось в цьому будинку.
– Тобто ви справді повернете мене в моє тіло?
– І вас, і душу, яка зараз в Елізабет. Головне не засинайте, поки я не дозволю.
– Ви не лукавите?
– Як вас звуть?
– Я не довідався ім’я цього тіла.
– Ні, я запитую ваше справжнє ім’я. Ви пам’ятаєте своє життя?
– Так, я Ланс.
– Отже, Ланс. Я думаю, що вашому тілу зараз боляче, так само як і тілу тієї душі. І, якщо ви пов’язані, в вас має бути щось спільне. Нам треба тільки зрозуміти, що. Як зазвичай ви рятуєте людей?
– Я зустрічаю жінок, життя яким псують чоловіки, й допомагаю їм втекти й облаштувати нове життя.
– Панно, як і просили я привела Елізабет, – втрутилась інша фейрі.
– Дуже дякую. Люба, це той чоловік?
– Так… – Елізабет здається хотіла щось додати, але не встигла.
– Які душа ти рятуєш?
– Я опиняюсь в тілах жінок, долю яких тим чи іншим чином псують чоловіки, й допомагаю їм знайти вихід.
– Ось воно. Схоже в вас є пращур, який знущався над жінками і тепер ви відпрацьовуєте його гріхи. Нам потрібно перервати ваш зв’язок з ним. Для цього потрібно пройти в залу для ритуалів, – вона сплеснула і ми опинились в просторій залі, підлога якої була розмальована магічними колами.
Королева дістала коштовно оздоблений ніж, взяла долоню Елізабет й провела по ній лезом. Кров стікала по лезу до ручки, й ручка почала сяяти, наповнюючись рідиною. Потім провела такі самі маніпуляції з моєю долонею. Кола на підлозі засвітились, а в голові запаморочилось. Королева говорила щось на незрозумілій мові й кола виблискували все яскравіше. Я побачив що Елізабет протягнула руку до мене, й виставив свою у відповідь. Наші долоні переплелись.
– Я вірю, в нас все вийде.
– Обов’язково вийде.
Королева змахнула руками й кола вибухнули, згасаючи. Ми так і стояли тримаючись за руки, й сподіваючись, що все пройшло добре.
– Тепер ідіть спати. Матір пробачила вам гріхи вашого роду. Знайдіть мене, коли опинитесь в своїх тілах. Разом.
***
Вона заснула одразу, як голова торкнулась подушки. Сон був дуже важкий, душа відчувала постійну тривогу. Тіло ломило, ніби хтось розтрощив кожну кісточку. А потім її очі залило світлом. І принцеса розплющила їх, задихаючись.
Ліжко оточували лікарі, вони щось кричали, а вона не розуміла ні слова. «Хто я й де опинилась?» – Тільки й кружляло в голові, так і не знаходячи відповідь. Але це відчувалось не так, як раніше. Відчулось, що це її справжнє тіло.
– Ліро, ви чуєте мене?
– Так, – ледь чутно вимовила.
– Вона прийшла в себе!
Далі вже не чула. Увага розсіювалась, відчувалось, як голка проколює шкіру, й в вену заливають якісь препарати. Це дуже незвично. Але вона не згадала своє життя. Цікаво, чи повернувся він?..
Прокинулась вона вже в звичайній палаті. Поруч ще один пацієнт, і більше нікого. Цей пацієнт дивився на неї.
– Привіт?
– Елізабет?
– В нас вийшло! Тут я – Ліра. А ти?
– Я Ланс. А ти доволі юна, скільки тобі років?
– Я нічого про себе не пам’ятаю. Ти пам’ятаєш?..
– Ланс Рендольф, останнє що я пам’ятаю було, коли мені було близько двадцяти. Зараз певно під тридцять…
– Ні, ти виглядаєш якраз на двадцять. Може нам не зарахувались ті роки, які ми блукали?
– Може бути…