Плакальниця

Коли хтось дізнається про смерть Рози Брандо, себто мою, він переступить через цю новину немов то якийсь незначний факт. На кшталт чергової звістки про здорожчання продуктів. Бо вони не поважають смерть. А ще їм по цимбалах я. Навіть, якщо ми вчились разом в коледжі або працювали пліч-о-пліч в запилюженій конторі. Я пройшла крізь їх життя непомітної сірою примарою. Не настільки значущою, аби новина про мою кончину змусила зупинитися. Аби стала стіною, об яку, шокуючись, розбиваєш лоба.

Отакою стане звістка про мою смерть для багатьох, з ким наші життєві шляхи бодай на якийсь час перетиналися. Як от для касирки, в якої я кожного ранку купую квиток на метро. Вона мене впізнає, усміхається, незмінно бажає гарного дня й завжди простягає квиток догори дриґом. Можливо, вона помітить, що одного дня я не прийду за звичним квитком.

— А що сталося з тією милою леді, що полюбляла блакитні капелюшки?

— О, так вона пішла в засвіти! Захлинулась в басейні/вдавилась позавчорашнім кексом/впала під поїзд метро.

— Яка прикрість, ще така молода!

— І не кажіть! Шкода, шкода!

Й все на тому.

Так само відреагують сантехнік, який щороку прочищає труби в моєму вбогому житлі; сусідка по сходовому майданчику; пекарка, яка вже знає, що я люблю саме цибулевий багет. «Шкода» — от і все, що вони можуть видати на новину про мою смерть. І певно, так воно і має бути. Для того аби вбиватися існують родичі та кохані, всі інші можуть піти в потойбіччя без зайвих співпереживань.

Але я не погоджуюся з таким відношенням до смерті, бо завжди думаю про тих, за ким немає кому тужити. А ще я прославляю смерть, звеличую її, служу їй, якщо хочете. Одним словом, я — плакальниця. Та прошу, не плутайте мене з тими театралками, котрі награно виспівують сльозливі речитативи на чужих похованнях, коли іншим бракує слів. Ні, я не така. Я — професіонал! Мої сльози завжди щирі, моя скорбота глибока, як дно Маріанської западини, мої сльози чисті та справжні. Бо тільки такого достойна Смерть — істинної печалі, величної журби, непідробного суму!

Ви спитаєте, як я прийшла до цього? Як обрала цей дивний шлях? Все просто: ще в дитинстві я побачила нехтування, побоювання, а то й гірше — ігнорування смерті. Щось підказувало мені, що це хибний шлях. Що так бути не має. Тому і стала плакальницею — жінкою в чорній вуалі, котра стоїть позаду тієї, що забере вашу душу в потойбіччя. Можете бути покійні, я достойно оплакую ваш відхід. Допоможу створити ілюзію, що життя ваше минуло немарно!

***

Моє дитинство минуло в сиротинці. Я опинилась там, заледве вибравшись з материнського лона. Принаймні, в медичній картці було зазначено, що підібрали мене новонародженим малям, яке всього кілька годин тому з’явилося на світ сущий. Чи то моя мати була п’яницею, котра народила просто на вулиці, чи то поважною леді, що відправила покоївку з небажаним (а то й нагуляним) дитям з очей геть. А може я була плодом кохання двох зрадників, які просто не могли лишити мене, бо мали інші сім’ї? На жаль, я того не знала. І в певний момент життя таємниця походження стала мені абсолютно байдужою. Але так було не завжди. Трапляється в кожної дитини момент, коли вона, як ніколи до цього, потребує батьківської опіки. Міцної стіни, за якою можна сховатися від всього на світі. Обіймів, здатних вилікувати всі душевні рани. Слів, які закарбовуються в пам’яті та стають опорою по життю.

Не мати цього всього, це як бути людиною іншого типу. Окремим видом — Людина Зраджена. Або ж Дитина Покинута. Мені ніколи не вистачить слів описати чорноту тієї прірви, що зяяла в моїй дитячій душі, коли я усвідомлювала, що одна на цілім світі. Мені здавалося, що живу я в мороці, в темнім підвалі й лише крізь шпарину споглядаю за рештою світу. Я не знаю, чи всі покинуті діти відчувають це, але я відчувала. Кожна частинка мого єства волала про зраду, самотність, відчай та допомогу.

Тепер, через роки, я розумію, чому обрала саме такий шлях — стати плакальницею. Бо людина ніколи не буває найбільш самотньою, ніж в момент, коли піщинки її особистого життєвого годинника майже скінчились. Я навіть десь читала: душа приходить в цей світ одна та йде так само одна. Я ж просто йду самотньо по життю, в дитинстві цей вибір зробили за мене, пізніше — я зробила його вже свідомо. Бо не знала іншого. Прийняла та змирилася, а потім збагнула, що є набагато більш одинока істота на планеті, ніж я. Та, що змушена нести свій хрест без можливості позбутися його. Ми часто кажемо, що смерть — визволення, кінець страждань, з яких зіткано земне існування. А хто звільнить саму Смерть? Хто полегшить її тягар? Важко знайти більш самотню істоту на світі, ніж та, що ознаменує кінець. В цьому ми з нею навдивовижу схожі.

Ви теж уявляєте її, як скелет в чорній мантії з косою? Вгадала? Адже я уявляю Смерть геть іншою. Це маленька дівчинка в темній суконці з накладним мереживним комірцем. Дівчинка зі сиротинця. Вона худенька, бо недоїдає, у неї прозора світла шкіра, адже в притулку не можна гуляти скільки заманеться навіть влітку. У дівчинки синці під очима, бо вона погано спить. Почасти від того, що її матрац страшенно незручний та однобокий; частково від того, що просто любить подовгу дивитися на зірки, очікуючи побачити, як одна з них зривається з небосхилу й вона встигає загадати бажання. Ця дівчинка скидається на безтілесну примару, і спочатку ви можете навіть не помітити, що вона є в кімнаті. У неї напружений погляд з-під лоба, вона мовчить, бо їй важко знаходити спільну мову з людьми. Багатьох з них вона просто боїться. Така смерть в моїй системі координат — зацькована, мовчазна дівчинка з притулку, що змушена нести тягар самотності.

Тому я й схотіла стати поряд з нею. Доторкнутися, бодай умовно. Звісно, я не одразу прийшла до цього. Минули роки на нудних та нецікавих роботах перш ніж я нарешті знайшла істинне призначення.

***

Я дуже добре пам’ятаю день, коли вперше зіткнулася зі смертю. Звісно, це сталося в сиротинці. Єдиною дівчинкою, з якою у мене склалися приязні відносини, була Люсі ЛЛойд. Ще більш худа ніж я, ще більш миршава. Люсі кашляла майже без упину. Розповідали, що її, крихітну, знайшли на вулиці взимку. Дівча отримало сильне переохолодження та запалення легенів, вона ледь не померла, але її таки врятували. Хоча астма, кашель та приступи задухи лишились з нею на все її недовге життя. Я не знаю, що достеменно сталося з Люсі, але в якийсь момент їй стрімко погіршало. Лікарка з притулку казала щось про ускладнення після грипу та я добре запам’ятала її втомлений погляд та слова про те, що на небесах є велика котушка ниток і кожній людині, коли вона народжується, відрізають шматок тієї нитки. Визначають, наскільки довгим буде її земний шлях.

— Просто коли настала моя черга, котушка спорожніла. Нитки майже скінчилися, — спокійно казала Люсі, натягуючи на брудну ляльку з виколотим оком кошлату сукню.

Наступної ночі Люсі стало зле. Вона трусилась на ліжку, перелякавши мене всмерть, з її рота цідила кров, губи посиніли, очі оскляніли. Я бігла вслід за черговою медсестрою та лікаркою, розмазуючи сльози по обличчю. Звісно вони не пустили мене до кабінету, в якому намагались реанімувати Люсі. Якби це хоча б трапилось вдень…і її встигли відвести в справжню лікарню…

В моїй пам’яті закарбувалось бліде обличчя медсестри, котра стрімголов вискочила з кабінету; тремтячі руки лікарки, коли вона натягала на обличчя Люсі біле простирадло. Треба було приховати цю смерть. В жодному випадку не лякати нею інших. Та я побачила, бо нишком заглядала в шпарину ледь прочинених дверей, що з останнім вдихом, Люсі ніби ще більше зменшилась, змарніла. Стала, як та лялька з виколотим оком. Її треба було оплакати. І я зробила це сповна.

Потім була стара прибиральниця, в якої прихопило серце просто під час зміни. Вона так і впала поряд зі смердючою ганчіркою, якої терла замизкану підлогу.

«Ох, бідолашна, приберіть її скоріше! І нехай діти поки не виходять з кімнат!»

Після прибиральниці трапився безхатько, який тинявся біля притулку, бо з кухні йому перепадали дитячі недоїдки. Я думала над тим, що треба бути дійсно в скрутному становищі, щоби чекати залишки несмачної прісної їжі, якою нас годували. Але він чекав. Рівно до того морозного ранку, коли його знайшли примерзлим до садової доріжки на заднім дворі. Я у вікно спостерігала за тим, як тіло бідолаги буквально відшкрібали — скоріш за все він обіссявся і примерз намертво в калюжі власної сечі. Гіршого кінця важко уявити.

Я не змогла плакати за прибиральницею та безхатьком, хоча й розуміла, що це неправильно. Особливо моєї скорботи потребував безпритульний, бо навряд його смерть викликала скупу сльозу бодай в когось. Але і я не змогла її вичавити, проте збагнула, що є хтось, кому ще гірше ніж мені. Це не змусило полюбити притулок, але дозволило легше прийняти свою долю. Дочекатися, коли сиротинець лишиться в минулому.

***

В день, коли стіни дитячого будинку зосталися за спиною, я почувалась розхристаною та розбитою, хоча й чекала його понад усе. Маленька валізка в руках, направлення на навчання в коледж з можливістю оселитися в гуртожитку. Я відчувала себе акваріумною рибкою, яку випустили в агресивний океан. Або неперетравленою істотою, яку пожували та виблювали, бо виявилась несмачною. Така ж недолуга, непристосована та наполохана. І такою я лишалась довгий час: поки вчилася, працювала касиркою в банку, контролеркою в статистичному бюро. Допоки не познайомилась в магазині з сером Вільямом Мором — літнім чоловіком, що опирався на різьблену тростину червоного дерева. Він довго не міг накласти в паперовий пакет яблука, бо ті постійно вислизали з покручених артритом пальців.

— Сер, дозвольте допомогти вам?

— Дякую вам…справді дякую! Не можу збагнути, коли я встиг стати таким незграбним, — містер Вільям знітився та густо почервонів.

— Я бачила вас тут раніше. Живете десь неподалік? — я рідко вступала в діалог з незнайомими людьми, але сер Вільям здавався ще більш одиноким, аніж я.
— Так, за рогом, на Песингтон-стріт. Мої вікна виходять на Песингтон-сквер і це найкраще, що є в моєму помешканні, — засміявся сер Вільям.

Я не лише допомогла серу Мору вибрати стиглі яблука, я також дістала для нього з верхньої полиці жерстяну банку з бісквітним печивом.

— Кому спадає на думку ставити бісквітне печиво саме на верхню полицю! — бідкався сер Вільям.

А потім донесла його нечисленні покупки до дому. Старий добряче кульгав і я не мала уявлення, як би він зробив це самотужки.

— Розо, не знаю, щоби я робив без вас! Я б запросив вас на чай на знак подяки, та вас певно вже зачекались вдома? — сер Вільям казав засапано та з присвистами, хоча ми йшли дуже повільно.

Я вагалась лишень якусь секунду.

— Дякую, я не дуже поспішаю.

Помешкання сера Вільяма вражало витонченістю та елегантністю. Висока світла стеля прикрашена охайною ліпниною, картини в різьблених рамах, високі фарфорові вази — мені, котра знала лише скромну кімнату сиротинця, потім гуртожиток, а зараз занедбану знімну кімнату в аварійній будівлі, ця квартира здалась схожою на музей. Не буду криводушити, якоїсь миті у мене виникла думка обчистити шикарні апартаменти. Навряд чи сер Вільям зміг би щось вдіяти, якщо він не міг впоратися навіть з яблуками.

— У вас дуже затишно, — натомість сказала я.

Сер Мор вичавив скупу хворобливу усмішку.

— Так… Я завжди любив місце, в якому живу, допоки не лишився в ньому зовсім один. Ох, дорога Розо, тільки не сприйміть мене за божевільного старого, що бідкається на життя!

— Ви зовсім не схожі на божевільного, — лагідно відповіла я.

А потім ми довго пили чай з тим самим бісквітним печивом. Сер Вільям розповідав про мистецтво та музику. Про книги та подорожі. Я слухала його не надто уважно, весь час мені не давала спокою думка, якими несхожими можуть бути долі людей. Настільки різниться наповненість та цінність кожного життя.

***

Я стала приходити до сера Вільяма ледь не щодня. Я допомогла йому навести лад в давно не прибираних апартаментах, приносила їжу, читала вголос, кілька разів виходила з ним на прогулянку в Пенсингтон-сквер.

— Ви не уявляєте собі, Розо, як давно я так чудово не проводив час! Скільки дивився на сквер лише з балкона, не ризикуючи прийти сюди… Знаєте, чого я боявся?

— Чого?
— Що ненароком впаду. Що мене зіб’є з ніг необачний велосипедист, вертлява дитина чи парочка закоханих, яка буде дивитися лише одне на одного та не помітить старого, що плутається під ногами. Я уявляв, як моя тростина відлітає вбік, а я судомно корчусь на землі, немов той жук, що впав догори дриґом. Бути старим страшно, Розо, але бути одиноким старим — набагато страшніше.

Того вечора я наважилась розпитати сера Вільями про його родину.

— Я і сам хотів поговорити про це. Це питання…давно турбує мене. Не було жодного дня, щоби я не думав про свою сім’ю, не згадував дружину Надін, сина Рейна та доньку Ліліт. Ніби лише вчора ми почали свій спільний шлях тут, в цій квартирі… Ми з дружиною молоді та закохані, діти малі та у них все життя попереду. Це як дивитися на світ, бувши високо в горах — от він, весь перед тобою й належить тільки тобі. Ти все встигнеш, а рідні завжди будуть поруч. Я не знаю, хто відповідає за лік часу на землі, Розо, але це препаскудна істота, скажу я тобі… Мені здається він грається зі стрілками годинника, жартує над нами, вмикаючи шалене прискорення в моменти найбільшого щастя та уповільнюючи кляту плівку життя, коли ти вже стара руїна, що лишень чекає кінця! — Сер Вільям витер спітніле чоло. — Немає нічого гіршого, ніж плекати марні надії, Розо… Моя Надін пішла сім років тому. А за три роки до цього не стало нашої Ліліт, — сер Вільям закрив руками обличчя та заридав. — Моя дівчинка… Наша світла донечка! Вона як раз закінчила художній коледж та поїхала з одногрупниками відзначати цю подію на якісь острови…справи молоді, ти ж розумієш. От тільки моя Ліліт не повернулась звідти. Вона потонула… Її не стало. Була і не стало… — Серу Вільяму знадобилось кілька хвилин, щоби вгамувати ридання. — Знаєш, яка моя улюблена розвага, особливо вечорами? Я вигадую, що Ліліт насправді жива. Вона стала видатною художницею, її картини відомі по всьому світу, і я отримую запрошення на чергову виставку. Я не просто уявляю, як вона входить в парадні двері, сміючись, я дійсно бачу це, Розо! Бачу мою дівчинку! Вона одружилась зі своїм одногрупником Марком і в них народилась донечка, так схожа на неї… Я тримаю її на руках, вчу грати на фортепіано… Лише в моїх думках, лише в моїх мріях вони живі! Я вигадав життя Ліліт. Життя, що було так жахливо втрачено… Тепер вона завжди тут, — сер Вільям приклав руку до серця, — моя донечка, її ненароджені діти, все те, що вона мала зробити, але так ніколи й не зробить… Ти віриш мені, Розо?

— Я вірю вам, сер Вільям… можливо там, пізніше… ви знову будете разом, — в горлі у мене застряг солоний гіркий згусток.

— Так, мабуть, вони вже зачекались мене…і Ліліт, і Надін.

— А ваш син? — спитала ледь чутно.

— Мій Рейн… Він завжди був розумником і я дійсно пишаюся ним. Рейн лікар, хірург, вже п’ять років він живе в іншій країні, отримав дуже привабливу пропозицію. Там же народився його син. І знаєш що, Розо? Його назвали на мою честь! Вільямом-молодшим… От тільки я бачив його лише крізь чортів екран. Я не бачив, який він насправді, не вкладав його спати, не співав йому пісень, не читав казок. Син та онук — єдині рідні люди, що лишилися в цьому житті, за тисячі кілометрів від мене.

— Сере Вільяме… Дякую вам. Просто дякую. За те, що відкрилися.

Він дивився на мене довго, уважно, навіть прискіпливо.

— А знаєш що, Розо, негоже завершувати розмову, особливо вечірню, на такій невеселій ноті. Дозволь зіграти тобі на фортепіано. Я не сідав за інструмент кілька років, вважав, що після того, як пішли мої дорогі Ліліт та Надін, музика не має права лунати в цих стінах. Але зараз… Зараз я хочу зіграти для тебе!

Я дивилася, як містер Вільям намагається розім’яти неслухняні артритні пальці, що на початку незграбно ковзали клавішами. Чоловік кривився від недосконалих звуків, він хотів грати так само вправно, як і тоді, коли його руки танцювали над клавішами, мов навіжені. Але, я чомусь була переконана в тому, він ще ніколи не грав так щиро. По-справжньому. Його сиве тонке волосся розтріпалося, щоки порожевіли, але він все грав та грав. І це була найсолодша музика з усієї, що я будь-коли чула.

***

Сер Вільям прожив ще сім місяців. Я продовжувала працювати в статистичній конторі, але переїхала до нього, бо бували дні, коли він не міг підвестися з власного ліжка. А коли вставав, одразу йшов до фортепіано. Але тепер старий нагадував маленького хлопчика, який розгублено натискає на клавіши, лише «куштуючи» звук на смак.

— Я відчуваю, що скоро помру, Розо… Помру і не буде кому мене оплакати. Піду, наче й не було мене ніколи.

— Людські сліди стираються напрочуд швидко, пам’ять про нас розвіюється подібно праху, майже безслідно. Це не лише ваша участь, вона загальнолюдська. Ми нічого не вдіємо.

— Так, Розо…всьому виною людський егоїзм, непомірне его, яким нас навіщось наділила еволюція. Навіть після смерті людина прагне зберігати бодай якусь значущість, хоча б деякий час. Хоча навіщо? Все має ставати байдуже, коли однією ногою ти вже там.

— Але тим, хто лишається, байдужість не личить. Не її чекає смерть. Я вірю в це. Тому оплакую вас. Буду згадувати та спробую зробити так, аби ваш людський відбиток лишився на цім світі трохи довше!

Сер Вільям Мор подивився на мене світлими очима, захованими глибоко в зморшкуватих складках. Він кліпнув та обличчям, вкритим пігментними плямами, стекли дві сльози. Тонкі сині губи затремтіли, він обхопив мої долоні незграбними пальцями та стис майже боляче.

— Дякую тобі, Розо! Ти відрада для моєї старечої душі. Порятунок тому, хто, здавалося, давно вже помер.

В день, коли сер Вільям пішов, сонце світило невимовно яскраво, боляче-пістряво. Я зашторила вікно та підійшла підправити ковдру на ліжку свого підопічного, коли він рвучко схопив мене за руку. Витріщився білястими очима кудись немов повз мене.

— Ліліт… Нарешті ти прийшла! Доню, я так чекав на тебе…

Я присіла поряд, пригладила сивий пушок на його голові.

— Так, я прийшла, батьку…

— Це так добре, Ліліт. Це так добре…

Він заплющив очі, блаженна усмішка розлилась старечим обличчям. Я бачила як його груди здійнялись, роблячи подих, та застигли. Я поклала на них руку, відчуваючи останні поштовхи втомленого серця.
Решту дня провела біля фортепіано, намагаючись зіграти без помилок просту гаму, якої мене встиг навчити сер Вільям.

Рейн Мор запізнився на похорон батька. Він, засапаний та скуйовджений, прибіг на кладовище, коли пастор вже закінчував проповідь. Рейн був блідим, втомленим та якимось розбитим. Він не плакав. Певно не міг. Добре, що для цього була я.
Саме стоячи над могилою сера Вільяма, я зрозуміла, що я плакальниця, що хочу проводжати людей в останню путь, віддавати їм шану сльозами, стояти позаду самої Смерті, бувши її асистенткою, співати поховальну скорботну пісню. Я дивилась на чорну землю, складену купкою, та чула віддалені звуки фортепіано та приглушений, з хрипотою, сміх сера Вільяма.

На скромному поховальному обіді було дуже мало людей, дружина сера Рейна та його син, Вільям-молодший, мовчки сиділи поряд із ним. Онук, якого сер Мор так і не побачив за життя, не міг збагнути, де він і навіщо. Рейн Мор подякував мені за те, що скрасила останні місяці життя його батька та попросив, якщо на то буде моя ласка, лишитися в його квартирі та наглядати за нею. Звісно, я погодилась.

***

Після сера Вільяма було ще кілька людей, які потребували моїх сліз. Місис Рут, міс Кемпбел, сер Джонсон. Мені здавалося, що доля сама посилає до мене знедолених самітників. Кожного з них я встигла полюбити, намагалась побачити їхні душі, відчути та зрозуміти, чим вони важливі цьому світові. Я плакала на їхніх похоронах абсолютно щиро, відчуваючи порожнечу від того, що вогник чергового життя невідворотно згас.

А потім з’явилася вона. Місис Донна Брегг, що жила по сусідству з сером Джонсоном, останнім з моїх «клієнтів». Сухорлява стара з напрочуд рівною поставою. Скидалося на те, що колись давно місис Брегг проковтнула списа й тепер змушена завжди тримати голову високо піднятою, а спину неприродно вигнутою.
Та познайомившись з місис Брегг ближче я дізналася, що справа звісно ж не в проковтнутих списах, Донна була балериною, примою. Колись давно вона викликала захват арабесками та стрибками, а зараз перетворилась на звичайну одиноку стару. Я, звісно ж, взяла її під опіку. Але дуже швидко пошкодувала про це.
Річ у тім, що від місис Брегг відгонило несправжністю. Ні, звісно вона була звичайною людиною з кісток та м’яса, я кажу про те, що важко описати словами. Їй катастрофічно бракувало душевності сера Вільяма, дотепності містера Джонсона, наївності та безкорисливості місис Рут. Не було в ній звичайності та простоти — того, що я шукала в кожному, за що намагалась полюбити чужих мені людей. Місис Брегг була примою не лише в театрі, вона хотіла бути нею по життю. І саме тому лишилась одна на відміну від інших, які просто стали жертвами обставин. Вона була настільки не схожою на мене, настільки відірваною від реальності, що іноді я дивилась на неї, як на інопланетне створіння. Мені здавалось, що Донна й сама то розуміла, але вдіяти нічого не могла. І замість того, щоби звикати до неї, я боролась із тим, аби не полишити Донні Брегг її власну самотність.

— От дорогенька, подивись, це ми на виступі в найбільшому театрі країни! — і Донна в черговий раз демонструвала мені чорно-білі записи своїх виступів.

Вона захопливо дивилась на себе молоду, на власні граційні рухи над паркетом, якого майже не торкались білосніжнні пуанти. В очах жінки виблискували сльози, вона махала головою в такт музиці, що лунала з динаміків, і я була впевнена, що подумки балерина зараз там, танцює. Але я не відчувала нічого. Я дивилась на старий запис місис Брегг, а чула невмілу гру сера Вільяма. Бачила не вправні ноги балерини, а покручені пальці старого Мора, які намагаються впоратися з фортепіано. Думала про те, що набагато краще лишити після себе сад чи онука, ніж миті слави, що живуть рівно стільки, скільки й сліди на піску. На відміну від сера Вільяма, Донна Брегг прожила порожнє життя. Танцювала для когось, усміхалась в порожнечу, в той час, як в її власному житлі панувала тиша та темрява.

— Ви ніколи не хотіли мати сім’ю? — спитала якось обережно.

— О, я була одружена тричі, дорогенька… Але всі мої чоловіки рано чи пізно намагалися приборкати мене. Постійні ревнощі, скандали, навіть, якщо спочатку вони боготворили мій талант, згодом хотіли аби я зреклась його. Перетворилась на домогосподарку чи матір, — місис Брегг гидливо морщила витончений ніс. — Ніхто не хотів приймати мене такою, якою я була…

— Егоїстичною? — чомусь не втрималась я.

Очі місис Брегг потемнішали.

— Я завжди була людиною мистецтва! Віддала йому всю себе! Поклала на жертовний мистецький вівтар життя, здоров’я та вроду, про який егоїзм ти кажеш?

***

Зізнаюсь, я неодноразово хотіла полишити місис Брегг. Бо не була впевнена, а точніше була абсолютно впевнена, що не зможу як слід оплакати її. Але одного разу, коли вона зустріла мене простоволоса, засапана, без того звичного списа, що тримав її спину ідеально рівною, я подивилася на неї трохи інакше.

— Я знаю, що не до душі тобі… Не повіриш, але так було завжди. Мабуть, я просто не створена для людей, лише для балету. Вони мене не розуміють, вважають зарозумілою та пихатою, я їх…, — вона втомлено махнула рукою, — я їх зневажаю за інше. Але зараз дуже прошу тебе лишитися! Зроби те, що ти зробила для Джонсона! Будь ласка, — мені здалося, що чи не вперше в житті місис Брегг була щирою. Самотність, якої балерина завжди жадала, зараз лякала її, як дитину, що заблукала в лісі.

І я лишилася. На ті три місяці, що відвела для місис Брегг. Після останньої відвертої розмови вона немов знову заховалась у свою мушлю. Стала мовчазною, нервовою, а спис, що тримав її голову гордливо піднятою, поступово немов танув десь всередині неї. Зізнаюсь, мені хотілося, аби вона скоріше пішла. Тому, коли я звично сиділа коло її ліжка, готуючись ще раз провести чергову душу в потойбіччя, злякано сіпнулась, відчувши, з якою неймовірною силою Донна Брегг схопила мене за руку.

— Я…я вмираю…я маю зізнатися… Розо, виконай моє останнє прохання, прошу… Знайди одну людину, попроси вибачення… Я думала у мене ще є бодай кілька місяців… Знайди її!

— Кого? Кого я маю знайти?

— Розо, на мені великий гріх, — жінка почала задихатися та дряпати горло, — тридцять два роки тому… я…

— Що? Що сталося тридцяти два роки тому? — я відчула, як поколюють кінчики моїх пальців, немов крізь них пропускають електричний струм.

— Я потайки народила доньку…, — місис Донна спробувала глибоко вдихнути, але здулась, як кулька, з якої випустили все повітря. Я бачила, як синіють її губи, як вона розпухає, як її колись красиве обличчя деформується, роздувається, немов чиряк, готовий вибухнути гнійним слизом.

— Де поділась дівчинка, яку ви народили??? — я торсала її, трусила як ляльку, мені здавалося, що її голова просто зараз відірветься, як перезріле яблуко з гілля. Але вона мовчала. Вона не могла відповісти, бо з її рота валила піна, немов я залила туди мийний засіб.

— Не вмирай, чуєш! Розкажи мені! Розкажи все! Я маю знати!

Місис Донна Брегг — прима-балерина, жінка, що кружляла паркетом, немов білий метелик; жінка, яку боготворили, якій пуанти виявились ріднішими за власну дитину, вмирала на моїх очах в страшних корчах. Так і не сказавши мені того, що я вже й сама зрозуміла.

***

Я була дуже гарною плакальницею. А ще визволителькою. Ви ж здогадались, що я мала не лише оплакувати своїх підопічних, я мала допомогти їм відійти мирно та спокійно. Бажано уві сні, в тому стані, коли здоровий глузд ще не остаточно роз’їдений старечим маразмом, а здатність контролювати власні випорожнення ще працює. Коли людина ще схожа на себе колишню, а не лише на вікову розвалину, котра не тямить, що відбувається навколо.

Коли я називала себе асистенткою смерті, я не перебільшувала, я дійсно трохи полегшувала їй задачу. Дозволяла своїм підопічним пожити рівно стільки, щоби прикипіти душею, пройнятися їхніми історіями, але не довше, ніж їхнє старече існування ставало непосильним тягарем. Я не кривила душею, коли казала, що любила їх і плакала абсолютно щиро. Зрештою, робила те, чого вони хотіли — достойно проводжала їх в інший світ. Я взяла на себе всю чорну роботу. І все було б добре, якби не Донна Брегг. Думаю, якась частина мене зрозуміла, хто вона при першій же зустрічі. Інша ж відмовлялась вірити. Заперечувала до останнього.

І зараз, коли вона вже видала останній подих, завмерши в скорченій позі, вкрита липкою піною, що ще цідила зі швидко синіючого рота, я дивилась на неї, немов вперше. Якби вона не померла просто зараз від дози снодійного, змішаного з транквілізатором, я б придушила її власними руками. Мені й зараз хотілося кинутися на неї та роздирати хирляве тіло. Я не могла її оплакувати, бо в мені зосталися лише сльози безпорадності та ненависті. Мені хотілось ридати від того, що я не встигла сказати все те, що мала. Не встигла винести їй обвинувачувальний вирок за те, ким зрештою стала.

Я сиділа нерухомо певно кілька годин, а потім кинулась перевертати все шкереберть. Купи фотокарток, на яких неперевершена Донна застигла в шикарному піруеті. Старі газетні вирізки з анонсами виступів кращої балерини міста. Старі договори, бланки та розписки… Купи мотлоху, тільки не те, що було мені потрібно. Наївна, що я хотіла знайти? Виписку з пологового з вказанням ваги та зросту новонародженої? Чи записку-каяття, де вона в усьому зізнається? Якщо вона позбавилась мене, вона мала позбавитися й всіх згадок про день, коли я з’явилася на світ.

Але дещо я все ж знайшла. Жовтавий конверт, підписаний невідомою Альвою Ґрот. В конверті був лист та бланк, завірений іменною печаткою місис Ґрот — приватною акушеркою Мідлісівського округу.

«Місис Брандо…» — саме так починався лист і цього було достатньо, аби долівка під моїми ногами затремтіла. Місис Брандо…

На бланку, заповненим рукою місис Ґрот, яка, судячи з усього потайки прийняла пологи в Донни, стояла дата мого народження із зазначенням статі та коротких даних. Я погано пам’ятаю, що ще там було написано, адже пред моїми очима все пливло. В листі, що додавався до бланка, турботлива Альва написала коло якого сиротинця лишила кошик зі мною. Я чудово знала цю адресу, адже провела там сімнадцять років свого життя. Місис Ґрот закликала Донну, тоді ще Брандо, одуматися та зрештою забрати дитину. Мовляв, минеться постпологовий синдром та материнський інстинкт візьме гору. Натомість Донна змінила прізвище, а всі думки про те, що в неї була дитина викреслила навіть з власної пам’яті. Рівно до того моменту, поки я не запросила смерть прийти по її душу.

Я стояла над розхристаним тілом власної матері не в змозі вичавити з себе бодай сльозу. Нічого. Порожньо. Пусто, як у вакуумі. Безмежна порожниста, якась космічна, прірва. Я стала чорною дірою, що всотала в себе всі емоції, відчуття та почуття. Мені здавалося, що якщо зараз хтось відсіче мою руку, я нічого не відчую.
Плакальниця, що втратила здатність плакати. Сльози якої випарувались від усвідомлення фатуму. Злого жарту клятої долі. Я не могла відвести погляд від страхітливого тіла, котре породило мене. І тієї ж миті відреклося.
Донна Брегг — балерина та зрадниця не виглядала, як стара, що мирно відійшла в засвіти. Мабуть, у неї виявилась алергія на препарати… Ще один жарт долі, кінець моєї недовгої кар’єри плакальниці.
Я все дивилась й дивилась на неї, я сама уявляла її молодою та усміхненою. Бачила, як вона веде мене за руку до балетної школи, вдягає крихітні пуанти на мої ще слабкі ніжки…підтримує, коли я роблю перші невпевнені рухи біля станка. Я бачила це так само реально, як сер Вільям бачив свою давно померлу доньку Ліліт.
Я впала горілиць немов підкошена, немов мене збив з ніг той ураган, що вирував всередині. В моїй сумочці ще лишалась порція снодійного та транквілізатор. І, здається, я знала, як його використати.