Перевізник світлих душ

Я йшов по вранішньому Києву. Нещодавно приїхав до столиці після дводенної відпустки. Приїхав о 5 ранку. Метро ще не працювало, тому вирішив пройтися пішки дві станції від «Житомирської» до «Нивок», а вже далі сісти на маршрутку додому. Тим більше, погода дозволяла це здійснити – надворі літечко.
На смартфоні побачив, що почалася тривога, але відмахнувся від цього і пішов далі. Тоді помітив дві машини військових, які націлили крупнокаліберні кулемети в небо. Мені стало трохи не по собі.
Згодом я почув далекий вибух – спрацювали сигналізації у машин. Мурашки пробігли по шкірі, і я пришвидшив ходу. Ніколи не знаєш, що може стати фатальним. Біля метро «Святошин» почув гучний вибух у небі. Через мить уламки ракети впали по інший бік Берестейського шосе.
Я спробував бігти, але потім завмер, споглядаючи небезпечне і водночас неймовірно красиве видовище: величезний стовп вогню, що здіймався над деревами. Потім навколо почали падати уламки. І далі я нічого не пам’ятаю…
Я йду по білому ніщо. Озирнувся навколо: багато нічого. Гукнув. Ніхто не відповів.
– Невже це такий рай? – промовив уголос. Попереду з’явилося світло, яке відрізнялося від навколишньої білизни.
– Привіт, привіт! – залунало навколо. Поруч мене літали істоти, зіткані з різних кольорів. Їх було стільки, що у мене закрутилася голова.
– Ти хто? Ти хто!? – наполегливо питали вони, підлітаючи ближче, а потім різко відлітали геть. Я ніяк не міг чітко їх розгледіти, ніби щось заважало зрозуміти їхній справжній вигляд.
Від цього круговороту починало нудити. Я присів і крикнув:
– Годі! Хто ви? Що вам потрібно?
– Йому погано. Та ні. Так. Поглянь. Він упав. Може просто відпочиває? Треба йому пояснити. А хіба він сам не знає? Він же сам сюди прийшов. Отже, повинен знати, розуміти. Врятувати. Поспіши!
Вони закружляли навколо мене, а потім, зробивши крутий віраж, полетіли вгору. Я довго дивився їм услід, але через деякий час залишилася лише одна білизна.
– То ти не знаєш, хто ми? – почув я тихий голос позаду себе.
– Ні, – я обернувся і побачив істоту, яка сяяла синіми барвами. – То хто ви?
– Я не можу тобі сказати, – махнула істота тим, що мало б бути за голову, – ти повинен сам до всього дійти. Інакше не вийде.
– Що не вийде?
– Ходімо, – істота попливла над землею.
– Куди ходімо? Що тут відбувається? – у мене вже почалася істерика.
– Я проведу тебе трохи і розповім те, що можу. Але! – істота зупинилася і поглянула на мене.
– Але?
– Якщо ти будеш мене слухати і перестанеш скиглити. Ти ж іще живий, чи як?
– Я сам не знаю, чи живий.
– То я тобі скажу, що ти не мертвий. Якби був мертвим, то не виглядав би у цьому світі, як живий.
– То це інший світ?
– А ти не помітив? – синій засміявся. – Тебе не бентежить інтер’єр?
– Годі з мене знущатися!
– Я і не знущаюся. Просто чекаю.
– На що?
– На твоє прийняття. Рано чи пізно, але воно настане. Просто нагадаю, що у мене є весь час цього всесвіту, а у тебе він обмежений. Розумієш?
– Так, – кивнув я, хоч нічого не зрозумів. – Гаразд веди мене туди, куди задумав. І розповідай, що можеш.
«Можливо так я хоч в чомусь розберуся», – подумав я про себе.
– Гаразд, слухай. У нашому світі вважається, що є два стани, в яких перебуває людина: життя і смерть. Але насправді їх набагато більше. Є перехідні – як зали очікування на вокзалі, що зрештою ведуть до кінцевого стану. А є тупикові, неправильні гілки.
– Як ця? – спробував вгадати я.
– Так, як ця.
– Чому ви вирішили, що я можу вам допомогти?
– Тому що ти потрапив сюди цілісним, а не кольоровим згустком енергії.
– Хм, логічно. А хто ти?
– Військовий. Нас тут більшість тих, хто загинув на війні. Від снаряду чи ворожої кулі. Ми прийшли захищати Україну, але нас нікому було захистити.
– Мені шкода.
– Ти не винен у цьому. Але ти повинен нас звідси витягнути.
– І що мені робити?
– Ось ми і дійшли до межі, – відповів синій.
– До якої межі? – Я оглянувся. Навколо нічого не змінилося.
– Далі нам немає дороги. Поглянь.
Тільки зараз я помітив згустки енергії різних кольорів, які ніби вперлися в ідеально прозоре скло. Я вже стояв по той бік скла.
– Що це таке?
– Ми не знаємо, але нам туди зась. А ти можеш пройти. Бувай.
І він швидко полетів угору. Я пішов далі. Нарешті у мене з’явився орієнтир. Далеко попереду щось чорніло. Я пришвидшив ходу. Хотілося дізнатися, що це.
Коли я підійшов ближче, то зрозумів, що це двері. Двері до темряви. Що мені ще залишалося робити? Я просто пішов усередину. Там було неймовірно темно. І я раптом зрозумів, що не сам. Навколо мене літали тіні, хоча в темряві я їх не бачив, просто відчував їхню присутність.
– Хто ти такий? Що тобі треба? – почув я шиплячі голоси.
– Я просто подорожній, – відповів я. – А ви хто?
– Ми військові.
– За яку країну воювали? – я вже зрозумів усе.
– За велику росію.
– То це ваш вибір – йти й убивати мирних людей?
– Які мирні? Оці фашисти? – здавалося, що тіні хотіли на мене напасти, але щось їх стримувало. Тільки зараз я помітив, що моє тіло світилося не дуже яскраво, але достатньо видимим світлом.
– Ви не гідні існувати навіть у цьому темному світі, – сказав я і пішов далі. Було якесь знання, що це ще не кінець.
Темні тіні шепотіли погрози та образи. Кричали, що вб’ють, знищать, благали про допомогу. Зробили все, щоб я зрозумів, що інколи тиша – це благодать.
Нарешті вдалині побачив інший колір. Сірі двері. Я вирішив зайти. Що ж це за місце?
Зайшов туди і здивувався: це виглядало, як звичайний кабінет на землі, пофарбований у сірий колір. За великим столом сиділо троє людей, заклопотано друкуючи щось за робочими комп’ютерами. Біля кожного стояли високі стопки аркушів.
– Ну нарешті, – вигукнув один з них. – Ми вже думали, що ви не прийдете.
– Що це таке?
– Це, так би мовити, сортувальний відділ.
– І що ви тут робите?
– Що ж, як не сортуємо? – посміхнувся чоловік. – Добре, відразу до справи. У нас обмаль часу. У вас теж обмаль часу. Нам потрібно, щоб ви провели всіх світлих душ до нас. Ми їх відправимо у дальшу подорож. Натомість треба, щоб з ними не зайшли темні.
– А чому? Ви ж можете відправити їх у гірший варіант, хіба ні? – здивувався я.
– Найгірше – це очікування, незнання, нерозуміння. Ми плануємо, щоб вони так залишалися тисячоліттями. Але час від часу повз них треба проводити світлі душі, щоб ті не чекали надто довго. Для цього нам потрібен перевізник. Той, хто доставить їх сюди. Він не може бути повністю мертвим. Як ось ви.
– Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво.
– Ось підпишіть тут, – підійшов до мене помічник і дав ручку.
– Це що таке?
– Це техніка безпеки. Ви підписуєте, що розумієте усю відповідальність, і що станеться, якщо все вийде з-під контролю.
– А що може статися? – злякано спитав я.
– У вас є захист від темних. Це тому, що ви – світла людина. Але цей захист різний за тривалістю. Хтось встигає, хтось ні. Якщо у вас не буде захисту – темні вас розірвуть. На жаль.
– Я можу відмовитися?
– Ні. Ви не маєте вибору. Ви повинні виконати, якщо хочете повернутися у своє тіло. Зрештою, ви можете залишитися у світі світлих душ, але незабаром самі станете світлою душею.
– А були такі, що не встигали?
– Не часто, але були. Відсотків 20, напевне.
– Нічого собі, кожен п’ятий. А як я душі перенесу.
– Ми дамо вам спеціальну коробочку. Коли дійдете до межі, світлі душі затягне туди. Вам потрібно буде просто принести її до нас.
– А що стається з душами, якщо на мене нападуть? Вони теж у небезпеці?
– Ні. У коробці вони можуть перебувати лише певний час. А потім їх звідти викине. Світлі швидко перемістяться у свій світ, а темні не встигнуть за ними й ніколи не перейдуть бар’єр.
– Гаразд, я згоден, – відповів я.
– Оце правильно. Але вам треба поспішити. Ніхто не знає, скільки часу ще діятиме ваш захист.
Мені дали невеличку коробочку, розміром із долоню. І я вирушив назад. Дорога була ще важчою. Темні не могли атакувати мене напряму, але скупчувалися переді мною, перешкоджаючи шлях.
Нарешті я дійшов до межі і помітив, що моє світіння стало менш яскравим. Мені стало страшно, але я все ж таки перейшов у світлий світ, і на душі полегшало. Я поклав коробку на долоню, і до неї почали злітатися різнокольорові душі.
Коли остання душа залетіла всередину, я відчув непосильну вагу, яка впала на плечі. Ноги налилися свинцем, руки затерпли. «Ніхто не казав, що буде так важко», — подумав я. Але зціпив зуби й перетнув межу до темного світу. Стало ще гірше. Темні духи літали над головою та попереду.
– Ми тебе знищимо. Ти надто слабкий. У тебе нічого не вийде. Здавайся! Слабак! Ти помреш.
Їхні фрази обплітали мене, заплутували ноги, тиснули на плечі. Страшенно боліла голова. Але я вперто йшов уперед. Здавалося, я вже забув розмову з синім і сірими. Залишився лише базовий інстинкт — іти вперед, попри все.
Коли я помітив, що світіння на моїй руці почало мерехтіти, я почав бігти. Напевно, збоку це не виглядало, як біг, але я все ж рухався швидше. Нарешті я побачив свою мету. Вітер і темні душі завивали ще сильніше, намагаючись втримати мене. Але зрештою… мені вдалося.
– Здуріти можна, я думав, що зараз помру, – сказав я, передаючи коробку.
– Дякуємо. А тепер відпочивай, – промовив чоловік і торкнувся мене. Моє тіло пронизав сильний струм
Прийшов до тями я вже в лікарняній палаті. Після вибуху мене зачепили уламки, і я втратив свідомість. Швидка допомога привезла мене до реанімації, де мені надали першу допомогу й привели до тями. Я лежав на ліжку і думав, чи все добре зі світлими душами? Хотів вірити, що так. Адже навіть у темряві видно світлих людей.

Київ, 14 вересня 2024 року