Туман Розуму

Туман Розуму

2070, Київ-Сіті.
Майкл сидів на онлайн уроці «Мисленнєвого письма» і намагався писати твір, але, як на зло, думок за темою: «Сонце — наш друг чи ворог?» у нього було обмаль, і тут голос учителя в навушниках:
— Діти! Ви маєте ще 10 хвилин і відправляємо файл на мій диск і нагадую, завтра в нас прогулянка в парку «Наталка», бути онлайн усім!
Майкл дописував твір, нервуючи, і поки хлопець водив очима по віртуальному аркушу паперу, не дописавши кілька думок, перевіривши орфографію за кілька секунд одним натисканням кнопки, Майкл дошкульним рухом руки відправив файл та видихнув, він повернувся й побачив, як останні два файли однокласників додалися до папки вчителя, і вона зникла.
— Ну що, як думаєш яка буде оцінка? Запитав Майкл свого друга Енді.
— Не знаю, сподіваюся не менше 50, а ти?
— Хоча б не менше 30, а то якщо нижче, то відберуть рейтинговий бал сім’ї, їх і так важко діставати, а тут ще й оцінки. Дідько, ну нам же всього по 15 років! Чому ми повинні заробляти ці бали, а не наші батьки? Несправедливо, — обурено сказав той, складаючи у віртуальний рюкзак файли з предмета.
Усі учні побачили повідомлення по центру дошки, що урок закінчено, двоє найкращих друзів вийшли з кабінету, сіли на гіроскутер і поїхали до виходу. Школа була Open space, майже без огорожі. Кабінет видавав тільки номер і назву предмета на перегородці. Спортивний зал був на вулиці, з усім необхідним: футбольне поле, баскетбольне, волейбольне, бейсбольне, окремі будівлі переодягання для всіх статей, відкритий басейн. Для Київ-Сіті це була стандартна школа, відмінності тільки імені кого вона була названа, ця була ім. Г. Сковороди. Зовні нагадувала п’ятиповерхову офісну в білому кольорі будівлю невеликого розміру, але при потраплянні всередину, відкривався великий простір, де всі гуляють, фонтан, біля якого сидять діти. Майкл зняв VR-окуляри і повернувся в «реальність».
Майкл жив на околиці району Троєщини в Києві в п’ятиповерховому будинку, збудованому понад 80 років тому. У нього не було своєї кімнати, а займався школяр сам на кухні. Його родина жила бідно. Батько був слюсарем на заводі роботів, а мати кухарем на цьому ж заводі.
Майкл, як і всі діти, народжені після 2050 року, майже від самого народження носили спеціальні окуляри, а зняти міг тільки вночі, коли найтемніший час, на кілька хвилин, або, як іноді робить, під трьома ковдрами. Йому з дитинства казали: якщо хтось випадково зніме окуляри або зламає, то осліпне назавжди, через те, що яскраво світить сонце. Усі цього боялися.
Як кажуть у підручниках історії, у 2049 році після спалаху на Сонці, рівень світла почав підійматися, ніхто з учених не знав, чому і що спровокувало таку реакцію, але наслідки були тільки для сітківки очей людей, хто відкривав очі на більш ніж п’ять секунд, ті втрачали зір, і вчені різних країн із розвитком технологій створили спеціальні VR-окуляри, щоб захистити зір від яскравого світла, а держави ухвалили рішення перенести все життя у віртуальні міста. Вони дублювали «реальні» міста, але були сучаснішими, футуристичнішими, там діяв єдиний уряд, і країни робилися на дуже великі міста. У «реальному» світі нічого не розвивалося, а тільки підтримувалося на якомусь мінімальному рівні, що створювало великі проблеми з пересуванням, з харчуванням, але наприкінці 70-х усі до цього звикли і вважали за «норму». Одне з таких країн-міст було Київ-Сіті, раніше звичніше для всіх — Київ.
У паралельному місті, Майкл жив у великому будинку, зі своєю кімнатою і басейном. Він виграв його в лотерею, яка проводилася раз на рік. І з трьохмільйонного населення фізичного міста, було десять щасливчиків, які отримали віртуальний будинок, і з батьками туди оселився.
Онлайн професії займали 95%, а 5% працювали в Києві, і в основному це не благополучні сім’ї. Але в Київ-Сіті всі були рівні, і ніхто майже не знав один одного, оскільки всі часто переїжджали з одного району в інший. І однією з таких сімей була Майкла.
Він підвівся з дивана, сходив у душ, і пізніше пішов і дістав з холодильника борщ і соєве м’ясо в капсулах. Їхня квартира була як у багатьох, хто не робив ремонт роками, білі стіни і мінімум меблів. За кордон жодного разу не їздив за свої 15 років. Фізично кордони перетнути було дорого і складно, а віртуальні були ще дорожчими, і не знав когось, хто б виїжджав із Києва або Київ-Сіті.
Лише був один випадок тиждень тому, коли він запитав у вчительки, чи поїдемо ми колись за кордон, щоб побачити інші міста-країни, на що вона відповіла категорично і викликала батьків до школи за такі запитання. Того дня, згадує хлопець, пішов після догани до туалету і підслухав через кабінку розмову двох школярів, які говорили про якийсь Туман Розуму миючи руки.
— …про нього ходять різні легенди, як і про єдинорогів, яких не було, як і про Вавилон, або про нескінченну енергію. Ніхто не знав, де цей туман точно знаходиться, але хто в нього потрапить, той не повертався, всі його називали «Віртуальним Раєм» і це те, що називається межа.
— А де ж цей Туман Розуму? Туди йдуть помирати? Не зрозумію.
— Ні, це вигадали якісь фанатики, цей туман як портал, мій батько туди ходив, і не повернувся, але він часто приходить до мене у фізичних снах, і каже, що б я теж туди пішов. Туди можна потрапити тільки у фізичному світі в окулярах, без них ніхто нічого не побачить.
— Так, а де ж це?
— Можу дати підказку на роздуми, а якщо до завтра не вгадаєш, то скажу.
— Давай, хоч і не люблю загадки.
— Там тихо.
Той здивовано на нього дивився і подумав, що це жарт.
— На цвинтар чи що?
— Смішно! Думай ще, гаразд, моя мати приїхала на аеромобілі, тільки нікому не кажи, — напівпошепки сказав йому і висушивши руки, вони вийшли.
Після цього він більше їх не бачив, той намагався з батьками це обговорити, але ті не звертали увагу на фантазії сина. Вони за столом майже не говорили, коли були в окулярах, а в окулярах вони були майже 24. Батько дивився галактичний футбол, мати серіал «Роботи та холодна пристрасть», а син за вечерею малював пейзажі, які йому снилися. Перед тим як піти спати, Майкл заліз під три ковдри, щоб було дуже темно, зняв окуляри, протер очі, подивився в темряву та уявив цей туман. Через кілька хвилин роздумів надів назад окуляри й заснув.
***
Наступного дня Майкл вранці вийшов на вулицю і зробив 24 спробу походити по району в пошуках тихого місця. Він бачив усе в яскравих кольорах, салатову траву, яскраво-блакитне небо, ідеальне покриття дороги, але періодично йому траплялися купини, яких не було в Київ-Сіті, але були в Києві.
Через кілька метрів сів на лавочку і побачив, як до нього під’їжджає робот-поліцейський.
— Вітаю Майкле Моложенко, 2056 року народження, який проживає на вулиці Милославській, будинок 3, кв. 2, що ти робиш на вулиці, у тебе щось трапилося?
— Ні, сер, вийшов на вулицю трохи походити.
— А в Київ-Сіті чому не гуляєш?
— Пізніше, вже домовився з подружкою.
— Чудово! Постарайся більше не виходити! Заради своєї ж безпеки! Я вже попередив твоїх батьків, щасливо!
Майкл далі сидів на лавочці й відчув холод. Був кінець вересня. Він вирішив довго не засиджуватися і піти додому як радив робот-поліцейський. Йшови уздовж дороги, звертаючи увагу ліворуч на трасу, та періодично праворуч, де була висока стіна кущів, за яку ніхто не заходив, та де кожні 20 метрів написано «Небезпечно для життя, не торкатися!». Він хотів спробувати доторкнутися, але скрізь стоять камери, якщо порушить, то їм знімуть рейтинговий бал сім’ї. Що вищий бал, то більше можливостей, втратити очки легко, а набрати дуже важко.
Майкл відчув, як починається дощ і прискорив крок, майже бігши, він не побачивши корінь дерева, спіткнувся і впав. Окуляри, що випирали, тріснули. У нього почалася паніка, адже за це його можуть вигнати зі школи, як його однокласника, який випадково їх спалив і більше його не бачив. Він помацав і побачив сколок у правій зіниці окулярів.
— О ні! — прискоривши крок і раптом побачив, як до нього на зустріч їдуть два роботи-наглядачі.
Їх боялися всі. Якщо такий трапиться на шляху або хтось зробить помилку, то могли посадити до в’язниці в Києві без окулярів, а тільки як у старі часи, хусткою зав’язували очі.
Майкл у паніці не знав, як йому вчинити, ліворуч траса, де їздять автопілотні машини, праворуч небезпечна для життя зелена «стіна».
— Якщо вмирати, то хоч не під машини і стиснувшись із криком він плечем протаранив кущ, зайшов у нього, зробив крок і клубком покотився кілька метрів.
Прийшов він до тями не відразу, а з сигналом тривоги в Київ-Сіті, гул був настільки сильний, що хотів викинути ці окуляри. І гул різко припинився.
Майкл лежав у темряві й відчував, що лежить на чомусь м’якому, схожому на землю і траву.
— Мої окуляри зламалися…або їх відключили…мамо!!! Кричав Майкл, але стояла тиша. Він спробував піднятися, але відчував, як отримав сильний забій коліна. Придивившись, у темряві побачив маленьке світло там, де був тріск окулярів. Спробувавши примружиться, але сфокусуватися не міг і все було розпливчастим. — Мамо!!! Ау!!! Як сліпе кошеня, стоп, а як я…, — й тут школяр усвідомив, що, пройшовши через кущ, з ним нічого не було, а забої були після того, як спіткнувся і покотився.
— Як я тут опинився…, що це за місце… — прислухаючись, він почув воду та повільно намагався встати, і накульгуючи в майже темряві пішов назад, розмахуючи руками, щоб нічого не задати, і тут уперся в гірку, з якої скотився. Після невеликого дощу і кількох спроб залізти нагору, у нього нічого не вийшло, і вирішив піти в бік шуму.
Пройшовши кілька хвилин, шум ставав чіткішим, і він почав себе протирати, відчувши різкий холод і вологу. Пройшовши кілька метрів, хлопець вступив у багнюку і, зупинившись, почув дивні звуки, схожі тепер на ритмічний стукіт.
— Гей! Тут хтось є? Я загубився!
— Вітаю.
— Доброго дня! Ви хто?
— Туман Розуму, — сказав чоловічий приємний голос.
— Ви існуєте? Неймовірно! Я вас знайшов! Підкажіть як мені потрапити додому?
— А ти цього хочеш?
— Ну так! Там моя сім’я!
— Дорогий друже, ти потрапив туди, куди майже ніхто не добирався.
І тут він згадав розмову.
— Це правда, що ті, хто потрапляє до тебе, зникають?
— Тільки за своїм бажанням. Бачиш, я портал, який відкриває двері в інший світ. Людина істота цікава і щойно люди сюди приходять, вони йдуть далі, так сталося і з тим, про кого ти подумав.
— А якщо вони хочуть додому?
— А що таке дім?
— Там, де сім’я.
— Ах… якби ти тільки знав, хлопчику… пропоную тобі вибір, піти далі або повернутися з усіма наслідками.
— Я хочу до мами й тата!
— Тоді повернися назад і йди прямо, ти намацаєш залізні двері, відчиниш їх, і тебе одразу відведуть додому.
— Але ж я нічого не бачу! І що буде з моїми близькими, коли я повернуся?
— Варто тільки здогадуватися… варіантів багато….
— Розкажи про себе хто ти чи що?!
— Я Туман Розуму, я утворився тут багато років тому з приходом штучного інтелекту і створив світ, у якому живуть інші люди. Я свого роду двері, портал, ворота, називай як хочеш… і ще… там ходять без окулярів.
Останні слова для Майкла були як грім, він відчував, що йому страшно, клубок у горлі, сліпота посилила інші органи чуття. зану
— А може спробувати піти в той світ, побути там і повернутися у свій і забрати батьків…, — думав Майкл.
— Не вийде, — спокійно сказала туман, — Твої батьки зараз на допиті, їм загрожує пов’язка, і ти їм нічим не допоможеш.
— Звідки ти все знаєш?
— Я штучний інтелект, я знаю все.
Майкл стояв і не знав, що йому робити, озноб був по всьому тілу, у нього миготіли картинки сім’ї, його школи, однокласників.
— Я все-таки спробую допомогти їм…вони моя рідня…
— Вибір тільки за тобою, Майкл. І в цю секунду в нього з’явилися перед очима спалахи, і шум як у радіо. Перед ним постала картинка поганого зображення і відеоповідомлення від батька, він кілька разів їх клацнув і з третьої спроби воно ввімкнулося.
— Синку! Де б ти не був! Не йди сюди, ти потрапиш…! І зв’язок обірвався і знову темрява з маленьким світлим промінчиком від удару.
— Батько! Ааааааа! Я повернуся за вами! І Майкл повернувся до туману і почав іти вперед у невідомість.
— Покажи мені що по інший бік тебе! Майкл ішов прямо, і земля йшла в нього з-під ніг. Бруд, мул і він провалився вниз і втратив свідомість.

***

— Ей хлопець! Ти живий, прокинься! Зніміть із нього цей демонський апарат, пів голови закриває.
— Майкл почав оговтуватися і відчув, як чогось не вистачає. Він розплющив повільно очі й одразу заплющив, закривши руками.
— Та годі ти! Щоразу це кажу, але всі як один пручаються.
— Відкривай потихеньку очі хлопець, ти тут у безпеці. Йому почала приходити різкість в очах, і він побачив високого худорлявого мужика, вкритого татуюваннями, з довгою косою до попереку.
— Де… я…, — незнайомець допоміг йому встати, і те, що спробував побачити Майкл, не міг повірити очам. Це було підземне місто.
— Ласкаво просимо в Київград!