Скринька з секретом

Вони йшли довгою печерою, темною, просоченою диким плющем. Тонка смужка річки, що звивалась поруч зі стежкою, була єдиним природним джерелом світла — неоново-блакитне сяйво виблискувало на стінах та на нависаючих над головами сталактитах.
Группа складалась з трьох хлопців та однієї дівчини — вона була лідеркою цієї “експедиції”. Колись ці печери явно були кимось заселені, адже то тут, то там, у глибоких виїмках та по під стінами зустрічались старовинні дерев’яні меблі та величезні гобелени. На столах та шавках подекуди зустрічались сервізи, шкатулки та книги. Проте, все натякало на те, що живих людей тут не було вже дуже і дуже давно.
Дівчина блукала цими заплутаними тунелями не вперше. І справа була не у її власній зацікавленості та не у тому, що печера належала її сім’ї. Просто події, які відбувались зараз, чомусь повторювались знову і знову. Вона запам’ятовувала кожен свій крок, на відміну від її попутників, та вибратись із цього “циклу” однакових подій у неї ніяк не виходило. Чому вона тут застрягла? Відчувалось, що вона ніяк не могла дістатись до кінцевої, фінальної точки. Але у чому вона полягала? Відповіді поки не було. Та коли все йшло шкереберть і черговий поганий день скінчався, то починався не новий, а той самий, що був до цього.
Куди б вона не звертала у цій печері, стежка завжди приводила її до п’єдесталу, на якому височила велика, різна скриня. Сантиметрів сорок у висоту і десь двадцять у ширину. Дерев’яна, дивна коробка, яку покривали завитки та малозрозумілі букви, які наче були розкидані аби як, просто заради візерунку. Також, коробку покривали зображення хвойних гілок, шишок та зимніх ягід. Було одразу зрозуміло, що короб багатошаровий, він був важкий, але зараз відчинявся лише верхній.
Вже не вперше для себе, але вперше для своїх друзів, дівчина відкрила скриню. В середині, як і минулого разу, лежали різноманітні прикраси — перстні, підвіски, сережки. З драгоцінних металів, з діамантами та самоцвітами. На внутрішній частині кришки коробу було написано:
“Хто що візьме собі, той залишиться тут. Хто істинне знайде й залишить, далі піде.”
Звичайно, як і в минулі рази, не дивлячись на голосні та довгі попередження дівчини, один з її друзів вхопив по тихому один з перстнів.Якщо просто витягти прикраси з короба, нічого з тобою не станеться. Та фокус в тому, що скриня відчувала, коли саме крадеш річ собі. Тож варто йому було те зробити, як його самого затягло до коробу. Як дорослий хлопець міг вміститись у ньому — загадка. Та він все таки був живий і благав про допомогу.
Друзі не могли його полишити. Хлопці розглядали шкатулку з усіх боків, перебирали її вміст. Дівчина знала, що якщо не поквапитись, то голос друга поступово затихне і вони більше ніколи його не почують. Та що ще вона знала по своїм спогадам — так просто короб не відкрити. Потрібно було розгадати загадки та виконати умови, прописані у ньому, щоб дійти до кінця.
Це була коробка-головоломка. Шкатулка-пастка. Скринька-ритуал.
Важко зітхнувши, дівчина все таки наважилась спробувати самій щось зробити, а не дивитись, як страждали її друзі і почала шукати прикрасу, яка підійшла б під умови скрині. Щось Істинне. Вона довго перебирала камінці та каблучки, переглядаючи одну за одною, та враз здивувалась, бо вперше її руки натрапили на коротку ланку від звичайного сталевого ланцюгу, великого, наче це була і не прикраса зовсім. Не довго думаючи, вона висипала усі прикраси на підлогу, полишивши у середині шмат цього ланцюга. Варто було це зробити, як у коробі щось затріщало, і той почав змінювати форму у всіх на очах, переливаючись із сторони в сторону всіма можливими та неможливими кольорами, а також фрактальними кутами.
Скринька поступово змінилась і перед компанією стояла вже більша скриня, гарніша та розкішніша за попередню. На кришці, що відкидалась, так само була прописана загадка. Дівчина нетерпляче прочитала:
“Підбери листя й трави. Два листи вклади, три ростки доклади і пройдеш вперед.”
Чомусь, ця загадка далась їй простіше, ніж попередня. Поступово картина починала складатись у її голові і вона швидко побігла печерою, шукаючи потрібне. Хлопці бігли за нею, питали, що ж відбувається, що все це означає, так дівчина мовчала.
Повернулась вона до скрині із листям берези, бо саме з неї була зроблена шкатулка. За “трави” вона взяла суцвіття хмелю. Варто було покласти все знайдене до скрині, як та знову почала трансформуватись. Перш, ніж вона закінчила це робити, дівчина наважилась на ризик та різко просунула руку в один з отворів, що тимчасово утворився під час трансформації. Трансформація завмерла, а дівчина, прокрутивши руку, вхопила скриньку зсередини й вивернула ту на виворот. Її друг, що був заточений всередині, вивалився назовні і почав їй дякувати. Але дівчина вже його не слухала. Вона заворожено дивилась на шари скриньок, що розгорнулись перед нею, неначе розібрана іграшка.
Правильно було б просто піти. Залишити все як є і забути про це прокляте місце. Проте дівчина була заінтригована цією скринею. Цим ритуалом для призову. Щось у серці підказувало продовжити виконувати умови скрині далі. Це вона і вирішила зробити.
Перед нею лежали третій, четвертий та п’ятий шари із загадками:”Збери м’ясного, та не м’яса у короб стільки, скільки влізло б в мене.”, “Постав біля мене кухоль з двома ручками з каменю та наповни вогнем.”, “Як прийде повня, сядь поруч й поклич мене.” Імені, втім, яким треба було кликати, короб не вказував. Та дівчина відчувала — відповідь у неї вже є.
Спочатку її друзі відмовляли її, потім намагались відволікти від коробів. Та згодом, вони просто полишили її у печері саму, поки та з тремтінням та усією своєю серйозністю продовжувала виконувати вказівки скрині.
Вона притягнула і нарізала у скриню стільки ковбас, скільки змогла притягти з найближчого магазину. Вона знайшла величезний старовинний кухоль, що належав ще її прадіду і від якого вона ніяк не давала позбутись своїм родичам, хай би як вони її вмовляли до цього. Вливши у нього цілу пляшку горілки, вона поставила ще кілька пляшок поруч, про всяк випадок. Дівчина не знала, скільки всього дарів має бути насправді, адже короб був зламаний нею і його актуальні розміри могли не відповідати дійсності, яка була задумана першочергово.
Хай там як, та вона із нетерпінням чекала. Коли годинник вибивав дванадцяту під час повні, вона, прикрила очі і поклала руки на стіл з листвою, хмелем, прикрасами, їжею та алкоголем. Перш ніж годинник закінчив свій бій, вона прошепотіла: “Крампус. Крампус. Крампус.”.
Світло від ліхтаря враз згасло, як і світло від тонкої річки. Стало зовсім темно. Повітря заповнилось міцним запахом хмелю, хвої та шерсті. По під стелею блиснули два громадних роги-серпа, що нагади дівчині молодий місяць. Спину фігури, що з’явилась перед нею, покривав плащ, у який звичайний чоловік міг би завернутись тричі з головою. Тіло й обличчя — чи то людське, чи то тваринне — вкривала довга шерсть. Через плече він тримав червоного (явно від крові), порожнього мішка.
Дівчина із захватом в очах дивилась на прикликане створіння.
Крампус глянув владно на стіл, далі трохи розгублено озирнувся по сторонах, а після чого перевів трохи здивований погляд на самотню дівчину.
— Ти цю поляну накрила?
— Я. — чесно кивнула вона.
— …Ото ти даєш, мать. — напівзвір розплився у веселій посмішці, схожій на звірячий оскал. — ТАК мене вже багато поколінь ніхто не зустрічав. — після цього Крампус подарував дівчині дружні обійми та розсміявся. Його голос був приємним, дзвінким наче різдвяний колокол, — Як приємно, авжеж, так? Шо ти, голова? Ну кажи, чого б хотіла? Зазвичай-то я більше по відповідям на всілякі філосовські та не дуже питання спец, але за такий банкєт можу і одненьке бажання виконати. Проси що хочеться, не поскуплюся. Та не соромся, бажай від душі, така можливість тіко раз на все життя дається!
Дівчина причаровано дивилась на створіння. У її голові з’явилось лише одне бажання і вона зараз же його озвучила:
— Одружися на мені. — мовила вона.
— Серйозно? Прям з порогу? Навіть не подумаєш трохи? — Крампус знову подивився на дівчину дуже здивовано, проте зустрівши її стрімкий, впевнений погляд, знову розплився у задоволеній посмішці, якій позаздрить будь яка знаменитість, — Ну що ж, годиться!
Обійняв він дівчину за плечі, клацнув пальцями і утоврилась у печері ще більш непроглядна темрява. А як знову світло від річки засяло, не було вже ні столу, ні їжі, ні двічини, ні скрині у тій печері.