Божевільний День Валентина

Божевільний День Валентина

В народі кажуть, що Валентинів День (день закоханих ) – це свято пристрасті та вогню. Може і так, адже іноді в цей день хочеться так пристрастно придушити одного ідіота і спалити його автомобіль під який гепнулася.

***
Сьогодні День закоханих!
Мабуть я б раділа з цього приводу, якби не одне але… я не закохана, і хлопця в мене немає. Ми з ним пів року тому розбіглися. Тож приводу святкувати то і не бачу!
А хіба навіженим дурепа таким, як я потрібен привід щоб випити вина? Та, не смішіть мої шкарпетки – одну блакитну іншу жовту. От тільки щоб його випити потрібно пертися через все місто в засніжену заметіль по сугробах. Від цієї думки волосся дибки на ногах встає. Добре, що якийсь хороший дядько придумав тролейбус. Це означає, що мої тендітні, красиві ніжки, будуть їхати в теплі. Чи ні?! Хіба що, щось піде не так. Ні! А що може піти не так?!

Не встигла очі відкрити, як мобільник почав грати на всю кімнату. Аж підскочила.
Хай йому грець!
– Навіщо ж так лякати! – вилаялась собі під ніс. – І який дурень поставив цю дибільну пісню на номер моєї подруги?… Чи це я?… Ладно, проїхали… Так, я слухаю. – Позіхаючи пробормотіла в трубку.
– Мирославо, ти що ще спиш?! – веселий голос подруги мене дратував. Чого його радіти в таку рань? Чого його радіти життю і злити цим інших?
– А що ще мені робити? Я цілісіньку ніч в інтернеті сиділа, дивилась індійські фільми про кохання. Так плакала, що око підпухло. Сусіди подумають, що мене наркомани в під’їзді побили. Жах.
– Ти б Зіта Гіта зав’язувала зі своїми індійськими соплями, бо твоїх виходок в п’яному вигляді в стилі Болівуду я не витримаю.
– В сенсі п’яному вигляді?! Я трезва, як скло на автомобілі сусіда діда Шурика.
– Це той автомобіль на який його коханка вилила відро помий?
– І все ти пам’ятаєш. Ох.
– Якщо ще не п’яна, то є привід.
– Який?
– Як який?! До мене збирайся. Ти що забула, що сьогодні святкуємо День закоханих?
– Святкуй собі зі своїм хлопцем, я то тут до чого? – присіла на ліжку, піджавши під себе ноги. – Мені вам що свічку тримати?
– З твоїм везінням, ти мені цією свічкою квартиру спалиш… чи брови.
– Дуже смішно. Я не прийду.
– Взагалі-то ми домовлялися, що я тебе познайомлю з рідним братом мого Євгена. Він обіцяв приїхати саме сьогодні.
– А я тобі здається казала, що пішли ці всі чоловіки туди де чорти посуд миють.
– А це де? – сміялась Галина.
– Дуже далеко і глибоко, – сміялась і я.
– Помив би мені якийсь чорт посуд. Я не проти.
– На мене не натякай. Свого повно.
– Ти ж не чорт.
– Ще та чортиха.
– Так, я нічого не хочу чути. Давай збирайся, нафарбуйся, і щоб щось вдягла пристойне, а не оці твої джинси постійно… в них твоїх ніг ніхто не побачить.
– Холодіна на вулиці, лютий місяць… тільки джинси.
– Не промовляй більше цього слова бо мене вирве… Так, мені немає коли з тобою базікати, потрібно салати кришити, а ти… якщо не з’явишся до п’ятої вечора, то вважай, що подруги в тебе немає! – так серйозно заявила і кинула трубку.
– От, халепа!- підскочила з ліжка. Глянула на годинник. – Не така вже і рань, як я думала… пів одинадцята ранку!
А може ну його цю подругу… іншу собі знайду.
Чорт!
Не знайду!

Підійшла до шафи, відкрила дверцята. Мене аж перекосило… здається з’явилася ще одна проблема.
– Що ж такого ” пристойного ” то вдягти? – всі речі, що були на полиці, полетіли на підлогу. – Де ця Галька тільки взялася з тим братом її хлопця! – присіла та почала ритися в дранті. – Навіщо він мені… мабуть ще один хам, яких повно повнісінько в місті… я тільки придурків і притягую.
Мій погляд впав на зелену сукню, яку я мабуть вже рік не вдягала. Така симпатична ще з якимось візерунком на грудях, до колін. Останній раз я в ній була рік тому, коли святкували Новий рік.
Може і налізе на мене… я здається з того часу не поправилась. Тільки схудла. Так переживала за Гюльнай і її коханого Арама в сто сімдесят восьмій серії, що на нервах їсти перестала. Ох, же ж мені ці індійські серіали. То вбивають один одного, того воскресають і знову вбивають, кохають, страждають. Не те що я… В моєму житті нічого такого.
– Дідько, ще ж торт якийсь купити не завадило б! Не йти ж з порожніми руками, – приклала до себе сукню, ніби міряючи. – Надіюсь той брат її хлопця вартий того, щоб я отут нишпорила заради нього пристойний одяг.

Півтори години наводила марафет на своєму обличчі. Ще годину підкручувала волосся.
Навіть не знаю для чого я все це робила. Мені взагалі наплювати на того придурка за якого мене сватала Галина. Але ж доведеться піти, щоб не образилась. Посиджу з натягнутою усмішкою на обличчі, вдам вигляд, що я щаслива.
Вже мабуть було години три дня, як я вибігла з квартири. Запригнула до ліфту в який, як на зло зайшов, мені незнайомий чоловік. В руках він тримав якийсь фікус, чи то пальма була, чи то що… в горшку.
– Обережніше! – я притислась до стінки на стільки, на скільки могла, щоб він не зацепив мене своїм ” деревом.”
– Упс! Мадам, я вас і не побачив! – зробив реверанс, та дихнув на мене своїм перегаром.
– Що ви робите? Ей!… Моя сукня!
Цей п’яний чолов’яга намагався стати по комфортніше, та зацепив своїм “кущем” мою зелену сукню. Козел!
– Ой, кіпішу наробила, як ота дурнувата Марія, що на ринку стоїть. Так само верещала, коли я її сало грязними пальцями мацав. – Він секунди три мовчав, а потім вирішив пояснити. – Вона салом торгує! – поставив пальму на підлогу, та почав розмахувати руками. – Так краще з цією діркою, ногу більше видно. – Хотів доторкнутися до моєї ноги, але я відштовхнула його, і
як раз відчинилися двері, я вибігла.
Бігла на вулицю не озираючись.
– І що мені робити? Повертатися і перевдягатися немає часу. – Почала застібати своє пальто сірого кольору. Його потрібно було застібнути ще в квартирі. От дура! Нічого, там з боку трішки порвано, майже непомітно.
– Ще б якось до супермаркету доїхати без пригод, – почала поглядом шукати чотирьох колісний транспорт. Побачила, що навпроти, через дорогу тролейбус зупинився. Я так туди витріщалася, щоб він не поїхав без мене, і водночас бігла.
Де були мої мізки, коли я хотіла перебігти дорогу на якій проїжджало до біса машин. Одним словом, це якось так швидко відбулося, я навіть і не пам’ятаю, як опинилася під колесами чужого авто.
– Ти жива?! – з машини вискочив чоловік, високого зросту, блакитноокий красень, який відразу зіпсував мені настрій і свою репутацію інтелігента… ну, спочатку я так подумала (що він інтелігент), коли він ще рота не відкривав.
– Я схожа на мертву?! – присіла на сніг, на асфальті, підтягуючи до себе свою сумочку.
– Скоріше на живучу. Кх-кх, дуже живучу.
– Вам пощастило, що я ДУЖЕ живуча.
– От ти мені скажи, ти що навмисне кинулась саме під мою машину?! – зненацька розкричався, розізлився. – Якась навіжена! Вмерти вирішила? В мене, що на лобі написано: ” Відправляю в Рай?! “… Ну, звісно ж зі мною жінки завжди почуваються як в Раю але ти… Шукай собі інше місце
для самогубства!
– Ой, не сильно ти Святий Петро нахвалюй себе. В Рай! Пх! Який Рай?! Таке відчуття, що ти з Пекла виїхав, і так з нього тікав, що мене збив.
– Це ще питання, хто з якого чистилища тікав. За тобою неначе чорти гналися. Чого вибігла на дорогу?
– Ти ж сам сказав, що навмисне, щоб кинутися під твоє авто Микола Чудотворцю! – гордо підняла голову та свою жопу з асфальту. Холодно на тому снігу сидіти. Я доречі була в капронових колготках, а вони без начоса. – От йшла, бачу придурок за кермом сидить, з написом на лобі: ” Епіфаній Блаженний – везу в Рай”, дайно думаю кинуся під колеса та до Раю на капоті проїдусь з вітерцем. – Розвела руками… здається лікоть забила.
Він дивився на мене хвилини з три, потім мовив:
– І де вас таких тільки роблять! – повернувся та зробив два кроки до дверей свого авто.
– Зате я знаю де роблять таких гімнюків як ти Привелебний Онуфрій! – ткнула в нього пальцем з темнозеленим манікюром, доречі робила під сукню… Я сьогодні вся в зеленому немов та жаба, ще й розквакалась на дорозі.
– Цікаво і де ж мене зробили?! – вперся руками у відчинені дверцята, звівши брови з цікавістю чекаючи відповіді.
Красивий чоловік, але ж хамло таке, що мати рідня!
– На Гнилопереробному заводі, з відходів! – аж сама засміялася від цих слів. – Ще й через прес пропустили, а потім через соковижималку.
Почала обтріпуватися від снігу. Ще ці сапожкі на підборах наділа, щоб ефектно було… Да, ефектно щойно впала, нічого не скажеш. Ледь до Раю не потрапила під ручку зі Святим духом з блакитними очима.
– То ти мабуть там працюєш, на тому заводі…Тепер зрозуміло чому така кукукнута на голову. Відходів тих нанюхалася.
– Яка я?! Кукукнута?! Ах ти ж хамло безхребетне. – Хотіла плюнути межи очі але моя слюна не долетить явно до нього, перетвориться на борульку у повітрі в такий мороз.
– Послухай, давай но звільняй дорогу, бо
вже позаду машини мені сигналять, – кивнув за спину.
– З чого це ви добродію взяли, що сигналять вам? Можливо це мені… я їм сподобалась, от вони і сигналять!
– Аааа, то твої клієнти?
– Ага, кожен з них ним може стати… Я працюю в перукарні… і мені все одно про що ти невихований бовдур подумав!… Все, я йду бо мені немає коли слухати оту маячню, та
дивитися на твою небриту пику. – Розвернулася та пішла і трішки покульгуючи.
Здається ще й коліно болить… і колготи порвала.
Дідько!
Поки до Гальки додому потраплю буду схожа на безхатька. Вона відчинить двері і запитає: ” За тобою, що чорти гналися? ” А я відповім: ” Такі як я ні в Пеклі, ні в Раю не потрібні. Ні чортам, ні блакитнооким Святим.”
Жах!!!
Дійшла якось до зупинки від якої від’їхали і тролейбус, і маршрутка. Стояла думала чекати наступну чи йти пішки. Поки стояла, в очі кинулися оголошення що висіли на стовпі:

” На фабрику цукерок потрібні три людини – одна на обгортку, дві в начинку.”

Капець!
Нагадайте мені більше не їсти солодощів.

” Зник песик на ім’я Діно. Дуже розумний і кмітливий. Діно, якщо ти зараз читаєш це оголошення – зв’яжися зі мною за цим номером телефону. ”

– Я мабуть піду пішки. Тут до супермаркету недалеко.
Може і собі повісити оголошення:

” Невдаха в порваних колготках шукає водія, який зіпсував їй настрій і зник з місця аварії. Блакитноокий водій, якщо ти бачиш це оголошення, знай – ти винен мені пару новеньких колгот. Шумахер небритий! ”

– В День Святого Валентина, принесу із магазина, не пельмень, не ковбаси, а з
сердечками труси, – посміхаючись промовляла я, дивившись на вивіску супермаркета. – Але мені потрібен тортик, і бажано шоколадний. Я їх обожнюю.
Ніяких корзинок не брала, один тортик і так донесу… От… ще ж нові колготи купити потрібно. Перевдягну їх у Галини вдома. Але спочатку піду порадую душу, подивлюся на тортики.
Да, звісно ж тут є де душі розгулятися. Стільки смаколиків. І шоколадки, і цукерки, пончики, зефірки, пряники, вафлі, і… тортики.
Ох, аж слюна під горло підкотила.
Відразу в око впав отой невеличкий шоколадний тортик, з якимись сердечками побоках. Він так одиноко стояв собі, серед інших кремових тортів на яких були трояндочки, метелики, якісь закарлючки, ще й ведмедика присобачили зверху, і все це з крему. Він дивився на мене неначе звав і я гіпнотично дивилася на нього.
Мені потрібен цей торт!!!
Швидко, щоб ніхто не встиг взяти його, бо він був останній… я протянула руки щоб дістати, але в мою спину щось вдарилося, і я побачила, що чиїсь руки теж вхопили цей торт.
– Ей, я його перша взяла! – сказала та обернулася.
– Ні, я був першим! – посміхнувся мені оцей блакитноокий красень, що за сумісництвом НАХАБА.
– Ти?! – рота роззявила як ідіотка.
– А ми, що знайомі? – клеїв дурня. По ньому було видно, що впізнав мене.
– Я з придурками не знайомлюсь… Торт мій відпусти, – потягнуга на себе, але
незнайомець продовжував його тримати.
– Мадам, хто вам сказав, що торт ваш? – легенько потягнув на себе.
– Послухай но… ти що слідив за мною?… Ти маньяк? – пильно дивилась йому в очі, щоб не сильно наглів.
– Ха-ха-ха! Ти на себе подивися, який маньяк отаке чудо захоче! – кивнув на порвані колготи на коліні.
– Це між іншим через тебе я в такому вигляді… ще й сукню порвала, ось подивися, – підняла пальто та вказала на розрив… звісно ж я її порвала в ліфті, але… трішки обдурила.
– То зніми її, в чому проблема. Тільки торта віддай, бо я спізнююсь.
– Цікаво куди? До Раю?! – натягнула посмішку на своєму обличчі.
– А хоч би й туди. А що… хочеш зі мною? – його очі заблищали і він почав так звабливо дивитися на мене. Чорт! Ще не вистачало засоромитися і почервоніти.
– Дякую, може іншим разом і з іншим чоловіком.
Ми з цим водієм стояли зовсім близько та тримали цей клятий торт, перетягуючи його то туди, то сюди. Ніби зайнятися більше нічим.
– Я теж поспішаю, так що, буду вдячна, якщо ти віддаси мені оцю красоту, – поглядом вказала на торт. – Він мій! Ти винен мені за те, що збив своїм автомобілем.
– Можеш до суду подати. Тільки не забудь сказати, що це ти сама під колеса кинулася. Хотіла померти, а я вчасно затормозив і врятував тебе. Так що, це ти мені винна за те, що ще жива.
– Бачеш но, як ти все перекрутив. Сам винен, а зробив винну мене. Ліхо! Але торта все одно не віддам.
– Добре, я віддам тобі його, тільки якщо ти поцілуєш мене, – засміявся.
– Що?! Це вже занадто! Я ще повинна цілуватися з незрозуміло з ким, за торт?!
– Чому ж не зрозуміло з ким… я адвокат.
– Вітаю!…Тепер все зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло кралечко? – підійшов до мене ближче.
– Говорити красиво вмієш і перекручувати факти.
– Я ще багато чого іншого вмію.
– Не дивись так на мене і відійди.
– Як? – знову посміхнувся. Ох, який же він красунчик. – Як не дивитися?
Від цього адвоката так приємно пахло. Він схожий на чоловіка- мрію… мою мрію.
– Що ти робиш? – прошепотіла я, коли чоловік почав нагинатися до мого обличчя.
– Хочу поцілувати.
– Ти це серйозно?! – його тонкі губи були вже майже біля моїх. – Я не…
Хотіла сказати, що не погоджуюся на цю “аферу”, але він і слова не дав сказати.
Поцілував.
Дідько, як же він цілується!
Мені було соромно, за те, що я відповіла на поцілунок, і я розуміла, що зробила це не заради торту. Ох!!!
– Все, досить! – відштовхнула його. В якийсь момент зібралася з силами, і сказала собі ” пора закінчувати. ” – Більше не підходь до мене… торт мій! – розгублено витріщалася то на нього, то на його губи, смак яких зводив з розуму. А які ж вони теплі та ніжні.
– Добре, добре! Твій! – підняв руку перед собою. – А ти красива, от тільки говориш багато, і поводиш себе як дикунка. – Нагла посмішка з’явилася на його
обличчі. Він відходив від мене.
– Думай про мене що хочеш! – кричала вслід. – Мені все одно!
” Та я за цей тортик горло перегризу… але можу і поцілувати. ”
Тільки вибігла з того супермаркету, як мене хтось знову штовхнув в плече. Людей повно, всі кудись біжать, біжать, летять, повзуть.
– Ой, вибачте, – хлопець, схожий на цигана якось підозріло вибачався.
– Вибачаю! – відповіла, та хутко побігла до зупинки де маршрутки зупиняються. На ходу рилася в сумочці в пошуках телефону, щоб глянути скільки годин. Боялася спізнитися.
– Не зрозуміла! А де мій гаманець?! – в сумці його не було. На всякий випадок провірила кармани у пальті. – Ні! Ні!… Це той циган мабуть поцупив! Гад! От, пройдисвіт! Злодій! І що ж робити?!
Який божевільний сьогодні день! Доведеться йти пішки, без грошей мене ніхто не підвезе. Добре, що телефон на місці.

***
– Галино, привіт! – я йшла так швидко, як могла, та телефонувала подрузі.
– Ти де? Вже без п’яти п’ять!… Ти взагалі прийдеш?!
– Я при… – батерея сіла і я їй так і не встигла сказати, що йду, але буду пізніше. – Чудово! Прекрасно! Клас! – Говорила сама до себе. Ще й цей сніг почав падати як на зло. Де він тільки взявся!
На вулиці потемніло. Сніг летів і в рот, і в ніс, і в вуха. Я ж шапки не вдягала, зачіску берегла… краще б вуха поберегла, вони мабуть уже сині.
– Ай, що це! – під ногами щой хруснуло, точніше під лівим сапожком. Я нагнулась, щоб глянути, та впала в сніг. – О, ні!!! Каблук відвалився!… Що за день сьогодні! Мене точно
хтось зглазив!… Це мабуть той водій- адвокат мене прокляв, більше немає кому.

Поки дісталася Галькіної квартири, то вже нічого не хотіла, ні їсти, ні пити, ні
знайомитися. Хотіла тільки одного – зігрітися. В мене був ще той вигляд. Через сніг який падав на волосся, від моєї зачіски нічого не залишилося. Пальто в снігу, сапожок без каблука, він в кармані пальта. Мабуть і косметика на лиці потекла. Колготи порвані, як і сукня.
Гаманець викрали, ноги боліли, руки замерзли, вуха сині.
Я стояла перед її дверима, та гадала стукати, чи не варто. Було соромно в такому вигляді з’являтися на людях, але іншого виходу в мене не було.
– Господи! – подруга відчинила двері. – Ти чого така… в снігу? – стояла красива,
нафарбована, вся світилася від радості. Мабуть Євген їй таки подарував той телефон, що вона хотіла. – Болівуд віддихає.
– Тримай торт… і позич грошей на маршрутку, в мене гаманець вкрали, – зуб на зуб не попадав.
– Яку маршруту? Заходь, я тебе в такому вигляді серед ночі не відпущу! – потягнула до квартири.
– Мені б колготи перевдягти, – почала роззуватися в порозі. – Оце ж я опудало! – глянула в зеркало. – Оце вигляд!… Дай но хоч гребінцем волосся підберу до верху.
– Я гадала, що ти вже і не прийдеш. Що з тобою сталося?
– Не питай!
– Ми почали без тебе… Валентин вже давно тут, чекає, – прошепотіла, щоб ніхто не почув. – Я йому про тебе наговорила всякого… хорошого. Всіляко хвалила нахвалювала тебе як могла. Він дочекатися не може коли познайомиться з тобою.
– Валентин?!
– Так, старший брат мого Євгена… його так звати.
– Прекрасно! Ти дарма йому про мене плела всяке, він мене як побачить в такому вигляді, то втратить свідомість, – все ще не могла роздерти заплутане волосся.
– Кохана, хто там прийшов? – в дверях з’явився Євген. – О, Мирослава, привіт!
– Привіт Жека.
– Ти де так довго була і хто це тобі колготи порвав?
– В Раю, там колготи не потрібні.
– Як дотепно.
– Ей, ви де?! – почувся голос того Валентина з кімнати. – Залишили мене одного і втекли, – він теж вийшов до нас.
– Ти?!
– Ти?! – промовили ми одночасно.
Господи, це ж той невихований адвокат, що цілісінький день мені настрій псував.
– Ви, що знайомі?!
– Так! – відповів він.
– Ні! – відповіла я.
– То хто тобі колготи порвав?! – знову запитав Євген.
– Мабуть якийсь невихований придурок, – відповідав адвокат, підморгнувши мені.
– Цих всіляких придурків вистачає, – відповідала Галька. – А, що з тортом?! – скривилась вона зазираючи до прозорої коробки.
Подумаєш, покотився трішки, коли я підбора зламала. Шоколадні сердечка
повідпадали. Якогось біса влаштували мені допит? Хто тут адвокат взагалі?!
– Не стійте в порозі, проходьте, – Галя кивала в сторону кімнати. – Валентине, розваж трішки мою подругу, а ми з Євгеном підемо на кухню та розігріємо курку, вона вже холодна.
– Твоя подруга сама кого хочеш розважить, – цей нахаба кричав Гальці в спину, а витріщався на мене. – А може краще розігріти її? – кивнув на мене. – Мабуть же ж замерзла.
Ох, і самовпевнений! Я б його як розігріла, а точніше вгріла якоюсь кувалдою по спині, щоб рота не відкривав, бо сквозить.
– Що?! – запитала я його, коли той поглядом протирав на мені дірку. Мені і однієї на коліні вистачало. – Не подобаюсь?… Я від тебе теж не в захваті! – Повернулася до дзеркала та
почала витирати косметику з обличчя. Цей сніг всю красу зіпсував. Знову фарбуватися не було часу.
Адвокат мовчки стояв спершись в двері, та продовжував наблюдати. Мені вже і ніяково стало від того, що він дивився на саме сокровенне – на моє обличчя без косметики. Без неї ми жінки уразливі… чи не так?
– Краща косметика дівчат – це усмішка, – раптом пробормотав він, та й сам усміхнувся.
– Краща косметика хлопців – це гроші, – відповіла я довго не задумуючись.
– А тобі палець до роту не клади, – кивав своє розумною головою. (адвокати ж повинні бути розумними).
– Ей-ей-ей… те, що ти задумав покласти мені до роту, держи при собі. Гаразд? – підняла руку так, ніби зупиняла його долонею.
– Я ще не встиг нічого задумати… Але ідея не погана, – нагло посміхався цей
блакитноокий засранець, що так і напрошувався на те, щоб я йому плюнула мезиочі.
Дідько, в мене ж колготи порваті!
Перевдягати я їх не буду, в квартирі тепло, а от зняти не завадило б.
Я так і зробила… почала знімати їх перед адвокатом.
Надіюсь його вхопить інфаркт від
такого видовища… Хоча, ноги я побрила, тож соромитися нічого.
– Ти, що це задумала? – бачили б ви вираз його обличчя.
– Не бійся, я не заразна, – останній ривок, і все, колготи в моїй руці. – На, тримай! Купиш такі ж самі! – кинула їх йому в обличчя, але у цього чоловіка непогана реакція, він їх впіймав.
– А більше ти нічого не хочеш?! – мателяв ними перед собою в повітрі.
– Так, хочу – Бентлі, Мартіні, чоловіка хорошого, та регулярного сексу, – підійшла та легенько пальцем торкнулася його носа. – А ще хочу присісти, бо ноги болять. Мене сьогодні якесь хамло на автомобілі збило і навіть не вибачилося. – Проходила до кімнати де був накритий стіл. Да, Галя постаралася на славу. Наготувала стільки, що можна ще тиждень похмилятися.
– Мартіні немає, але можу запропонувати вина… та регулярного сексу, – голос адвоката був зовсім близько. Цей гад пристроївся за моєю спиною. – Ну, звісно ж якщо ти непроти це робити з хамлом.
– Ти надумав напоїти мене, та скористатися моїм станом? – жартувала я вмощуючись за столом, на стільці.
– Якщо чоловік затягнув жінку в ліжко, значить вона була настільки п’яна, що сама вже йти туди була не в змозі, – ржав цей придурок. А мені завжди здавалося, що адвокати повинні бути більш серйозні.
– Щоб ти хотів знати, мені краще не наливати, я п’яна така навіжена, – заклала ногу на ногу та поправила свою сукню, що трішки задерлася.
– Хочу тебе розчарувати, ти і трезва не краща, – взяв в руки бутилку червоного вина. – Як говорив мій товариш: ” Якщо побачите п’яну бабу, відразу тікайте, ну неї нафіг. ”
– Саме так!!!… А ви пане, що не п’єте?!
– Тільки мінералку. Хто ще не в курсі – хамло сьогодні за кермом, – натякав на те, що я як раз то і в курсі, бо вдень валялася під його машиною.
– Це мені нагадало анекдот:
В бар завалюється двоє п’яних в дим, несучи під руки третього і кричать:
– Бармен, дві пляшки горілки, а йому мінералки: – він буде за кермом…
– Ха-ха-ха… Я теж не люблю п’яних людей. От приміром вчора, мої п’яні друзі поки донесли мене до автомобіля, два рази об землю кинули. Придурки!
– Це теж анекдот? Чи правда?
– Ну, що… вже познайомились? – з кухні вийшла Галина з куркою в руках. – Ще трішки почекайте, я котлети підігрію та голубці. – Поставила миску на стіл.
– Та не потрібно нічого гріти! Де Євген? Ідіть сідайте! – тягнула я її за рукав.
– Євген слідкує щоб котлети не згоріли… так, ще ж мабуть бутерброди нові зробити…
– Які бутерброди! Не вигадуй!… От, ненормальна!.. Повний стіл… чого ти? – я взяла в руку виделку та нахромила на неї шматочок ковбаси.
– Ні, все ж таки, я зроблю декілька бутербродів, – розвернулася. – Не кидайте нічого з їжі на підлогу, бо кицьку мені втравите… Жартую. – Швидко зникла з поля зору.
– Звісно ж… В тебе немає ніякої кицьки і зроду не було. – Відповіла я.
– От, господиня! Щось гріє, розігріває. – шепотів Валентин.
– Вона знає, що я холодного не їм, люблю гаряче… і гарячих чоловіків, – моє не нафарбоване обличчя осяйнула усмішка аж до вух. Потрібно “добити” цього “прибульця.”
– І як ти визначаєш гарячий це чоловік чи ні? Від нього що дим йде? – адвокат нагло дістав мій келих та налив туди вина.
– Так, парує з одного місця.
– Мабуть з того, на яке ти шукала сьогодні пригод? – собі налив мінералки. А він усе ж таки усвідомлював те, що за кермом пити не можна… і дотримувався цього. Це добре!
– Ти натякаєш на мою філейну частину тіла? – пригубила того вина. Солодке. Таке ж як і його губи.
Чорт, а ми ж з ним цілувалися в магазині!
– Доречі, красива частина.
– Це комплімент?
– Це факт!
– Ну, да, ти ж адвокат… факти, докази… Тобі не здається, що ця закохана парочка навмисне залишила нас одних?
– Ти так гадаєш? – здивовано звів брови.
– Ага! Повір, я їх знаю.
– Які ж вони все таки розумні.
– На що ти “чудо адвокатське” натякаєш? – я насторожено зазирнула в його блакитні очі.
– Та ну його все! – раптом зірвався з місця і за секунду стояв біля мене. – Моя душа потребує продовження свята. – Пристрасно припав до моїх губ. Я спочатку хотіла відбитися від нього, але не змогла. Невстояла, точніше не всиділа.
Я мабуть все ж таки потраплю сьогодні до Раю… з ним.
Мені здається, що саме цей Валентин подарує мені справжнє кохання. Адже, якщо покохає мене такою – з порватими колготками, розірваною сукнею, навіжену, в снігу, ще й без косметики, значить це дійсно справжні почуття.

Кінець